Всі публікації щодо:
Літературознавство

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ - Соломія Павличко 2002

“Українська xaта” як етап у модернізації культури - МОДЕРНІЗМ ЯК НІЦШЕАНСТВО: ДИСКУРС МИКОЛИ ЄВШАНА ТА “УКРАЇНСЬКОЇ ХАТИ” - ДРУГА ХВИЛЯ. МОДЕРНІЗМ ЯК ЕСТЕТИЗМ

В уже згадуваній статті “Молода муза” Остап Луцький писав·.

"Знаменем останніх десятків літ є те, що на всіх полях людської думки ломляться давні правди і поняття. Незвичайно (як на філософа) спопуляризований Ніцше вислав в широкі круги сучасного світового суспільства свого “Заратустру” і той, мабуть, ще більше, як всі попередні віщуни, звернув увагу всіх, що з ним стрічались, на те, що наблизився час аналітичної контролі для багатьох наших понять про найбільш інтереси для нас життєві справи. З появою “Заратустри” і інших знаменних для сучасної хвилі висланців названого вище поета-філософа в'яжеться, як відомо, цілий довгий ряд аналогічних дальших появ в світовім письменстві. Почалась нова гарячкова контроля, догма за догмою падали в провал забуття або в кут більш чи менш живих споминів, а під всім тим билося головне джерело сучасної кризи і недолі: боляк всього суспільного ладу. В сучасній людській громаді чимраз частіше почався з’являти тип людини, що стратила всяку віру і надію...”1Іван Франко, як відомо, у своїй відповіді заперечував значення як Ніцше, так і інших виразників сучасної кризи, названих Луцьким, а саме: Ібсена, Метерлінка, Франса та Бодлера Крім того, він заперечував і наявність кризи2. В тих аргументах, якими Франко послужився при розгромі “Молодої музи” в черговий раз виявився його антимодернізм. Неґативне ставлення до Ніцше тут видається важливим компонентом. Що ж до Луцького та його колег, то вони спромоглися лише позначити певні координати нового модерного дискурсу й ново філософії мистецтва, однак розвинути їх не змогли. Це зробив Микола Євшан та його колеги з київського журналу “Українська хата” (1909—1914). Ніцшеанство лягло в основу дискурсу хатян. Однак перед тим, як зосередитися на ньому, коротко схарактеризуємо критичний дискурс цього журналу а цілому.

У своїй рекламі “Українська хата” оголошувала себе як журнал за напрямом “національно-поступово-демократичний”. А в першому номері в редакційному вступі говорилося про те, що завдання нового журналу— принести “помочі і світла в темну українську хату”3. Однак невдовзі виявилося, що і цей просвітянський заклик, і сама назва журналу “Українська хата” максимально неадекватні його змістові. Журнал, який у 1910 р. виходив з сільською хатою й коровами на обкладинці, продемонстрував колосальну асиметрію між назвою й реальними культурними звершеннями. Заклавши в назві дві тези: ізоляціонізму — “українська” і народництва, народу як села — “хата”, його автори робили щось діаметрально протилежне4.

Дискурс “Української хати” засвідчував намір його редакторів та авторів розширити рамки української культури, модернізувати її. Вони прагнули модерної нації й модерної культутри, отже, головним об’єктом їхньої критики було “старе” народництво, або українофільство, в усіх його політичних та мистецьких виявах.

Поезія і проза, представлені на сторінках журналу, вирізнялися інтересом до різних, мало знайомих ще українській літературі тогочасних проблем — психології, сексуальності, екзотики (в тому числі психологічної), відкритістю до тих сторін життя, які завжди обходилися народницькою культурою. Всупереч назві, “Хату” цікавило місто. Її настанови були принципово антинародницькими. Відповідно, на сторінках журналу не міг у жодному разі з’явитися не тільки Іван Не- чуй-Левицький, але навіть Іван Франко.

