Художні моделі буття в романах В. Підмогильного - Лущій Світлана 2008

Прагматичні моделі буття героїв у романах В. Підмогильного

Всі публікації щодо:
Підмогильний Валер’ян

Першу третину XX століття важко назвати сприятливим періодом для розвитку Західної Європи. Перша світова війна, розлад економіки, тимчасова її стабілізація і невдовзі економічна криза кінця 20-тих років, зародження й зміцнення тоталітарних режимів - всі ці обставини породжували суперечливі настрої в європейських суспільствах. З одного боку, імперіалістична війна викликала глибоке розчарування в серцях мільйонів та почуття безпорадності, самотності й безсилля маленької людини перед світом. Старі моральні цінності, які здавалися незаперечними й непохитними, піддавалися перегляду, а то й дискредитації. Процес моральної девальвації, знецінення життя людини (чого варте воно, коли на карту поставлено важливі загальнодержавні інтереси!) та її знелюднення (війна виразно оголила насампер тваринно-хижацькі інстинкти) - все це зумовило появу р першій третині ХХ століття екзистенційних настроїв зневірення і марно прожитого життя.

З іншого боку, швидка відбудова післявоєнної економіки країн-учасниць війни, стабілізація й нарощування темпів виробництва сприяли підвищенню життєвого рівня населення цих країн і викликали до життя пафос відбудови, ділову активність суб’єкта, віру в свої можливості, бажання реалізувати себе, здобути щастя й виконати своє призначення. Прагнення, нерідко марні, уникнути розладу між особою та дійсністю, індивідуальним і суспільним, знайти раціональне чи емоційне виправдання власного існування породжували на Заході або прагматизм, або ірраціоналізм.

На долю українського суспільства цього періоду випали такі ж стрімкі перетворення й бурхливі зміни, які відразу осягнути й зрозуміти було просто неможливо: буремні революційні події, розпад могутньої ще колись Російської імперії, боротьба за утвердження незалежності України та її трагічний фінал, остаточне повернення більшовиків і проведені ними заходи (продовольча політика, червоний терор, відступ від доктрини воєнного комунізму й перехід до непу та його згортання), жорстокі внутрішні міжусобиці всередині української нації, руйнування загальнолюдських гуманістичних основ, пріоритет класових скороминущих кон’юнктурних тенденцій, нетерпимість в суспільстві, нехтування людським життям, його небувале знецінення - все змушувало багатьох замислюватися над причинами цих явищ, переглянути своє ставлення навіть до того, в що досі вірилося незаперечно. Звідси наявність великої кількості «надломлених», розгублених, розчарованих людей, які не могли примиритися з реальною дійсністю, осягнути її за нормальними людськими мірками. Звичайно, були й ті, хто щиро повірив у більшовицькі гасла всезагального людського щастя, в девіз: «хто був ніким, той стане всім». Занадто привабливою була породжена в суспільній свідомості ілюзія грандіозної світобудівничої місії особи, в якій вбачався найвищий сенс і призначення людського життя. Гаслом доби стало руйнувати все старе, іти на жертви й закладати підмурки «загірної комуни», насаджуючи, хоч би й силою, все нове, з думкою про прийдешні покоління. Стрімка епоха всезагального трагіфарсу, різко означивши тих, хто живе, глибоко замислюючись над новими змінами та їхньою доцільністю, і тих, хто без сумнівів, роздумів та вагань виконує трудові обов’язки, загострила проблему сенсу життя людини в світовій і так само в українській літературі 20-30-их років. Письменників цікавила доля людини та її місце в революційно перетворюваному світі, вони намагалися розібратися: хто вона, ця людина - незалежний свідомий будівник, що досягає величі в своїй самотворчості, чи пішачок на шахівниці долі, приречений нести ярмо свого фатуму; для чого живе вона і як повинна жити, щоб почуватися повноцінно, а не животіти. Вони прагнуть дослідити ті основи, на котрі може спертися особистість, втягнута в стрімкі процеси й зміни старого світу.

Роздуми над феноменом людського буття знаходимо в творах П. Тичини, В. Винниченка, М. Хвильового, Т. Осьмачки, М. Івченка, Є. Плужника, М. Куліша, В. Підмогильного та ін.

Останній, попри класово-ідеологічні догми та соціальні суперечності українського суспільства, зберігав виняткову здатність об’єктивно аналізувати й оцінювати ті події, свідком яких він був. «Суворий аналітик доби» - так влучно назвав цього оригінального прозаїка В.О. Мельник, підкресливши вищезгадану рису. Але головне те, що «за багатством суспільних подій свого часу він не загубив - людини. Він бачив її, розумів і творив її образ в усій суспільній, психологічній і біологічній складності»¹.

Зі сторінок творів письменника перед нами постає широкий спектр персонажів: і тих, котрі усвідомили недосконалість суспільства й життя, будованого на утопічних засадах, і тих, хто палко підтримував вимоги цього суспільства, увірувавши в його закони, віддавав себе на його благо, зробивши працю й успіх життєвою метою, джерелом самоствердження.

Віра в силу людського розуму, у пріоритет науки й техніки були взяті на озброєння українською людиною 20-30-х рр. XX століття - «активним будівником соціалізму». Світ розглядається як широке поле невикористаних можливостей (інша річ, настільки реально людина могла їх розкрити). У романах В. Підмогильного «Місто» та «Невеличка драма» герої-прагматики розумно та практично сприймають світ, намагаючись знайти своє місце в ньому й виконати власне призначення. У кожного з героїв своє бачення і своє ставлення до життя, та чи інша буттєва модель. Один із героїв роману «Місто», Левко, не охоплений прагненням докорінно змінити світ, а сприймає його таким, яким він є. Доля Левка - це доля багатьох тих, хто намагається бути в злагоді з собою та світом, для кого праця є основою існування, найбільшою потребою душі. Ця людина має надзвичайно цінну рису - вміння бути щасливою в будь-які моменти життя, знаходити щастя в кожній миті. Життєвий девіз Левка можна було б передати словами українського філософа Григорія Сковороди: «Не той щасливий, хто бажає кращого, А той, хто задоволений тим, чим володіє»².

Левко, студент-сільськогосподарник, пережив два голодні роки в місті, але навчання не залишив. Учився акуратно й старанно. Після цих нелегких часів сформулював своє кредо: «хто не їсть, той не робить»³, отримав убогу студентську кімнату, яку за добрим селянським звичаєм облаштував чистенькою й затишною. Терплячий і лагідний, він не тримає зла на своїх сусідів, які погано з ним поводяться. Нелегке життя, голодне перебування в місті навчили Левка цінувати кожну життєву мить, відчувати радість від подолання труднощів: «Левко куняв, схилившись на стіл. Він був ситий, склав сьогодні чергового іспита й цілком мав право бути щасливим» (С. 339).

Взагалі, основними рисами характеру хлопця були врівноваженість, доброзичливість, добрий гумор. Ці риси вдачі героя В. Підмогильний постійно підкреслює, але детального портрета не вимальовує. Автор дібрав найбільш влучні риси, деталі-характеристики, яких читачеві достатньо, щоб самостійно уявити собі Левка. Головне, що ці риси залишаються незмінними, і це відразу впадає в око Степанові під час їхньої останньої зустрічі: «Він дивився на товариша радісними, майже закоханими очима й з невимовною втіхою викривав йому на обличчі ті самі риси, ті самі рухи, ту саму посмішку й лагідність, що покинув давно тому й знайшов незмінні» (С. 525-526).

У часи, коли система безжалісно пристосовувала до себе людину, творячи з цього матеріалу слухняного гвинтика, і давала можливість висунутися, підніматися по службовій драбині тим, хто її влаштовував, - практичним, в міру ініціативним, а радше - слухняним виконавцям, «відданим партії», а часто демагогічниим, непоміченими залишалися скромні люди праці, подібні Левкові.

Левко - це інтелігент, який не прагне скористатися ситуацією, щоб зробити кар’єру, але й не бачить виходу в самогубстві, як герой твору «Повість без назви» - Пащенко. Вихід для нього - в праці. Крім того, на тлі даного образу виразніше проглядаються зміни Степана Радченка, про них говорить і сам Левко.

Натура цілісна та послідовна, Левко керується в своїх вчинках практичним селянським розумом. Не сприймаючи колотнечі й метушні міста, він радий їхати за призначенням на Херсонщину, у глушину, ближче до того середовища, в якому він зріс, де почувається природно. Такий вчинок не був типовий для часу, коли селянська молодь поривалася до міста, до такого далекого й недоступного раніше життя. Подібні пориви закінчувалися по-різному для людей з укоріненими звичками. Герої або пристосовувалися до міського життя, або, переживши психологічний злам, поверталися назад у своє середовище.

Остання перспектива чекала на героя, якого В. Підмогильний образно назвав «мандрівним метеором». На думку автора, людей такого типу чекає єдиний фінал: вони «одвідують театри, дістають скрізь контрамарки в порядку спілки міста з селом, ходять на всі, які єсть, диспути й вечірки, улаштовують там нестримні оплески, на вулиці чіпляються до дівчат, з усього глузують, усе лають, через рік вертають на село, беруться до господарства й дичавіють за один місяць. З них виходять родинні деспоти та політичні консерватори» (С. 336). Місто не стає тим осередком, де можна влаштувати своє життя. Тому ці люди, повернувшись у село, намагалися утвердитися в житті, довести свою ілюзорну вартість. А оскільки життєвого стрижня вони не мали й не знайшли, то й згорали подібно до метеора під час його пошуку. Безжалісно приборканий життям, цей «мандрівний метеор» сам шукає об’єкта, в ставленні до якого може проявити деспотичну владу, щоб хоч на мить відчути свою значущість та всевладність. Тому-то й обирає він у супутниці життя тиху, лагідну, покірну Ганнусю.

Ця дівчина, випхнута з села злиднями, не маючи іншого виходу, покірно пливла за течією життя. Її життєве призначення зводиться до того, щоб терпляче витримувати життєві невдачі, знайти хай не внутрішню, а зовнішню опору в інших. Саме ці мотиви пояснюють вибір Ганнусі: дівчина обирає такого ж, як і вона, селюка, але владного, наполегливого, який спрямовував би її вчинки й керував нею.

