Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005
Котляревщина. П. П. Гулак-Артемовський
Українське письменство XIX ст.
Всі публікації щодо:
Гулак-Артемовський Петро
Лекція VII
Петро Петрович Гулак-Артемовський (1790-1865) народився на Правобережжі в Городищі Черкаського повіту, де його батько був священиком. Одинадцяти років вступив до Київської духовної академії, де перебував до року 1813, а відтак учителював по поміщицьких сім’ях та шляхетських пансіонах. Року 1817 вступає вільним слухачем до Харківського університету, а через рік стає лектором польської мови. 1821 року боронить дисертацію і виконує обов’язки професора руської історії; року 1828 стає ординарним професором. З року 1841 і до 1849 був ректором Харківського університету. Згадки про нього, як професора, лишилися різні, але всі сходяться на тому, що він був блискучий промовець, добрий майстер фрази, хоч знань давав мало, «держа своих слушателей в полнейшем невежестве по части преподаваемого им предмета». Як майже всі люди, що власними зусиллями вибились до високого службового становища, Гулак-Артемовський був людиною з великим практичним розумом, умів набути й підтримати потрібні зв’язки, а де треба, то й підкреслити свій патріотичний настрій. Останній цілі він часто примушував служити і своє українське перо, хоч ця ціль була у нього не єдина. В своїх спогадах А. Шиманов («К. Ст.». - 1889. - Ч. 2. - С. 499-503) каже: «Почти несомненно, что какое-то глубокое раздвоение сказывалось в душевном складе покойника. Гулак-Артемовский, видимо, был одним человеком pro domo sua* и другим pro foro** при том с летами этот другой человек, видимо, осилил первого и под конец, может быть, остался уже главным человеком». Щось подібне знаходимо і в автобіографії М. І. Костомарова (М.: Вид-тво «Задруга», 1922): «Артемовский-Гулак, как поэт и человек, был иное лицо, чем профессор». На думку Костомарова, він мав літературний хист і «по праву считался непревзойденным знатоком малорусской народности», але «свои малорусские стихотворения писал ради шутки и считал их не более как шуткой».
Писати почав Гулак ще на академічній лаві, найжвавіший період його літературної діяльности припадає на роки 1818-1828. Перші друковані твори з’явилися в «Украинском вестнике» 1817 року. До котляревщини Гулака-Артемовського відносяться насамперед його «Гараськові пісні» - переробки Горацієвих од. В тих переробках ми розрізняємо три групи.
Зразком 1-ї групи є перша і друга ода «До Пархома» (Горацієві - «До Левконої», 1,11 та «До Деллія», II, 3). В них Артемовський: а) знижує високий стиль гораціївської лірики; б) націоналізує імена Горацієвих героїв (Деллій-Пархім); в) вносить українські побутові аксесуари. В них ми маємо типову травестію (Докладніше порівняння текстів у книзі «Нове українське письменство». - С. 73-74).
До другої групи належить його ода «До Любки» (У Горація - «До Хлої», І, 23). В ній ми зустрічаємося з деякими довготами, бачимо заміну гетульського лева на ведмедя-бортняка з Литви, цілий ряд образів, взятих з української природи та українських повір’їв, але не знаходимо головнішої риси травестії - зумисного обниження тону. Основний ліричний момент Горацієвої п’єси - милування дикою дівочою красою - передано відповідно і влучно. Ода «До Любки» становить перехід від травестії у власному розумінні слова до перекладу. (Докладніше про це в «Новому українському письменстві». - С. 75-76).
* Тут: у приватному житті (лат.).
** Тут: у громадському житті (лат.).
Третій рід Горацієвих переробок репрезентований найбільшою кількістю речей (переробка од І, 34; II, 9; II, 14). Ці переробки можна назвати свобідними варіяціями на гораціївські теми. Всі вони визначаються великою розтяглістю та надзвичайною грубістю тону. Деякі з них виходять, власне, поза межі художньої літератури. Гораціївський епікуреїзм перетворюється в них у проповідь «горілки до ізволу» та п’яної гульні.
Порівняймо найменш розтягнену і найменш грубу з них - оду «До Терешка» з Горацієвою одою «До Вальґія» (II, 9), що її перші рядки:
Non semper imbres nubilos hispidos
Manant in agros, aut mare Caspium
Vexant inaequales procellae Usque... *
Гулак-Артемовський взяв як мотто:
Не вік із чорних хмар у безупинній зливі
Потоки дощові на чорний лан падуть,
Не вік над Каспієм бурливі
Вітри поривчасті гудуть.
