Теорія літератури - Олександр Галич - 2001

Зарозуміла мова - Засоби словотворчого увиразнення мовлення - Художньо-мовленнєва організація літературного твору - ЗОВНІШНЯ ФОРМА ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ - ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЯ ТВОРЧІСТЬ

Зарозуміла мова (рос. „заумь”, „заумный язык”) — це специфічний різновид індивідуальної словотворчості, що вбирає в себе слова і словотворчі звороти, які характеризуються ослабленістю або й повною відсутністю предметних значень, буквально — мова, що лежить за межами раціонального розуміння (узвичаєних його норм), безпредметна мова.

Основні принципи зарозумілої мови були вироблені на початку XX століття в поетиці російських футуристів, зокрема відомих теоретиків футуризму — Олексія Кручених та Веліміра Хлебникова. Передісторія появи самого терміна, за словами О. Кручених, була такою: „Наприкінці 1912 р. Д. Бурлюк якось сказав мені: „Напишіть цілий вірш з „невідомих слів”. Я й написав „Дыр бул щыл”, п'ять рядків, які й помістив у своїй книжці „Помада”, що готувалася до друку (вийшла на початку 1913 р.). В цій книжці було сказано: вірш зі слів, що не мають певного значення. Весною 1913 р., за порадою М. Кульбіна, я (з ним же) випустив „Декларацію слова як такого” <...>, де вперше була проголошена зарозуміла мова й подавалася більш повна її характеристика та обґрунтування” [цит. за: 38, 17]. Зокрема, там писалося, що „думка та мовлення не встигають за переживанням натхненного, тому митець може висловлюватися не лише загальною мовою (поняття), але й особистою (творець індивідуальний) і мовою, що не має чіткого окресленого значення (не застиглою), зарозумілою” [цит. за: 38, 264]. „Таким чином, — коментує процес зародження зарозумілої мови Жан-Філіпп Жаккар, — спочатку це „невідомі” слова, які стоять біля витоків зарозумілості, потім поява суміші звуків та букв, неможливих для фонетичної системи російської мови (щ + ы; ш + щ), а потім змінюється й значення слова в процесі поглибленої роботи над фонетикою” [38, 17]. Експерименти над словом, що привели до появи зарозумілої мови, проводилися в основному з опорою на звукову сторону мовлення, з наданням звукам мови і окремо взятому звукові виняткового значення: „Ще в 1913 р., — писав О. Кручених, — ми намітили „теорію відносності слова”: настанова на звук — приглушення значення, тиск на підсвідомість, — омолодіння слова!”; „Зарозумілість... загострена фонетика — розгадування через звук, або виявлення звуком нашої підсвідомості” [цит. за: 38, 275; 23].

„...слово, — писав інший теоретик зарозумілої мови В. Хлебников, — звукова лялька, словник — зібрання іграшок. Але мова природно розвивалася з небагатьох одиниць абетки; приголосні та голосні звуки були струнами цієї гри у звукові ляльки. А якщо брати сполучення цих звуків у довільному порядку, наприклад: бобэоби або дыр бул щ (ы) л, або Манч! Манч! (або) чи брео зо! — то такі слова не належать до жодної мови, але водночас щось говорять, щось невловиме, але існуюче <...>... ці довільні сполучення (звуків), гра голосу поза словами, отримали назву зарозумілої мови. Зарозуміла мова — означає те, що лежить за межами розуміння. <...> Те, що в закляттях, замовляннях зарозуміла мова підпорядковує і витісняє зрозумілу, доводить, що в неї особлива влада над свідомістю, особливі права поряд із зрозумілою. Але є шлях зробити зарозумілу мову зрозумілою.

Якщо взяти одне слово, скажімо „чашка”, то ми не знаємо, яке значення має для цілого слова кожен окремо взятий звук. Але якщо зібрати всі слова з першим звуком ч (чаша, череп, чан і т. д.), то всі інші звуки один одного взаємознищують, і те загальне значення, яке є в цих словах, і буде значенням ч. Порівнюючи ці слова на ч, ми бачимо, що всі вони означають „одне тіло в оболонці іншого”; ч — означає „оболонка”. І таким чином зарозуміла мова перестає бути зарозумілою. Вона перетворюється в гру за усвідомленою нами абеткою — новим мистецтвом, на порозі якого ми стоїмо.

Зарозуміла мова виходить з двох передумов:

1) Перша приголосна простого слова керує всім словом — наказує іншим.

2) Слова, що починаються на одну приголосну, об'єднуються одним і тим же поняттям і немовби летять з різних боків в одну й ту ж цятку свідомості.

<...> Таким чином зарозуміла мова є майбутньою світовою мовою в зародку. Тільки вона може об'єднати людей. Зрозумілі мови вже роз'єднують” [103, 627—628]. Наводимо характерний зразок практичного використання зарозумілої мови у В. Хлебникова (монолог Зангезі з однойменної „надповісті”, площина XIX): „КЗангези подводят коня. Он садится.

Зангези

Иверни выверни,

Умный игрень!

Кучери тучери,

Мучери ночери,

Точери тучери,

вечери очери.

Четками чуткими

Пали зари.

Иверни, выверни.

Умный игрень!

Одним з найвідоміших практиків зарозумілої мови в українській поезії початку XX століття вважається Михайль Семенко:

Я — нічий. Я — ніхто. Мене не знає історія.

Мій девіз — несталість і несподіваність.

Хочете? Я зримую зараз: Істерія.

Я остроїв поезію в стрій ні разу не надіваний.

(„Поезійка зарозумілості”)

Як зауважив С. Єфремов, „хоча Семенко й хизується тим, що не хто, як він, „остроїв поезію у стрій ні разу не надіваний”, але це навіть до української поезії не зовсім так: не він перший завітав до нас із „футуризмами”. Пальму першості все ж треба віддати Василискові Гнедову, що в збірці „Небокопи” (1913) надрукував поукраїнському „Огняну свиту”, а в ній непохитно вибрав патент на свій винахід:

Перша его — футуристична пісня

На українській мові.

Усім набридли Тарас Шевченко

Та гопашник Кропивницький.

Ніхто не збреше, що

Я свиданий

Забув Українців (sic!)”

[40, 651].

У цілому в українській поезії футуристичні експерименти зі словом, поетика зарозумілої мови не дістали такого поширення як у російській поезії