Всі публікації щодо:
Вишенський Іван
Українська література XI—XVIII ст. - Білоус П. В. - 2010
Творчість Івана Вишенського - Барокова доба (друга половина XVI-XVIII ст.)
Феномен української полемічної прози засвідчив виникнення розвинутих форм вітчизняної публіцистики, яка зосереджувалася у другій половині XVI — першій половині XVII ст. на конфесійній проблематиці, але порушувала й соціально-політичні, освітньо-культурні питання та була виразником національно-культурного відродження України. Письменники-полемісти були водночас релігійними та освітніми діячами, учасниками братського руху, який дбав про формування національної свідомості українців, обстоював їх соціальні та релігійні права. Незважаючи на те що більшість авторів заглиблювалася у богословську тематику, вела дискусії про церковні питання, їхні твори мали виразний літературний рівень, формували у прозовій творчості того часу бароковий стиль, співмірний стильовим тенденціям європейської літератури. Іван Вишенський (прибл. 1550 — після 1621) належить до яскравих у літературно-художньому сенсі представників полемічної прози. Його незвичайна біографія, життєвий вибір презентують особистість неординарну, пристрасну та водночас суперечливу як у світоглядних позиціях, так і у творчості. Проте тим і цікава ця постать в українській літературі, яка взяла на себе функцію національного оберега.
Коротко про основне
1. Виникнення полемічної прози зумовили:
1) соціально-історичні обставини — утворення у 1569 р. Речі Посполитої, яка вела агресивну політику щодо українських земель, унаслідок чого селяни і козаки виступили проти соціального, національного та релігійного поневолення;
2) об’єднання католицької та православної церков у форматі церковної унії, яку проголосив Берестейський собор у 1596 р.;
3) культурно-освітні передумови — розповсюдження в Україні єзуїтських шкіл, яким протистояли православні братства, запроваджуючи школи та друкарні, дотримуючись середньовічних релігійних традицій.
2. Одне із показових явищ полемічної прози кінця XVI — початку XVII ст. — творчість Івана Вишенського, автора понад півтора десятка послань і трактатів, більшість із яких має жанрові ознаки інвективи.
3. Біографія і світогляд Івана Вишенського вирізняються складністю. З одного боку, мало відомо про життєвий шлях полеміста, з іншого — він репрезентує як консервативний світогляд середньовічного типу, так і вболівання за долю православної церкви та України загалом. Це людина, яка любила життя, але обрала шлях аскези; яка обстоювала духовні інтереси України, проте майже все зріле життя перебувала поза її межами, на Афоні.
4. Тематика творів Івана Вишенського різноманітна: викриття соціальних порядків у Речі Посполитій; сатиричне змалювання українських єпископів, котрі зрадили православну віру і стали уніатами; моральне зубожіння і фарисейство у тогочасному суспільстві; заперечення „латинських прелестей”, тобто католицької ученості і книжності; піднесення ранніх християнських ідеалів задля очищення церкви.
5. Основні ознаки індивідуального стилю Івана Вишенського:
— простота і ясність викладу (щоб зміст його творів зрозуміли передусім прості люди);
— імітація діалогу завдяки прийому „момент присутності”;
— емоційність, експресія, яких він досягає за рахунок „допиту” опонента, внутрішньої незгоди з ним, запальності, звинувачень тощо;
— біблійні мотиви, образи, міфи, притчі, широка цитація Святого Письма та інших джерел;
— градація, ампліфікація;
— повтори (анафори, епіфори, наскрізні вислови-рефрени та ін.);
— неологізми;
— сатирично забарвлені епітети, метафори, антитези;
— риторичні звертання, запитання, оклики;
— гротескно-сатиричне зображення дійсності, наявність карикатурних портретів.
До джерел
Знайти і прочитати
Вишенський Іван. Вибрані твори. — К.: Рад. школа, 1980.
Вишенський Іван. Твори / За ред. І. Єрьоміна. — К., 1959.
Вишенський Іван. Твори / Пер. Вал. Шевчука. — К.: Дніпро,1986.
Пашук А. І. Іван Вишенський — мислитель і борець. — Львів: Світ, 1990.
Поплавська Η. М. Полемісти. Риторика. Переконування (Українська полемічно-публіцистична проза кінця XVI — початку XVII ст.). — Т.: ТИПУ, 2007.
Українська література XIV—XVI ст. — К.: Наукова думка, 1988 (Серія „Бібліотека української літератури”).
Ушкалов Л. Феномен української полемічної літератури // Ушкалов Л. Есеї про українське бароко. — К.: Факт, 2006.
Франко І. Іван Вишенський і його твори // Зібрання творів: У 50-ти т. — К.: Наукова думка, 1981. — Т. 30.
Шевчук Вал. Мандрівничий, котрий розпікав людське сумління // Дорога в тисячу років. — К.: Рад. письменник, 1990.
Яковенко Н. Нарис середньовічної і ранньомодерної України. — К.: Критика, 2005.
Яременко П. К. Іван Вишенський. — К.: Вища школа, 1982.