Тут друкувалися поезія і проза “модерністів”, передовсім постів “Молодої музи”, а також “модерністів” російської України — Миколи Вороного, Олександра Олеся, Миколи Філянського та ін. Загалом усі, чия творчість була позначена естетичними, а не утилітарними інтересами, потрапляли в річище літературних зацікавлень журналу (Володимир Винниченко, Ольга Кобилянська, Михайло Семенко, Гнат Хоткевич, а також дебютанти часопису Павло Тичина, Максим Рильський, Володимир Свідзінський).

Журнал друкував деякі переклади художньої літератури й наукових праць. Із літератури: Морис Метерлінк, Серен Кірке-Гор, Кнут Гамсун, Петер Альтенберг, Шарль Бодлер, Генрих Май та ін. Із наукових публікацій варто згадати праці Ернста Гекеля (“Світові загадки”), Фридриха Кумера (“Про зміну літературних поколіннів”), Якова Васермана (“Літерат, або Міт та Індивідуальність”). Це була не хрестоматійна, стара класика, а сучасна література, яка підсумовувала тенденцію переорієнтації українського інтелектуального життя.

Коло зацікавлень авторів журналу не обмежувалося художньою літературою й критикою. До нього входили театр із такими його жанрами, як драма та опера (це була передовсім нещадна критика українського національного театру), образотворче мистецтво (в статтях і репортажах про художні виставки й салони підтримувалися нові стилі мистецтва, на противагу старому реалізмові) та музика (статті з претензією на філософський характер).

Критика в “Хаті” ґрунтувалася головним чином на засадах естетики. Головне — не про що писати, а як писати, — формулює своє credo в одній з полемічних статей М.Сріблянський5. Головне — не література (результат), а творчість (процес), у якій на перше місце висуваються індивідуальність митця та ного психологія.

Завдання журналу передбачали й зміну самої мови. Вона вже не може задовольнитися тим, “що колись чув на селі або вичитав з белетристики”6. Ця мова не має відповідної термінології, не передає нюансів думки, не здатна віддзеркалити сучасне життя. Сучасність вимагає іншої мови. На цьому ґрунті відбувається боротьба з “хуторськими філологами”.

З появою “Української хати” пов’язані поглиблення й змужніння культурного діалогу в суспільстві. Журнал не просто друкує рецензії на нові публікації, тобто реагує на культурне життя. Головний опонент хатян — народницька критика, представлена газетою “Рада”, її постійним автором Сергієм Єфремовим, для якого “модернізм” залишався лайливим словом, а все, що робила “Хата” в культурі, — своєрідним збоченням. Погляди Єфремова за роки, що минули від часу публікації статті “В поисках новой красоты”, особливо не змінилися. Але вперше відбувався постійний, тяглий у часі діалог. З боку хатян головним полемістом виступав М.Сріблянський, хоч інші автори так само часто вступали в дискусію з “Радою”.

Журнал, окрім культурної, мав і політичну орієнтацію та платформу. Власне, його культурна орієнтація була продовженням політичної. Політичну філософію журналу становив націоналізм. Модернізація й радикалізація політичної думки служила тлом і необхідною умовою модернізації естетичної думки й самого дискурсу. Для Павла Богацького (видавця й прозаїка), М. Сріблянського (Микита Шаповал), Миколи Єв- шана, нарешті, для Андрія Товкачевського — головного соціолога, політолога та філософа журналу, деяких інших авторів “Української хати” націоналізм означав розбудову нації з метою її майбутньої автономізації, а також розбудову того, що тепер називається національною ідентичністю, національної свідомості одиниць, які складали загал, українську громаду. В основі націоналізму, як і в основі культурології журналу, передовсім Євшана й Сріблянського, лежав індивідуалізм. Не народ, а вища одиниця, яка своєю діяльністю або мистецтвом може повести загал, змінити його, поставлена у фокус усієї критичної діяльності М.Євшана. (Ця засада сприйнята ним із філософії Ніцше.)

