Українська філософська лірика - E. С. Соловей 1998
Проблема автентичного буття (В. Стус)
Всі публікації щодо:
Стус Василь
Основу для епітета «філософська» у словосполученні «філософська лірика», як уже можна було бачити, становить «філософія» у тому широкому, вільному розумінні, дещо «секуляризованому» і навіть опобутовленому, в якому М. Мамардашвілі називав її «свідомістю вголос», у якому «філософом» є чи не кожна людина, якщо тільки власні її нахили та життєві обставини були сприятливі для розвитку начала особистісно- го. В цьому розумінні справедливим є твердження: якщо людина — особистість, то в неї є «своя філософія» — своя ієрархія цінностей, усвідомлені життєві пріоритети, моральні орієнтири.
Здатність до буттєвісного масштабу мислення далебі не конче пов’язана із освітнім цензом — радше із життєвим досвідом та здатністю до його узагальнюючого осмислення (за Монтенем, прекрасними людьми є філософи і селяни, а все зло — від напівосвіченості). Результат постає як життєсприймання не фрагментарно-ситуативне, мозаїчно-строкате, а стихійно-системне, отже — стихійно-філософічне. Для такого типу особистісної, «ненаукової» філософії, для певного її рівня закономірним і необхідним стає питання: як треба, як належить жити мені як людині? А вже звідси цілком неминуче — чи так я живу? І що слід робити, щоб узгодити уявлення про належне життя — із своїм життям, яким воно є? Що цьому перешкоджає в мені і довкола? І чи в змозі я, людина, здолати ці перешкоди? Таке коло питань становить проблематику автентичного буття, відзначену дослідниками ФЛ серед характерних змістових ознак жанру1. Ця проблематика великою мірою характерна і для української ФЛ, тому важливим є бодай пунктирне окреслення тієї духовної традиції, яку генетично успадкував В. Стус.
Наявність проблематики автентичного буття можна спостерегти ще в давній українській поезії: це пов’язано як із естетичним характером філософування, характерним для тієї доби, так і, з іншого боку, з онтологізацією людської повсякденної трудової діяльності, живленою одухотвореністю та поетичністю хліборобської праці як споконвічної, життєдайної, тісно сполученої з життям природи. Світ, за Сковородою, постійно «ловить» людину: занурює в побут, примушує дбати про хліб насущний, спокушає благами і добробутом, зіштовхує з іншими людьми і з їхніми часом відмінними життєвими установками. Розрізняти необхідне і зайве, істинне і хибне, праведне і грішне, здійснювати той чи інший вибір потрібно повсякчас, поки «довліє дневі злоба його». Не можна втекти від життя в усій його складності, від нерозв’язно-подвійної, емпірико-трансцендентної природи самої людини — ні в життєву метушню, ні в абсолютну споглядальну духовність,— не порушивши при цьому найважливіших зв’язків між людиною і світом.
Серед мотивів поезії Івана Величковського (XVII ст.) дослідники підкреслюють заклик до життєвої активності, до реалізації «віри» в «ділах». Цей мотив, «актуальний і прогресивний у тодішніх українських умовах»2, набув значного поширення: можна згадати похвалу панам Балабанам «за д###лныи справы», виголошену Тарасієм Земкою у вірші 1627 р. Очевидно, тут конкретно-історичну актуальність підкріплено вже певним досвідом оцінки способу життя і у вимірі позачасовому. Саме про це — і діалог
Величковського «Бес###да человека з Богом»:
Должна птица обіма крилами літати,
должен человік втру и діла стяжати3
Великий досвід філософсько-поетичного осмислення цієї проблеми залишив Григорій Сковорода — досвід тим авторитетніший, що здобутий у власних пошуках життєвого «оптимуму», підтверджений згідністю із власним «modus vivendi». Як писав про Сковороду Л. Махновець, «його ніколи не вабило «лакомство нещасне» світу сього. Він зневажав багатство, розкоші, надмірності. Улюбленим його афоризмом-девізом були слова, що потрібне — нетрудне, а трудне — непотрібне»4. В іншій монографії «подвижницьке життя Сковороди, основною домінантою якого було очищення від всілякої скверни й ушляхетнення духу» виводиться із староруської традиції самітництва, із унікального схрещення античних традицій із старослов’янськими. При цьому автори наголошують, що «це було самітництво покликання, а не самітництво ущемленості5 Фактично, настанови і самонастанови Сковороди акумулюють досвід людей, що, попри всі відмінності сповідуваних доктрин, уступають на шлях свідомого, усвідомленого життя, де начало духовне має безумовну перевагу над усім «приземним» (це одне з ключових понять Б.-І. Антонича), над усім ницим, корисливим, марнотним, що має, проте, підступну здатність обсновувати людину невидимими путами, гасити або тлумити всі вищі поривання. Свобода для Сковороди — це передусім духовна свобода від тих осоружних пут.
Сковорода окреслив і ті життєві орієнтири, те спрямування розуму, волі, всього духовного єства людини, які допомагають втілити цей ідеал («... Це в розум може взять, хто небо відчува!»6). Для здійснення цього життєвого заміру потрібен спокій («О спокою наш коханий! Де тебе знайти в наш час?..»), потрібна тиша («... А я буду собі тихо коротати милий вік...» — ця настанова виразно відлунює у «тиші» і «мовчанні» В. Свідзинського), потрібна «совість, як чистий кришталь», далі — «зрівноважений дух, мудра розсудливість» та «веселість ясна» («Похвала бідності»). Треба відкинути всі примарні, химерні цінності, весь той «дур», що морочить людей у велелюдних містах. Звідси вже один лише крок до апології життя на лоні природи, у злитті і злагоді з нею, до оскарження і заперечення того способу життя, що його витворюють омани.
В город не піду багатий, у полях я буду жить,
Вік свій буду коротати там, де тихо час біжить.
(333)
Наш мимовільний, неусвідомлений «хроноснобізм» стосовно давньої поезії часом не дає вловити важливі смислові нюанси подібних «наївних» відозв. Тим часом Сковорода, як і видатний білоруський поет-просвітитель М. Гусовський («Пісня про зубра», 1522 р.), з проникливістю й тривогою відчув, що може означати для людини розрив одвічних зв’язків із природою. Серед інших, недостатньо «вичитаних» ідей у Сковороди, як і у Гусовського,— близький до античного ідеал екогармонії. Сягнувши цієї мудрості, людина відкриває відносну вартість часу — залежно від того, чим він заповнений. Сковорода:
Краще чистий рік один, аніж десять брудних,
Краще десять плідних літ, ніж безплідний весь вік.
(337)
Вивільнитися від примарних цілей означає зовсім інакше оцінити незрівнянну перевагу бути цілком звичайною людиною, самоцінною у своїй звичайності. І ще одну важливу настанову сформульовано в «Афабуляції» до «Байки про Козлят- ко і Вовка-флейтиста»: не треба, говорячи попросту, братися не за свою справу, спокушатися недосяжною метою, марнославно зазіхати на те, на що не маєш підстав:
Не багатьох нас створила для муз наша мати природа
Хочеш щасливо пробуть — долі віддайся своїй.
(342)
Суттєвим є те, що Сковорода не лише не абсолютизує вченість, а й закликає до своєрідного «опрощення». І це не розчарування, не знецінення освіченості, у якій він сягнув мало кому приступних висот: ідеться лише про її місце в ієрархії цінностей. Поперед неї стають внутрішня гармонія, реалізація істинних можливостей природної людини. Один із парадоксів Сковороди полягає в тому, що започаткована ним лінія філософсько-поетичної медитації не знайшла безпосереднього продовження і згодом відновлювалася в літературі досить- таки кружним шляхом, у той час, як його колосальний вплив на всю наступну духовність — це вплив насамперед самої особистості, винятково цілісної і незалежної. Лише в другу чергу цей вплив здійснювався також і через творчу спадщину. Для загалу людського надзвичайно багато важить сам прецедент, сама можливість існування таких людей — не підвладних нашим канонам, ритуалам, розподілам ролей. «Диваки» — знизує плечима обиватель, підсвідомо відчуваючи їхню красу і велич, найпотаємнішим куточком душі здогадуючись — завдяки їм! — про багатство можливостей, що були закладені (і благополучно загинули) і в ньому...