Думки авторитетів
І. ФРАНКО. Іван Вишенський і його твори. Перша і найвидатніша прикмета характеру Вишенського — се живе чуття і жива фантазія, то єсть те, що становить поета, пропагандиста, агітатора. Вся натура його рветься до гарячої любові, сильної ненависті, глибокого пошанування; рівнодушних, холодних відносин до людей чи ідей він не знає. Можлива річ, що іменно сей бік його натури, ся живість чуття була предметом його найтяжчої внутрішньої боротьби на Афоні, де аскетичне правило вважало всі такі прояви гарячого людського чуття гріхом. Чуття і фантазія — се, мабуть, були ті „духи лукавиє поднебесніє с ними же нам брань по Павлу”, як повторює майже в кожному своїм творі наш автор. Чи в світськім житті чуття те доводило його до яких- небудь справдешніх похибок, до вчинків, котрих опісля йому приходилося жалувати, чи, може, противно, фантазія вказала йому, за яким-небудь товчком збоку, ціле життя світське яко ряд величезних спокус і небезпек, досить, ми можемо майже напевно прийняти, що іменно ті дві сили душевні завели нашого автора на Афон, попихали його чимраз вище по ступенях аскези і довели вкінці до печери, викутої в скалі, до цілковитого убиття в собі людської натури (...).
Однако ж не треба думати, що при всій тій м’якості чуття автор наш доходить де-небудь до слізливості, до сентименталізму або пристрасної сторонничості. В парі з м’яким, чисто людським чуттям іде у нього сильно розвите почуття моральне, котре становить непохитний центральний пункт його натури. Ніяка прикраса, ані поверховість, ані повага не може приглушити сього чуття, затуманити його ясного погляду. Строгий сам до себе, автор наш являється строгим суддею й других і усієї сучасної суспільності. Сміло говорить він правду в очі королям, князям, і панам, і ієрархам, і своїм найближчим — монахам, братчикам і простому народові. Навіть теоретичне його знання стоїть під контролем його морального чуття або являється навіть на ньому основане, і се хоронить нашого автора від аскетичного доктринерства, в котре йому так легко було впасти. Хоч слабий мислитель, без виробленої і ясної програми політичної і освітньої діяльності, автор наш іменно тим живим чуттям моральним вирівнював недостачу абстракційної мислі; живучи у часі важкого і великого перелому історичного, він хоч і не знав докладно, що і як в даній хвилі треба робити, але моральним чуттям угадував, чого не треба робити, куди не треба прямувати. І таким робом був він немов непідкупна совість южноруського народу, котрої голос, непідкрашений і різкий, дуже часто немалий, інколи бував занадто строгий, але все щирий і в основі своїй правдивий.
В зв’язку з живим чуттям нашого автора стоїть також його жива, справді поетична фантазія. Здається, лишнім тут буде пояснювати, що треба розуміти під поетичною фантазією. Є се дар думати образами, замість абстракційних понять бачити і малювати пластичні і барвні картини, в холоднім летючім слові дощупуватись на дні живої душі, крові і нервів людських. Дар такий в високій мірі посідає наш автор. Щокроку майже в його творах попадаються нам такі картинні поетичні вираження, як „перенести на рамѣ терпѣнія без отповѣди”, „отвалити камень надгробный споминок”, „от первое малжонки церкви православной до курвы римской на блуд бѣгати”, „трупа гордости і невѣрія на середину виволочи и оплакати” і т. п. Майже всюди, де авторові нашому приходиться передавати трудніші і абстракційніші поняття, ми стрічаємо у нього багатші поетичні картини, порівняння або й цілі оповідання, параболи та історії (...).
Наша характеристика духовної фізіономії Вишенського яко чоловіка і писателя була б неповна, коли б ми не згадали ще про одну його властивість, котрою він різко визначається між сучасними руськими писателями і котра чинить нам його особливо близьким і цінним. Властивість та — се його гумор і іронія, то єсть спосібність глядіти на речі важкі і болючі зі спокоєм і лагідним усміхом або переливати гарячий пафос, обурення, гнів також в усміх, але гіркий і гризучий. Майже всі критики, що писали або лиш згадували про Вишенського, підносять ту його властивість, так глибоко вкорінену в природі южноруса. Наведемо кілька примірів гумористичного, а кілька іронічного представлення з творів нашого автора. Гумористично малює він світського чоловіка, котрий ходить, „перекривляючи макгерку то на той, то на сей бок, шию напяливши яко індійській кур”; іронічно ж називає він світського чоловіка „облупленцем”, „подголенцем”, „гологлавцем”. Гумористично представляє він того ж світського чоловіка, як він виступає „вибрытвивши потылицю, макгерку верх рога головного повѣсивши, косичку или пѣрце верх макгерки устромивши и делѣю на собѣ перепявши, плече одно выше другого накокорчивши, яко полетѣти хотячи”; іронією мусимо назвати, коли автор наш каже, що „щастится латинь в розширенню машкарского и комедійского набожества четвероро- гатыми Іисусо-ругателями разстягненого и умноженого”.
