Українська література XIX століття - Г. П. Калантаєвська - 2016

Проза, драматургія, щоденник Т. Шевченка - Діяльність та доля Кирило-Мефодіївського братства у контексті життя і творчості Тараса Шевченка

Дослідники стверджують, що Шевченкові належить близько двадцяти повістей російською мовою, якими опікувався М. Костомаров і довгий час (20 років) зберігав їх у себе. Але нині відомі дев'ять повістей: „Наймичка“, „Варнак“, „Княгиня“, Музыкант“, „Несчастный“, „Капитанша“, „Близнецы“, „Художник“, „Матрос, или Прогулка с удовольствием и не без морали“. Десята „Повесть о безродном Петрусе“ пропала в 60-70-х роках ХІХ століття. Твори датовані 40-ми і 50-ми роками, були написані в Новопетровському укріпленні, коли після трьох років поетового там перебування йому був полегшений режим і начальство не було занадто пильним до його літературних занять. Як зазначав сам Шевченко, це був своєрідний метод самоперевірки, чи не „зледащів“ він, чи не „захолонув у неволі“.

Підписував Т. Шевченко свої повісті псевдонімом „Кобзар Дармограй“. Вони вважаються чи не найслабшою частиною його літературної спадщини, бо, як писав Шевченкові в листі П. Куліш, „щоб писати по-московськи, треба жити між московськими писателями і багато дечого набратися“. Видавці не хотіли друкувати ці повісті, зокрема критик Аксаков відповів поетові так: „Я не советую Вам печатать эту повесть („Княгиня“): она несравненно ниже Вашего огромного стихотворного таланта... Вы лирик, элегист, Ваш юмор невесел, а шутка не всегда забавна. Правда, где Вы касаетесь природы, где только доходит дело до живописи - там все у Вас прекрасно, но это не выкупает недостатков целого рассказа. Я без всякого опасения говорю Вам только голую правду. Имея перед собою описательное поприще, на котором Вы полный хозяин, Вы не можете оскорбиться, если Вы не умеете пройти по какой-нибудь степной тропинке“.

Проте всі повісті згодом були опубліковані. І хоча вони не вирізнялися високою художньою якістю, вони дали широку реалістичну картину кріпосницької дійсності, в якій обов'язково присутні ідеально добрі, благородні люди. Наприклад, повість „Художник“ є умовно автобіографічною, у ній розповідається про юнака, який під впливом оточення втрачає довіру до людей і гине як особистість. Цей твір присвячений темі кріпака-інтелігента (розповідь ведеться від першої особи), в образі оповідача автор змалював художника Івана Сошенка, але передав власні думки й переживання. В образі головного героя у першій частині повісті Шевченко показав самого себе. Оповідач подає історію викупу Шевченка з кріпацтва, показує його оточення в Академії мистецтв, відтворює атмосферу культурного й суспільного життя Петербурга, дає портретні замальовки й характеристики К. Брюллова, О. Венеціанова, В. Жуковського, І. Сошенка та інших. Правдивість у змалюванні окремих епізодів і реальних осіб підтверджується записами в щоденнику і листами самого Шевченка. Другу частину повісті, в якій розповідається про одруження художника, його божевілля і смерть, автор побудував на художньому домислі. Основний сюжет супроводять паралельні історії з життя митців, у зв'язку з чим історія митця набуває типових рис, а трагічна розв'язка сприймається як наслідок умов, у яких перебували інтелігенти - колишні кріпаки. В образі художника Шевченко втілив свої юнацькі переживанні і захоплення, наївну безпосередність і довірливість у ставленні до людей.

Близькою до попередньої повісті є „Музыкант“ - взагалі перший твір, в якому Т. Шевченко звернувся до теми кріпака-інтелігента і розповів про трагедію кріпака Тараса Федоровича. Здобувши музичну освіту в Італії, талановитий скрипаль не може далі вдосконалювати свою майстерність, бо після концерту перед захопленими гостями змушений виконувати обов'язки лакея.

В основу сюжету повісті „Несчастный“ покладено спостереження Т. Шевченка над відданими в солдати на „виправлення“ дворянськими й купецькими синками, яких він зустрічав в Орській фортеці й Новопетровському укріпленні. У повісті описана історія Іполита Хлюпіна, засланого в солдати „по воле родительницы“. Марія Федорівна намагається позбавити спадщини нерідних дітей, а свого сина Іполита розпестила так, що з нього виріс мерзотник і злочинець. З її волі Іполита відправили в солдати, а сама вона потрапила на лаву підсудних.