Прояви цього впливу Сковороди знаходимо і в російській поезії XX ст. (М. Заболоцький, А. Тарковський). Що ж до української поезії то тут «ген» Сковороди, який багато важить і в самій українській ментальності, простежується дуже виразно. Справа навіть не в численних апеляціях до філософа-поета — мова про нескасовну присутність Сковороди у складі національної духовності. Тим-то поети вчувають у шумі дощу «флейту Сковороди самого» (В. Мисик), з ним асоціюється передчуття весни, як у ранньому вірші М. Драй-Хмари:
... вийде в поле віл під’яремний,
і я помандрую, як Сковорода7
І Василь Стус свої «Двоє слів читачеві» 1969 р., де є визнання: «Якби було краще жити, я б віршів не писав, а — робив би коло землі» — закінчив словами: «Один з найкращих друзів — Сковорода»8. Цей особливий, поширений на самий спосіб життя як іще один «твір» митця, вплив Сковороди визначив в українській ФЛ велику питому вагу проблеми автентичного буття, узгодженості слова і діла. Зрештою, хіба не відлунює у наведених словах поета про те, що робив би він за кращого життя — сковородинська ідея «сродної праці»? Шевченкове «та й списую Сковороду» — знак неперервної духовної естафети, раз по раз підживлюваної історичними обставинами, що посилювали «драму автентичності» як заповідане прагнення сягнути цього ідеалу і водночас — неможливість, перешкоди як зовнішнього, так і внутрішнього характеру. Доля самого Шевченка тут, зрештою, вельми показова. Як мовив про це С. Єфремов у статті 1909 року «Шевченко за ґратами»: «... Десять найкращих літ, коли чоловік був саме в розцвіті сили й хисту свого і міг дати колосальні зразки художньої творчості, мусив він поневірятись по пустині й волочити кайдани нікому, здавалось, не потрібного життя, затаївши в душі невиплакані сльози й ненароджені твори свої»9.
У незлагоді з тими обставинами, з добою може опинитися навіть поет такої лагідної вдачі, талант такий «гармонізуючий», схильний до «замиреної колізії», як В. Свідзинський. Серед його поезій, що концентрують проблематику автентичного буття, особливо вирізняється вірш «У рідній моїй стороні...» — як граничним загостренням дилеми «належного, бажаного і «сущого», так і своїм погамованим, стримуваним, а проте однаково відчутним драматизмом (у розділі 5-у про цей твір уже йшлося, але у більш загальному плані).
У рідній моїй стороні
Не маю я рідного дому,
Ні саду — щоб діяти те,
Що миле й відрадне мені...
(229)
Це відторгненість людини від «співмірного» їй способу життя, це насильство, наруга. «Ні саду...» — а сад у Свідзинсь- кого є та частина всесвіту, в якій людина втілює себе, опредмечує своє буття в світі й утривалює його навіть по своєму зникненні. Глибокої зачаєної печалі сповнена детальна картина того буття, яке «не є», але яке було би людині саме «по мірці», відповідало б її вдачі і нахилам. Натомість воно віддане в умовно-способових формах:
... Зібрав би я в гарну сім 'ю
Дерева, і квіти, і скелі,
І тем ’я, чий голос — пісні,
Любило б оселю мою.
Я слухав би джеркіт струмка,
Я б міг зупинити в долині
Потік і розводити риб
У круглій водоймі ставка.
Скінчивши спокійні труди,
Я йшов би спочити на берег,
І верби вітали б мене —
Задумані сестри води...
(229 — 230)
Наступні строфи малюють життя, яким насправді живе людина, що витворила в уяві той злагоджений і гармонійний світ, всі дієслова тут — у дійсному способі, а проте — яка ж невтішна ця дійсність!
Живу я в чужому дому
На біднім веретищі міста;
Лиш насип я бачу з вікна
Та обрій у вічнім диму...
Далі маємо один із численних взірців виняткової цнотливості і шляхетності цього поета: «пряма» скарга для нього є незручною, аж ніби неприродною. Він ніби мимовільно переводить погляд: у полі зору опиняються близькі, але все-таки інші об’єкти; втім, виявляється, що саме так і можна найкраще висловити цей біль, і сум, і невтоленність.
Два древа стоять у дворі,
Два друга самотніх, два в'язні;
Немає під ними трави,
Не видно їм блиску зорі!
Лиш вітер крилом громовим
Над ними ударить порою,
Пробудить то шум у гіллі,
То мрію у серці моїм.
Цей досконалий і глибокий твір позначений 1939 роком: люди здебільшого жили, як жилося, належало думати, що живуть вони в найкращий спосіб, у найкращій країні (ще довго спливатимуть у пам’яті, немов уламки якогось затону лого колоса, оті формули найоптимістиннішого оптимізму: «Молодым везде у нас дорога, старикам везде у нас почет», «Мы рождены, чтоб сказку сделать былью», і, мабуть, цілком неперевершене: «... А вместо сердца пламенный мотор!»). Можливо, десь у глибині душі ті вічно, завчено радісні люди взагалі дивувалися з того, що живі: стількох знайомих та рідних поглинули шалені хвилі репресій, розправ... І тільки невиправний дивак (себто — Поет) міг так щиро і гірко, так невтішно шкодувати за домом у саду, за прибережними вербами та джеркотом струмка... О, ті донкіхоти, як потребує їх кожна епоха! Щоби не розуміти і не цінувати, щоб у найкращому випадку зверхньо підсміюватися з диваків, щоби нащадки ронили сльозу над їхнім запізнілим житієм! Але ж саме вони нагадують нам, часто цілком безуспішно: чи так живеш, як хотів, як мусив, як мріяв. Або, як мовив колись Віталій Коротич у своїй чи не найкращій збірці:
Не нарікай.
Ти все придумав сам.
Не нарікай.
Ти міг інакше жити.
Твоїх надій сумні дереворити —
твій переляк, твій невигойний страм,
твоя біда і в ній закутий страх
з тобою простуватимуть до скону.
Ти — мов каріатида без балкона —
нічого не тримаєш на плечах.
Що ж — можна й так...10
Основним джерелом драматизму здебільшого все-таки ставали перешкоди зовнішні, але шляхетність поезії виявляла себе ще й у тому, що перед лицем перешкод історичних чи соціальних людина передусім підвищувала вимогливість до себе самої, і саме вимогливість до себе як до людини. Красномовні приклади подає, зокрема, поезія В. Мисика. З виданням творів, недрукованих за життя автора, коло його лірико-філософських роздумів для читачів помітно розширилося. Сенсожиттєва проблематика, взагалі притаманна поетові, постала в нових осмисленнях. Так, у віршах «Аркуші», «Старий портрет» втілено думку, що людина пише свій «портрет», своє справжнє «лице» самим своїм життям — «На аркуші обличчя, чистім зроду»11.
Мисикову «модель» цієї лірико-філософської проблеми (життя у злагоді, у відповідності з собою, із своєю системою цінностей) містять вірші «Коло» та «Я знаю: там ще моляться тополі...». Так, є життя «у любому колі» або ще — «у рідному тісному колі»; жити в ньому, у його «незворушному спокої» і не спокушати «непевну долю» — затишно і надійно. Але людину нездоланно вабить інше:
... справжнє небо
І справжній світ перед собою,
І справжній шлях — нехай і дикий,
Нехай без краю,
Коли я тільки тут великий,
Де я борюсь і знемагаю,
Де гину — і перемагаю12
І нерозв’язність дилеми посилюється тим, що життя «у колі» лише тоді вповні являє свою принадність, як людина вже поза ним:
Хоч близько ти, душі моєї краю,
Ти будеш тільки снитися мені,
Бо те, що є в тобі найкраще,— знаю:
Це туга по тобі на чужині13
І нарешті у вірші «Шлях» ці два полярні способи життя перетинаються в короткій зустрічі — і одна людина простує далі, своїм шляхом, а друга, як їй і належить, залишається.
Рушає валка, а старий ще довго
Не йде на тік, неначе з тих розмов
Якийсь неспокій уселився в нього14
На рівні екстралітературному, стосовно до індивідуальності, особистості поета тут могли би стати у пригоді поняття «спосіб життя», «життєвий шлях», «стиль життя». Взяті за опорні, ці філософсько-соціологічні поняття, безперечно, мають прямий стосунок до проблеми автентичного буття — але як до суто філософської проблеми. Нам же йдеться про поезію, і тут, на наше переконання, коректніше покластися на її власні свідчення, по змозі не віддаляючись від них на периферію «життєвого матеріалу» та «творчої історії». Тому що ліричний герой нетотожний з автором — це у ФЛ показник передусім іншої міри узагальнення. Як приватна особа поет не має де дітися від своїх обставин, людських слабкостей, від свого роздратування чи зубного болю. Як поет, а надто як філософський поет, він мусить усе це здолати, вивищитись думкою над усім і над собою,— постійно цього прагне і врешті домагається — судити про життя як про долю і про себе як людину взагалі.