На відміну від Ганнусиного обранця, який пасує перед міським життям, його товариш, що прийшов до міста, швидко адаптувався в міському середовищі й пристосувався до життя. Ось тому з селянською впертістю він втілює свій життєвий принцип: висунутися й добре влаштуватися за будь-яких обставин. А тим паче, що й обставини сприяли цьому: система винагороджувала вірних і покірних. Тому даремно він шкодує «за прекрасними роками завірюх, коли висунутись було так легко» (С. 337).

І зовсім абсурдним здається, на перший погляд, те, що на посаду інструктора клубної роботи призначається людина, яка не тільки не має відповідної освіти, а й не вірить у перспективу українізації. Та це тільки на перший погляд, бо й сама партія, яку під час розповіді згадує інструктор, дивиться на українізацію як на явище тимчасове, скороминуче, а тому й знаходить таких подібних виконавців. Як слушно зазначив Ю. Шерех, «українізація в романі - не історична місія, а легкий заробіток»⁴.

Про викладання Степана Радченка на курсах українізації В. Підмогильний невипадково говорить іронічно: головний герой «Міста» бере в ній участь лише заради заробітку, а не тому, що усвідомлює важливе значення цього явища в національно- культурному розвитку України: «Другого дня вранці Степан уже з’явився перед українізаційний ареопаг, де його піддано під чи взято на іспит залежно від мовних переконань кожного з членів... Після того, як він, вгорі названий і зазначений, виявив цілковите розуміння, чому людина ходить по вулицях у справах на адресу з наказу за основними правилами мови, його висвячено на лицаря українізації першого розряду з оплатою академічної години один карбованець вісімдесят копійок» (С. 392).

Життєвий принцип інструктора добре виважений і повністю відповідає його натурі. Та й життєві обставини сприяють інструкторові. Навіть у дружини він намітив панну Нюсю, бо та зможе сприяти реалізації його планів.

Нюся, молода куркулівна, теж вважала, що власне життя, матеріальні блага людина створює для себе сама. Оскільки посади, яка б цьому сприяла, вона не знайшла, то шукала вдалої партії. Її інтереси й прагнення збіглися з інструкторовими, тому вони стали вдалою парою.

Герой «Невеличкої драми» Давид Семенович Іванчук - колишній провінціал - теж непогано прилаштувався в столичному місті й живе, мріючи про сите існування. Для нього посада, кар’єра, матеріальна забезпеченість - основні чинники людського щастя, котрими й визначається ступінь вартості індивіда. Давид Семенович прагне покласти собі до ніг усі вигоди суспільства. Навіть доньку на знак її майбутніх життєвих успіхів нарікає гучним та пишним ім’ям Аделаїда. Після скорочення і звільнення з посади, втрати багатьох пільг та вигід, Іванчук висловлює невдоволення радянською владою, що, за його словами, «належить до найсумніших явищ у природі» (С. 542-543). Але - тільки доти, доки знов не отримує посаду. Відтак життя набуває для нього колишньої привабливості й значимості: «Жити - воно важко, нема де правди діти, тільки я проти того, щоб власть лаяти. Якщо ти чесний, власть про тебе не забуде» (С. 699-700).

Заради власного благополуччя служитиме Давид Семенович цій владі сумлінно й віддано, намагаючись постійно вловлювати зміни «офіційного курсу», щоб швидше перебудуватися самому. Зрозумівши, що процес українізації буде згорнуто, він заохочує доньку розмовляти російською мовою.

Невипадково в обох романах Валер’ян Підмогильний вдається до аналізу такого культурно-історичного явища, як українізація. Він пережив початок українізації, її кульмінацію, передбачив трагічне завершення, відчув на собі її суперечливі й жахливі наслідки. Відомо, що в українському суспільстві це явище сприймалося неоднозначно, про що свідчать статті в тогочасній періодиці, автори яких діляться своїми враженнями від перетворень, здійснених за декілька років українізації. Так, у журналі «Життя й революція» за 1925 рік було вміщено статтю С. Гаєвського «Українізація й український правопис», у якій автор аналізує ставлення співвітчизників до згаданого явища, навіть робить спроби поділити громадян на категорії відповідно до позиції, яку вони займають. Цікаво послухати спостереження очевидця й учасника подій: «У ставленні до українізації громадян поділяють на активних і пасивних. Ті основні дві категорії конче треба поділити кожну ще на двоє. Перша група активних зразу визнала теперішній порядок і пішла працювати. Друга група активних не визнала й почала боротьбу. Упевнившись, що боротись немає рації, прихильники другої групи активних змінюють круто позиції і визнають зміцнілий радянський порядок і пристають також до активної праці. Інша справа з пасивними. Її також можна поділити на дві категорії. В першій будемо вважати таких, що зі всім погоджуються і виконують ретельно приписи того правопорядку, який існує. Друга група пасивних має зовсім інший характер. Таких громадян, що належать до другої групи пасивних, можна назвати «пасивними активістами». Представник такої групи ніколи не виступає активно, але зате він оставляє за собою право вільної руки на все дивитися критичним оком, мати свою думку про всякі явища громадянського та політичного життя»⁵.

Незважаючи на цілий ряд позитивних наслідків (бурхливий розвиток літературно-мистецького життя країни, 75% місцевих установ вдалося перевести на діловодство українською мовою, викладання в 4/5 шкіл, 2/3 технікумах велося рідною мовою), українізацію було згорнуто. Її значення, безперечно, велике, але при цьому варто наголосити, що вона зачепила лише низові та середні суспільні ланки, так і не торкнувшись вищих: менша половина працівників апарату ЦК КП(б)У (42%) володіла українською мовою, лише 1/3 вищих навчальних закладів перейшла на українську мову викладання. Тому з гіркотою та щирим обуренням Платон - герой роману О. Досвітнього «Кварцит» - констатує: «До чого тут соціальні науки, коли мене й досі телефоністка не хоче розуміти по-українському?»⁶. Зате національно свідомих, «неблагонадійних» українізація виявила блискуче. Слова, вкладені в уста Кулішевого дядька Тараса, названого одним із тогочасних критиків «вістуном і виразником прагнень українського куркуля»⁷, яскраве тому підтвердження: «їхня українізація - це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було»⁸.

Герої В. Підмогильного по-різному дивляться на українізацію: одні як на джерело прибутку й широке поле невикористаних можливостей зробити кар’єру (інструктор клубної роботи), інші - як на необхідний, об’єктивно зумовлений процес, рушій національної культури (Марта), ще інші як на тимчасову «забавку» , яку слід витримати, поки в неї награються (Ірен Маркевич), або спокійно прийняти, як одну із прикрих фантазій неспокійної доби (Юрій Славенко), а ще інші просто розгублюються, намагаючись вловити, куди на цей раз подме вітер (Іванчук).

В. Мельник у монографії «Суворий аналітик доби. Валер’ян Підмогильний в ідейно-естетичному контексті української прози першої половини XX ст.» слушно наголошує, що найгостріше національна проблема поставлена за допомогою образу Ірен Маркевич. Ірен - освічена культурна росіянка, професорська донька, чудово розуміє, що романтично-патріотична ейфорія українців мине, але її треба безпечно «перебути», тому й поступитися тимчасово своїми переконаннями, чи, принаймні, зробити вигляд, що поступилася: «Треба розуміти психологію тутешніх мешканців [не нації. - С.Л.]. Мовою, культурою, політичною свідомістю вони росіяни, але десь там у душі їм ще лишились якісь спогади. Зрештою, ми мусимо бути розумніші. Російська інтелігенція була тут провідником культури, керівником цілого життя цього неспокійного краю» (С. 663).

Отже, корисно прийняти запропоновані умови гри, бо в майбутньому це дає можливість диктувати їх самим. Зрозуміло, що захоплення мовою та культурою українців - для таких тільки фальш, гра, продиктована обставинами, тимчасова й нещира. По-житейськи мудра й розсудлива, молода жінка виробила для себе зручний і тверезий принцип існування: «життя треба спокійно й свідомо творити» (С. 662). А життя для неї - це приємне комфортне перебування в світі, і той комфорт людина творить у відповідності з власними смаками. Та оскільки в житті за все треба платити, то Ірен жертвує меншим заради більшого, не картає себе за раніше допущені помилки, а намагається розумно виправити їх, і якщо можливо, обернути все на свою користь. Не зумівши влаштувати життя за часів революції, коли ще була «сентиментальною, гарнюньою й випещеною панночкою» (С. 565), Ірен не картала себе, списавши на молодість та недосвідченість своє перше заміжжя, вона енергійно береться за перспективне (на цей раз остаточне) влаштування другого. Ірен Маркевич красива й розумна («Ви - жінка великого розуму» - неодноразово повторюватиме Словенко (С. 717), має чудовий естетичний смак, організована, все розуміє й все прощає (коли це корисно), вміє створити відчуття домашнього затишку. Героїня свідомо творить свій звабливий імідж. Сирена, так називає героїню Валер’ян Підмогильний, прекрасна і зваблива: «Синя шевйотова спідниця й біла англійська кофточка надають її постаті стрункості й інтимності. Пофарбоване в ясно-рудуватий колір волосся хай лишиться трохи розкуйовджене - така недбалість посвідчить за простоту й товариськість взаємин. Треба тільки напахтитись тонко і різко, бо пахощі підкреслюють тіло, стелють до нього непереможно принадний шлях. Вони створюють безпосередній, сливе духовний, але любосний зв’язок між тілом, що вилучає їх, і тілом, що вдихує, оповивають чуття м’якими й теплими маревами, дають спізнати любовну мрію, як виточену й далеку реальність...» (С. 564). Але Ірен, знаючи ціну своїй красі, прекрасно розуміє, що вона, як і молодість, швидко мине, тому використати її слід вчасно, якнайдоцільніше.

Опис кімнати професорської доньки, як і її портрет, свідчить про вдачу, смаки й уподобання господині. Непорушний зовнішній порядок, затишок, застиглий спокій вказують на впевненість, душевну рівновагу володарки цього помешкання (чого не скажеш про кімнату Марти). В. Підмогильний невипадково подає опис помешкань Левка, Ганнусі, Нюсі, Марти, Славенка, Ірен, Іванчука. За словами В. Ключевського, «...зовнішня обстановка, в якій живе людина... фасад будинку, який вона собі будує, речі, що ними вона оточує себе в своїй кімнаті, все це говорить їй самій, хто вона й задля чого існує або бажає існувати на світі»⁹.