Іронічно він називає невеличку книжечку Потія „Унія” плодом „подвига, труда, ревности и тщанія” уніатських владик; гумористично представляє унію яко бігання до курви римської на блуд. Примірів таких можна би набрати дуже багато, і вони управнюють нас до висказання, що Вишенський був перший южноруський писатель, котрий в такім обширнім розмірі і з таким майстерством покористувався в своїх творах обосічно-острим оружжям гумору і іронії (...).
Для довершення сеї характеристики остається нам іще сказати кілька слів про ідейну фізіономію Вишенського, про його світогляд, його переконання релігійні, суспільні і поетичні (...). Основна чеснота християнська, по поняттям нашого автора, не є любов, як се твердять нинішні християни під впливом широкого розвитку етики гуманістичної, але смиреніе і простота. Не любити повинен праведник світ і людей, але ненавидіти в них все, що не відноситься до спасенія вічного, ненавидіти природу, багатство, красоту, штуку, приємності життя, власне тіло, бо все се є не що інше, як тільки спокуси, як форми, під котрими криються духи лукаві піднебесні, уловлюючи праведника в свої сіті. Хоч Христос побідив сатану, але побідив його тільки на полі етичнім; світ, природа остались, як давніше, в посіданні того „міродержця” як могуче оружжя до поборювання тих, що хочуть іти за наукою Христа (...).
Суспільні погляди нашого автора далеко менше ясні і докладні і більше хиталися в протягу його діяльності літературної. Інколи — в початку і при кінці його писательства — під впливом аскетичного пафосу він доходив досить близько до нігілізму суспільного, вбачаючи спокусу диявольську в цілім суспільнім ладі, у всіх інституціях, навіть освячених заповідями божими і таїнствами церкви християнської. Не тільки папи, царі, дигнітарі і урядники видались йому слугами диявола, але також ремісники, купці, всі, хто мав яку-небудь власність, дім, поле, жінку і дітей; всі вони в його очах були рабами своєї власності, честі, слави світової, рабами жінок і родини, значить, придавлені тяжкою рукою „князя міра сего”, неспосібні не тільки дбати о те, що тільки „єдино єсть на потребу”, то єсть о спасенії душі, але навіть неспосібні розуміти, що для спасенія служить і якою дорогою до нього доходити. Світ держиться тільки нечисленними „голяками-странниками”, котрі мають відвагу погорджувати ним, плювати на його розкоші і жити в пустині, занимаючись молитвою, постом і боротьбою з власною натурою. Навіть організація церковна в значній, а то й переважаючій мірі є ділом того самого „миродержця” і заслуговує на те, щоби з нею боротися. З часом, коли обставини і власна гаряча натура втягнули нашого автора в оживлену практичну дійсність, коли йому приходилося докладно заглядати в очі тій суспільності, про котру і для котрої він писав і котра задля того ставила до нього різні домагання, його погляди суспільні хитаються, прояснюються в подробицях, борються з поглядами аскетичними, поки ті останні в кінці не одержують побіди і не склонюють нашого автора покинути писательство, зректися всякої діяльності і зажива похоронитися в кам’яній печері. Але і в часі найбільшої склонності Вишенського до концесій існуючому ладові суспільному він усе-таки мусив являтися чоловіком дуже опозиційним. Основою організації суспільної в нього була церков, щоправда, в розумінні далеко ширшім, ніж воно утерлося тепер. Під церквою розумів Вишенський не тільки духовенство вище й нижче, але й всіх вірних, котрі мали право забирати голос в ділах церковної адміністрації і навіть догматичних (...). Він знає тільки один рід праці — подвиг аскетичний; праця продуктивна є для нього суєтою. Для того-то найважнішою верствою суспільною є у нього монашество, котре добровільно бере на себе труд „подвигу”, терпіння і унижения; його заслугами держиться проча грішна суспільність. На один ступінь нижче від монахів стоять мужики, піддані, хлібороби, котрі хоч поволі зносять усякі труди і недостатки, живуть у простоті і покорі, не доступні для найбільшої часті пагубних світових розкошів. Безмірно нижче від сих двох верстов стоять пани, дворяни і ієрархи. Вони правдиві невільники своїх забаганок, примх, нам’єтностей і тих світових відносин, серед котрих жиють. Як бачимо, се погляд суспільний не економіста, не політика, а мораліста і аскета.
Значніші концесії робив наш автор у справах освітніх і культурних, та й то лиш якийсь час. Західноєвропейська освіта, школа, наука і штука являються для нього синонімом зіпсуття, невіри, деморалізації і фальшивості. Наш автор різкими словами засуджує Платона і Арістотеля, машкари і комедії, риторику і граматику, хоч сам не раз признається, що всіх тих мудрощів не вчився і не знає. Та проте він признавав і вважав пожиточними для православія такі здобутки західної культури, як братства церковні, штуку друкарську, книги популярні, пісні церковні, проповідь на народнім язиці (...).