„Прогулка с удовольствием и не без морали“ - останній прозовий твір Шевченка. У ньому викривається поміщицька сваволя й кріпосницька мораль. У повісті розповідається про розпусне життя ротмістра Курнатовського, про його одруження з кріпачкою Оленою та переродження під впливом оточення, в яке він потрапив. Високі моральні якості, благородство Олени, дружні стосунки з гуманними сусідами-хуторянами позитивно вплинули на поведінку ротмістра і він порвав зі своїм минулим. Курнатовькому автор ставить за приклад порядних, з високою духовною культурою кріпаків - Олену, наймита Прохора і зокрема Матроса Обеременка - інваліда, учасника оборони Севастополя, який замість пропонованої винагороди за хоробрість попросив звільнити сестру з кріпацтва (цей реальний факт Шевченко взяв із „Морского сборника“ за 1855 рік). Загалом же повістям Т. Шевченка властива атмосфера журливого, проникливого ліризму, вони мають виразне антикріпосницьке звучання.

Т. Шевченко є також автором російськомовного щоденника („Журнал“), який є одним із свідчень духовного, інтелектуального життя поета, товаришем по засланню. Т. Шевченко почав вести його 12 червня 1857 року, а закінчив 13 липня 1858 року. Він подарував свій щоденник М. Лазаревському, з яким познайомився в Оренбурзі. У цьому цікавому документі привертають увагу:

- заплановані Шевченком зустрічі (з Я. Кухаренком, графом і графинею Толстими та ін.), про які він мріяв, очікуючи на звільнення;

- роздуми про трагічну долю затурканого і безправного солдата „в нашем православном отечестве“;

- опис солдатського убогого побуту, стосунків між рядовими та офіцерами, згадка про скандальний випадок, коли офіцери написали на Шевченка скаргу за те, що він відмовився з ними пиячити, звинувативши його в тому, що він не дотримується субординації;

- спогади про юність, навчання в Академії мистецтв, роздуми про живопис, естетичні переконання, про модні мистецькі течії;

- заглиблення у свій внутрішній світ, самоаналіз: „...Все это неисповедимое горе, все роды унижения и поругания прошли как будто не касаясь меня. Малейшего следа не оставили по себе. Опыт, говорят, есть лучший наш учитель. Но горький опыт прошел мимо меня невидимкою. Мне кажется, что я точно тот же, что был и десять лет тому назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо.“.

У щоденнику Шевченка фігурують десятки імен друзів і ворогів, багатьом із них він дає вичерпну характеристику, захоплюється благородством одних і обурюється підлістю інших. Поет хронологічно послідовно описує свою подорож з Новопетровського укріплення через Астрахань, яке описує як брудне і занедбане містечко. На запрошення свого знайомого він займає каюту на пароплаві „Князь Пожарский“ до Нижнього Новгорода і протягом кількох тижнів спостерігає волзькі краєвиди і пробує їх замалювати. У Новгороді Шевченка чекала неприємність: була реальна загроза, що його могли примусово етапувати назад в Оренбург на місце заслання. Тому за порадою друзів поет звернувся до лікаря, який установив, що Шевченко справді серйозно хворий і подорожувати далі не може. Шевченко описує в щоденнику місто, його жителів, своє захоплення актрисою Піуновою (а потім і гірке розчарування нею), гостювання дорогого приятеля Михайла Щепкіна, який спеціально приїхав навідати давнього друга.

У „Журналі“ відчувається туга за батьківщиною, звідси - мимовільне зіставлення українського та російського села, моралі, звичаїв: „. В великорусском человеке есть врожденная антипатия к зелени. Великороссийская деревня - это, как выразился Гоголь, наваленные кучи серых бревен с черными отверствиями вместо окон, вечная грязь, вечная зима! Нигде прутика зеленого не увидишь, а по сторонам непроходимые леса зеленеют... В Малороссии - совсем не то. Там деревни и даже город укрыли свои белые приветливые хаты в тени черешневих и вишневих садов“.

Велика увага в „Журналі“ приділена періодові повернення в Москву, а потім і в Петербург, зустрічам поета з давніми друзями і знайомими.

Серед драматичних творів Т. Шевченка найвідоміша єдина завершена п'єса „Назар Стодоля“, датована 1843 роком і вперше опублікована в журналі „Основа“ завдяки П. Кулішеві. Вона має виразні романтико-героїчні та реалістичні риси. У ній розповідається про конфлікт інтересів та моральних якостей багатого сотника Хоми Кичатого та простого козака Назара Стодолі. Сотник Кичатий мріє про високі чини, „почот“ і для досягнення цієї мети хоче видати заміж єдину свою дочку Галю (наперекір її бажанню і обіцянці вмираючій дружині) за багатого і старого полковника. Козак Назар Стодоля, Галин коханий і наречений, разом із побратимом Гнатом Карим бореться за своє кохання, навіть викрадає Галю, ризикуючи життям, А Гнат Карий у важку хвилину готовий пожертвувати собою заради щастя свого побратима. Твір насичений фольклорно-романтичними мотивами, а кращі персонажі наділені благородством, душевною щедрістю, вірність дружбі і коханню.

Ще поетові належала п'єса „Никита Гайдай“ (1841), але автограф її невідомий. Відомо лише, що дія твору відбувалась у добі Б. Хмельницького, а головний герой трагедії був виразником патріотичних і волелюбних ідей самого Т. Шевченка.