Так, кімната Славенка - помешкання ділової людини, яку цікавить лише зручність, а не зовнішня краса, кімната Левка свідчить про такі риси господаря, як скромність у побуті, невибагливість, охайність.

У статті, присвяченій «Невеличкій драмі», Ю. Шерех, вказуючи на камерність роману, просторову обмеженість подій, підкреслює, що вони відбуваються або в кімнаті Марти (найчастіше), або ж у помешканні Ірен Маркевич. Помешкання Ірен виразно підкреслює рівновагу, стриманість, спокій і розсудливість господині, яка не дозволяє собі жодних непотрібних вибухів емоцій, шалених поривів. Недаремно ж Славенко каже під час зустрічі: «Повірте, Ірен, відколи ми познайомились, я відчув себе міцнішим у праці, ...до мене вернувся спокій, що мене був покинув» (С. 556-577). Зовні, привітна, молода жінка нагадує непорушно-спокійну, застиглу маску, що допомагає їй встановлювати дистанцію між собою та іншими.

Вона добре розуміє, яка дружина потрібна Славенкові, усвідомлює, чого хоче він досягти в цьому житті та що може дати їй. Кожен її крок - це розумний тактичний хід, добре продуманий наперед. На противагу матері, жінці старшій і досвідченіший, вона тверезо дивиться на стосунки Марти й Славенка, передбачаючи наперед їхній фінал. Мартиним спробам наблизити до себе Славенка вона протиставляє терпіння та чекання. Зрозуміло, що готовність прийняти (скоріше на словах) погляди Славенка (вона занадто розумна, щоб зректися власних переконань), вибачити його - не жертовність любові з її всепрощенням, а розумна турбота про себе, свій спокій і майбутнє. Л. Коломієць слушно вказує на ті риси, які ріднять Ірен та Славенка: «Ідейний раціоналізм біохіміка і життєвий практицизм Ірен нічим не різняться між собою в наслідках»¹⁰.

Юрій Славенко - талановитий, енергійний та перспективний науковець, що засвідчує навіть його прізвище. Вал. Шевчук зауважує, що В. Підмогильний недаремно наділяє ним професора, бо «йдеться про славетного у той час механізованого героя»¹¹. Автор «Невеличкої драми» прагнув в особі Славенка виявити нові тенденції в світосприйманні інтелігенції.

Взагалі, образ ученого досить активно розроблявся у літературі кінця 20-30 років. На жаль, було й багато відверто схематичних, безликих персонажів, написаних нашвидку, поверхово, одноплощинно. Але були й досить цікаві знахідки: це й інженер- хімік Каргат, який приїздить на завод, полишивши інститутську лабораторію, щоб прискорити добування необхідного для країни піридину («Інженери» Ю. Шовкопляса); і герой О. Копиленка - майбутній інженер-винахідник Сава («Місто народжується»); неординарна, суперечлива особистість - витвір М. Івченка - професор Віктор Савлутинський (роман «Робітні сили») та ін.

В. Підмогильний мало розповідає про свого героя. Він надає слово самому персонажеві. Роздуми Юрія Словенка дають читачеві різноманітну інформацію про нього, про його погляди, звички, уподобання й захоплення. У статті «Білок та його забурення» Ю. Шерех наголошує, що Славенко має характер (на відміну від Марти), але не має біографії. З таким твердженням можна погодитися лише частково. Доцільніше було б сказати має, але не докладну. Дещо автор, дещо Льова (фронтовий товариш) розповідають нам про деякі епізоди із життя біохіміка (на перший погляд, ніби не значні, але тільки на перший погляд), і в цьому виявляється манера талановитого прозаїка: сказати скупо, іноді лише натяками, але тільки те, що найпотрібніше для розкриття вдачі персонажа. Монологи Славенка (точніше наукові промови, бо він більше виголошує, ніж слухає) глибоко розкривають його духовний світ. Славенко говорить спокійно, стримано, хизуючись іноді логікою викладу та своїм красномовством. Власне, так, як і живе. Славенкова манера вести розмову підкреслює його зверхність над співрозмовниками, в даному випадку над Мартою. Передаючи бесіду професора з дівчиною, Підмогильний навмисне вживає прислівник насмішкувато: «Я не здивуюсь, якщо кохання цікавить вас більше за революцію, насмішкувато сказав він» (С. 577).

Із розмов та розповідей дізнаємося, що Юрій Олександрович у двадцятому році перебував лікарем на польському фронті, куди був закинутий волею прикрого випадку, відірвавшись від праці в інститутській лабораторії, до якої, зрештою, й повернувся. На фронті подвигів не звершував, поводився дуже обачно, намагався не наражатися на небезпеку, знав, що повинен залишитися живим і продовжити заплановану перспективну справу. Згодом у науковому товаристві став тією людиною, до чиїх думок прислухалися.

Славенко-науковець з фанатизмом середньовічного аскета намагається досягти успіху в обраній галузі: «Але наука ...сувора. Щоб опанувати її, треба стати її рабом, треба віддати їй весь час і всі думки. Задля неї доводиться раз у раз поступатися собою. Помиляється той, що шукає золотої середини між наукою й собою: той здрібнює себе, не збагачуючи й науки» (С. 575). Професор прекрасно розуміє, що в добу технічного прогресу та грандіозного будівництва країни для науки відкриваються широкі перспективи, а для її служителів - широке поле для реалізації ще не використаних можливостей: «Науку звільнено від усяких ідеалістичних забобонів, поставлено її виразну й високу мету - безпосередньо служити людям у боротьбі з природою» (С. 570).

Так само міркує професор Комаха - герой роману В. Домон- товича: «Ми повинні перемогти природу й протиставити природі успіхи розумового розвитку»¹². Саме розум і розумова діяльність - ось незаперечні домінанти доби раціоналізму й технізованості, завдання якої витворити нову людину, що знатиме смак розумової праці. Славенко твердо переконаний у тому, що тільки розум здатен розв’язати будь-які проблеми, тільки йому під силу спланувати подальший шлях розвитку й контролювати здійснення накреслених планів.

Цей вірний лицар науки є речником тієї доби, яка, подібно до епохи Французької революції, звела на п’єдестал культ розуму, змусивши людину слугувати науці, а не навпаки. Деякі письменники чудово розуміли увесь трагізм ситуації (поєднання технократизму з тоталітаризмом), усвідомили небезпеку знецінення й стандартизації людини (згадаймо тип шофера, запропонований Славенком), а також посилення «гвинтикоманії», за якої нівелюється внутрішній світ особистості, нехтується її неповторність та унікальність. Недаремно ж Антін - «негативний» персонаж Копиленка - з гіркотою зауважує: «На ваші соціалізми я дивлюся інакше, бо ви забули про людину, про душу»¹³.

Герої багатьох творів, старанно, як незаперечну істину, виголошують культивовані суспільні гасла. Так, Віктор Савлутинський безапеляційно заявляє дівчині Орисі: «Сьогоднішня людина мусить жити розумом, і тільки розумом. Вона повинна його й слухатись. Бо розумом можна виміряти, вичислити, ствердити, спізнати. А що ваша інтуїція, ваші ідеалістичні течії, ваші споглядання! Вони організували світ, поліпшили людське життя»¹⁴. Винахідник Сава (персонаж роману О. Копиленка «Визволення») в розмовах підкреслює велич і всемогутність людського розуму, міркує, як сонце зробити корисним, поставити сонячну енергію на службу людям.

Оскільки прагматичний час вимагав практичних дій, вражаючих кінцевих результатів і планування не тільки в загальнодержавному масштабі, професор біохімії вважає, що «раціоналізація - не тільки виробництва, але й цілого життя - це високе гасло нашої доби» (С. 572).

Славенко сумлінно втілює це гасло в життя: чітко сплановує наукову роботу, навіть до справи створення сім’ї підходить раціонально. І, хоч як це виглядає безглуздо, пропонує спрощення навіть у мові, переобтяженій, на його думку, синонімами. Спілкування як необхідний процес людської взаємодії заперечує й відкидає взагалі: «Все це з неробства!... Нема чого робити, от і сходяться люди докупи... Жалюгідна річ! Бо такі сходини аж нічогісінько не додають до нашого досвіду» (С. 578).

Темп життя виключає розмови як гальмівний фактор. Один із героїв роману «Недуга» Є. Плужника (близького друга В. Підмогильного й колеги по літературному угрупуванню) інженер Сквирський мудро критикує своїх сучасників: «Да, тепер розмови не в моді... Де ж пак їм розмовляти, коли не встигають жити навіть!.. А того й не розуміють, дурні, що тільки розмови - не балачки, ні, а розмови! - дають їм змогу брати від життя все, що можуть узяти, все, що їм потрібне!»¹⁵

Як і інші майстри слова, В. Підмогильний помічав і досить добре розумів, чим загрожують людині великі, доведені до автоматизму спрощення в усіх галузях життя, призводячи насамперед до її духовного збіднення й спустошення.

Л. Сеник слушно зауважив, що «раціоналізм Славенка безперспективний, оскільки націлений на обездуховлення людини»¹⁶. Він точно підмітив одну з домінантних рис героя, зазначивши, що він є раціоналістичним до абсурдності¹⁷.

Ще двадцятирічним юнаком Валер’ян Підмогильний звертався до цієї проблеми. У повісті «Остап Шаптала», надрукованій у журналі «Шляхи мистецтва», зобразив вченого-математика, який зраціоналізував своє життя настільки, що всі потреби, навіть фізіологічні, звів до мінімуму. І вже будучи зрілим письменником, Підмогильний знову повернувся до неї. Його непокоїла поява особистості, яка раціоналізує дійсність настільки, що зводить її до примітивних форм існування, стає рабом цієї дійсності, бо поза її межами вона просто безпорадна. А хіба не з подібною ситуацією ми зустрічаємося у творі В. Домонтовича? Адже його герой теж такий: «безпредметний», людина «приміткового, замкненого, схематичного існування»¹⁸.