Яким же язиком писав сам Вишенський? Тут уже згори можна сказати, що позаяк він не вважав своїх писань речами церковними, позаяк писав „для вирозуміня людского”, навіть людей неписьменних, то й язик його щонайменше не буде чисто церковний. Вишенський хоч і черпає повними пригоршнями зі скарбниці язика народного южноруського, то все-таки не може відважитися писати зовсім попросту, покинути церковнослов’янську основу. Се хитання між чисто народним і традиційно-церковним напрямом веде його до синкретизму язикового, котрий майже в кождій стрічці, в кождім реченні може до розпуки довести язикового пуриста, але для історика є безмірно інтересний як образ того хаотичного стану, в якім находився наш язик в початку своєї літературної кар’єри, виломлюючись з обіймів церковщини. Вишенський підбирає слова і форми народні, оживлюючи ними сіре тло церковнослов’янщини, та в потребі він прихоплює чимало й полонізмів, впадає декуди в відтінки мови болгарської та сербської; та коли й се все йому не вистачає, він творить собі нові слова, сипле ними як з рукава і являється в нашій літературі першим „ковачем нових слів”. Ті його неологізми належать до вельми характерних признак його мови. Так само великим багатством і різнорідністю форм відзначується його складання і загалом його стиль.
Франко І. Іван Вишенський і його твори // Зібрання творів: У 50-ти т. — К.: Наукова думка, 1981. — Т. 30.
І. ФРАНКО. Про твір „Обличеніе діявола-миродержца”. Є на Афоні легенда, що коли Христос постив на пустині і сатана прийшов його спокушати, то заніс його на вершок Афонської гори і відси показав йому всі царства земні і сказав: „Усе те я дам тобі, тільки впадь передо мною і поклонися мені”. Ся глибокомисна і вельми поетична євангельська легенда пришпилена до Афону яко місця, де тисячі людей, позбувшися всіх спокус світу сього і слави його, віддаються добровільній бідності,
морять своє тіло і направляють усі сили духу до бога, є справді найліпшою його характеристикою. Вона послужила й Іванові Вишенському за основу, за поетичну канву до його першого значнішого твору, в котрім талант його уперве проявився в повнім своїм блиску і силі. Твір сей має напис: „Обличеніе діявола- миродержца и прелестный лов его вѣка сего скоро погибающаго, от совлекшагося съ хитро уплетенных сѣтей эго Голяка и странника, ко другому, будущему вѣку грядущего, учиненное”. Не має він підпису автора, ані означеного місця, де був написаний (...).
Твердячи, що „Обличеніе” є першим більшим твором Івана Вишенського, зглядно, що воно написане десь в початку 80-их літ XVI в., я, очевидно, також не можу дати на се екзатичного доказу, бо доказу такого в самім творі нема. До сього твердження спонукує мене психологічна сторона „Обличенія”. Твір сей, хоч цілковито позбавлений особистих натяків про автора, є, проте, наскрізь пройнятий гарячим чуттям, є немов сповіддю самого автора, тільки висказаною в поетичній, загальній формі. Я бачу в нім результат тої внутрішньої боротьби, яку — натурально — мусив переходити живий і палкий ум нашого автора при різкім переході з життя світського до аскетично-монашеського. Серед тиші і самоти Афону ставали перед ним спокуси і принади світського життя, а вони мучили його до пізньої старості, майже до смерті (гляди „Посланіе до Йова Княгиницького”), ставали картини всього того, що він пережив і покинув, відзивались, може, голоси дорогих йому людей, кличучи його до спільної праці, до помочі. Але велику міру розчарувань, гіркості та болю мусив винести з життя сей чоловік, коли тепер з глибокою ненавистю відвертається від всього того і бачить в тім діло диявола, сіті, котрі уловлюють на вічну погибель. В тім різкім осуді всього строю життя в його ріднім краї, всіх відносин церковних і суспільних є вже, без сумніву, дещо аскетичної доктрини, але з-поза євангельських і аскетичних фраз чути гаряче бажання автора — усправедливити перед власним сумлінням свій поступок, вступления на Афон. Отсей психологічний момент в моїх очах є рішучий. В душі автора ще йде боротьба: чи лишитись йому на Афоні, чи вернути до того життя, в котрім могли манити його коли не жодні високі „лигнитарства и преложенства, то бодай тихе життя в крузі родиннім, яко Господар дому, древа и землѣ шмата”. І ось він освічує всі ті картини бенгальським огнем аскетичних доктрин — і доля його рішена безповоротно.
Крім сього основного, психологічного доказу, є ще деякі поменші обставини, котрі вказують, що „Обличеніе” належить до найвчасніших творів нашого автора. Сам він називає себе „голяком-странником” (т. є. путником, яким був недавно ще,
прийшовши на Афон), „совлекшимся с хитро уплетенных сѣтей діявола”. Хоч титул сей і вказує на те, що внутрішня боротьба в душі автора рішена, то все-таки гарячий тон тексту свідчить, що, помимо рішення, боротьба ще не зовсім скінчена. Дальше ціла концепція сього твору є, так сказати, наскрізь лірична, без жодної науки на других, без жодних консеквекцій для загалу. Автора інтересує тільки процес психологічний в його власнім нутрі, і він виливає його на папір в образовій, алегоричній формі. Чи другі мають іти за його слідом, чи ні, він про се не дбає. Він не пише ще жодного посланія, ані поученія для других — він сам іще переходить важку внутрішню школу.
