Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004
Висновки
Епохи кінчаються, а з ними змінюється обличчя літератури — здається, це аксіоматичне твердження. Я свідомо розділив свою працю на дві книги, бо на такі частини розкладається й епоха, літературу якої взявся розглянути. Отже, перша книга обіймає часово півтора століття і має в собі й дрібніше розчленування, тобто тут добачаємо ще дві підепохи, котрі можна назвати, як це подано в заголовку, Ренесансом та Раннім Бароко. Чому вони між собою пов'язуються? А тому що, як ми вже казали, жодна епоха не з'являється відразу, а має свої періоди: народження, розвиток і відхід. У часі народження, як це буває в людському житті, живуть і діють батьки, а також діди (про цей розклад на дідів, синів та онуків у письменницьких поколіннях я поміркую далі в розвідці про Івана Величковського). У часі розцвіту людського життя з'являються діти, які самостійні стають, коли батьки старіють. Це біологічний закон, і він з успіхом може бути застосований при розгляді літературних епох.
Але в українських умовах, де не все розвивалося правильно та закономірно, через особливі обставини, в яких мусила жити наша земля, при розгляді літературних епох треба враховувати цілий ряд додаткових елементів, котрі в той чи інший спосіб модифікували і змінювали естетичні процеси загальноєвропейські. Останні приходили до нас часом у формі відгуку чи допливної хвилі, яка зустрічала тут свої скелі й береги; сприяла цьому і складна міжконфесійна ситуація. Так, літературне середньовіччя було тісно пов'язане із православною ортодоксією, яка почала допускати в себе засвоєння ренесансових форм тільки в першій половині XVII ст., а в XVI вони проникали в літературні пам'ятки тільки спорадично, що й знаменувало народження раннього бароко. Відтак, як показав проаналізований матеріал, головними носіями ренесансових форм були представники так званої "католицької русі" із тієї молоді, котра навчалась у західноєвропейських університетах і групувалась у двох центрах (осередках): Львові та Кракові; були вони зчаста, більш чи менш, тісно зв'язані з польською літературою, а головне — громадянами Річі Посполитої, часом і Великого князівства Литовського.
Таким чином, літературу XVI — першої половини XVII ст. можна назвати українською літературою Річі Посполитої; відтак вона розвивалася чи погідно з тією державою чи суперечно до неї, але завжди в ній, і цього факту аж ніяк не можна скидати з уваги. Цим зумовлювалися польсько-українські чи литовсько-українсько-білоруські її форми, як і засвоєння в число українських літературних мов латини й польщизни, адже навіть такий чисто православний письменник, як Мелетій Смотрицький, переважну більшість своїх творів написав мовою польською; користувалася нею широко взагалі вся полемічна література. Саме в цій першій книзі я й намагаюся розглянути такого штабу українську літературу, тобто літературу Річі Посполитої.
У другій книзі розглядатиметься література Козацької держави при її підпорядкуванні московському царю, але й тут не можна проводити надто прямих ліній, і то через те, що Козацька держава поставала поступово і знайшла своє вивершення у Визвольній війні Богдана Хмельницького; відтак ідеологія Козацької держави почала проникати в нашу літературу вже в XVI ст.1 (згадати би при цьому проекти С. Оріховського та Й. Верещинського2). З другого боку, українська література Річі Посполитої творилася (правда, не так активно) і після повстання Богдана Хмельницького (анонімна “Віршова хроніка другої половини XVII століття", Д. Братковський, Й. Шумлянський, Почаївський культурний осередок, Т. Щуровський та ін.).
Коли ж глянути на історію нашої словесності з огляду на естетичні епохи, то Ренесанс недаремно поєднується із Раннім Бароко: останнє є завершальною стадією Ренесансу і початковою Бароко водночас. На конфесійному рівні ренесансова стилістика, проникаючи у православну середньовічну поетику, дала підставу до створення бароко, тоді як на католицькому ґрунті цю підставу дали контрреформація і початок антагоністичних змагань католицької та православної конфесій. Мовний чинник тут не грав істотної ролі, як це ми показали в окремій розвідці на цю тему: римо-католик міг писати мовою українською чи й грецькою, а православний — польською та латинською. Отже, національне обличчя давньої української літератури визначалося не так мовним показником, як певною системою: про кого, як і для кого писано ту літературу — цим, зрештою, і виявлявся її національний контекст. То й ми, вибираючи для аналізу пам'ятки, користувалися принципом: у них мало б писатися про українців, у сфері, можна сказати, української ментальності, з відчуттям, що Україна — рідна і "солодка", як тоді писали, для авторів земля; і ця література мала б бути розрахована на освічене коло часом українське, а часом загальне у Річі Посполитій, в якій наші письменники хотіли бачити Україну як рівну до рівних, тобто рівноправну складову частину згаданої держави, а не лише як Польщу.