Наука як особлива сфера цілеспрямованої діяльності стала тим божеством, заради якого Славенко готовий іти на будь-які жертви. Її корисність незаперечна. Це не те, що мистецтво, зокрема література: «...Митці нічого не розв’язують у життєвих проблемах... За ввесь час, відколи людськість існує, поети не рушили й на крок із свого вихідного становища, комплекс тем і понять у них аж ніяк не змінився. Якщо наука давно вже має землю за порошинку всесвіту, а людину за одну з дрібних тварин, то для поетів земля й досі лишилась центром світів, а людина - вінцем творіння. Наука викрила колосальні закони природи, наука щораз обдаровує нас новими теоріями та винаходами, а поезія тим часом нічогісінько не викрила і нічим новим нас не порадувала» (С. 627). Герой твердо переконаний, що наука - універсальний і найдієвіший засіб у вирішенні будь- яких проблем. Вона дає відповіді на всі запитання і гарантує людині успіх у житті.

Дослідник О. Пронкевич слушно наголошував на тому, що за допомогою Юрія Славенка В. Підмогильний висловив не- сприйняття сцієнтизму з його антигуманністю й крайнощами¹⁹. На думку Н. Михайловської, Юрій Славенко - це «певний тип Das Man доби «соціалістичної реконструкції»... Образ професора відтворює випотрошення, духовну порожнечу людини того часу, позбавлення її права осягнути істину. Славенко - апологет комуністичної «релігії розуму», «перемоги» раціонального (в даному випадку комуністичного) над ірраціональним (Божественним)»²⁰.

Прикметно, що в своїх поглядах Юрій Славенко не був одинаком. Сама епоха висувала, як головні, цінності такого порядку. Тож і заявляє з юнацьким запалом талановитий юнак Сава: «Мрій я не визнаю. Тепер не та пора, щоб займатися мріями. Я визнаю мрії, оформлені в математику. Ці мрії важкі, як жорна, вони перемелюють знання, ведуть до поступу й роблять відкриття. Але все інше я залишаю ледарям і поетам»²¹.

Сюди ж можна додати запевнення одного з героїв твору О. Досвітнього «Кварцит» Лейбмана: «Коли ж буде все досягнено і про економіку господарства зникнуть будь-які турботи, бо люди перебуватимуть у комуністичному суспільстві, - наука, мистецтво, література заходяться розкривати ті цікаві наукові явища, що відбуваються в «душі»²². І тут першорядна роль відводиться науці, а не літературі. Навіть до кохання Славенко підходить прагматично й раціонально, вбачаючи в ньому «чинник суто руйнівний» (С. 679).

У романі Домонтовича «Доктор Серафікус», до якого особливо близька «Невеличка драма», вчений Комаха теж закохується, але цей вірний служник науки, котрий виключив із життя свого «усе чуттєве й почуттєве»²³, не зрікся своєї любові. Єдине, що йому залишилося - писати коханій листи, які ніколи не будуть надіслані до адресатки.

Виникає така своєрідна ситуація: інженер Сквирський у розмові з Орловцем поскаржився на те, що не вміє людина творити своє життя сама, беручи «перше-ліпше, що само дається до рук»²⁴. Славенко, здається, планує своє життя до дрібниць. Він не просто речник, а раб планування та крайнього раціоналізму.

Ігор Костецький автор післямови до першого видання роману В. Домонтовича «Доктор Серафікус», наголошував на тому, що «в постаті головного героя роману, вченого Комахи, автор витворив образ «технічної людини». Він витворив образ людини, якою стає вона в наш організований вік, у вік панування абсолютної техніки, в часах універсальної індустріалізованості людського суспільства. Комаха - за підсвідомим задумом автора - людина, що виконує одну функцію, розкручує гвинт на конвеєрі, і поза цим не існує»²⁵. Крім того, В. Домонтович не просто прагне показати процес психологічного виходу ізольованої людини із замкненого світу «я» в світ «не-я», а увесь трагізм цього переходу. Це саме зробить трохи згодом В. Підмогильний у романі «Невеличка драма». Аналізуючи образи роману, Валерій Шевчук досить тонко підмітив один із прийомів талановитого прозаїка: письменник навмисне зображає свого героя занадто «механізованим». Він ніби робот, запрограмований на певні дії, вчинки та думки й схожий на персонажа науково- фантастичного чи актуального в 30-ті роки «виробничого» романів. Різниця, однак, та, що В, Підмогильний цілком усвідомлює таку «робленість» героя, його штучність, тоді як майже всі автори названих романів бачили такого героя в ідеальному житті²⁶. Українські письменники захоплено зображали виробничі процеси, знайомили читача з грандіозними будовами в країні та сумлінними, закоханими в свою справу будівниками. Навіть назви багатьох творів 30-х років промовисто засвідчують предмет зацікавлення авторів: Ю. Зоря «Депо», В. Кузьмич «Гребля», «Крила», Г. Коцюба «Нові береги», Д. Гордієнко «Завойовники надр», О. Копиленко «Народжується місто», І. Сенченко «Металісти», С. Скляренко «Бурун», Я. Ваш «Повість про Тракторобуд» тощо.

В. Підмогильний уже в кінці 20-х років побачив такого героя: діяльного, відданого, слухняного виконавця, готового втілювати в життя будь-які грандіозні плани розвитку народного господарства. Один із персонажів роману «Невеличка драма», молодий інженер Дмитро, щиро відгукнувся на ці перетворення в країні. Його власні прагнення й життєва мета збіглися з об’єктивними вимогами часу, тому він активно береться до праці. Дмитро твердо переконаний, що життя людини - теж розумне, чітко сплановане будівництво, причому активне й свідоме. Вихований у працьовитій селянській родині (тому тяжка праця й труднощі не були для нього новиною), юнак сумлінно виконує заповіт батька: «А малий хай учиться!» (С. 595).

Відправна точка була намічена ще в дитинстві. Тому ні непідготовленість сільського хлопця, ні злиденне існування в місті не змогли похитнути бажання вчитися, бо перспективи, гарантовані після навчання, були досить привабливими. А оскільки належав до «щасливих цільних натур, що в нещастях тільки загартовуються і з невдачі здобувають нову впертість до боротьби» (С. 595), то й добре закінчив інститут.

Важливий крок у житті було зроблено, бажаний і вимріяний фах, здобутий з великими труднощами, став ще дорожчим і давав право реалізувати інші цілі: одружитися і зробити кар’єру. «Плани він будував собі широкі, але спокійні, ділові, чи практичні...Надій на звичайну долю в нього не було - проста, настановлена сила керувала ним, і він мався таким способом зовсім добре!» (С. 596). Посаду швидко знайшов: влаштувався працювати на завод, поки що практикантом, але з перспективою зробити кар’єру.

Молодий інженер прекрасно розумів те значення, якого держава надавала розвиткові промислових районів України, нарощуючи капіталовкладення в цю галузь, тому це було чудове (а надто перспективне в плані кар’єри) поле діяльності для молодого спеціаліста. І читач не має ні найменшого сумніву, що цей герой, чиє життєве гасло - «менше слів і більше діла» - досягне свого. Навіть мова Дмитра містить певні кліше, нав’язані офіційною владною риторикою («Говоримо по- діловому», - постійно повторює Дмитро), і в мові маргінала це звучить штучно.

Зраціоналізована епоха не залишала місця для роздумів, тим більше - сумнівів. Вона вимагала прямої практичної дії, це не могло не бути поміченим В. Підмогильним. Подібні переконання («...Життя... є життя і жодної філософії не потребує. Праця - да!»²⁷ - говорить Куниця - герой роману Є. Плужника «Недуга») вже в ті далекі двадцяті роки викликали тривогу, змушували замислитися, застерігали.

Марта Висоцька не поділяє захоплення Дмитра та Славенка надмірною раціоналізацією життя, котра стала своєрідним символом епохи й згубні наслідки якої вона мала змогу вже відчути, коли випадково виконувала роль дружки на весіллі «під час обідньої перерви» у машиністки Ліни. Дівчина була обурена, що ділова епоха планів і партійних розпоряджень стирає усю святість та неповторність шлюбного обряду, розглядаючи його як чергову заплановану справу, котру слід залагодити в найзручніший час. Тому й не приймає вона пропозицію Дмитра розумно й правильно (але без кохання) збудувати сім’ю, не поділяє його поглядів на одруження: «Шлюб - це спілка, така, як спілка УСРР з РСФРР, наприклад, - для спільної праці, для спільної боротьби. Це маленька спілка у великій спілці людей. І тут треба добре поміркувати, щоб не наробити зопалу дурниць... З нас добра пара, Марто. Ми так бадьоро, сміливо підемо вперед. Стільки ми зробимо! Бачиш, я пропоную тобі поважного й добре викресленого плана» (С. 598).

У статті «Білок і його забурення» Ю. Шерех, характеризуючи усіх претендентів на руку й серце дівчини, зазначав: якби Марта у своєму виборі керувалася логікою, то обрала або Льову, або Дмитра, бо він втілює «практично-тверезе кохання, побудоване на розрахунку»²⁸. Навряд чи можна погодитися з таким припущенням відомого критика. Так, Ж. -П. Сартр у праці «Первинне ставлення до іншого: кохання, мова, мазохізм»²⁰, аналізуючи стосунки між закоханими, наголошує на тому, що той, хто прагне бути коханим, не прагне поневолити кохану людину, нав’язуючи їй свою волю, а готовий рахуватися з її думками, намірами. Тому далеко не джентльменську поведінку Дмитра стосовно Марти важко назвати коханням, хай і «практично-тверезим»: «Її рука вже похолола, а він ще тиснув, поєднавши всю свою силу. І мимоволі друга його рука вивертала

й дряпала їй обличчя. Дівчина якось незграбно крутнулась і впала навколішки, скорчившись від болю, зігнувшись у чудернацькій безпорадній поставі.

- А що? Знатимеш тепер?

І штовхнув її додолу.

- Ну, от і поборолись, - мовив він спокійніше. - Виходить, я дужчий.

- Ви дикун, - прошепотіла дівчина, підводячись. Бліда й оспала, вона обережно розминала праву руку, що геть заклякла від потиску.

- Ти дикунка, - сказав Дмитро, одягаючись. - Ти живеш старими дикунськими поглядами... Е, що казати! На жаль, це так. На жаль, я в тобі помилився» (С. 613). Тому Дмитро не найкраща пара для Марти - особистості з тонкою психічною організацією, серйозної, вразливої й глибокої, яка шукає власне місце в житті, не задовольняючись тим, яке прагнуть їй відвести, не рахуючись із її «Я».