Але, з іншого боку, ми, звичайно ж, не можемо цілковито абстрагуватися від поета як конкретної людини, оскільки йдеться про узгодженість її власного життя із сповідуваним ідеалом, а зрештою і про ту ціну, якою оплачено досягнуту чи недосягнуту узгодженість. Бо, як писала Аріядна Шум у своїй передмові до поезій Степана Сапеляка, «Поет має свою філософію життя і філософію поезії. Ці дві його філософії ідуть в парі. Поет визнає лиш тих поетів, життя яких віддзеркалює їхню поезію і навпаки. Бути поетом — це велика відповідальність, каже Сапеляк. З моментом, як в житті поет відрікається своїх ідеалів, він перестає бути поетом. Великі ті, що витримують до кінця: Шевченко, Стус»15.
Саме до поезії В. Стуса звертає нас лірико-філософська проблематика автентичності, оскільки його поезія постала як граничне втілення цієї проблематики: вже не як драма, а як висока трагедія. Навіть сам шлях її до читачів — як, утім, і шлях самого поета до свого народу, до рідної землі, що прийняла його прах,— є тому більше ніж промовистим свідченням. Про універсальне значення Стусового досвіду, про величезні моральні уроки, які всім нам належить із нього «вичитати», проникливо говорить у своїх статтях про поета М. Коцюбинська: «За іронією долі, в аспіранти керівником Стуса був Микола Шамота. Так, так, саме той Шамота, душитель літератури, головний адепт злочинного диктату догми. Якби Стус міг утриматися під таким керівництвом, то йому стелилася б доля, подібна до долі тих, з ким починав він свій шлях у науку (...) Але він не міг і не хотів цього. Досяглій зрілості думки, духу й сумління, він ту дорогу «стер»...16
Нині вже видана багата епістолярна спадщина поета; з його листів до рідних добре видно, що вибір здійснено, що вороття немає, що людина справді цілком, цілковито свідома обраного шляху17.
Уже з самого початку означена проблематика постає в поета у своїй органічній сполученості з долею України, її народу, із драмою національної історії, як-от у ранніх віршах 1963 року:
Сто років як сконала Січ.
Сибір. І соловецькі келії,
і глупа облягає ніч
пекельний край і крик пекельний... 18
З іншого боку — постає проблема власного житгєтворення, у характерній запитальній формі:
Як вибухнути, щоб горіть?
Як прохопитись чорнокриллям
Під сонцем божевільно-білим?
Як бути? Як знебуть? Як жить?
(І, 1, 100)
Тобто ця проблематика саме в такому її спрямуванні виявляється як первісно поетові притаманна: прихід до неї, її становлення і усталення знаходяться десь поза межами власне творчого життя, у творчості ж маємо лише її роз- просторення та поглиблення, наповнення життєвим і духовним досвідом, екзистенційну ідентифікацію із собою як повноважною частинкою цього народу, яка відчуває покликання і обов’язок бути його речником. Готовність до кінця виконати це призначення надає ліричному героєві В. Стуса, надто у зрілий період, трагічного стоїцизму. Це також відзначила М. Коцюбинська: «У багатьох визначальних моментах Стусові близька екзистенціалістська філософія життя, зокрема ідея «трагічного стоїцизму» («Усе... гаразд. Я певен трагічного оптимізму, що світ — опроти мене — є собі, я ж — є собі — опроти нього»). Недаремно зарубіжні критики зближують його філософське світовідчуття, матеріалізоване в поезії, з ідеями екзистенціалізму, зокрема Гайдеґґера, Сартра, особливо Ґабріеля Марселя з його поняттям «Буття в ситуації», протиставленням «людини маси» як сукупності функцій — «особистісному началу», протиставлення людини, яка творить саму себе, — «змертвілому світові»19.
Але тут необхідне одне уточнення. Трагічний стоїцизм як певна філософська парадигма далебі не був уперше віднайдений Стусом у екзистенціалістів. Завдяки загальному духові цієї філософії, незрівнянно ближчої за філософію класичну до «партикулярного» буття, завдяки загальній прийнятності багатьох її ідей для «самотньої» свідомості — Стусове власне відчуття і розуміння сенсожиттєвих істин лише діставало тут авторитетне підтвердження. Загалом же ця ідея зріла в ньому самому порядком неминучої реакції на систему, з якою людина його типу жодним чином не може порозумітися, притерпітися, співіснувати. Саме про це говорив, захищаючи Стуса, й академік Сахаров у своєму зверненні до Мадридської наради для перевірки Гельсінських угод, до голів держав — учасниць Гельсінського акту: «Так життя людини ламається до краю, як відплата за елементарну порядність і некон- формізм, за вірність своїм переконанням, своєму «Я»20.
І нарешті трагічний стоїцизм Стуса у певному розумінні є «генетичний», спадковий,— з огляду на досвід національної історії, так емоційно ним осмислюваний і так особистісно переживаний. Згадаймо, що рисами трагічного стоїцизму Ліна Костенко з великою художньою переконливістю наділила свою Марусю Чурай, що цими рисами, вже по-інакшому, але не менш переконливо обдарований автобіографічний герой романів Івана Багряного. Загалом же — це той рівень самоусвідомлення і життєвого самовираження, де національне виразно змикається із загальнолюдським і конкретно-історичне із всечасним: недаремно з цими героями найбільше духовно споріднена Міріам із драми Лесі Українки «Одержима».
Коли М. Жулинський пише, що «Стус вирощує поезію філософського наповнення, дещо відсторонену від практичної тверезості, від зазіхань побуту»21 — то тут криється можливість певних непорозумінь. Від «практичної тверезості» відсторонена поезія взагалі як така, бо то її антипод. Що ж до побуту, то від нього навряд чи й можливо відсторонитися, проте в кожного своє «наповнення» цього поняття. Ймовірно, що малася на увазі та неспівмірність і несумісність двох логік, яку формулює філософ і політолог С. Грабовський: «3 погляду панівних ідеологем «великого суб’єкта», поведінка учасників Опору абсолютно абсурдна, їхні ідеали й прагнення не- буттєві, однак із позиції людини Опору настільки ж абсурдним є саме існування «великого суб’єкта»22.
Нарешті «побут» Стуса має риси віртуальності: він живе поза межами відторгнутої ним суспільної реальності — за власним вибором, не тому навіть, що й вона відторгає його. Тому «побут» Стуса — це «край», більше віртуальний, ніж реальний, незалежно від місцезнаходження, а ще — природний світ і всесвіт, природа, жива і одухотворена.
Сила людини Опору — лише у ній самій. Тому конфлікти внутрішні постають як загрозливі і нищівні: тут небезпека опертя катастрофічна. Але в початковому рядку «Утекти б од себе геть світ за очі...» — незлагода із собою хіба не є лише один із виявів незлагоди із світом, неузгодженості «непідпорядкованої» людини із тією даністю, в яку вона «закинута» самим фактом свого буття?
Тож проривайся — в поле, до води,
до гір, до зір, до молодого сміху.
Тож проривайся — крізь людську зловтіху,
пересуди, і осуди, й суди.
Нехай тобі замає більший світ
і більша ніч замає над світами.
(І, 1, 99)
Остаточний внутрішній вибір ускладнює стосунки з минулим: воно — за межею, за тим рубежем. З одного боку, вабить і гріє, іноді покріплює, додає снаги, часом у ньому можна «виспокоїтися»; з другого — вже відчужене, втрачене: об ту незворотність часом розбивається сама спроба навідати його:
Давні стежки переорано,
дороги дитинства
засаджено кукурудзою.
І навіть мама
з недовірою позирає на тебе —
це ти чи ні?
(І, 1, 188)
У минулому залишився ще й прообраз тієї самореалізації, яка була б — за можливості іншого, вільного вибору («якби було краще жити»...). Про це — «Останній лист Довженка». Як і цикли «Костомаров у Саратові», «Трени М. Г. Чернишевського», як вірш «За читанням Ясунарі Кавабати» це — суто лірико-філософська об’єктивація пекуче-особистого, надто «ліричного», видобування в ньому філософського «кореня». Невимовна гіркота цього твору — не від того, що доводиться «їх» просити, а від наболілої туги за «краєм» і непоправності всієї долі («Пустіть мене до мене...»).
Отже, тут назріває дуже відповідальний, проте неминучий висновок: «невгнута чесність» Стуса (визначення Ю. Шереха) засвідчує автентичність його життєвої і творчої поведінки, проте — у сфері життєвого вибору, продиктованого незалежними від нього і неприйнятними для нього обставинами. Але ж вірші засвідчують, наскільки він був готовий до всього, що чекало попереду, наскільки свідомий свого неминучого, здавалося б, єдиного майбутнього. Уперше він був заарештований 1972 року. А за чотири роки до цього — ніби вже стояв на порозі своїх випробувань: «Що тебе клясти, моя недоле?». І покріплював себе, націлював, наказував — собі:
Ні, вистояти. Вистояти. Ні —
стояти. Тільки тут. У цьому полі,
що наче льон. І власної неволі
спізнати тут, на рідній чужині.
