Теорія літератури - Олександр Галич - 2001

Трагедія - Жанри драматичного роду - ДРАМАТИЧНИЙ РІД ЛІТЕРАТУРИ - РОДИ І ЖАНРИ ЛІТЕРАТУРИ

Трагедія (грец. τραγωδία, від τράγοζ — козел і ώδή — пісня, буквально — козлина пісня) — це драматичний твір, що ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, яка прагне максимально втілити свої творчі потенції, і об'єктивною неможливістю їх реалізації. Етимологія терміна „трагедія” пов'язана з культовими обрядами, сценічним розігруванням міфу, атрибутом якого був козел. Конфлікт трагедії має глибокий філософський зміст, є надзвичайно актуальним у політичному, соціальному чи духовному планах, відзначається високим напруженням психологічних переживань героя. Трагедія майже завжди закінчується загибеллю головного героя. Кожна історична доба давала власні відповіді на причини зародження трагічних конфліктів. На думку давніх греків, у їх основі лежало втручання в долю окремих людей фатуму, оскільки існуючий світопорядок, у тому числі й долі окремих людей, цілком залежали від нього. Така точка зору яскраво віддзеркалюється в античній трагедії. Наприклад, у творі Софокла „Едіп-цар” все було зроблено для того, аби головний його герой Едіп уникнув лиховісного попередження Оракула. Однак ніщо не дало можливості Едіпові уникнути вбивства батька і одруження з власною матір'ю. Серія вбивств супроводжує трагедію Есхіла „Агамемнон”: у гніві за те, що цар Агамемнон, рятуючи флот у Авліді, приніс у жертву богам свою доньку Іфігенію, його дружина без жодних душевних мук убиває чоловіка, котрий щойно повернувся переможцем з Троянської війни. Орест, убиваючи матір, виконує акт помсти за батька. Клітемнестра в усьому звинувачує фатум: „Доля в справі тій винуватицею є”. Ідейно-художній зміст античної трагедії зумовлювався міфологічним світосприйняттям греками навколишньої дійсності.

Драматургія пізніших епох (Шекспір, Лопе де Вега, Кальдерон) втратила міфологічне бачення світу. Конфлікти трагедії цього часу здебільшого крилися в суспільному устрої. Вже не фатум, не воля богів, а реальні соціальні обставини визначали долю персонажів. У трагедіях Шекспіра („Ромео і Джульетта”, „Король Лір”, „Отелло”, „Гамлет”) їхні герої виступають борцями проти старих, усталених звичаїв і традицій, суспільних відносин. Події з життя шекспірівських героїв мотивуються внутрішнім розвитком їхніх характерів, що виявляються у відповідних обставинах. Джульетта, Отелло, Гамлет вступають у протистояння із суперниками, які сповідують протилежні, пов'язані з минулим часом, погляди на життя. Згадані герої гинуть, ставши жертвами суспільства, що відмирає.

Трагедія класицизму базувалася на культі античності й розуму. Конфлікт у творах Корнеля („Сід”, „Горацій”), Расіна („Федра”) виникав між почуттями героїв і їхніми обов'язками перед державою. Особисте й державне перепліталося в непримиренному двобої. Герой Корнеля Горацій, наприклад, вгамовує свої емоції та почуття в ім'я інтересів держави, якій він служить.

Пізніше, в епоху Просвітництва, конфлікт у трагедії змінюється. Зокрема, у творах Вольтера, його герої — Заїра, Сеїд — гинуть, відстоюючи просвітницькі ідеї, борючись з прибічниками соціального та національного гніту, фанатизму у вірі. Помітну роль у розвиткові трагедії відіграє драматургія Гете („Гец фон Берліхінген”, „Егмонт”) і Шіллера („Розбійники”, „Підступність і кохання”), в якій трагічним є саме осмислення історії. В трагедії романтизму („Манфред” Байрона, „Рюї Блаз” Гюго) відобразилося трагічне розчарування особистості в дійсності. Змістом романтичної трагедії стає трагедія внутрішнього світу героя. У пушкінській трагедії „Борис Годунов” звучить тема „долі народної”. У відриві від інтересів народу — глибокі корені трагедії Бориса.

У середині XIX століття інтенсивність розвитку трагедії помітно ослаблюється. Одним з небагатьох проявів трагічного начала в драматургії цього періоду стає творчість Г. Ібсена („Боротьба за престол”, „Бранд”). У XX столітті трагедії створюють Ф. Гарсіа Лорка („Криваве весілля”), Б. Брехт („Свята Іоанна боєнь”), Ш. О'Кейсі (цикл дублінських трагедій), Ж. Ануй („Антігона”). Однак трагедія не є домінуючим жанром сучасної драматургії. Деякі автори взагалі відкидають саму можливість створення п'єс трагедійного жанру у XX столітті. Ф. Дюрренматт, наприклад, вважає, що трагедійне мистецтво є неможливим „у ляльковій комедії нашого століття” [64, 431].

В українській літературі зародження трагедії припадає на XVIII століття. Першим твором цього жанру дослідники вважають „Трагедію о смерті посліднього царя сербського Уроша V і о паденії Сербського царства” М. Козачинського, написану письменником під час учителювання в Сербії на сюжет з історії цієї держави. XIX століття дало кілька зразків трагедій. Слід відзначити твори М. Костомарова („Переяславська ніч”, „Кремуцій Кодр”), І. Карпенка-Карого („Сава Чалий”), М. Старицького („Оборона Буші”).

Література XX століття помітно розширила обрії української трагедії. 1918 року з'являється твір В. Пачовського „Роман Великий”, події якого розгортаються в XIII столітті. Родинна трагедія галицького князя Ярослава Осмомисла стала предметом зображення у творі М. Грушевського „Ярослав Осмомисл” (1917 р.). Драматизму революції та громадянської війни присвячено трагедію В. Винниченка „Між двох сил” (1919 р.). Особа і революція, герой і народні маси — ця проблема порушується в трагедії Я. Мамонтова „Коли народ визволяється” (1922 р.). Народною трагедією глибокого соціального змісту став твір М. Куліша „97” (1924 р.). Пізніше з'являються п'єси Ю. Яновського „Дума про Британку”, О. Левади „Фауст і смерть”, Я. Баша „Професор Буйко”, М. Зарудного „Тил”.