Аналізуючи стосунки Дмитра та Марти, критик А. Музичка, сучасник В. Підмогильного, в статті «Творча метода Валер’яна Підмогильного», розглядаючи творчість письменника крізь призму поглядів З. Фройда, досить поширених у 20-ті роки в Україні, доводить, що стосовно дівчини Стайничний «садистичним вибухом задовольняє себе»³⁰.

Сам же автор «Невеличкої драми», добре розуміючи всю небезпеку появи й домінування таких суспільних типів, під тиском обставин був вимушений змістити акценти у трактуванні твору, зокрема згадуваного образу. У передмові, написаній для того, щоб приспати пильність офіційної критики, він писав: «І всім їм [іншим героям. - С.Л.] протистоїть молодий інженер, що тільки посковзом проходить по композиції роману, - адже надто чужий цей юнак іншим дійовим особам, щоб щільніше з ними пов’язатись. Він панує (хоч і не зовсім) над своїм розумом і почуттям, він не боїться мислити навпростець (хоч помиляється подеколи) і за критерій діяльності він ставить практику (хоч подекуди хибить страшно)...Я не назвав би його типом позитивним, зразком нашої молоді, героєм нашого часу; а проте, є в ньому підвалини, що на них такий тип міг би постати: цілеспрямованість, рішучість, простота й природна, сутна віра в майбутнє того ладу, що його виховав...» (С. 781).

Тонкий психолог, В. Підмогильний прекрасно усвідомлював, що Дмитро - людина, яка не вміє по-справжньому любити ближнього свого, зокрема жінку, не може любити людство в цілому, хоча вирішив пройнятися любов’ю до прийдешніх поколінь, ідеального об’єкта, котрий важко уявити і для якого працює. Це любов небезпечна, котра породжує ілюзії власної жертовності, що не збагачує душі індивіда, який розглядає світ як арсенал засобів для своєї діяльності, а власне існування осмислює як життя для здійснення вищої соціальної мети, як можливість реалізувати певний, встановлений заздалегідь смисл. Це психологія людини-гвинтика («ляльки богів» у Платона, або «ляльки вождів» у XX столітті). Тому герой Підмогильного у своїх закликах не оригінальний: «Я думаю, що генії зараз не потрібні. Ми живемо в час систематичної практичної роботи. А геній, може, й зіпсував би нам справу» (С. 599).

Суспільству були потрібні однакові сіренькі виконавці, такі як Дмитро чи Борис Задорожній. Життєвий девіз останнього висловлений лише двома словами: жити треба (і по змозі непогано). Крім девізу, герой має залізний принцип свого існування: мусить бути винагорода за страждання. Справді, життя цієї людини нелегке. Двічі Бориса виключали з інституту лише за те, що походив з родини священика. Він поновлювався і так закінчив інститут, де його залишили на кафедрі. Але Борис - характер соціальний - діє, як більшість членів суспільства; він сформувався способом життя даного суспільства, під його ідеологічним впливом. А суспільство потребувало не вчених, а практиків. Причому практиків діяльних, які виконуватимуть та перевиконуватимуть соціальні плани. Борис діловито розповідає Степанові під час зустрічі: «Кафедра? Та я її через тиждень кинув... Зараз я старший інструктор кооперативного буряківництва на Київщині» (С. 463).

Борис чудово розуміє, що майбутнє за такими, як він, а не старими дореволюційними спеціалістами. У його формулі «жити треба» має місце й подружнє життя: дружина, яка схвалюватиме діяння свого чоловіка, створюватиме необхідні умови для його плідної праці: «На вікнах - мереживні завіси, на підвіконнях - квітки. В кутку матерчаста канапа, коло неї невеличкий килимок. Попід стіною прості, але ретельно вишикувані стільці. І раптом праворуч - величезний поміщицький буфет із горорізьбою, важка окраса помешкання, невідповідна до розмірів кімнати. Було тихо й охайно, всі меблі стояли на призначених їм місцях, додержуючи принципу симетрії, а буфет здавався непорушним наглядачем ладу, суворим представником непорушних основ тутешнього життя» (С. 533). Цей буфет, важлива деталь інтер’єру, ніби втілення самого господаря квартири: владного, з усвідомленням власної важливості та необхідності, із чіткою життєвою схемою, що відповідала життєвому принципу: кар’єра, одруження, праця, але така, яка має практичні результати, дає сталий заробіток, потрібний фах. Це не те, що література, яка «хоч річ гарна, але непевна» (С. 464). Суспільство підтримало прагнення Бориса, він гармонійно вписався в його структуру, знайшов місце в житті, про яке мріяв, а тому був щасливим.

Письменник при творенні образу користується улюбленим прийомом - окреслює лише кілька рис-характеристик. Як правило, за героя промовляють речі, вчинки, висловлювання. Перед нами не яскрава самобутня особистість, яких мало, а один із багатьох - типовий виконавець, господар становища, для створення портрета якого читачеві неважко підібрати відповідні загальні риси. Пристосовуючись до життя, швидко адаптувавшись у нових умовах, люди, подібні Борисові, відразу ж прагнуть пристосувати все і всіх до себе. Саме так і чинить Задорожній і у виробничому, і в подружньому житті.

Його дружина Надійна - це один з найцікавіших жіночих образів роману. Велику роль при його створенні автор відводить портретові. Саме йому призначено зобразити разючу метаморфозу героїні за досить короткий час. Уже на перших сторінках роману ми знаходимо портрет Надійки: «Довгі рукава її сірої блузки були миліші йому [Степанові. - С.Л.] за голі руки інших; комірець лишав їй тільки вузеньку стьожку тіла на видноті, а інші безсоромно давали на очі всі плечі й перші лінії грудей. Черевики її були округлі й на помірних каблуках, і коліна не випинались раз у раз із-під спідниці» (С. 310). Під час останньої зустрічі Степан із прикрістю побачив, які величезні перетворення відбулися в цій простій природній дівчині: «І тільки почувши голос, впізнав її. Це була вона, тільки страшенно змінена, майже спотворена, але в чім саме, він ще не міг сказати. Навіть голос її якось інакше бринів, якось прикро, певно, погордо» (С. 534).

Причини такого перетворення пояснити неважко. Усе життя Надійною керує єдине завдання: як жінка й мати, вона повинна дбати про продовження та збереження роду за будь-яких обставин. Як і Степан, Надійна їхала вчитися до міста. Та не отримання професії було головним для дівчини, хоч і її вона, звичайно, не виключала. Головна мета Надійки - вдало вийти заміж, не схибити у виборі супутника життя. Невеликого розуму, жвава та жартівлива, вона намітила на цю роль людину, яка мала всі для цього можливості: Степана вважала юнаком порядним, розумним, серйозним, крім того, ще й зовні привабливим. Така людина зможе стати главою сім’ї та міцною життєвою опорою.

На відміну від Степана, Надійка не прагне завоювати місто, вона мріє лише вписатися в нього, щоб здійснити свої задуми. Проте Степан швидко й безжально знищив надії та сподівання дівчини. Із селянською витримкою, наполегливістю Надійка знаходить у собі сили пережити цей страхітливий період розчарувань та зневіри й продовжує йти до здійснення необхідного завдання. Вона виконає його: вийде заміж, народить дитину. Заміну Степанові вона знаходить в особі Бориса Задорожного, який стане міцною життєвою опорою. За велику ціну (повністю підпорядкувавши собі дружину) Борис дає змогу Надійці реалізувати свою мету. З дитинства вихована та підготовлена до тієї ролі, яку їй належить зіграти в житті, Надійка, як бачимо, стає непоганою актрисою.

Ще одна героїня роману «Місто» - «мусінька» - теж цікавить читача своєю життєвою філософією. Доля цієї жінки була нелегкою. «Мусінька» виросла в атмосфері базару, походила з родини дрібного купця, який торгував залізом, тому з дитинства була втягнута в ділові відносини «купи-продай». Замолоду вона сама стала товаром, який придбав нелюбий та невідомий їй чоловік. Життя з Лукою не принесло їй щастя. Зате Тамара Василівна добре усвідомила, що її оточення і життя взагалі - то базар, де «кожен має свій крам. Один заробляє на ньому, другий докладає. Чому? Ніхто не хоче помирати. Мусить продавати, хоч би втратно» (С. 385). Тому й керується у своєму житті законами базару.

Зафіксовані письменником погляди на життя зустрічаємо в українській літературі доволі часто, зокрема у творах В. Винниченка, Є. Плужника, П. Панча та ін. Так разюче схожі міркування героїні В. Підмогильного та героїв В. Винниченка, зокрема персонажа (з підкреслено вигаданим ім’ям) Цінності Марковича: «Життя, любчику, базар. Хочеш бути багатим? Виходь з товарами, торгуйся, обмінюй, рости, сам давай і у других бери. А як сам не маєш ні чорта, то й візьмеш чорта пухлого. Так було, так буде до кінця віку»³¹.

Найбільші життєві програші «мусіньки» були компенсовані єдиною радістю - радістю материнства . З народженням дитини її життя набуло змісту, і, як мати, вона зрозуміла важливість та необхідність власного існування. Для Максима Тамара Василівна стає єдиним товаришем, він для неї - об’єктом любові та спілкування. «Мусінька» усвідомлює, що рано чи пізно вона втратить сина. Його запевнення й обіцянки ніколи її не залишати ще більше занепокоїли матір. Поява Степана в будинку Гнідих нагадала не тільки те, що все життя вона сумлінно виконувала роль матері й ніколи не була коханою, а також нагадала й ідеал молодих років. Справді, для «мусіньки» Степан стає втіленням її романтичної мрії. Зовні він схожий на вимріяного ще в молоді літа коханого чоловіка, якого «мусінька» прагнула дочекатись. Тепер, керуючись принципом «усе на світі продається й купується», сама стає покупцем: купує Степана за його молодість і красу. Власне, Степан не протестує проти цієї купівлі. Поки що обидві сторони мають свої вигоди: «мусінька», захопившись гарним юнаком, прагне наповнити змістом кожну мить життя напередодні старості, відкриває в своєму серці любов, невитрачений запас жіночої ніжності; Степан - має тихе життя, сите й спокійне. «Мусінька» розуміє те, що довго вона не втримає Степана й мусить його втратити. Тому вона обіцяє хлопцю: «Мусінька тебе не стримуватиме, коли стане непотрібна, ніколи» (С. 394). Розсудлива жінка не врахувала іншого - гіркоти втрати людини, яку полюбила вперше, в сорок два роки, а також те, що втрата станеться так швидко. Знову величезний програш на ярмарку життя - втрата того, хто змістовно наповнював життя, хто дав насолоду й наснагу. Хоча сталося власне те, що мало статися, «мусінька» просить лише одного: відтягнути пору її самотності й печалі до осінньої пори: «Ти підеш... Я згодна... Я знала... Перед тобою ще все. Лишися тільки до осені... Восени ти підеш... Падатиме лист. Будуть тихі вечори... Тоді ти підеш... Хай це буде маленька жертва - перед тобою ж усе... Життя, щастя, молодість!» (С. 401).