(1, 1, 185)
І вже у «Палімпсестах» — остаточно:
Геть за минулим спалено мости.
Попереду ясна тріпоче ватра.
Крізь неї, мов крізь себе, треба йти.
(90)
Надмір екзистенційного переживання долі, екзистенційного долання життєвого шляху, переходження того «стернистого поля» відбувся на такій самоспалювальній межі, що логіка творчості зажадала, заради якнайповнішого — вже не для себе — осягнення, принципово іншого творчого самовияву: підкреслено «беземоційного», демонстративно-умоглядного, охолодженого інтелектуально-конструктивним підходом. Так з’являлися поміж віршів, достоту писаних кров’ю, білі вірші, як «Тагил. Зима...», і верлібри, як «Вдасться чи ні...», «Чоловік підійшов до меморіалу...», «Я знав майже напевно...», «Напередодні свята...», «Еволюція поета...», мініатюри початку 1971 року. Вони не лише свідчать про широту можливостей поета. Вони є спробою самопорятунку чи самоопанування, але в межах творчості, розв’язуючи колізії долі майже як шахові задачі або математичні рівняння («Три скелети сидять за кавою...», як приклад).
У збірці «Веселий цвинтар» цей «розумовий» струмінь дужчий, у останній книзі «Птах душі», доля якої залишається невідомою,— наскільки можна судити з авторських характеристик,— домінує назагал «прозове», «сумно-спокійне» начало. Але той Стус, який нарешті відкрився співвітчизникам, найперше вражає все-таки емоційною інтенсивністю поетичного життєпізнання.
Стус розробляє з однаковою необхідністю обидва різновиди ФЛ: і той, що прихильно і щедро відкриває іншим свої шукання істини і сенсу,— і той другий, де думка ширяє собі, поглинута тим пошуком настільки, що вже наче й не потребує нічиєї співучасті і співрозуміння. Тут надзвичайно високі як інтелектуальна напруга, так і екзистенційне переживання процесу осмислювання буття.
... Вигойдуй у леті захоплення душу простору,
У соннім ширянні тримайся і ранку не клин.
(142)
У вірші «Гойдається вечора зламана віть...» дано весь овид змученої, але несхибної душі, весь обшир духовного єства людини, що виконує своє призначення, свідома його.
Тут колосальна амплітуда почувань, перехоплена контрапунктом графічно чіткої заголовної деталі, містить усе пережите, завмирає над хвилею відносного, бодай якогось-то спокою:
Удай, що обтято дорогу. Що спить
душа, розколошкана в смертнім аркані
високих наближень. На серця екрані
гойдається вечора зламана віть.
(135)
Тут переривчастий плин думок, відданий системою переносів, аж до розірваних надвоє — на два рядки слів, вмістив у себе і всесвіт, і невідступну молитовну думу про свій народ, і минуле, і майбутнє. Тут усе пережито ще раз наново, від «покути самотності» і зачаєного скрику (в дужках!) «Господи, дай мені жить!» до самоопанування, стоїчної атараксії («нестраж- дальності») і готовності: «Сподоб мене, Боже, високого краху!..»
Давно готовий, переживши все багатократно в уяві як доконаний обов’язок і як звільнення, він вітає «певний день» розлучання із світом:
Благослови мене, мій певний дню,
початись там, де щойно закінчився,
закінчуватись там, куди повік
тобі заказано путі-дороги.
Немилосердний дню — благослови.
(174)
Тема вітчизни, «краю» — початково притаманна поетові. Це, як мовив М. Ільницький, «космос його душі, альфа й омега його почувань». Ось в одному з ранніх зошитів, де є ще дуже наївний і загальниковий сонет «Україні» і згодом теж досить риторичний вірш «Україно! О Україно!», і перед тим — «О вкраїнська тополя» — раптом, трохи відмінним і квапливим почерком на сторінці, де половина залишилася чистою, записана одна строфа — і це вже справжній, майбутній Стус:
Осінь крилами в груди б’є
о Вкраїно моя осіння!
Чом забракло мені уміння
звеселити серце твоє?23
Є підстави датувати цю строфу осінню 1962 року...
У зрілій творчості поета образ України набув виняткової ваги, стрижневого значення. Тепер це образ «рідної чужини», мука любові-ненависті до землі, якою живеш, якій офіруєш життя, заради якої приймаєш усі муки: «... О, най святиться край проклятий мій...». Були ще поети, домінанту творчості яких становила любов до батьківщини, але навряд чи ще в когось та любов поставала таким нерозв’язним вузлом суперечностей, так запікалася кривавим болінням, так єднала пристрасть і тверезість. Найвищу пристрасть і найхолоднішу тверезість. Можна сказати, що самопізнання національного характеру і національної історії сягнули тут нового рівня. «Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти?» — розпачливе волання звернене і до себе, і до свого народу, і до своєї України. Вона була для нього всім — і метою, і джерелом стійкості, і мірилом справжності.
Вітчизно, Матере, Жоно!
Недоля ця, коли б не ти,
мене б косою підкосила...
(155)
Тому і найважче бувало, коли могло видатись, що підтято навіть цей зв’язок («Докучило! Нема мені вітчизни...»).
Задовго до нинішнього нашого пробудження з летаргії безпам’ятства, до відродження історичної пам’яті — Стус читав національну історію так, що й сьогодні вражає його варіація «За літописом Самовидця». Задовго до перших нинішніх ще нечисленних паростків національної самокритики, яка протистоїть національному самозамилуванню і самовдоволенню, як звільнення протистоїть неволі,— він суцільним болем прорік:
... а спробуй, відшукай людину
на всю велику Україну.
Мигочуть тіні з-за плеча.
Безмовні тіні...
(167)
Часом уся сила тієї любові-ненависті — у самому лише звертанні, у низці означень:
А Ти — відтята, стята, нежива,
відторгнута, чужа, сумна, ворожа...
(180)
І вона ж — «розпропаща», і «путь охлялої вітчизни» знакують «осмалені хрести»... Сказати, що він не ідеалізував свою найбільшу, всепоглинаючу любов — то не так, бо такої сили почуття просто неможливе без ідеалізації; але тоді ще однією загадкою поета є те, як він умів, обожнюючи та ідеалізуючи, бачити водночас усе з нещадною ясністю і гостротою:
... яким війнуло холодом на мене
в цій вичужілій вітчині, отут,
де край мені здавався серцем серця,
а стогін крові — обрій знакував!
(152)
Але це тільки одна грань пізнання, від цієї докірливості немає навіть відстані до завжди приявної тут же святобливості, молитовного захоплення. «... Як постав ув очах моїх край, / наче стовп осіянний...». Тільки від нього сподівався якщо не благословення, підтримки, то бодай сили стояти до кінця:
На всерозхресті люті і жаху,
на всепрозрінні смертного скрику
дай, Україно, гордого шляху,
дай, Україно, гордого лику.
(142)
Наскрізна антитеза «краю» і «чужини» постала б у поета вже із надмірною, нерозв’язною гостротою,— якби не те, що час від часу її буває «знято» всеперемагаючою силою любові:
На колимськім морозі калина
зацвітає рудими слізьми.
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми...
(161)
Надлюдська сила почуття йде у парі з тверезою й чіткою думкою, із здатністю до містких узагальнень, з відстороненістю погляду на себе, долю, шлях,— а це вже властивість майже унікальна.
Тепер провидь у маячні:
десь Україна — там,
уся — в антоновім вогні,
на докір всім світам.
До неї ти від неї йдеш,
в горбаті засвіти...
(159—160)
«До неї ти від неї йдеш...» — якби так написав сучасний поет, скажімо, про Івана Мазепу — це було б саме філософсько-поетичним осмисленням складної постаті і доби. Але вже це тепер було б не дивно. А от філософсько-поетична самооцінка в епохальному масштабі — «на всерозхресті» того ще не до кінця перейденого шляху — це найпевніша ознака поета достоту філософського. Гострота кардинальних буттєвих питань підсилювалася самою реальністю: ще ми, наївні, думали, що гріємося в променях «відлиги», а насправді вона переломилася вже в середині шістдесятих. На кожного такого, як Стус, уже було заведено «досьє, велике, як майбутнє», починалися арешти. У вірші «Не можу я без посмішки Івана...» (йшлося про І. Світличного) ті питання вже поставали з гостротою, що віщувала неминучість зіткнення:
Чи людська добрість — тільки доти добрість,
поки без сил, без мужності, без прав
запомогти, зарадити, вступитись,
стражденного в нещасті прихистить
і зважитись боротися, щоб жити,
і зважитись померти, аби жить?..