Відповідно до сього підкладу психологічного твір сей писаний у формі діалогу, розмови між „голяком-странником” і дияволом. Голяк запитує його, „князя світу”, яким способом він буде фундувати царство своє між християнами, коли Христос побідив його і зруйнував його державу. Диявол відповідає, що хоч Христос його побідив, але з так званих християн, крім великого числа перших християн часів апостольських, дуже мало хто йде на тісну Христову стежку, бо всі гоняться за славою і розкошами світу сього. І він звертається до всіх з тими самими словами, що колись до Христа: „Хто чого ищешь у мене, миродержьтца, аще пад поклониши ся ми, вся тобі дам”. Голяк запитує його, що ж таке він може дати, і диявол в довгій промові вичислює всі роди світової слави, розкоші і багатства, котрі находяться в його руках. Інтересно, що на початку йдуть духовні гідності католицького костьолу: біскуп, арцибіскуп, кардинал, папіж; дальше світські гідності Польської держави: войський, підкоморій, суддя, каштелян, староста, воєвода, гетьман, канцлер, король. В кінці для дрібнішого люду — ряд дрібніших ідеалів життєвих, причім варто завважити, що у автора не стало душевного супокою на те, щоб ті найменші ідеали показати в устах диявола в справді принаднім світлі. Ось як каже диявол: „Єсли хочеш похоти телесное насытитися и господарем дому, древа и землѣ шмата назватися, пад поклони- мися, я твою волю исполню, я тобѣ жену приведу, хату дам, землю дарую, тоє ярмо на твою шію повѣшу и твою мысль въ бѣдѣ, неволи, скорби, мятежи попеченій, фрасунку и уставничом промыслѣ погребу, я тебѣ стражу, слугу, невольника и вязня женѣ учиню, я тобѣ всю мысль у жоны похотноє студнѣ привяжу”. Чорт говорить тут як аскет, а властиво аскет не дає говорити чортові по-чортівськи, щоб не утруднювати собі боротьби з його спокусами.
Відповідь голяка, хоч майстерна щодо форми, щодо змісту зводиться на одну тезу: що мені за пожиток з того всього, коли при тім погублю свою душу і страчу вічне блаженство. І він кінчить парафразованими словами Христа: „Господу богу въ тройци славимому поклонюся и тому єдиному послужу... Иди за мною, сатана, исчезни и пропади сам и з царством своим прелестным! ”.
Ідея такої розмови чоловіка з дияволом для представлення внутрішньої боротьби душі з похотями тіла і спокусами світу не є оригінальним витвором нашого автора. Є вона майже невідлучна від усієї догматики і етики християнської, і вже Євангеліє подає ту саму алегоричну картину, говорячи, що диявол „аки лев рыкая ходит искій кого поглотити”. В аскетичній літературі IV, V і VI віку по Христі той євангельський лев рикаючий перемінився на „перелестника”, котрий являється в приманливих видах, розточує перед бідним аскетом чудові картини розкоші, слави і багатства, чатує на найделікатніші рухи його душі в напрямі до світського, земного і грішного, щоб зараз же і вдарити в ту слабу сторону. Витворено цілу скомпліковану систему гріхів головних і побічних, котрі основані були на осібних „земних” прикметах душі людської, а котрі треба було поборювати відповідними антидотами (пиху — покорою, лінивство — трудолюбієм, обжирство — постом і т. д.). Сею самою ідеєю боротьби між гріховними наклонами і побожними поривами душі покористувалася в широких розмірах і середньовікова література драматична, котра в численних розмовах душі з тілом, грішника з ангелом, дияволом і т. д. старалась пластично показати сю думку.
Франко І. Іван Вишенський і його твори // Зібрання творів: У 50-ти т. — К.: Наукова думка, 1981. — Т. 30. — С. 44—48.
ВАЛ. ШЕВЧУК. Мандрівничий, котрий розпікав людське сумління. „Маємо реальні факти, що письменник у молодості був зв’язаний з представниками латинсько-польської освіченості, навіть з католицькими колами, і певною мірою був до них близький”.
„Щось у житті молодого Вишенського відбулося, в його молодості конче мав бути факт переломний, те, що круто повернуло його долю і зачинило зрештою в кам’яний мішок”.
„Живий світ, можливо, болюче поранив його і викинув із рідної землі. Вишенський пережив першу свою велику драму. Доля завела його на Афон, на той час твердиню східної віри”.
„Вишенський не тільки відійшов від католицьких та реформаторських кіл, з якими був зв’язаний, він опинився в горнилі тієї ідейної боротьби, яка запалала в Україні в кінці XVI ст.”. „Він відчував моральне право на свою обраність — очевидно, встиг здобути серед земляків немалий авторитет”.
„Все, здавалось, ішло до того, щоб Вишенський покинув Афон. Переконує його патріарх, просять земляки, але він уперто посилається на "волю божу", яка не допускає його доєднати- ся тілесно до братів, більше того, ставить умову: "Хай тільки очистять і виметуть церкву..."”.