Змінюється роль «мусіньки»: вона не всевладний продавець, який постійно диктує свої незмінні умови. Та Степану (колись приблудному пригрітому пташеняті, а тепер господарю становища) не потрібна ні любов, ні опіка його покровительки, яка в житті втратила все: багатство, сім’ю, коханого. Постійно перебуваючи наодинці з собою, вивчаючи власне «Я», проживаючи в одноманітній атмосфері, в молоді роки ця жінка мріяла про інший світ, у якому її кохали. Через усе життя вона пронесла два почуття - страх і тугу: страх за сина й тугу за тим, що не зможе створити в реальному житті світ, вимріяний раніше. Степан зруйнував мрію «мусіньки», і вона розуміє, що їй, спустошеній та знищеній, залишається попереду лише одне - смерть: «Потім прийде смерть. Це страшно» (С. 402).

Маруся, героїня п’єси «Базар» В. Винниченка, втративши свій найдорожчий товар - красу - прийме смерть як єдиний вихід із становища: «Так життя - базар? Ну, а що робить тим, хто не має ніяких товарів? Іти з базару?»³² «Мусінька» ж, передбачаючи невідворотність кінця, прагнучи забутись, перехитрити себе саму, поринає в розпусний життєвий вир, ніби відчайдушно кидаючи виклик життю. Вона розуміє, що викинута життєвим базаром і як невдаха-продавець, і як невдаха-покупець. Такий фінал героїні яскраво засвідчує, що модель життя-базару не спрацювала: не все можна купити і продати в житті.

Безперечно, образ життя як базару, ярмарку, торжища, на якому купується і продається душа, талант, краса, порядність, доля, має фольклорне походження. Часто він зустрічається у творах давньої української літератури, зокрема, полемічних віршах. Так, у вірші «Гордость папъжская» наголошується на тому, що найбільшим прорахунком на життєвому ярмарку є продаж людської душі:

Не торгуй душею, второе не купиш,

и лживый пастырь к тому да не будеш³³.

У літературі ХІХ-ХХ століття цей образ також був досить поширений. Згадати хоча б «Сорочинський ярмарок» М. Гоголя. У романах «Ярмарок на площі» Ромена Роллана чи «Ярмарок марнославства» Вільяма Теккерея зображалося суспільство, де панують обман, лицемірство, вигода, розрахунок, а не мораль і порядність. Про людську продажність ідеться у вірші Євгена Плужника «Базар» та поемі «Галілей». У романі Леоніда Скрипника «Інтелігент», який побачив світ через рік після «Міста» В. Підмогильного, автор висловлює цікаві міркування з приводу того, що людство живе за базарними законами: «Купівля, продаж, валюта, ціна, зиск, збиток, криза перепродукції та збуту, вишукування ринку і т. д - все це чудово придатне для визначення основних явищ нашого психічного життя і наших взаємин з нашими близькими... А процес купівлі-продажу - це все життя. Кожну секунду ми щось продаємо або купуємо»³⁴.

У прозі та драматургії Володимира Винниченка образ базару зустрічається неодноразово. Уже ранні оповідання «Ланцюг», «Заручини», «Купля» та п’єси «Базар», «Пригвождені» яскраво це засвідчують. Вказуючи на схожість оповідання «Ланцюг» з «Куплею» і п’єсою «Базар», критик-сучасник Винниченка - Іван Свєнціцький зазначав: «Купля-продажа, як на базарі - ось що ворушить автора в цьому оповіданню, або в п’єсі «Базар» та нарисови «Купля»³⁵.

В оповіданні «Купля» навіть сама назва вказує на проблему, яка цікавить автора. Головний герой твору іде на жорстокий «героїчний» вчинок (спалює маєток своїх батьків), щоб купити кохання Ірини, яка любить лише героїв і сміливців. Підсвідомо герой розуміє цей акт купівлі, хоча й запевняє, що робить це винятково з ідейних переконань. А насправді - такий же жалюгідний покупець, що і злодій Митрохван, який купує жінку за п’ять карбованців. («А ти хотів, щоб тебе дєвка дурно полюбила? Хе! Купило треба мати! ... А без купила до дєвки більше не лізь»³⁶).

В оповіданні «Ланцюг» незвичайної вроди дівчину Єлену (відчувається алюзія з міфологічною Єленою), родичі прагнуть продати якнайвигідніше багатим женихам. Коли вона втрачає красу, перехворівши на віспу, зникає будь-який інтерес до неї. Навіть студент, якого обурювала така торгівля, теж відвертається від дівчини, хоча постійно запевняв її в тому, що любить її саму, а не її вроду. У п’єсі «Базар» краса героїні стає маскою, яка приховує її внутрішню сутність. Тому вона зважується на відчайдушний крок: знищує красу, «щоб почувать себе людиною, а не лялькою, якою всі тішаться і граються»³⁷. Після цього вона втрачає будь-яку цінність на життєвому торжищі. М. Коцюбинський у листі до Володимира Винниченка дав високу оцінку п’єсі: «Читав Ваш «Базар» і згадував Ваш голос, манеру говорити і т[аке] инше. Було приємно, тим більш, що п’єса; мені дуже подобається, дуже добре задумана, фільозофія ясна, сцени повні ефекту... »³⁸.

Ціннісні орієнтації персонажів згадуваної п’єси, як і інших творів В. Винниченка, засвідчували реальні явища суспільства: нівеляцію традиційних моральних вартостей. Заради грандіозних соціальних перетворень, ефемерних ідей всезагального людського щастя продаються душі, порядність, краса. Тому недаремно, на думку відомої дослідниці драматургії В. Винниченка Лариси Мороз, «у п’єсі [«Базар». - С.Л.] один з персонажів- підпільників має умовне ім’я Цінність Маркович... Він формулює ті загальні уявлення, про які не заведено говорити, але саме їх у суспільстві купівлі-продажу дотримується більшість».

Діалог Трохима та Цінності Марковича чудово ілюструє життєву філософію останнього:

Трохим. А потім... Ви - справжній Цінність Маркович. Як це у вас по-торговому усе, математично. «Треба держать її на цій мрії, бо для нас корисно». Може, й корисно, не знаю, тільки я вам не ручаюсь за себе. Накипить, скажу всю правду, й каюк. Не обіцяю. Не можу підраховувати. Ніколи не торгувавсь і торгуватись не буду» (С. 90).

Цінність Маркович: Невже не торгувались? Ех ви, дворянчики! Ну, а як ви думаєте, через що Леонід більше подобається Марусі? ... Того, голубчику, що Леонід уміє торгуватись...» (С. 90-91).

Суспільство, де навіть у сфері людських взаємин панують жорстокі закони купівлі-продажу, характеризує торг Єлени, героїні вже згадуваного оповідання «Ланцюг», з Максимом Андрійовичем:

Мішок, не підводячи голови, тихо промовив:

- За всякий крам платиться рівноцінною монетою...

- Моне-е-тою? - протягнула Єлена. Не розумію...

Мішок насторожено дивився в тарілку.

А!!! - спалахнула вона і глянула на нього...

- Значить одвертий торг? - криво посміхнулась Єлена...

- Розумій, як зна-а-єш - насмішкувато проспівала машина, ніби байдуже роздивляючись щось на стелі...³'¹

У статті «Модернізм як еротика «нового» (В. Винниченко і С. Пшибишевський)» Тамара Гундорова називає такі образи у творах Винниченка, як Базар і Купля, символами-ідеологемами⁴⁰.

У художній системі Винниченкових творів образ життєвого базару з’явився цілком закономірно. У праці «Криза християнської традиції в малій прозі В. Винниченка» Н. Михальчук слушно зауважила: «Якщо «смерть Бога» означає знищення не лише релігійних, а й взагалі всіх ідеалів, всіх абсолютів, і навіть, тієї сфери, в якій вони постають для людини, - сфери ідеальних вимірів людського існування, тоді життя перетворюється на базар, де «жінка, черевик, горілка, пара, громовина, лампа, стіл - усе однаковий крам на потребу чоловікові»⁴¹. У книжці «Сто рівноцінних правд: парадокси драматургії В. Винниченка» Лариса Мороз, аналізуючи мистецьке кредо Володимира Винниченка, наголошувала: «Уміючи показати всю розмаїтість, усі відтінки людських стосунків, поглядів, почуттів, він з кров’ю й болем, продираючись крізь найхимерніші парадокси суспільного й індивідуального життя, добуває єдину правду - правду гуманістичну, оперту на одвічні закони людської - християнської - моралі»⁴².

Подібне можна сказати й про Валер’яна Підмогильного. Його також непокоїла згубна тенденція в суспільстві, коли практицизм і раціоналізм ставилися на перше місце. Автор «Міста» та «Невеличкої драми» в жодному разі не заперечував великого значення розуму в житті людини, проте застерігав сучасників від крайнощів: раціональне та ірраціональне, духовне й тілесне - це ті особистісні начала, які повинні гармонійно поєднуватися, а не протистояти один одному.

Образ Марти Висоцької - це вияв неприйняття письменником тогочасної раціоналізованої дійсності. Як і Борис Задорожній, Нюся, Надійка, інструктор клубної роботи, Степан Радченко, Марта Висоцька намагається знайти своє місце в столиці. Валер’ян Підмогильний докладно не зупиняється на розповіді про початковий етап перебування дівчини в Києві. Декількома фразами він повідомляє, що вона закінчила Київську комерційну профшколу в 1927 році й влаштувалася на посаду в канцелярії махортрєсту. Для автора роману цих відомостей достатньо: зовнішня подієвість цікавить його куди менше, аніж внутрішні переживання та внутрішнє існування героїні. Цікаво, що астрономічний час твору далеко не тотожний екзистенційному. За невеликий проміжок часу Марта пережила стільки подій, скільки вистачило б на декілька років.