(І, 1, 94)
Довкола благополучно існувало інше життєрозуміння, «мудрість» його полягала саме у вмінні пристосуватися, «не висовуватися», виживати (і непогано!) за будь-яку ціну. Нехай би собі,— але ж як завжди наїжачується вся «потовч-потороччя», як хижо вишкіряється, наразившись на невиправний ідеалізм донкіхотів! Як прагне навернути на свою віру, як настійно вчить жити по-своєму. Тим-то серед них «Сказитись легше, аніж буть собою...». Тут також існує «перманентний», нерозв’язний конфлікт, продовжуваний, відновлюваний у кожному новому зіткненні полярних життєрозумінь. Одному дуже залежить на тому, аби «навчити», навернути, другому — зберегти вірність собі і «не набратися скверни». І як на початку Стус проголошував:
Блажен, хто не навчився жить,
блажен, хто зна — любить,—(І, 1, 68)
так і в кінці дякував долі,
що жив, любив і не на брався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
(133)
Все крутішим ставало сходження, пристраснішим — благання, моління:
... ти любов 'ю мене, наче амфору,
доливай, довіряй добру... —
аж поки довелося просити... протилежного:
Господи, гніву пречистого
благаю — не май за зле... —(110)
аж поки вони з’єдналися, ці полюси:
Мені постав ти в доброті і гніві,
мій недобутий віче...
(90)
Уже згодом, по той бік усіх своїх випробувань, пересвідчувався, що все було ніби наперед вирішене і цілком неуникненне:
... передчуття біди в твій слід ступало
і ночування бігло наперед.
...це все — одне прощання понадмірне —
з Вітчизною, зі світом, із життям.
(152, 153)
Визрівало ясне і мужнє розуміння безповоротності:
Ти тут довершишся, моя самото,
моя чужино безберега,
розлуко-незустріче, вічна мето,
красуне, князівно, сердего.
(177)
Тяжкі випробування підточували фізичні сили, але дивовижним чином лише зміцнювали дух.
Так і стояти нам. Так і стояти.
Аби сусідувала ліпота
і світ притужний. Хай синіє лезо
утрат нестерпних — о порі молінь...
(105)
М. Ільницький спостеріг і таку промовисту «суперечність» поезії Стуса: попри те, що, з волі обставин, необхідна для будь-якої творчості внутрішня зосередженість була «розкішшю винятковою, рідкісною» — він таки був у процесі творення «наодинці з собою», вільний від обставин і оточення, відкритий цілому світові24. Ця здатність винятковими зусиллями волі та духу ніби усунути з-перед очей настирливі і, здавалося б, нездоланні перешкоди, вберегти від найбрутальніших зазіхань свій внутрішній світ — вже багато промовляє і про масштаб особистості, і про її «кшталт».
Самотність як поетична «тема» Стуса, зрештою, вимагає ще деяких уточнень: це далебі не відлюдність, не брак рідних по духу. Але кардинальні проблеми свого буття людина таки розв’язує сам на сам із собою, вирішальний вибір робить — сама, «на бережечку самоти» природно чується і в найсуворіші свої хвилини, й у вирішальні, зламні моменти, і в «зоряні» миті. Коли ж самотність постала як самота ув’язнення,— то була найгірша її подоба, та сама вона — вже добре знайома, знана («... Самоти згорьовані хорали / геть мені дорогу замели...»).
Цикл «Костомаров у Саратові», «дистанціювавши» пекуче особисте у часі та «інших» персонажах, але бувши якнайгостріше сполученим із суперособистим і суперсучасним, став своєрідним «горнилом», де безповоротно гартувалося і виважено формулювалося все те, що вже ставало і переконанням, і керунком до дії, і пророцтвом подальшої долі:
Єси ти сам — з собою врівень,
один на сотні поколінь
високим гнівом богорівен,
хай, може, не ріка, а рінь,
важка занадто. Крик стоустий,
молінь столових ти рука.
Ступай — майбутньому назустріч,
і хай хода твоя легка легкою буде.
І не треба жалких жалінь. І — задарма.
Тюрма не доросте до неба:
ще землю їстиме тюрма.
(І, 1, 85)
Від певного часу все подальше було вже відоме: знаючи себе, його можна передбачити.
Довіку не буде із мене раба,
душа поневажить полони,
їй радісно вмерти, бо світ цей сліпить,
бо суще не любить живого...
(158, 159)
Перед лицем тих усіх випробувань виявилося, що потрібно — лише — залишатися собою:
щоб був я завжди такий,
яким мене мати вродила
і благословила в світи...
(110)
Усвідомлена нерозв’язність конфлікту породжувала відчуття безвиході, позбавляла майбутнього:
Заглядаю в завтра — тьма і тьмуща
тьма. І тьмуща тьма. І тьмуща тьма...
(І, 1, 196) 275
Та коли вибір уже зроблено — людина вивільняється так, як може ніколи й не сподівалася вивільнитися:
Ні страху, ні болю, ні вагання
перед смертю...
(І, 1, 196)
І тепер вільна, справді вже цілком готова перейти своє «стернисте поле», стоїть відкрито («я ж — є собі — опроти нього»):
Здрастуй, бідо моя чорна,
здрастуй, страсна моя путь.
(82)
Рокований, фатальний рубіж перейдено з повним його усвідомленням: і настає година грізна, / і сурми доль в сто горл ревуть...».
Очищене стражданням, єство людини, що не ухилилася від того тягаря покликання, від того хреста і тієї Голгофи, вивищується понад всі можливості, які вона в собі знала. Як титанічний і самотній герой доби романтизму — вона стоїть («опроти світу»!), всевідаюча і вже остаточно безстрашна.
Із тих затятих здвоєних ночей
на півнебес зажевріло б іржання
чи сиваша, чи привиду. Тримайся
за тим іржанням ярим — в смерть...
(95)
«Нехай-но і помру...» — це вимовлено так безконечно просто, інтонація така далека від найменшого, навіть підсвідомого лукавства,— бо злети духу дозволяють інакше побачити все, і себе також.
Ота зоря — вістунка твого шляху,
хреста і долі...
(97)
Обравши цей шлях, треба повсякчас добувати сили, повсякчас покріплювати себе, щоби йти ним:
Спасенної тримайся криги,
пречистої тримайся туги,
шаленої тримайся муки
і так існуй, бо це — життя.
(168)
Але останнє твердження можливе лише в контексті його новотворів, оплачених власними муками: «смертеіснування й життєсмерть». Поняття «життя», «живий» він наділяє тим максимальним змістом, який примушує сумніватися у справжності наявного життя, себе — живого.
Хто єси? Живий чи мрець?
Чи, може, і живий, і мрець?..
(I, 1, 193)
То все не так. Бо ти не ти,
і не живий. А тільки згадка
минулих літ...
(І, 1, 181)
І те — померти, а чи жить —
однаковісінько, їй-богу ж,
однаково... —
страшна парадоксальність цієї заяви прояснюється в узагальненні, здобутому справді ціною життя: в самоототожненні із своїм етносом, у «немислимості» себе поза ним:
... однаково. Чи ти, чи ті,
а помремо на чужині,
шукавши отчого порогу.
І саме право на варіацію Шевченкового «Мені однаково...», тут, як притаманно цьому поетові, здобуте, вибороте, досягнуте ціною, яка нікому не видасться замала.
Аналогія Стус — Шевченко спершу постала як промовистий збіг: обидва загинули в однаковому віці, у 47 років. А далі почала ширитися, чимраз доводячи свою невипад- ковість, свою правду. За всіх відмінностей — скільки справді разюче подібного, зокрема — в тій лінії поводження перед лицем нестерпних обставин. І вже тепер, перечитуючи «Журнал» Шевченка, мимоволі щоразу проводиш цю аналогію. «Все неисправимое горе, все роды унижения и поругания прошли, как будто не касаясь меня... Мне кажется, что я точно тот же, что был и десять лет тому назад»25. І тоді ж таки, 20 червня 1857 року, ще таке: «И я от глубины души благодарю моего Всемогущего Создателя, что он не допустил ужасному опыту коснуться своими железными когтями моих убеждений, моих младенчески светлых верований»26.
Численні шевченківські ремінісценції в Стуса промовисті вже й самою винятковою різноманітністю свого зринання у фактурі, у вільному диханні його віршів. Так відлунює, так природно вплітається, спливає лише те «чуже», що вже достоту стало «своїм». Чи не тому основу спорідненості поезії Шевченка і Стуса Є. Сверстюк вивів із спільного визначального принципу: «У фальшивому світі — ні слова фальшу», з того, зрештою, що «XX вік повів хресними «Тарасовими шляхами» багатьох поетів — і тих, що тяглись до страшної гори, і тих, що її сахались»27.