„Живе життя тягне до нього тисячі ниток, до нього волає голос його "улюбленої Русі", отож він і вибухає рядом памфлетів, в яких не милує ні своїх, ні чужих, ні земляків, ні зайд, ні високих сановників, ні братчиків. Для такої діяльності становище емігранта було таки найпригідніше”. „Але ясно одне: спокою духу на Афоні він не здобув”.
„Восени 1604 року письменник прийшов на Україну. Але Вишенському довелося глибоко розчаруватися: те середовище, для блага якого він виклав силу своєї мислительної і творчої потенції, не прийняло його як героя, керманича (...) Пасивна позиція Вишенського не могла заімпонувати братчикам, а на компроміси полеміст іти не міг”. „Це був, здається, моральний крах”.
„Жив Вишенський якийсь час в Унівському монастирі, потім у Манявському скиті — не відчував уже себе потрібним на рідній землі, тож конечним учинком його стало повернутися туди, звідки прийшов”.
„Постать Вишенського нам здається суперечливою. Поруч із гнівним засудженням духовенства, знаходимо в нього палку апологію чернецтва, поряд з гнівним протестом проти визиску й приниження "шевців, сідельників і кожум’яків" — погорду до всякого ремесла, поруч із закликом до активної боротьби з поневолювачами — проповідь суворого аскетизму і відчуженості, поряд з глибоким демократизмом соціального ідеалу — консерватизм у поглядах на науку, освіту і суспільний прогрес взагалі”.
„В центр системи своїх поглядів Вишенський ставить боротьбу істини з неправдою (...) Істина — той можливий ідеал, до якого людина має прагнути, очищаючись від неправд свого часу”. „Вихід із важкого становища мислитель бачить один: покинути розтлінний світ, котрий убиває добро в людині, а повернутися до бідності (...) Саме за її допомогою належить починати свій шлях удосконалення”.
„В ідеалі Вишенського — суспільство, складене з громад, подібних до ранньохристиянських, без приватної власності, панів, царств, владик”. „В своїй основі система ця утопічна й укладається в контекст західноєвропейських утопій XVI — першої половини XVII ст.”
Шевчук Вал. Мандрівничий, котрий розпікав людське сумління // Дорога в тисячу років. — К.: Рад. письменник, 1990. — С. 68—84.
П. БІЛОУС. Складна простота Івана Вишенського. У зверненні „ко прочитателю” „Книжки” Вишенський демонстративно наголошує: „А о собі аз и сам свідительство вам даю, яко грамматического дробязку не изучих, риторичной игрушки не видах, философского високомечтательного не слихах. Мой ест дидаскал простак, але от всіх мудрійший, которий безкнижних умудряет”1. Заявлена „простота”, отже, відмежовується від книжності, вона зорієнтована на такого ж простого „прочитателя” — власне, на демократичне середовище. Критеріями тієї „простоти” є відповідна мова, зрозумілий і доступний стиль та уникнення складних філософських премудрощів. Така позиція Вишенського дає підстави віднести його твори до „народних послань”, зарахувати до демократичного табору письменників, що й робилося не раз, зокрема і в радянські часи.
Та чи насправді Вишенський є таким послідовним у своїй простоті, як намагається це задекларувати? Виявляється, він відкидає не всяку книжність: церковні книги (Євангеліє, Часословець, Октоїх, Апостол), навпаки, радить читати і слухати, аби „жизнь вічную получити”, натомість Арістотеля, Платона та інших філософів не „постигати”, бо вони в „геєну” можуть спровадити 2. У зв’язку з церковною (візантійською) книжністю несподівано виринає у Вишенського мовне питання. Зізнавшись, що не вивчав „граматичного дріб’язку” і сповідує просту мову, він у „Пораді” строго застерігає: „Евангелия и Апостола в церкви на литургии простим язиком не виворачивайте”3. Себто Вишенський проти „онароднення” священних текстів. їх можна тільки поза літургією „попросту толкувати і викладати”. Окрім того, радить „іспити церковние всі и устави словенским язиком” друкувати. „Словенский язик”, у розумінні Вишенського, — це старослов’янська мова, яка, звичайно ж, суттєво відрізнялася від „простої”, народнорозмовної. Письменник стає на захист „словенского язика” неспроста, оскільки він проти латині, якою користувались у літургії католики. Його натяки на те, що „диявол толикую зависть имиет на словенский язик”, стосуються намагань католицької церкви витіснити узвичаєний мовний субстрат із практики української освіти та богослужіння. На думку Вишенського, ті намагання мають підтримку в частини православних: „нікоториє наши на словенский язик хулят и не любят”. У запалі полеміки автор „Поради” проголошує мову церковних книг „плодоноснійшою”, „Богу любимшою”. А тому вона така, продовжує він, що „без поганских хистростей и руководств, се же ест граматик, риторик, диалектик и прочих коварств тщеславних”4. Тут знову Вишенський грає у „простоту”, але так і не наводить доказів, чому „словенский язик пред Богом честній- ший ест и от еллинского и латинского”5. Та як би там не було, а полеміст не ратує за „просту мову” і сам у своїх писаннях нею не користується. На це І. Франко зауважував так: „Вишенський хоч і черпає повними пригорщами зі скарбниці язика народного южноруського, та все-таки не може відважитися писати зовсім попросту, покинути церковнослов’янську основу”6.