Письменник, змальовуючи портрет дівчини, окреслює лише окремі деталі: «Ніс мала рівний, губи тонкі, овал лиця поправно окреслений, риси чіткі й аж ніби суворі, але очі були ніжні, заразом жартівливі й меланхолійні, однаково настановлені сміятись і плакати» (С. 607). Особливо автор зосереджується на описі очей дівчини, які є справжнім дзеркалом ЇЇ душі. Зображаючи очі, прозаїк підкреслює, як змінюється їхній вираз при різних психологічних станах Марти: сумові, очікуваній радості, розчаруванні, тривозі, зневірі та ін. «Її очі - синяво-сірі, великі... Її очі вже зайнялися тим блиском, де світиться минуле, де горять мрії, з якими зріднилась душа, ті мрії, що пориваються в майбутнє, але все ж до минулого належать» (С. 634). Або ж: «Перед ним [Льовою. - С.Л.] стояла дівчина оспала, бліда, схудла, з побляклими очима й хапливими, сполошеними рухами. В її гордовитому колись голосі, якого звук був підкоряв його, він почув раптом крик по допомогу. Потиск її рук був судорожний, благальний, посмішка гарячкова й несмілива, сама вона якась менша, зібгана й ніби провинна. Він не пізнавав її геть зовсім!» (С. 723). Саме по очах та виразному рухливому обличчю можна легко прочитати настрій Марти. Очі - важлива портретна деталь, яка допомагає передати внутрішній стан героїні у найвідповідальніші та напружені моменти. Валер’ян Підмогильний постійно намагається підкреслити, що його героїня - натура надзвичайно тонка, глибока, приваблива не тільки зовні. Часто в романі зустрічаємо прямі авторські характеристики душевного стану Марти, добре продумані й лаконічні. Ось одна із таких характеристик Марти: «Була на вдачу моторна і всі життєві дії робила на диво швидко» (С. 540). Авторська розповідь висвітлює і внутрішні переживання героїні: «Вона [Марта. - С.Л.] стояла горда, схвильована, рубаючи кожне слово» (С. 609).

Найбільше промовляють за Марту Висоцьку її вчинки та роздуми, з яких читач дізнається, що це особистість вельми романтична й така, що не грає, не позує, не фальшує. І в цьому, власне, її трагедія. Вона чудово почувається у власно створеному світі, де відсутня фальшива театральність.

Звичайно, не можна сказати, що Марта повністю відсторонена від реального життя. Просто, живучи у двох світах (дійсному й ілюзорному), вона надає перевагу останньому. Кохання стає другою (бажаною) реальністю. Вона прагне кохання прекрасного, особливого, яке не зустрічається в тогочасній дійсності, але є в літературних творах. Героїня свідомо створює цю ілюзію. Мрія в її житті важить набагато більше, ніж для будь- кого з інших героїв. Тому й радить знайомому Льові: «Треба створювати собі ілюзії...Хай живуть ілюзії!» (С. 553). У мріях вона реалізує свої недосяжні бажання.

Внутрішня структура цього образу базується на спробах конструювання ідеальної моделі дійсності та людських взаємовідносин. Реальність змушує героїню відмовитися від своїх намірів. Незважаючи на невеликий життєвий практицизм Марти, точніше сказати, ощадливість, породжену скромними матеріальними можливостями, дівчина зайва в цьому зраціоналізованому й практичному світі.

Автор не обмежується тільки власного характеристикою згаданого образу. Він намагається зібрати всі оцінки й характеристики, які дають їй інші герої. Марта виступає ніби в декількох іпостасях: вона є такою, якою бачиться іншим, і такою, якою є насправді. Щиро закоханий і безмежно захоплений Льова скаже про неї так: «А ви, Марто, - це цілий світ, великий світ... Ви не знаєте своєї сили. Марто!.. А я її почуваю... Від вас пашить теплом, ви - вогнище щастя. Замерзлі, понівечені, затужавілі приходять до вас і простягають руки... Скидають своє щоденне ярмо й приходять до вас... Марто, відчуйте свою силу й дайте іншим відчути її. Ви - цариця землі, все, що ви бачите, належить вам!» (С. 557). Він постійно підкреслює, що Марта - натура промениста, розумна, надзвичайна й виняткова. Фрау Гольц вважала сусідку за гарну, добропорядну дівчину. Славенко після розриву з нею зазначив: «Психіка цієї дівчини завжди здавалась мені химерною, але мені не пощастило її виправити, хоч я й уживав до цього заходів» (С. 740).

Вирішальне значення в характері Марти мають її почуття, враження і переживання, а також афектованість та підвищена емоційність. Чуття Марти переважають над розумом. У її словах, звернених до коханої людини: «це серце, Юрчику, нерозумне серце заплакало» (С. 697), - виразно постає світосприйняття українки з його кордоцентризмом та чутливістю.

В. Підмогильний змальовує не тільки усвідомлені моменти сприйняття героями зовнішнього світу, а й неусвідомлювані,такі, як сновидіння. Уже на початку роману автор подає сон Марти, який промовисто свідчить не тільки про її схильність до бурхливих емоційних спалахів, а й про невдоволені статеві бажання. У даному випадку цей сон виступає як варіант задоволення цих бажань при зіткненні підсвідомого й свідомого. У сні розкриваються найпотаємніші мрії героїні. Цю думку В. Підмогильний проводить і в інших творах. Коли полковник Бігун з оповідання «Перед наступом» будить сотника Книша, той благає його не чіпати, не руйнувати ілюзій, не порушити спокою: «Навіщо ви будите мене й рушаєте омани, що навіяв мені сон? Я чую, як луною гуляє пісня по степах, і мила горнеться до мене своїм м’яким тілом... Я щасливий... Я спати хочу... Я хочу спати...Сон закосичив мені чоло вінком із розпущених квітів... Куди я іти маю? Я спати хочу, я хочу спати...»’³ Фінальний сон Марти має вже інший характер та інше призначення. Це своєрідна емоційна розрядка після складних гіерипетій, у які вона потрапила. У одній із своїх лекцій з психоаналізу З. Фройд, даючи пояснення сну, підкреслював, що його психологічною метою є втрата інтересу до світу, втома біологічна й психологічна. Творець психоаналізу зазначав, що «наші сни хочуть виконати наші бажання»⁴¹.

У діалогах Марти Висоцької з іншими персонажами часто розкриваються потаємні думки героїні. Дізнавшись, що її колега по роботі, зовні несимпатична дівчина, виходить заміж, Марта намагається приховати своє здивування:

- Невже ви виходите заміж?

- Хіба це так дивно і ...неможливо? - почервоніла Ліна. - Правда, я негарна, це знаю...

- Ні, ні, зовсім не тому, - відповіла Марта, хоч здивувалась вона здебільшого якраз «тому»(С. 547). Або ж реакція дівчини, коли Льова висловив уголос її потаємну мрію - зустріти достойного чоловіка й закохатися в нього: «Яке ви маєте право так думати! - скрикнула вона. - Що це за неповага до жінки? Ось ваше справжнє чоловіче обличчя! Для вас ще одної революції буде замало! Який егоїзм і яка висока думка про себе! Чоловіки можуть сумувати, це в них, бачите, вищі пориви, а жінці треба тільки закохатись, і все буде гаразд!.. Чоловіки будуть творити, керувати й даватимуть жінкам щастя закохуватись у себе! Чому ж ви не сказали просто: вийти заміж? Хоробрості не стало? У, гидота! Як ви сміли так думати?.. ». Вона стояла горда, схвильована й говорила, рубаючи кожне слово. Глибока образа бриніла в її голосі - може, якраз тому, що Льова своєю щирою порадою торкнувся бажання, що нишком мучило її, розкрив таємницю немудрої мрії, що може прибирати в дівочій уяві найхимерніших форм» (С. 554).

Попри зовнішню слабкість, тендітність, Марта відзначається внутрішньою стійкістю, здатністю витримати найжорстокіші життєві випробування й при цьому залишитися собою. Тому читач може сподіватися, що після втрати своєї найбільшої ілюзії (кохання Славенка), вона знайде сили продовжити життя. І хоч прозаїк з легкою іронією підкреслює, що це лише невеличка драма героїні, читач розуміє, що таке розчарування досить серйозне випробування в її житті. Якщо уважно вчитатися в текст, то пригадається авторове зауваження: «просто невдоволена на певній ділянці свого існування» (С. 543). Згодом це невдоволення переросте у відчай та розчарування.

Ілюзії не рятують: на початку роману дівчина самотня, навіть назва розділу підкреслює це («На світі Ївга зовсім сама»), і в кінці ця самотність не зникає. Тільки на початку це самотність з вірою та надіями, а в кінці самотність без сподівань. У передмові до роману «Невеличка драма» К. Фролова невипадково підсумувала, що «носієм духовності у цьому творі є передусім Марта - дівчина з неусвідомленим, але стійким потягом до краси, до високості, до мрії»⁴⁵. Після того як у Нью-Йорку вийшов роман В. Підмогильного «Місто» (1954), а 1956 року у Франції роман «Невеличка драма», зріс інтерес еміграційного читача до творчості відомого прозаїка «розстріляного відродження». Поряд із фаховими рецензіями Г. Костюка, Ю. Бойка у пресі з’являються відгуки, які свідчать про те, що цей читач почасти спримітизовано й поверхово прочитав обидва романи. Звертає на себе увагу читацький відгук за підписом ОТ, опублікований на шпальтах журналу «Листи до приятелів» під назвою «Пародія на казку про Попелюшку і вимріяного князя»⁴⁶. Невідомий автор відкидає будь-які філософські аспекти роману «Невеличка драма». На його думку, В. Підмогильний мав на меті показати історію сучасної Попелюшки, і це йому не зовсім вдалося, бо в романі «так багато філософування, що не стало місця дати реальної розв’язки проблеми»⁴⁷.