Концептуальний характер Стусових перегуків із Шевченком виразно продемонстрував М. Ільницький, порівнявши два вірші: «Весь ранок сонце світить справа...» і знамениту Кобзареву «Долю». І виснував із того порівняння: «Шевченко, пишучи «Долю», повертався на волю, Стус, пишучи свій вірш, прощався з нею. Але дорога обох була зв’язана з думками про вічність, про добро і зло, про славу, бо ж без них не існує ні поезії, ні поета, хіба що в Стуса ці поняття зняті зовсім з високого п’єдесталу урочистості28 Найголовніше те, що й спільне, і відмінне тут засвідчують шевченківську традицію не лише у творчості,— доцільно у таких випадках саме життя поета ставити в один ряд з іншими його творами.
А життя розділилося на далеке — любе та рідне і близьке — осоружне. Там — «ладо, ластівка, дружина», тут — «поділено світ на квадрати, / і в душу вгризаються грати...». Там — любий син («... Ти, перед ким я чую безпровинну / свою провину...»), старенькі батьки, сестра, тут —
Сніги і стужа, вітри й морози.
Гудки і крики. Чорні прокльони.
Собачий гавкіт. Крик паровоза.
І закмашини. І заквагони.
(141)
Немов струмом ударяють вірші, де ці два світи перетинаються безпосередньо, у межах єдиного переживання («горді Славутові кручі» — і «безокрай чужинний»). Тоді поезії постають як унікальні, «граничні» взірці ФЛ, для якої характерне загалом певне погамування емоційної стихії. Щоправда, вже можна було бачити, що емоційний тонус української ФЛ дещо вищий за «типовий», «середній», а в поезії Антонина або тим паче Стуса — значно вищий.
Інша річ, що у Стуса цей струмінь підвищеної емоційної напруги хоч і головний, а проте не єдиний. Запаморочливі стилістичні перепади («Хіба що пам’ять: тут лупили шкуру / живцем із мене...») дивовижним чином не порушують стильової єдності, надміцної цілісної поезії, які стали вмістом здобутого і вистражданого життєрозуміння.
І є ще одне. Важко про це говорити. Література «із шухляд», із «спецхронів», із «тамвидаву», здавалося б, стільки вже оповіла про те, як здобувалися «визнання», «щиросердні каяття» та свідчення про «спільників». Як одна людина, наділена владою, виявляє ту владу над іншою, не захищеною нічим, окрім своєї правоти і моральної переваги, але ж таки — живою людиною, із плоті і крові!...
Усевитончуваний зойк,
крик крику, крику крик.
Задосить. Спекайся морок,
хоч як до них і звик.
Ці груди болю, біль грудей,
застрашених страждань —
нема їм жодних панацей,
все поглинає хлань...
(99)
Це те, про що як ніхто в українській літературі оповів Іван Багряний у романі «Сад Гетсиманський»: пекельні кола тортур — і боротьба в самій людині. «Десь глибокий тваринний інстинкт, перед лицем можливої смерти, якою може закінчитися ця чергова тортура, ця процедура з «підписуванням» протоколу, вимагав капітуляції, повної й безумовної... Швидше!.. Але інший інстинкт, шляхетніший і могутніший, був горою. Почуття підлого переляку й жадоби жити (за всяку ціну жити!) змагалося з почуттям честі, з почуттям самозбереження важливішого, аніж збереження фізичне». Людина виняткового почуття власної гідності, виняткової стриманості і витримки — Стус навіть муки свої відсторонював, «об’єктивізував»,— як у вірші, що йому він дав назву «За читанням Ясу- нарі Кавабати»:
Розпросторся, душе моя,
на чотири татамі,
і не кулься од нагая,
і не крийся руками...
(144)
Але шляхетна його натура бунтувалася саме проти приниження людської гідності — не його власної лише, а взагалі людської. Тим самим справджувався підлий розрахунок його ницих і цинічних мучителів. І розуміння того ввергало у жаль і відчай, знову не за себе: за людину, за людей.
... не стерпів Бог — з-перед очей тікає,
аби не бачити нелюдських кривд,
диявольських тортур і окрутенства...
(153)
Подібно до автора «Саду Гетсиманського», він бачить усю нелюдську природу системи і всю закономірність потворних перетворень,— хоч віддає це в інакший спосіб, за допомогою фантастично-химерного, але й по-своєму патетичного образу:
В краю потворнім є потворний бог —
почвар володар і владика люті
скаженої — йому нема відради
за цю єдину: все трощити в пень,
і нівечити, і помалу неба
додолу попускати, аби світ
безнебим став. Вітчизною
шалених катованих катів...
(154)
У випробуваннях і муках уже перейдено межу, яка достоту змінює і саму людину, і її сприйняття світу; за якою по-інакшому оцінюється геть усе:
Задзюркотіла вічна мерзлота,
прийшла весна — западиста, химерна.
Та ні душі, ні волі вже не верне:
не та бо воля, і душа не та.
Тепер «космічна музика струмка» звучить як відгук всесвіту, біля неї можна змаліти «до крем’яха», ніби омитись у прозорій воді. І «перебути» — «Урочу нажидаючи годину, / коли себе утратиш...». І світ відкривається таким, у якому не важко і не шкода розтанути. Не зникнути, лише перетворитись, озватись «голосом струмка...»
Найінтимніші одкровення цієї поезії: «домовляння» із світом про посмертне майбутнє, прозирання найглибших таїн. Інакше, ніж у будь-кого: із свого досвіду, із свого духовного гарту:
... Лиши світам
безсиле спромагання надлетіти
до вічності, щоб свій спинити плин.
Коли діточа пучка молитовна
затвердне зіркою. Здревілий дух
постане ув огромі порожнечі.
І скрем 'яніє на зорю сльоза.
Бринить крило метелика прозоре
забутим співом.
Жди себе.
Колись.
(156)
Вже навикнувши думати про смерть спокійно і навіть — радо («... смерть тобі солодша і миліша / за всі надії...»), вже не раз просивши «Наблизь мене, Боже, і в смерть угорни...» — він спромагається на ще одну самонастанову: «І все ж — життя, не смерть боготвори»...
Говорячи про пізню лірику М. Бажана (розділ 7), ми згадували принагідно наукоподібну онтологізацію страху смерті у понятті танатофобії. Поезії Бажана своєрідно оскаржили її істинність. Поезія ж Стуса — спростувала кожним словом, кожним рядком.
Про який страх смерті взагалі мова, коли вірш і починається, і закінчується словами «Як хочеться вмерти!» — і весь пронизаний цим рефреном, і весь пройнятий жагою звільнення — небуття — «безімення»:
Голодна, як проруб,
тропа вертикальна.
Не видертись нею
ні кроком, ні оком,
ні рухом, ні духом,
ні тілом зболілим,
ні горлом, окривілим од крику.
Владико,
піднось мене вгору,
бо хочу померти...
(145)
Тоді вже більше не стоїть на заваді «це невситиме пожадання жить» (148): людина вивищилася і над ним. Вона стає майже незацікавленим глядачем власної драми:
Ти близишся, моя черго?
Ідуть когорти. Йдуть когорти.
А ти все ждеш. А ждеш — кого ти?
А начуваєшся — чого?
(150)
І останній акт уже теж пережито в уяві сповна, залишається зовсім небагато — ще пережити його в дійсності: І
І зайнялась мені зоря
і обняла півнеба
громовим гуком Кобзаря
і сурмами погреба.
Тим-то у «Палімпсестах», уже справді на своїй Голгофі, поет судив про життя і смерть, ніби виважуючи їх так безсторонньо, як тільки може бути приступно людині.
... Тепер
я годен мовити, що поборяю смерть.
(91)
Месіанізм — річ винятково ризикована, в ньому закладені і єретичне зухвальство, і блюзнірство, і небезпека непереконливості та котурнів. Це — взагалі. У цьому ж випадку ця тема визріває з глибин ситуації та способу її переживання і що, можливо, найсуттєвіше: в читача ці асоціації виникають раніше, ніж він їх почне зустрічати в поета, «наш прихід і наш ісход / під тягарем хреста» формулюють у словах образ, що давно уже виник у «надтексті». В цьому розумінні жодною несподіванкою не є ні закінчення одного вірша — «... а Бог шепоче спрагло: Аз воздам!», ні початок іншого:
Вельможний сон мене здолав,
і тут нараз почув я:
Господній голос пролунав:
мій сину! Алілуйя!
(117)
Відчуваючи величезну відповідальність цих аналогій, поет удається і до розподібнення — як до самовиправдання:
Ця Богом послана Голгофа
впаде у поділ, не до зір...