У тлумаченні Вишенського, „поганські хитрощі” мають два основні різновиди: а) „латинські прелесті”, до яких відносив і латинську мову, й освіту в єзуїтських колегіумах, і Арістотеля та Платона, і „комедії та машкари” — себто усю систему західної культури та освіти, яка йому уявлялася синонімом „зіпсуття, невіри, деморалізації і фальшивості” (І. Франко); б) народні звичаї та народна творчість, проти яких церква здавна воювала, та й Вишенським не визнавалася за „просту” — навпаки, він закликав очиститися від такої „скверни”.
У „Пораді” досить таких рекомендацій. Передусім він радить заборонити ярмарки, бо вважає їх джерелом „вшетеченства (розпусти. — П. Б.) и пиянства”, святом „диявольським”, а не традиційно динамічним, веселим та бажаним народним дійством. Вишенський проти „коляд”, які також називає „диявольськими”, бо вони нібито оскверняють Різдво Христове. „Щедрий вечер з міст і з сіл в болота заженіте, — пише він, — нехай з дияволом сидит, а не с християн ся ругает”. Задля чистоти церкви і поваги до воскресіння Христового, на думку Вишенського, слід позбавитись від „волочильного”, тобто від поздоровлень після Великодньої неділі, коли дарували калач і крашанки. Це ж стосується і народного звичаю нести у поминальний день після Великодня на могилки „пироги и яйця над- гробниє”. Виступає Вишенський і проти весняних землеробських обрядів на Юрія, коли селяни „скоки и танци” у полі чинять. Засуджує він купальське свято, оскільки бачить в „огнених скаканнях” (звичай стрибати через ритуальне вогнище, щоб очиститися від злих сил) витівки диявола. Негативно відгукується і про залишки язичницьких звичаїв на Волині й Поділлі на день Петра й Павла, бо то є „позорище християнским людем”. Словом, „и другие прелести, которие би били, очистіте”7, — підсумовує Вишенський, виступивши у такий спосіб проти тих елементів язичницьких вірувань, котрі віками супроводжували християнські догмати і зливалися із введеними церквою обрядами та звичаями. Тут Вишенський заявляє про себе як про пристрасного прихильника візантійського типу культури і супротивника типу народного. Так він дбав про відродження релігійне, відмежовуючись не тільки від проявів нової західноєвропейської культури, а й від традиційних автохтонів, наполягаючи передусім „на зовнішній обрядовості, на релігійній формалістиці”8.
Від кидаючи обрядові „забобони” українського народу, Вишенський відкидав і їхній словесний супровід —· обрядові пісні, чим виявив загалом своє ставлення до фольклору. То правда, що він вдавався у своїх посланнях до влучних народних прислів’їв та приказок, не цурався образності народних творів, але насправді народну культуру уявляв як „руганье диявольское”. Така негація має свою природу і підставу, якщо зважити на міркування, яким прохопився Вишенський у „Посланні до Домникії”: „Ни бо аз с народом завіти завіщевал, ниже отвіти творил, но ниже народа знаю, ниже бесідою с ними общихся и познанием зрака”9. Ця фраза проронена у полеміці з „паном Юрком” (лідером львівського братства Юрієм Рогатинцем), може, й не засвідчує справжнє ставлення письменника до свого народу, але принаймні виражає його кризовий настрій, коли він, довго поживши на Афоні, а потім під час короткого візиту в Україну розчарувавшись у своїх земляках, у відчаї, з позицій самооборони зірвався на те, щоб зізнатися у власній відчуженості від рідного народу.
Та здається, що схожі слова, котрі виражають ставлення до простого люду з його властивою культурою, могли б сказати й інші сучасники Вишенського, котрі ламали стріли у суперечках про віру й церкву, свідомо занедбавши ті культурні цінності, якими жив народ.
Білоус П. Складна простота Івана Вишенського // Медієвістика: 36. статей. — Одеса, 2007. — С. 67— 69. — Вип. 4.
Варто знати й це
Гора Афон
Афонська гора велика й висока, і є на ній просторе пустище та непрохідні ущелини й печери; сама вона довгаста, і монастирі стоять не вгорі, а внизу, понад морем — десять зі східного боку і десять із західного. Ця гора з моря видається островом, бо вона з’єднана із землею вузьким перешийком, а море омиває її майже зусібіч. До моря повернуті її вершина і чільний бік; вона вища від усіх тутешніх гір. Гора завжди вкрита темними хмарами; грецькою вона зветься Афос, а слов’янською — Афон. Названо її так, як мені довелося достовірно чути, за ім’ям ідола, який стояв колись на її вершині і звався Афон, і йому з давніх часів поклонялися елліни. Коли тут оселилися ченці, його скинули в море і на тому місці спорудили храм Преображення Господнього, подібний до того, що на горі Фавор; він і досі стоїть, але ніхто там не перебуває через великий холод і мінливість стихій; тільки один раз на рік, у серпні місяці, на свято Преображення Господнього, туди піднімаються ченці, відправляють святу літургію і відразу ж спускаються вниз, щоб не обвіяли їх холодний вітер і незвичне повітря. А сам цей край теплий, отож повсюди під горою, в монастирях, особливо в літню пору, стоїть велика спека, тільки на самій горі інша стихія (За Василем Григоровичем-Барським).
