Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005

Куліш: «Михайло Чарнышенко» та «Україна»
Українське письменство XIX ст.

Всі публікації щодо:
Куліш Пантелеймон

Лекція XXXV

Перші твори Куліша мають виразно етнографічний характер, їхній зміст - народні перекази, місце дії - рідний Кулішеві Вороніж. Найбільше і найкраще з тих оповідань - «Огненный змей». Його сюжет - гріх дівчини, що віддалась любовним почуттям під час прощі у Київ і за те була опанована нечистою силою - не вичерпує всього матеріялу оповідання. В цю рамку вставлено кілька народних переказів демонологічних та історичних, інколи дуже слабо зв’язаних з головною темою (дванадцять братів і Лаврська дзвіниця, чудовна бандура, батуринські перекази про плач землі і т. д.).

Написаний року 1842, а 1843-го виданий, «Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад» є результат захоплення Вальтер Скоттом, якого Куліш перечитував у Луцьку. У цьому творі молодий автор від етнографічних тем переходить до історичних. Свою повість то тут, то там він називає «правдивой историей» і не раз протиставляє себе романтикам. Проте фольклорні мотиви грають у цій «правдивій повісті» про ніби дійсні факти дуже помітну роль. В основі її - тема про непокірного сина та батьківське прокляття. До цілого роману взято motto з народної думи, що повторюється перед кожною з трьох частин:

Оттим би то, панове, треба людей поважати,

Панотця і паніматку добре шанувати;

Бо которий чоловік теє уробляє,

Повік той щастя собі має:

Смертельний меч того минає,

Отцева і матерня молитва зо дна моря виймає,

Од гріхів смертельних душу одкупляє,

На полі й на морі на поміч помагає!

Дія діється в 1762 році. Петро III збирається походом проти Данії, обстоюючи інтереси рідної Голштинії. По Україні кличуть до походу охоче комонних козаків. До охотницького полку пристає і Михайло Чарнишенко, син воронізького сотника. Старий Чарниш хоче пустити сина по штатській лінії. Аматор української старовини, що в душі плекає культ Богдана Хмельницького, він гостро відчуває, що часи змінилися, що шаблею життєвої стежки не прокидаєш. Але Михайлова молодість і завзяття кидають його назустріч пригодам і стягають прокляття батькове. До штабу охотницького полку він не потрапляє, але, зустрівши дорогою козака Щербину, веселого характерника, разом з ним попадає до сербського пана Радивоя, що, втікаючи з-під Турчина, оселився в гаях Слобожанщини. Михайло - герой неприкаяний, без ґрунту, без батьківщини, готовий все покинути ради «чести и славы» - в очах Куліша символічний образ українських поколінь XVIII в., що ради особистої кар’єри відрікаються рідного краю і родових традицій. «Культ дідів, предків, пошана до батьків - от провідний мотив Кулішевої «світосвідомости».

У виконанні Кулішевого задуму найбільше знати Вальтер Скотта. Його вплив позначається перш за все антикваризмом, закоханістю Куліша в старовину, багатством старосвітського колориту, археологічним інтересом автора-початківця. Так, показуючи старого суддю Животовського, Куліш не забуває згадати про його знаменитого предка, що боронив Глухів од Яна Казиміра р. 1664; він реставрує перед нами будинок Малоросійської колегії у Глухові, детально описує інтер’єри Чарнишевого дому з його гетьманською світлицею, входить у подробиці відносно Воронізької кріпости, подає героям у руки Дорошенкову чарку, що згадка про неї становить і кінцівку повісти. На досить бідному старовиною Лівобережжі та Слобожанщині він вишукує замки, кам’яні руїни, чотирикутні башти з «надгризеними від часу вершинами» і т. п. - одним словом, показує «картины, которыми так богато населило наше воображение перо Вальтер Скотта».

Ще одна риса: до кожної частини своєї повісти Куліш докладає «Примітки і додатки», дуже численні, що мають ніби служити йому виправданням. Серед них знаходимо оперті на літературних даних та на джерелах коментарі, а інколи й просто виписки з джерел. Уступи, писані рукою історика, трапляються і в самому викладі. Автор цитує джерела, критикує їх, установлює факти, робить висновки. Такому коментареві віддано, наприклад, всю першу половину І розділу з її знаменитою тирадою: «...Вспомните дивную историю Малороссии, эту поэму-историю, которая как героическая песня легла на скрижалях мира, - и вы не можете не призадуматься над судьбою этого необыкновенного народа, который явился чудесным образом, как роскошный цветок посреди враждебных ему стихий, блеснул необычайным блеском славы, дал знать о себе целому свету; но недостало в нем сил для его кипучей деятельности, и он склонил голову преждевременно, он исчез как сверхъестественный призрак, почти перед нашими глазами».

Випустивши друком «Михайла Чарнышенка», Куліш дістає відрядження оглянути архіви на Київщині, вирушає в подорож і, між іншим, знайомиться під час цієї подорожі з польським Вальтером Скоттом - Михайлом Грабовським. Таку ж подорож відбуває він і року 1844. Знайомиться тоді з Костянтином Свідзінським, перечитує літопис Єрлича, представника українців, «противодействующих Хмельницкому», гостює у Свідзінського у Ходоркові. Свої пригоди і взагалі обставини цих подорожей схарактеризовує в рукописі «Около полустолетия назад».