У листі Валер’яна Підмогильного до Євгена Плужника від 12 листопада 1929 року знаходимо цікаву інформацію про роботу письменника над фінальними розділами «Невеличкої драми». Прозаїк повідомляє про труднощі, які виникли під час передачі саме внутрішнього стану Марти Висоцької, про брак оригінальних художніх засобів, які він прагне відшукати: «Що до Романів, то один бігає, а другий ще лежить, навіть останні дні сильно був занедужав. Справа в тім, що передостанній розділ, що я пишу, починається з психологічного стану героїні, і я наперед знав, як моторошно буде його писати. Ви не уявляєте, як важко «змальовувати» психологічно! Слова ж усі затерті, заяложені, від усіх тих «хвилювань», «збентежень», «тривог», «пригнічень» Вас нудить, а інших слів немає, і от: я сердився, на рядок по цигарці викурював, сам впадав у розпач, сам збентеження зазнавав і нарешті оце вибрьохався з цієї ковбані на чисте місце дії. А що виходить - не знаю. Може навіть чортзна- що виходить. Але я всіх сил докладаю, щоб «утруднити» кохання й приплутати до нього безліч сторонніх справ. Словом, цього місяця кінчу й повезу до Літературного] Я[рмарку], бо грошей треба сильно»⁴⁸.

Я розглянула, звертаючись до образів «Міста» та «Невеличкої драми», так звані прагматичні моделі буття героїв В. Підмогильного, визначила, наскільки дієвим та життєздатним є кожен з цих буттєвих різновидів.

Не можна не помітити, що за бурхливою практичною діяльністю та гонитвою за життєвими благами герої відгороджуються від важливих смисложиттєвих проблем. Керуючись у своєму житті головним чином філософією «мати», «заволодіти», вони добровільно прирікають себе на односторонній і обмежений духовний розвиток, що аж ніяк не збагачує особистість. Це легший спосіб існування, бо на важелі «бути» найчастіше довічна невлаштованість, а важіль «пристосуватися» обіцяє комфортне життя.

Багатьох персонажів романів «Місто» та «Невеличка драма» не гнітить неприємний стан сумнівів, вони досягли стійкої віри, що дає їм змогу діяти без вагань. їхній розум спрямований на те, щоб бути інструментом практичного досвіду.

Письменник гостро відчув, як суспільство, в якому виробництво, наука й техніка домінують над людиною та її моральними цінностями й духовними потребами, неминуче нехтує гуманними сутностями. Герої прагнуть служити суспільному розвиткові, тоді як за нормальних умов повинно бути навпаки. В утвердженні надмірного раціоналізму В. Підмогильний бачив ознаки занепаду духовності. Він застерігав: особистість, принципом життя якої є бути «як усі», яка «зійшла» з суспільного конвеєра у стандартизований світ, приходить до катастрофічного морального спустошення; цей один із мільйонів гвинтик знаходить свою «людську» реалізацію лише як механізм соціальної машини. Зовнішня активність приглушує внутрішню потребу психіки мріяти, творити, кохати. Прозаїк рішуче виступає проти такого призначення особистості, яке знеособлює власне «я», змушує її нехтувати індивідуальним, внутрішнім, жертвувати переконаннями заради кар’єри, совістю, заради того, що диктує більшість, духовністю, заради матеріального задоволення.

Примітки

¹ Костюк Г. Валеріян Підмогильний // Підмогильний В. Місто. Роман. Українська Вільна Академія наук у США. - Нью-Йорк, 1954. - С. 289.

² Сковорода Г. Дізнайся, що називаю щасливим життям // Сковорода Г. Вірші. Пісні. Байки. Трактати. Притчі. Прозові переклади. Листи. - К.: Наукова думка, 1983. - С. 81.

³ Підмогильний В. Місто // Підмогильний В. Оповідання. Повість. Романи. - К.: Наукова думка, 1991. - С. 310.

⁴ Шерех Ю. Людина і люди: «Місто» В. Підмогильного // Шерех Ю. Не для дітей. - Нью-Йорк, 1964. - С. 85.

⁵ Гаєвський С. Українізація й український правопис // Життя й революція. - 1926. - № 1. - С. 49-50.

⁶ Досвітній О. Кварцит // Досвітній О. Роман. Повісті. Оповідання. Твори: В 2 т. - К.: Дніпро, 1991. - Т. 2. - С. 74.

⁷ Шевченко Й. «Ножиці» в театрі (До підсумків сезону) // Критика. - 1929. -№ 6. -С. 216.

⁸ Куліш М. Мина Мазайло. Комедія. Українське видавництво. - Львів. 1941. -С. 64.

⁹ Ключевский В.О. О взгляде художника на обстановку и убор изображаемого им лица // Ключевский В. О. Соч.: В 8 т. - М., 1959. - Т. 8. - С. 295.

¹⁰ Коломієць Л.В. Особливості поетики художньої прози Валер’яна Підмогильного: Дис. ... канд. філ. наук: 10.01.08 - К., 1992. - С. 150.

¹¹ Шевчук В. Екзистенціальна проза Валер’яна Підмогильного // Під- могильний В. Місто: Роман та оповідання. - К.: Веселка, 1993. - С. 16.

¹² Домонтович В. Доктор Серафікус. - Мюнхен: Українська трибуна, 1947. -С. 46.

¹³ Копиленко О. Визволення // Копыленко О. Буйний хміль. Роман. Повість. Оповідання. - К.: Дніпро, 1990. - С. 15.

¹⁴ Чеченко М. Робітні сили // Івченко М. Робітні сили. Новели. Оповідання. Повість. Роман. - К.: Дніпро, 1990. - С. 701.

¹⁵ Плужник Є. Недуга // Плужник Є. Змова у Києві. Роман, п’єси. - К.: Український письменник, 1992. - С. 60-61.

¹⁶ Сеник Л.Т. Український роман 20-х років: проблема національної ідентичності: Дис. д-ра філол. наук: 10. 01. 02 - Львів, 1994. - С. 197.

¹⁷ Там само. - С. 115.

¹⁸ Домонтович В. Доктор Серафікус. - Мюнхен: Українська трибуна, 1947. -С. 101.

¹⁹ Див.: Пронкевич О.В. Науковець у лабіринті кохання: критика сцієнтизму в «Коханні і педагогіці» М. де Унамуно і «Невеличкій драмі» В. Підмогильного // Актуальні проблеми літературознавства. - Т. 10: Збірник наукових праць / Наук. ред. проф. Н.І. Заверталюк. - Дніпропетровськ: Видавництво «Навчальна книга», 2001. - С. 41-46.

²⁰ Михайловська Н. Трагічні оптимісти. Екзистенційне філософування в українській літературі XIX - першої половини ХХст. - Львів: Світ, 1998. -С. 147.

²¹ Копиленко О. Визволення. - С. 35.

²² Досвітній О. Кварцит. - С. 84.

²³ Домонтович В. Доктор Серафікус. - Мюнхен: Українська трибуна, 1947. -С, 124.

²⁴ Плужник Є. Недуга. - С. 58.

²⁵ Корибут Ю. Доктор Серафікус. Бедекер до роману // Домонтович В. Доктор Серафікус. - Мюнхен.: Трибуна, 1947. - С. 150.

²⁶ Див.: Шевчук В. Екзистенціальна проза В. Підмогильного // Підмогильний В. Місто: Роман та оповідання. - К.: Веселка, 1993.

²⁷ Плужник Є. Недуга. - С. 74.

²⁸ Шерех ІО. Білок та його забурення // Шерех Ю. Друга черга: Література, театр, ідеології. - [Нью-Йорк]: Сучасність. 1978. - С. 116.

²⁹ Див.: Сартр Ж.-П. Первичное отношение к другому: любовь, язык, мазохизм // Проблема человека в западной философии / Сост. П. С. Гуревич. - М.: Прогресс, 1988.

³⁰ МузичкаА.М. Творча метода Валер’яна Підмогильного // Червоний шлях. - 1930. - № 10. - С. 135.

³¹ Винниченко В. Базар // Винниченко В. Вибрані п’єси. - К.: Мистецтво, 1991.-С. 91.

³² Там само. - С. 135.

³³ Гордость папъжская // Українська література XIV-XVI ст. Апокрифи. Агіографія. Паломницькі твори. Історіографічні твори. Полемічні твори. Перекладні повісті. Поетичні твори. - К.: Наук, думка, 1988. - С. 487.

³⁴ Скрипник Л. Інтелігент. - X.: Пролетарій, 1929. - С. 131.

³⁵ Свєнціцький І. Винниченко. (Спроба літературної характеристики). - Львів, 1920. - С. 14.

³⁶ Винниченко В. Купля // Винниченко В. Боротьба й інші оповідання. Твори: У 11 т. - К., 1919. - Т. 3. - С. 193.

³⁷ Винниченко В. Базар. - С. 94.

³⁸ Лист Михайла Коцюбинського до Володимира Винниченка від 22 березня 1910 р. // ІЛ. - Ф. 7. - Од. зб. 550. - Арк. 1-2.

³⁹ Винниченко В. Ланцюг // Винниченко В. Твори: У 8 т. - Київ-Відень, 1919.-Т. 4.-С. 206.

⁴⁰ Гундорова Т. Модернізм як еротика «нового» (В. Винниченко і С. Пшибишевський) // Слово і час. - 2000. - № 7.

⁴¹ Михальчук Н. Криза християнської традиції в малій прозі В. Винниченка // Слово і час. - 2000. - № 7. - С. 42.

⁴² Мороз Л. Сто рівноцінних правд: парадокси драматургії В. Винниченка. - К., 1995. - С. 121.

⁴³ Підмогильний В. Перед наступом // Підмогильний В. Історія пані Ївги. -К.: Веселка, 1991. - С. 58.

⁴⁴ Фрейд 3. Введение в психоанализ: Лекции. - М.: Наука, 1991. - С. 96.

⁴⁵ Фролова К. Одухотворене життя // Підмогильний В. Невеличка драма. - Дніпропетровськ, 1991. - С. 10.

⁴⁶ Див.: ОТ. Пародія на казку про Попелюшку і вимріяного князя // Листи до Приятелів. - 1957. - Ч. 10. - С. 6-8.

⁴⁷ Там само. - С. 8.

⁴⁸ Лист Валер’яна Підмогильного до Євгена Плужника від 12 листопада 1929 року // Бахмєтєвський архів (Нью-Йорк). - Ф. 324.