Рідне місто Івана Вишенського
Рідне місто Івана Вишенського Судова Вишня ще в першій половині XVII ст. було одним із основних центрів так званого сеймикового життя. Сеймики — це окружні збори шляхти, на яких вирішувалися державні і приватні питання. На всю Галичину було таких сеймикових центрів три: крім Судової Вишні, Галич і Белз. До округа Судової Вишні належали землі Львівська, Перемишльська і Саніцька. Таким чином, Судова Вишня була одним з основних збірних пунктів шляхти, і Вишенський у рідному місті мав змогу добре придивитися до побуту, поведінки, одягу шляхти, зібраної з цілої округи, і мав змогу порівняти їх з убогим людом, що напевно згодилося йому в подальшій творчості (За Вал. Шевчуком).
Напередодні семінарського заняття
План
1. Історичні, культурно-освітні, релігійні обставини виникнення і функціонування полемічної прози.
2. Життєвий шлях і світогляд Івана Вишенського.
3. Тематика творів Івана Вишенського.
4. Аналіз твору „Викриття диявола-миродержця”.
5. Індивідуальний стиль Івана Вишенського.
6. І. Франко про Івана Вишенського.
Методичні поради:
1. Розкрийте історичні, релігійні та культурно-освітні обставини виникнення полемічної прози (див.: Яковенко Н. Нарис середньовічної і ранньомодерної України).
2. Для з’ясування життєвого шляху та світогляду Івана Вишенського зверніться до статті Вал. Шевчука „Мандрівничий, котрий розпікав людське сумління”, де викладено спостереження і припущення, які стосуються біографії полеміста, роботи І. Франка „Іван Вишенський і його твори” та книги А. Пашука „Іван Вишенський — мислитель і борець”.
3. Прочитайте твори Івана Вишенського (у списку літератури є видання, у яких твори подано в оригіналі і в перекладі сучасною українською мовою). Для текстуального вивчення запропоновано не суто полемічний твір „Викриття диявола-миродержця” що дасть підстави розглядати його передусім як художнє явище.
4. „Викриття диявола-миродержця” слід прочитати на декількох рівнях: світоглядно-психологічному, художньо-образному, структурно-мовному.
5. У текстах Івана Вишенського знайдіть і випишіть приклади градації, повторів, неологізмів, епітетів, метафор, антитез, риторичних фігур, гротеску, іронії, сатири.
Перевірте себе
Варіант І
1. З’ясуйте значення термінів „полеміка”, „інвектива”, „градація”.
2. Визначте основні теми полемічної прози.
3. Перекладіть сучасною українською мовою уривок, назвіть автора і твір.
Начну же от мирославнѣйших. Перво его милость каштелян Патей, если и каштелянства титул догонял, але толко по чотыри слуговины и во одежды, якая барва вомѣститися могла, за собою волочил, а нинѣ, коли бискупом зостал, перебѣжит личба и десятковая и барва скуподо- рожчая и славнѣйшая.
Варіант II
1. Визначте основні ідеї Реформації.
2. Охарактеризуйте індивідуальний стиль Івана Вишенського.
3. З’ясуйте образний зміст фрагмента із твору Івана Вишенського.
Не ваши милости ли алчних оголоднѣваете і жаждними чините бѣдних подданих, то же образ божий, што і ви носячих; на сироти церковние и прекормлене их от благочестивих християн наданих лупите і з стодол стоги и обороги волочите; сами і з своїми слуговинами ся прекормлюєте, оних труд і пот кровавий, лежачи і сидячи, смѣючися і граючи, пожираєте, горѣлки препущаниє курите, пиво трояковиборноє варите і в пропасть ненаситного чрева вливаєте; сами з гостьми ся своїми пресищаєте, а сироти церковниє алчут і жаждут, а подданиє бѣдние і своєї неволі рочнего обходу удовлѣти не могут, з дѣтьми ся стискают, оброку собѣ уймуют, боячися, да им хлѣба до пришлого урожаю дотягнет.
1 Українська література XIV—XVI ст. — К.: Наукова думка, 1988. — С. 308—309.
2 Там само. — С. 314.
3 Там само.
4 Українська література XIV—XVI ст. — С. 314.
5 Там само. — С. 315.
6 Франко І. Зібрання творів: У 50-ти т. — К.: Наукова думка, 1981. — Т. 30. Літературно-критичні праці (1895—1897). — С. 211.
7 Українська література XIV—XVI ст. — С. 332—333.
8 Грушевський М. Історія української літератури: В 6-ти т. — К.: Либідь, 1995. — Т. 5. — Кн. 2. — С. 162.
9 Українська література XIV—XVI ст. — С. 375.