(124)
Біблійні образи у Стуса присутні у більш «згорнутому» вияві, ніж у багатьох поетів, що до них зверталися. Але, звичайно ж, з усією необхідністю, постає тут Гетсиманський сад — виняткової сили образне узагальнення душевного стану «сина людського» перед найтяжчим випробуванням. Іван Багряний теж не випадково у своєму романі зробив цей образ заголовним і ключовим. «... Андрій прислухався... Петровський розповідав про муки Христа, очевидно, шукаючи в стоїцизмі й безмежній вірі основоположника вчення про братерство й любов моральної сили для себе. Він тихо й скорботно розповідав про те, як Христос, приречений на розп’яття, молився про чашу, обливаючись потом від скорби й душевної муки... Молився про силу душевну, щоб тую чашу змогти випити до дна... Він розповідав про сад Гетсиманський... І Кулінич, і Петровський знали все це з давен-давен, знали напам’ять, але щось в тій трагічній легенді — легенді про вірність і про зраду — було неспізнане до самих глибин, а тому вічно нове, вічно вабляче й приковуюче людські душі, як бездонна криниця, сповнена якоїсь неспізнанної тайни...»29.
Б. Пастернак, здавалося б, лише переповів у «Віршах Юрія Живаго» євангельський епізод — а цей вірш став окрасою не лише його поезії. Бувши конгеніальним першоджерелові, він підтверджує «бездонність» і «неспізнанну тайну» того першоджерела30.
У Стуса маємо від першого рядка («Йди з-перед очей, відрадо...») досить вільний парафраз цієї теми — та достатньо вже самої згадки про Гетсиманський сад, щоби весь емоційний комплекс вірша доповнювався ще його, того саду, аурою:
Дзюркоче вода нагірня,
як проповідь марноти.
Зірко моя вечірня, доле моя
безмірна, дорога моя
стозірна — і сам — проти себе — ти...
(197)
Інші ремінісценції з цим євангельським епізодом залягають на значній глибині: їх можна там вичитати, але важче довести, якщо інший читач не погодиться з їхньою наявністю:
Не поспішай. Схились до того пня,
котрий на пагорбі, як гриб, чорніє,
і пригадай, збагнувши навмання,
як тихо довгий вік твій струменіє,
як упокорилася течія твоїх бажань,
твоїх волань забутих.
(169)
Справді-бо: можна добачити в тій схиленій постаті на пагорбі — моління про чашу... «Страсті по Вітчизні» — така збірка ввижалася поетові; у листі до М. Коцюбинської він жалкував, що назвав колимську книгу віршів інакше...
Триває, навіть у цих умовах «антижиття», пізнання і кристалізація сенсожиттєвих істин, триває поляризація несумісних життєрозумінь, міцніє переконання, що «суще не любить живого» (159).
О не дивуй, о не дивуй мені —
моє життя для тебе незбагненне...
(98)
Невже ти народився, чоловіче,
щоб зазирати в келію мою?
Невже твоє життя тебе не кличе?..
(102)
Цей останній вірш примушує замислитися над тим, як закарбовано навіть у нас, відлучуваних від церкви і від Бога, ті карби християнського гуманізму, що передали нам, напевно, пращури. Нелегко буває любити навіть ближнього, не те, що ворога, але ж можливо, що й оце шляхетне й щире співчуття до надто, здавалося б, чужої, ворожої істоти — вияв тієї заповіданої нам любові:
Ти все стоїш в моїй тяжкій скорботі,
твоїм нещастям серце пройнялось
моє недуже. Ти ж — за мене вдвоє
нещасніший. Я сам. А ти лиш тінь...
(102)
Величезне філософсько-поетичне навантаження у Стуса незмінно несе художній топос: змушений відірватися від вітчизни, якою і для якої жив,— місце свого недобровільного знаходження він завжди бачить і переживає відповідно.
Гора за горою.
Гора за горою.
Не видно вітчизни.
Світанок — не бризне —
(95)
такий він, пейзаж неволі,— безжально чіткий і лаконічний.
... і зашморг дороги
голубить волосся.
(96)
Неволя — неприродний, болісний, нестерпний для людини стан, диявольський винахід, знаряддя, щоби примусити страждати.
І перша птаха різала крилом
обрус небес, морозний і зелений.
Чаділи верби, і шаліли клени.
О рвись до них — крізь трати — напролом!
(93)
Тепер уже навіть пори року, їхнє настання і зміни переживаються більше уявою, спогадом:
Реве повесіння в оглухлім яру,
це вербне чадіння, оце розгоміння,
оце мерехтіння й журавликів «кру»...
Сни, спогади, видіння, візії, марення — стають і способом переживання того відібраного разом з волею природного життя, і способом додумування своїх найважливіших дум. Нічна сюрреалістична вивідьненість і зашифровує, і водночас прояснює їхній зміст. А переживання їх — таке ж інтенсивне, як і переживання достеменної дійсності. Ба ні — яскравіше й потужніше, бо тут тепер зосереджене все найважливіше і найдорожче. Ці візії і спогади часом тішать і винагороджують, але частіше сповнені тривоги та болю («Оце моє видіння — всіх ночей / намарне збавлення...», 176).
Посеред «пречистої туги» і «шаленої муки» цілком по- особливому звучать, бринять кілька поезій: «Той спогад: вечір, вітер і печаль...», «Вона лежить, як зібгана вода...», «Вбери-но білу сукню...». Ще в поезіях 60-х років Аріядна Шум зауважила «делікатно замарковану еротику», «еротику вищого рівня, людини, яка відчуває свою живучість і красу світу»31. Тепер, збагачений своїм досвідом, він сприймає земну любов як один із найвищих проявів життя і побожно схиляється перед її красою і шалом.
Найважче було тоді, коли залишався безборонний — просто людиною, що їй випав отакий тяжкий жереб, коли вірш кінчався гірким зітханням «О доле-доленько моя!», коли та доля (наскрізна тема, вирішувана у шевченківській традиції і навіть інтонації) поставала вже просто як недоля:
Недоле, нишком догоряй
і не кажи про те нікому.
(111)
«Скучив за степом, скучив за лугом...» у другому розділі збірки «Палімпсести» — чи не єдина у Стуса неприхована скарга — але ж яка пронизлива й щира! Момент цілковитої безнадії, коли «Жодного просвіту, жодної шпари...» (137).
Невже тобі живцем у землю лізти,
коли недолі — не перемогти?
Поетика Стуса — це поетика максимальної творчої ощадливості, поетика творчого максималізму. Залишається лише найважливіше, найбезсумнівніше, образ переростає в символ та й символ укрупнюється до максимуму:
Тоді згадай: десь за стома морями,
десь на крайсвіті мати є твоя
і ламле руки, ставши коло брами.
А позад неї— вічна течія.
(148)
Стус—митець дуже сучасний у своїй поетиці, у своїх художніх шуканнях. Але він поет міцного і певного грунту, відчуття традиції не губиться поза всіма тими шуканнями, і найочевидніший її прояв — фольклорна стихія, часто прикликувана, як і в Свідзинського, до розв’язання саме філософської проблематики.
Уперед піду — вогню не мину,
а назад піду — загину.
Два вогні горять, з вітром гомонять,
а в високім небі два сонця стоять.
(106)
І пригадується тут, що його улюблена пісня була «Ой на горі вогонь горить...». Чи не про неї він згадував і там: «... а пісня підноситься віща й щемка»?..
А оце подвоєння (два вогні, два сонця або іншим разом — «здвоєні ночі», «І зорі подвійні, і місяць подвійний блукає...») має у своїй основі ще й характер світовідчування, його максимальну інтенсивність, його активну природу.
У розділі 5, у зв’язку з Б.-І. Антоничем, уже мовилося про специфічну рису поетики української ФЛ: своєрідні гіперболи, утворювані подвоєнням понять. Наводилися приклади з Антонина, Бажана, Стуса. Проте саме для Стуса ця особливість найхарактерніша. Постійне звертання до цього засобу виразності відбило суттєві риси поета і його ліричного героя: особливу зосередженість на своїх заповітних думах і прагненнях, поринання у них, граничну сконденсованість ідей, дошукування суті і долання опору навколишніх обставин. Нарешті — необхідність знаходити все у собі самому — силу, снагу, віру, певність. І в потребі самозбереження, найперше — духовного — самозаглиблюватися, усамітнюватися, тікати в себе32.
Немає світу. Я існую сам.
Довкола вистигла земна товща
Я магма магми. Голос болю.
Що ж ти надбав, свою шукавши долю,
о волоконце з вічного корча?..
(139)
Я в серці серця. В серці серця. В серці,
пополотнілий, шлю тобі привіт.