Цей постулат треба означити обов'язково, бо тільки завдяки йому можна пізнати українську літературу того часу в повному її об'ємі. Таким чином, коли письменник писав про Україну, про людей її та себе в ній, дивлячись на неї чужоземними очима, він не є українським письменником; коли ж описував її як рідну землю, вітчизну свою, а людей її як споріднених собі, а себе в ній як дитину цієї землі, — він письменник український, незалежно від того, якої конфесії, навіть національності він був і якою мовою користувався. Саме тому в цій роботі я намагався вимітити цю позицію, тобто ставлення митця до української землі. Складніше це визначити, коли письменник розглядає абстраговані поняття та постулати, пише на загальнохристиянські теми, розробляє міжнародні сюжети: в цьому випадку треба з'ясувати, для якого читача він це творить (взяти б до прикладу творчість К. Транквіліона-Ставровецького). Не завжди означником національного обличчя письменника є і його ставлення до козаків. Так В. Кіцький3, Б. Зиморович, А. Кальнофойський та інші подавали їх здебільшого через очі української шляхти, тобто негативно, від чого ці автори українськими письменниками не переставали бути, а тільки мали інші від козаків суспільні погляди, а свою землю любили й оспівували по-своєму.
Не зайве зазначити ще й таку річ. За своєю поетикою, мистецьким опрацюванням, складністю мистецьких завдань, секуляризаційними потягами ренесансова та ранньобарокова поезія, писана рутенцями, тобто "католицькою руссю", стояла непомірно вище поезії, твореної у православних колах словенською та книжною українською мовами. Принаймні силабічний вірш у кирилічній поезії почав засвоюватися тільки з кінця XVI ст., і спершу це були досить нудні заримовані релігійні, з полемічним духом писання — взяти хоча б "Віршовий полемічний комплекс 80—90-х років XVI століття" чи вірші із Києво-Михайлівського чи Загоровського збірників4. Але починаючи із “Просфоними" через вірші Д. Наливайка до К. Саковича й далі кирилічний вірш почав набувати мистецького наповнення, глибини думки, структурної вишуканості та різноманітності, часом і вибагливості та поступово дорівнявся до латиномовних чи полономовних поезій. Хоча і пізніше, вже в другій половині XVII ст., для опанування складніших поетичних тем чи форм, де потрібна була особлива висока техніка, обирався вірш чи латиномовний, чи полономовний, і це чинилося, очевидно, тому, що згадані мови були більше вироблені для подібних завдань — на це також потрібно зважати.
1 Див. розділ моєї книги “Козацька держава” (К., 1995) “Давня українська поезія як речник державотворення” (с. 22-34).
2 Там-таки. С. 366— 373, 382-384.
3 Мається на увазі книжечка Войцеха Кіцького “Діалог про оборону України і побудка з пересторогою для запобігання татарських нападів”, видана у Добро млі в 1615 р.
4 Українська поезія. Кінець XVI — поч. XVII ст. К., 1978. С. 71-136.
Таким чином, епоха Ренесансу та Раннього Бароко в Україні — це єдина епоха, але розбита на дві півепохи. Розвиненим Бароко ми звемо час, коли стиль, бачення світу та людини, конструкції творів здобувають викінченого вигляду, а ренесансовий класицизм (використання античних символів та фігур) замінюється класицизмом бароковим, — твори з такими ознаками з'явилися в осередку Петра Могили (Києво-Могилянський атеней); і, може, другу книгу варто було б почати саме з нього, але в певних своїх компонентах і в цьому осередку (С. Почаський) добачаємо поетику раннього бароко; та й політично епоха не завершилася, відтак література творилась у межах Річі Посполитої.
Отож розглядаємо риси розвиненого бароко в Києво-Могилянському атенеї як закорінення, початок явища і не руйнуємо визначеної структури — такою вона склалась у житті, виходячи знову-таки із постулату, з'явленого Д. Чижевським, що межі будь-яких стилістичних епох завжди бувають розмиті і з явищами предтечними, які обов'язково вклинюються в більш ранню епоху. Знову-таки й середньовічна естетика не завжди поєднувалася із ренесансовою, тобто не переходила в раннє бароко, а намагалася установитись та існувати побіч новочасних, як ріка в ріці. В українській традиції цю естетику утримувала найконсервативніша частина православних, через що в обох епохах творилася прикладна, виключно церковна література на сталих середньовічних шаблонах, адже й православ'я в наших умовах не було одноцільним: визначалися в ньому, як у кожному суспільному та ідеологічному русі, свої праві, центристи та ліві, або ж єретики. Часто у творчості певних письменників можна добачати злами: так, ранній С. Кленович був (у "Роксоланії") творцем Львівського українського Парнасу, а в пізнішій творчості — типовим польським поетом; К. Сакович та М. Смотрицький — православними, а потім уніятами, тобто погляди змінили, але українцями бути не переставали, — такі речі я намагався також брати до уваги.
Література розгляненої епохи розкладається також на систему підлітератур, котрі мали рух у собі, свій розвиток, вершини та своє заникання. Так, латиномовна література рутенців вичерпала свої засоби (з'явившись і розвинувшись у XVI ст.) у 20-х роках XVII ст., після чого законсервувала свої форми, стиль, розміри, жанри у шкільній. Інший шлях мала польською, книжною українською, словенською чи народною українською мовами творена література — ми про це докладно говорили попереду. Свою історію мала й архаїчна українська поезія, як і її жанри та форми. З усіх цих компонентів і склалося особливе явище, що витворилося в ті означені нами півтора століття. Воно, зрештою, створило комплекс, який і став предметом нашого осмислення.