У цьому сенсі старий націоналізм, точніше, селянолюбне народництво, віджив свій вік. М.Сріблянський писав: “...українство жило й живе тепер з одного імпульсу— націоналізму, який і мусить охопити життя всієї нації, а не тільки окремої верстви — селянської... наша література, будучи... подачкою селянській клясі, йшла шляхом мертвого націоналізму, бо він був тільки в уяві, а не складав суті в світогляді носителів нашого національного відродження”7. І він же в іншій статті мигав: “Національність — це і є та нова сфера, якої ми шуканий й боремося за неї, як за форму і зміст”8 .

Нація, як і культура, на думку теоретиків журналу, потребувала сильних особистостей, вождів, які могли б консолідувати її, повести в боротьбі, виробити для неї політичну теорію. Націоналізм такого роду парадоксальним чином поєднувався з певним культурним космополітизмом (ніцшеанство, як відомо, за своєю природою було антинаціоналістичним), а також і обстоював відкритість творчої особистості до нових ідей, головним чином західних. Водночас журнал постійно висловлював свою незгоду з марксистським космополітизмом (пролетарським інтернаціоналізмом).

Антимарксистський дискурс журналу, однак, ширший за критику ідей інтернаціоналізму пролетарів і викриття суті пропаганди російських марксистів. (Вимога російських марксистів, щоб пролетаріат перейнявся загальнолюдською культурою, означала на ділі русифікацію, а “космополітична пропаганда являється лише асиміляторською”.)9

Антимарксистська настанова журналу пов’язана з політичним націоналізмом. Інтересам нації (а не пролетаріату, або буржуазії, або села, або інтелігенції) надавалося першочергове значення. А відтак на головне місце висувалася розбудова нації й національної культури, що потребувало від українського суспільства волі, оптимізму, сили.

Антимарксистський дискурс у критиці полягав у тому, що хатяни послідовно не погоджувалися з концепцією літератури як партійної справи. М.Сріблянський намагався всю можливу зневагу вкласти до характеристики місцевих “двовершкових Марксів і Михайловських”, вважав, що Горький “скінчився”, взявшись за пролетарську літературу”, а “зводити талант до того, щоб він давав ілюстрації до “Капіталу” чи “Комуністичного маніфесту” — зовсім не літературна річ”10. За аналогічне Євшан критикував Вороного11. В такому ж руслі розглядалося народницьке, соціалістичне, марксистське літературознавство а lа Луначарський. Останній імпонував як автор статей про Метерлінка, Гауптмана, Короленка, однак не подобався як автор праці про Шевченка, що в ній Шевченко поставав як предтеча соціалістичної літератури12.

Три найцікавіші постаті “Української хати”, її ключові теоретики — це Микола Євшан, М. Сріблянський (Микита Шаповал) та Андрій Товкачевський. У центрі нашої уваги перебуває Євшан як найкрасномовніший виразник критичного дискуру “Української хати”.

Примітка

1 Луцький О. Вказ. праця.

2 Франко І. Маніфест “Молодої музи” 11 Твори: В 50 т. — К., 1982.-Т. 37,- С. 410-411.

3 Українська хата. — 1909. — Кн.1. — С. 2.

4 І назва, і ці корови могли бути не стільки виявом популізму, скільки маскуванням від цензури.

5 Сріблянський М. “Нове слово” в українській критиці // Українська хата. — 1910. — Кн. 7—8.

6 Сріблянський М. Українська преса й громадянство // Там само. — Кн. 6. - С. 403.

7 Сріблянський М. Pro domo sua. 1. Наша література // Там само. — 1909.— Кн.1. - С. 421.

8 Сріблянський М. Національність і мистецтво // Там само. — 1910 — Кн. 12,- С. 733.

9 Гришинський В. Космополітизм і космополіти // Там само. — Кн. 10,- С. 632.

10 Сріблянський М. На сучасні теми. (Національність і мистецтво) // Там само. — Кн. 11. — Відповідно, с. 687, 685, 685.

11 Євшан М. Літературні записки. (З приводу книжки М. Вороного. — На долах нашого культурного життя) // ЛНВ. — 1913. — Т. 61, кн. 3.

12 Євшан М. А. Луначарський. Великий народний поет // Українська хата. — 1912. — Кн. 7—8. — С. 479







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.