(126)
Потреба надії на немарність своїх зусиль, на продовження — у заповіті синові:
Складний мій шлях. Тобі ж долати вись.
Я зникну, але ти ставай до кола.
Прости мені, що пусто все і голо.
Пробач мені, що ми не спромоглись...
(126)
Але в найтяжчі і найгірші хвилини з ним залишається віра, що на його боці «добро і правда віку», що та «страсна путь», яка йому «напростувалася» — то його єдина дорога.
...і врочить порив: не спиняйся, йди.
То — шлях правдивий. Ти — його предтеча.
(127)
Бо хоч які безоглядні ті жертовність і самозречення, а прагнеться серцю знати, чи не марне це все і що там далі, після нього, в наступному, майбутньому, уже без нього житті:
... а чи підуть крізь сто твоїх смертей
тобі услід? А чи твою подобу
збагнуть — бодай в кінці життя?
Чи серцем не вжахнуться од ознобу
на цих всебідах? О, коли б знаття...
(147)
Уже сьогодні є небезпека, що деякі рядки поета буде розтиражовано цитуванням до втрати ними первісного змісту — і все ж вони існують такі, як написалися долею, кров’ю, життям:
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
(141)
Поетична популярність — явище загалом досить непевне і неоднозначне; навіть зараз, коли Стус, нарешті, видається на батьківщині, а перед тим широко друкований у періодиці, коли завершується робота по збиранню його спадщини і здійснюється значно повніше видання,— залишається актуальною гіркота закиду Марка Царинника, що своєрідний культ поета та ореол мучеництва, як і у випадку Василя Симоненка, живлений більше обставинами життя і самим фактом смерті, аніж глибиною осягнення його доробку33. Але неспростовним залишається і те, що у випадку Стуса маємо максимальну узгодженість «ореолу», легенди і реальної людини, слова і діла, самонастанови і всієї лінії життєвої поведінки та творчої позиції.
Своєрідно резюмують усе сказане тут з приводу філософсько-поетичної проблематики автентичного буття слова Юрія Шереха із його передмови до першого, закордонного видання «Палімпсестів»: «Чи був би Стус щасливий в іншому суспільстві, поза колючими дротами малої й великої зон? Мабуть, ні. Звичайно, він не був би запроторений до «виправно- трудових колоній», ніхто не конфіскував би його поезій, не наглядали б кожний його крок. Але досконалих суспільств нема, і поетове серце кровоточило б на кожну особисту людську і національну несправедливість і будувало б пекло для самого себе. Така вже Стусова вдача, така, можливо, й місія поета, кожного справжнього поета»33.
Рекомендована література
1. Ільницький М. Палімпсести Василя Стуса//Вітчизна— 1990. — №3.
2. Коцюбинська М. Новітні палімпсести / Кілька думок про феномен Василя Стуса // Філософська і соціологічна думка. — 1990. — №2.
3. Сапеляк С. Тривалий рваний зойк. — К.: Рад. письменник, 1991.
4. Стус В. Дорога болю. — К.: Рад. письменник, 1990.
5. Стус В. Твори: У 4 т., 6 кн. — Т. 1, кн. 1, 2. — Львів: Просвіта, 1994; Т. 6, додатковий, кн. 1, 2. —Львів: Просвіта, 1997.
6. Шевельов Ю. Трунок і трутизна. Передмова // Стус В. Палімпсести. [Б. м.]: Сучасність, 1986. — С. 17 — 58; те саме — у кн.: Шевельов Ю. Третя сторожа. — К.: Дніпро, 1993.
7. Гоабовський С. Чи є порятунок для пострадянської філософії // Сучасність. — 1996. — № 2.
8. «Пам’яті поета». Василеві Стусу — 60. Каталог книжкової виставки. — К.: Нац. б-ка України ім. В. 1. Вернадського, 1998.
Примітки
1 Див.: Дауётите-Пакерене В. В. Литовская философская лирика. Автореф. дис.... д-ра филол. наук. — Вильнюс, 1988. — С. 26 — 28.
2 «Колосова В. П., Крекотень В. І. До питання про життя і творчість Івана Величковського // Величковський І. Твори. — К.: Наук, думка, 1972. — С. 31.
3 Величковський І. Твори. — С. 90.
4 МахновецьЛ. Григорій Сковорода: Біографія. — К.: Наук. думка, 1972. — С. 252.
5 Драч І. Ф., Кримський С. Б., Попович М. В. Григорій Сковорода: Біографічна повість. — К.: Молодь, 1984. — С. 144, 132.
6 Поезії Г. Сковороди, перекладені чи змодернізовані В. Шевчуком,
В. Маслюком, М. Зеровим, цит. за виданням: Антологія української поезії: У 6 т. — К.: Дніпро, 1984. —Т. 1 (стор. зазначається в тексті). Звернення до цих перекладів, а не до оригіналів у цьому разі виправдане тим, що це та форма, у якій зміст більш сприйнятний для сучасної свідомості і, отже, продовжує жити і впливати як певна духовна традиція. Аналогічними міркуваннями керувався й автор найновішої монографії про Сковороду. Див.: Барабаш Ю «Знаю человека...»: Григорий Сковорода: Поэзия. Философия. Жизнь. — М.: Худож. лит., 1989. — С. 3.
7 Драй-Хмара М. Вибране. — К.: Дніпро, 1989. — С. 43.
8 Єтус В. Твори: В 4 т., 6 кн. — Львів: Просвіта, 1994. — Т. 1, кн. 1. —
С. 42.
9 Єфремов С. Шевченко: Збірка. —К.: Вік, 1914. — С. 118.
10 Коротич В. Щоденник. — К.: Рад. письменник, 1973. — С. 49.
11 Мисик В. Серед сонячної повені: Поезії, переклади, прозові твори. — К.: Рад. письменник, 1987. —С. 55.
12 Мисик В. Серед сонячної повені. — С. 32.
13 Там само. — С. 33.
14 Там само. — С. 47.
15 Шум Аріядна. Поезія Степана Сапеляка // Сапеляк С. Без шаблі і Вітчизни. — Торонто: Вид. Дослідного ін-ту «Україніка», 1989. — С. 9.
16 Коцюбинська М. Новітні палімпсести (Кілька думок про феномен Василя Стуса) // Філософська і соціологічна думка. — 1990. —№ 2. — С. 101.
17 Див.: Стус В. Твори: В 4 т. 6 кн. — Львів: Просвіта, 1997. — Т. 6, додатковий, кн. 1.
18 Стус В. Твори: В 4 т. 6 кн. — Львів: Просвіта, 1994. — Т.1, кн. 1. — С. 90. Далі, цитуючи це видання, том, книгу і сторінку зазначаємо в тексті. Збірка «Палімпсести» цитується за виданням: Стус В. Дорога болю: Поезії. — К.: Рад. письменник, 1990; сторінка зазначається в тексті. Це пов’язано з тим, що на час підготовки посібника до друку 3-й том «Творів» В. Стуса ще не виданий.
19 Коцюбинська М. Новітні палімпсести. — С. 101.
20 Цит. за: Вітчизна. — 1990. — № 3. — С. 13.
21 Жулинський М. Із забуття в безсмертя: (Сторінки призабутої спадщини). — К.: Дніпро, 1990. — С. 418.
22 Грабовський С. Чи є порятунок для пострадянської філософії? // Сучасність. — 1996. — № 2. — С. 87.
23 Відділ рукописів Інституту літератури НАН України. — Ф. 170, з. 14, арк. 23 зв.
24 Див.: Ільницький М. Палімпсести Василя Стуса // Вітчизна. — 1990. — №3. — С. 14.
25 Шевченко Т. Твори: У 5 т. — К.: Дніпро, 1971. — Т. 5. — С. 24.
26 Там само.
27 Сверстюк Є. Висока з’ява // Літ. Україна. — 1991. — 10 січня.
28 Ільницький М. Палімпсести Василя Стуса. — С. 15.
29 Багряний І. Сад Гетсиманський // Дніпро. — 1990. — № 6. — С. 62.
30 Докладніше про це: Соловей E. С. «Гефсиманський сад» у «Віршах Юрія Живаго» // Слово і час. — 1990. — № 2. — С. 43 — 47.
31 Шум А. Поезія Василя Стуса. — С. 6.
32 Див.: Коцюбинська М. Стусове «самособоюнаповнення». (Із роздумів над поезією Василя Стуса) // Сучасність. — 1995. — № 6.
33 Carynnyk М. Poetry and Politics // Studia Ucrainica. — 1988. — № 9.
34 Шерех Юрій. Третя сторожа: Література. Мистецтво. Ідеології. — К.: Дніпро, 1993, —С. 264.