Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Всі публікації щодо:
Теорія літератури
Пісні
Теорія літератури - Олександр Галич - 2001
Пісня - Жанровий поділ лірики - ЛІРИЧНИЙ РІД ЛІТЕРАТУРИ - РОДИ І ЖАНРИ ЛІТЕРАТУРИ
Пісня (давньорус. пЂти — співати, нім. Lied, франц. chanson, англ. song) — вірш ліричного або ліро-епічного характеру, мелодичний за своїм інтонаційним малюнком і призначений для співу. Цей жанр є досить давнім за своїм походженням. Розрізняють два види пісень — народні та літературні, між якими існує тісний взаємозв'язок такого роду, що літературні пісні часто фольклоризуються, стаючи популярними й поширюючись серед народу, а, навпаки, народні пісні (текст чи мелодія або й те, й інше) часто слугують основою для словесно-мелодичної композиційної побудови літературно- авторських пісень. Загальні ознаки пісенного жанру та відмінності його видових форм (народної та літературної) В. Домбровський характеризував так: „Найпростішою і заразом найбільш первісною формою поетичного виразу почуття і настрою є пісня; є то короткий віршовий твір, зложений часто в правильні строфи, що виражає одне почуття, одне враження або один пережитий настрій без огляду на особу, яка його пережила. Назва пісні походить від староцерковнослов'янського слова пЂти (=співати), що вказує на давню залежність пісні від музики; ...те, що пісню відрізняє від інших видів ліричної поезії, є безпосередність вираженого в ній почуття: пісня передає нам почуття або настрій поета в такім виді, як вони в нім повстали, просто и безпосередньо, без примітки рефлектуючої думки. <...> В цій свіжості й безпосередньості моментального переживання лежить увесь притягаючий чар пісні, вся її принадна краса. <...> Згідно з тим основним психологічним законом, що почуття зв'язане нерозривно з уявленням предмету, який його викликає, мусить і ліричний поет для виразу своїх почувань і настроїв послугуватися образами речей і явищ, як це робить епік і драматичний поет. Проте словесні образи ліричної поезії мають своє, тільки їм питоме завдання і призначення; слова пісні впливають не лише своїм образовим значенням на нашу уяву, але самими своїми звуками і їх ритмічним упорядкуванням промовляють через смисл слуху до нашої душі й серця, впливають на наше почуття безпосередньо, подібно як музика. <...> Ознакою літературної пісні буде все ширша гама особистих і громадських почувань та більше багатство мистецьких посередників, ніж це є в народній пісні. Коли народна лірика висловлює в формі індивідуалізованої пісні почуття, спільні цілому середовищу, в якім дана пісня повстала, жила й розвивалася, в незмінних, шаблонових поетичних образах, символах і формах, — то індивідуальна творчість ліричного поета, який дуже часто живе в інших матеріальних і духовних умовах, ніж творці народних пісень, не може вдовольнитись тільки готовими схематичними засобами народної поезії для виразу своїх особистих переживань, почувань і настроїв” [25, 88—89].
Народні пісні, передаючись від покоління до покоління, постійно вдосконалювалися, поглиблювався їхній ідейний зміст, виразнішою ставала форма. Народні пісні мають багато жанрових різновидів: обрядові, трудові, історичні, календарні, весільні, похоронні, колискові тощо. Вони глибоко та всебічно розкривають умови життя українського народу, його славне минуле, звичаї, традиції, вірування, характер, оптимізм. З народними піснями пов'язані й літературні, які виникли як продовження й творчий розвиток фольклорних пісень. У давньогрецькій літературі вирізнялися любовні пісні Сапфо, Анакреона, Катулла. Пісня посідала значне місце у творчості відомих європейських поетів Р. Бернса, П.-Ж. Беранже. На вірші німецьких поетів-романтиків Г. Гайне, В. Мюллера, А. Шаміссо, фон Й. Ейхендорха писали музику видатні композитори — Шуберт, Шуман та інші. Широковідомими, зокрема, у східнослов'янських культурах стали покладені на музику вірші російських поетів „Зимова дорога” О. Пушкіна, „Соловей мій, соловей” О. Дельвіга, „Пісня циганки” Я. Полонського, „Ой, полна, полна коробушка...” М. Некрасова.
В українській літературі цей жанр особливої популярності набуває в XIX столітті. Провідне місце в ній посідають пісні: „Віють вітри” І. Котляревського, „Не щебечи, соловейку”, „Гуде вітер вельми в полі” В. Забіли, „Дивлюсь я на небо” М. Петренка, „Скажи мені правду” О. Афанасьєва-Чужбинського, „Повій, вітре, на Вкраїну” С. Руданського, „Стоїть гора високая” Л. Глібова, „Вечірня пісня” В. Самійленка. Особливо цінний внесок у розвиток цього жанру зробили Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, ліричні пісні яких популярні ще й досі.
Традиції класичної літератури були продовжені й наступними поколіннями українських поетів. У сучасній ліриці популярними є пісні, авторами слів до яких стали П. Тичина і М. Рильський, В. Сосюра і А. Малишко, В. Симоненко і С. Крижанівський, О. Богачук і Д. Павличко, Ю. Рибчинський і М. Луків.