Не цілий вік стоять і крижані кайдани
Край негостинних скель Вернейських берегів,
І стогне лісом шпиль Варгану,
І лист спадає з ясенів.
І тільки, Вальґію, ти оплакаєш місто,
І з пам’яті тобі не йде його краса,
Чи сходить Веспер променистий,
Чи в сяйві сонячнім згаса.
Не все ж, як з лотоків, із хмар, Терешку, ллє;
Не все гілляччя гне хуртуна й завірюха;
Та дже ж і сонячно колись таки стає,
Так, що бува байдуже без кожуха.
* Non semper... і далі див. ці рядки Горація у перекладі А. Содомори:
Не вік же хмари, Вальґію, друже мій,
Дощами ллються над перелогами,
Не вік вітри поперемінні
Хвилю женуть на Каспійськім морі...
Не все ж трапляється недорід на вгірки;
Не есе пирій, кукіль замість пшениці сходить,
І косять жито на грабки:
Бува, під інший рік, як очерет, уродить.
Не есе й на панщині, Терешку, товчемось,
І дбаєм на панів в жнива і в косовицю;
А часом, так-таки, хоч в празник урвемось
Та деяку й собі придбаємо копицю.
Воно минеться есе, козаче, не журись!
Кинь лихом об землю! якого ката слиниш?
Найми Псалтир та Богу помолись:
Всі помремо, - та й ти ж, Терешку, згинеш!
Не перший твій та й не останній Влас,
Що е москалях уклали під Пранцузом:
Он не таких стяло, - нехай боронить Спас!
Що й кендюх розлетівсь із єдноральським пузом!
Значно грубіша ода «Ой час би, Грицьку, нам, ой час пошануваться» («До Постума»). Найгрубіша і найдальша вірша від латинського поета - «От і допивсь» (Гулак-Артемовський. Твори. - ДВУ. - С. 152-154).
Інші переробки Гулака-Артемовського можуть бути розподілені по трьох зазначених вище групах. Його вірш «Упадок віку» становить собою таку ж травестію лєрмонтовської «Думи» («Печально я гляжу на наше поколенье»), як і обидві вірші «До Пархома» - травестію Горацієвих од «До Левконої» та «До Деллія». Його «Рибалка», не вважаючи на деякі не зовсім щасливі вирази («Ти б сам пішов на дно к линам»), що видаються трохи бурлескними, є по суті перекладом ґетевського первотвору, перекладом трохи розтягненим, але витриманим щодо тону, як і перероблений з Горація вірш «До Любки».
Проти традиційного погляду на Гулака-Артемовського як епігона Котляревського останніми часами пробував піти І. Я. Айзеншток у своїй передмові до видання Гулака-Артемовського в серії класиків ДВУ. На погляд Айзенштока, Котляревський є літератор провінціяльний, що талановито повторює на українському ґрунті те, що втратило свіжість в літературі російській. На той час Гулак віч-на-віч стоїть перед першоджерелами і в українську літературу вносить нові ідеї, уподобання та засоби. Він - основоположник цілком окремої літературної традиції і предтеча українського романтизму. Ставши на такій позиції, І. Айзеншток розглядає Гулакові переробки з Горація як переклади, підкреслює в них «відсутність типових рис бурлеску», вносячи до своїх міркувань «історичну перспективу», посилаючися на сучасного Гулакові читача. Цим читачем є для нього Шевченко. В російській повісті Шевченковій «Близнецы» автор розповідає, як переяславський поміщик Сокира перечитує книжку «Украинского вестника», «в которой были напечатаны Гулаком-Артемовским две оды Горация (гениальная пародия)», і як, зіставивши українську пародію з первотвором, «старый латынист, эллинист и гебраист» приходить до висновку - «Превосходно! И в точности верно». Але в якій мірі авторитетне для нас посвідчення Шевченкового героя? Чи не доводить воно, що тогочасний читач справді сприймав Гараськові пісні як переклад? Але сам Шевченко відмежовується від читацького сприйняття Сокири, і для нього ода до Пархома - все ж таки пародія, хоч і ґеніяльна. Мало що доводить і замітка самого Гулака, що «философия Горация мало различествует с философией наших малороссийских Пархомов. Фалернское и горилка - вот вся разница». Філософія, може, і справді різниться небагато, але різниця між фалернським і горілкою кардинальна, і образи смерті - там урна, жеребки і човен на чорних плесах підземних рік, тут - ніч, гра в чіт і лишку і паплюга в кутку - видержані в одмінному тоні. Ця одмінність вислову, певно, впадала в око й сучасникам Гулаковим, і компетентніші з них у справі означення літературних жанрів, вірно чи невірно, характеризували Гараськові оди як твори пародійні.
