Теорія літератури - Олександр Галич - 2001

„Розбите покоління” - Модернізм. Літературні напрями модернізму - ЛІТЕРАТУРНИЙ НАПРЯМ - ЛІТЕРАТУРНИЙ РОЗВИТОК

„Розбите покоління” („Beat generation”), або бітники, — назва групи американських письменників, що виступили у 50-ті роки XX століття. Термін був уведений Джеком Керуаком — лідером бітників, для опису, за його ж словами, „хлопців, подібних до Моріарті (герой роману Керуака „На дорозі” — біблії „розбитого покоління”. — Є. В.), які їздять по країні в пошуках випадкової роботи, дівчат, задоволень”. Американське бітництво було не стільки рухом літературним, скільки соціокультурним, своєрідним способом життя. Класичним образом бітника є довговолосий бородань у латаних штанях, що обожнює джазову музику, захоплюється східною релігією та філософією (перш за все — дзен-буддизмом), мандрує дорогами Америки, вживає наркотики, користується спеціальним жаргоном. Бітники ставили собі за мету епатувати суспільство поміркованих, „жити, нехтуючи його канонами, мораллю, законами” [19, 308]. Але радикальний рух молодих нонконформістів був аполітичним та асоціальним. Бути бітником, пояснював один з представників групи К. Голмс, — означає усвідомлювати свою самотність та вважати її нормою. Власної художньої школи письменники „розбитого покоління” не створили: адже вони розглядали себе як митців, відкинутих суспільством, що творять лише для самих себе, не шукають слави та визнання. Втім, твори письменників-бітників, — найбільш яскравими з них, поряд з Джеком Керуаком, були поети А. Гінсберг (автор програмної поеми „Ґвалт”, лідер групи поетів „розбитого покоління”), Л. Ферлінгетті, Г. Корсо, прозаїки К. Голмс, Дж. Мандел, К. Соломон, — мають свою специфіку й формальні особливості.

Услід за Генрі Міллером, який вимагав, щоб „митець самого себе зробив твором”, бітники ліквідують кордони між життєвим літературним буттям. Так, Дж. Керуак прагнув звести до нуля різницю між життям і літературою. Цим пояснюється, наприклад, те, що лідер бітників, за власним визнанням, „не переписав наново жодного рядка”. Письменники „розбитого покоління” вважають, нібито абсолютно все, що відбувається в житті, має бути запротокольоване (той же Керуак мріяв створити особливий жанр документальної прози). Кращі представники бітництва, на думку О. Звєрєва, повернули американській літературі „дух сповідальності... Вони повернули літературі почуття прямої причетності до тривог і турбот дня” [25, 193].

Протиставляючи розумові „природну правду” імпульсу, письменники-бітники відмовляються від традиційної формальної організації твору. В їхніх романах відсутні сюжет як послідовність подій і дія, розірвана композиція, а манера викладу (оповідь ведеться від першої особи) надмірно хаотична. Нерідко техніка їхніх творів свідомо пов'язується з технікою джазу, де основна мелодія супроводжується нескінченними варіаціями та імпровізаціями, а часто-густо й тоне в них. Твір бітників — це потік слів, покликаний відтворити всю повноту переживань героя, причому будь-яких меж „смаку” або ж „такту” тут не існує. Взагалі-то, до всіх бітницьких прозових творів можна застосувати характеристику власних творів, зроблену Дж. Керуаком, що назвав стиль своєї прози „спонтанним”. Поезія ж „розбитого покоління” тяжіє до вільного вірша та вітменівських довгих рядків, ламаних ритмів, різких образів, складної метафорики. Серед основних творів бітників, поряд із згаданими, романи Дж. Керуака „Місто і містечко”, „Бродяги Дхарми”, „Велика Сура”, „Сарторі в Парижі”, збірки віршів А. Ґінзберга („Каддіш”, „Бутерброди дійсності”, „Новини планети”) та Л. Ферлінгетті („Картини минулого світу”, „Залишаючи Сан-Франциско”). На початку шістдесятих років бітництво як літературна течія та молодіжний нонконформістський рух перестає існувати. На зміну бітникам у 60-ті роки приходять хіпі.