У цей час Куліш працює над поемою «Україна». «У меня родилась, - писав він до Юзефовича, - такая дерзкая мысль, что я уже не смел и говорить Вам о ней прежде ее осуществления - мысль выразить жизнь малороссийского народа в эпопее. Я избрал для этого язык и форму наших народных дум, которые изучал долго (?) и прилежно, и так как думы наши суть отрывки народной эпопеи, то я вставлял их целиком, приближаясь к воспеваемой ими эпохе». Тим самим поглядом перейнято і післямову до поеми. Зіставляючи козацький епос з старогрецькими рапсодіями, Куліш порівнює їх щодо змісту і щодо поетичної вартости. «Тяжко розумний грек Гомер зібрав народні пісні у дві великі поеми «Іліяду» та «Одиссею»; таку саму задачу ставить перед українським поетом наша історична пісня». Отже, як бачимо, Куліш хоче бути ні більше, ні менше, як українським Гомером. Але становище його було не з легких. Про історичних діячів дум знайшлося не так багато; думи про Федорів Безрідних та інших незнаних дослідникам і невпливових героїв нелегко було вплести в поему, що ставила завдання накидати саме історичну долю краю. Довелося виповняти прогалини думами власного виробу. Так зложилася «курйозна» (як визнавав сам Куліш) поема з автентичних народних дум, дум-фальсифікатів та власних Кулішевих імітацій.

Рекомендуючи себе в післямові перш за все як дослідника, Куліш у думах власного витвору скрізь намагається спиратися на джерела. Він запозичає образи «Слова о полку Ігоревім», переказує уступи козацьких літописців, наводить довгі реєстри імен і т. д. - тобто менш за все творить, вигадує. Він, можна сказати, сам в’яже собі руки як художникові, творцеві.

Має значення і те, що поема несконцентрована. Це, власне, віршована хроніка, а не поема. Посилаючись у своїй післямові на Гомера, Куліш не взяв до уваги, що обидві грецькі епопеї втиснено в короткий перебіг часу, обертаються вони довкола одного стрижня (свара Ахілла та Агамемнона, поворот Одиссея на Ітаку), тоді як його поема охоплює велетенський період, 700 літ - від Володимира Святого до Богдана Хмельницького - і розпадається на ряд епізодів, поєднаних тільки прозовими переходами.

Видимо, самому Кулішеві стало ясно, оскільки трудна до здійснення його задача. Поема не пішла далі першої частини (II частина мала оповідати про Хмельниччину, III - про Руїну, IV - про Палія та Мазепу), і сам Куліш потім жартує з своєї «фанатичної імітації народних дум».

Написана роком пізніше (1844) ідилія «Орися» теж стоїть під знаком захоплення Гомером. Це - невеличке оповідання; його зміст - одруження дочки війтовецького сотника Таволги з сином миргородського осавула. Деякі моменти нагадують шосту пісню Гомерової «Одиссеї». Орисі, так само як і феакійській царівні Навсікаї, сниться сон - покійна паніматка віщує їй, що їй недовго вже дівувати. Орися йде з дівчатами до Трубайла під Турову кручу перепрати своє хустя (теж подібно до Гомерової Навсікаї), коло кручі Орися зустрічається з миргородським осавуленком, як Навсікая з Одиссеем. Але на цьому подібність Кулішевої ідилії до феацького епізоду «Одиссеї» й кінчається. Щаслива розв’язка є справа виключно Кулішева. У Гомера Навсікая тільки з дивуванням, а потім з пієтетом поглядає на Одиссея, але герой вертається до свого родинного вогнища. Куліш також вносить у своє оповідання романтичний пейзаж: «Над річкою Трубайлом стоїть висока круча. Вся обросла кучерявим в’язом, а коріння повисло над самою річкою. Дикий хміль почіплявся за те коріння і колишеться кудлатими жмутками. А внизу вода рине та рине».

Дика, незаймана людською рукою природа! Саме та, яку любили малювати романтики. Недарма ж у Англії слово «романтичний» уживалось як синонім до «некультурний», «дикий». Щоби надати ще більше чару тому пейзажеві, автор «Орисі» зв’язує з ним етіологічну легенду про князя, що стріляв тут золоторогих турів, які потім, перетворившися на каміння, лягли поперек річки. Князь же приречений вічно блукати по пущі, не знаходячи дороги до Переяслава. Цю легенду розповідає Орисі та дівчатам старий Грива, і в ту хвилину, як його оповідання кінчиться, Орися підводить очі на кручу, бачить на ній князя на коні. То миргородський осавуленко, що справді має стати князем, тобто нареченим Орисі. Ця вставна легенда і цей ефект нічого спільного не мають з Гомеровою поемою, хоч сам Куліш і підкреслює свій зв’язок з нею. Куліш грецької мови не знав, Гомера читав тільки у перекладах й, сприймаючи його крізь літературні уподобання свого часу, розмалював і виповнив ефектами гомерівську схему. Вніс до неї і досить густий народнопоетичний колорит український.

Спіеають у пісні, що нема найкращого на вроду,

як ясная зоря в погоду...

Сонце, що звеселяє рибу в морі, звіра в діброві і мак у городі,

А Орися росла собі, як та квітка в городі... походжала,

як по меду бджілка.

В кінці 1844 року Куліш працює ще над одним задумом, він готує історичний роман «Сотник Шрамко и его сыновья» (пізніше «Чорна рада»). В 1845 році, знайомий з першими начерками цієї повісти (писаної «мовою Пушкіна»), Костомаров уже ладен бачити в Кулішеві українського Вальтера Скотта.