Повним непорозумінням відгонить і думка про меншу нібито грубість та більшу обробленість мови Гулака. Чи не з більшим правом можна назвати її «кабацкой речью», ніж мову Котляревського? В ту пору, як Гулак писав свого «Пана та собаку», Котляревського вже муляли «вольности или нескромности» його «Енеїди». Гулакові ж бурлескний стиль був ще цілком до вподоби.
Ну ж! Цуп останню ти гривняку з капшука,
Поки стара пере ганчірки;
Бо вже як вернеться, то думка, бач, така,
Що помремо ми без горілки.
Або:
Годив Рябко їм (панам), мое болячці й чиряку,
А що за те Рябку?
Сяку мать та таку!
і т. д.
Грубість зразків значно переважає Котляревського. Для характеристики Гулака як літературного діяча доби важно не те, що він переробляв латинські оригінали, тоді як Котяревський мав перед собою російські травестії, а те, що методами свого опрацювання він не піднявся над Котляревським, дарма що 20-ма роками був молодший від нього і переважав його освітою. Це саме й маємо на оці, коли характеризуємо його, як представника котляревщини.
Як байкар Гулак-Артемовський виступив досить рано. Його перші байки датовано роками 1818-19. Аматор польської літератури, він скористався байками Ігнація Красіцького, короткими й сухими, як і римська байка Федра. Матеріялові Красіцького Артемовський надавав найрізноманітнішого оброблення. В одних випадках він брав лише мотиви польського байкаря і, вводячи до байки пейзажні вставки, характеристики дійових осіб та широкий діялог, роздавав рамці байки й робив з неї широку соціяльну сатиру. Так зробив він з байкою «Пан та собака». У Красіцького - коротка, на чотири рядки річ:
Вірний пес стеріг господи, цілу ніч не спав,
А на ранок пса побито, спати не давав.
Другу ніч проспав, як мертвий: в дім забрався злодій,
А на ранок пса побито, щоб стеріг господи.
Ці чотири рядки Гулак розгорнув на 183, користуючися зазначеними вище засобами. Образ вірного слуги, що його символізує Рябко, Гулак взяв у того ж Красіцького, з його сатири (І, 10) «Pan nie wart siugi»*. Інші байки Гулакові є звичайний собі переклад з польського автора, інколи трохи тільки поширений (такі «Дві пташки в клітці», «Цікавий та мовчун», «Лікар та здоров’я»).
Байку Гулака «Пан та собака» ставили досить високо як громадську сатиру. Ще М. Костомаров («Молодик». - 1844 р.) називав її «лучшим из его творений» і гадав, що вона «в ряду аналогичных творений русской литературы занимает почетное место», а Куліш писав, що коли б Гулак помер, написавши лише «Пан та собака», то й тоді полишив би за собою в українському письменстві незатертий слід. Щоправда, з громадського боку байка Гулакова має певний інтерес, але, без сумніву, ми маємо тут справу з деяким перебільшенням. Бурлескний тон та силуваний гумор дисгармонують з її громадською тенденцією, притупляють сатиричне жало, а груба мова, незграбний вірш і перевантаження подробицями обнижують і художню її вартість.
* «Пан, не вартий слуги» (пол.).
Поза межі котляревщини Гулак виходить тільки двома-трьома поезіями, що становлять перехід від травестії до перекладу («Рибалка», «До Любки»), та ще писаними пізніше переспівами «Псалмів». Переложив Гулак-Артемовський псалми - 90, 125, 132, 138, 139. Піднесеність, властива їм мова (щоправда, не скрізь), їхня віршова форма - олександрійський вірш, попарно римовані шестистопові ямби - дуже цікаво виглядають на тлі сучасних їм перекладів псалмів Шевченка, Максимовича та пізніших перекладів Куліша. Шевченко, Максимович, Куліш використовують народнопісенні форми вірша. Гулак-Артемовський показує себе людиною старого літературного виховання: в його псалмах радше можна знайти відгуки духовної оди псевдо-класиків та його власних російських віршів з «Украинского вестника», наприклад, «Пророчество Игдая» та ін.