Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005
«Досвітки». Літературна діяльність Куліша в 70-90-х pp.
Українське письменство XIX ст.
Всі публікації щодо:
Куліш Пантелеймон
Лекція XXXVII
В 60-х pp. Куліш стоїть у передній лаві українського літературного та громадського життя. В 60-му році він, по невдатній спробі добитися дозволу на журнал, випустив альманах «Хата». В 1861 р. бере жваву участь в журналі «Основа», який провадить його шуряк Білозерський. В імені української громади він виряджає на Україну тіло Шевченка. Коло цього часу в нього зародилася думка відновити свою поетичну роботу.
З оповідання Кулішевого знаємо, що то сталося влітку 1861 р. під час перебування автора за кордоном. Розпрощавшися з Костомаровим у Ніцці, де вони пробували на морських купаннях, Куліш подався на італійські озера. Lago Maggiore принесло йому перші віршовані рядки; деякі поезії складено під враженням дальшого маршруту Дунаєм через Добруджу; поема «Великі проводи» з’явилась уже в гоголівській Василівці. Так за короткий час уродилися «Досвітки».
Збірка майже вся проказана видимим стремлінням ударити в Шевченкові струни, заступити його українській громаді:
Ой мовчав я, браття,
Словом не озвався,
Поки батько український
Піснею впивався.
Чи довіку ж, браття,
Будемо мовчати, -
Благословіть мені кобзу
Німую узяти!
Підтягну я струни
На голос високий, -
Не сумуй, Тарасе-батьку,
В могилі глибокій.
Аналогічні думки про свою роботу як продовження Шевченкової знаходимо у вірші «До брата Тараса на той світ».
Склад «Досвіток» дуже подібний до «Чигиринського кобзаря» Шевченкового. У збірці ми стрічаємо балади, щоправда перекладені з Міцкевича («Русалка» - «Switezianka»), але засновані на народнопоетичних переказах, думи, виповнені здебільшого історичним змістом, та романси-пісні з народнопоетичною закраскою. Особливо в думах близько підходить Куліш до раннього Шевченка. «Солониця» й «Кумейки» своїм освітленням козацьких війн наближаються до «Тарасової ночі». Він славить «сірому убогу», що вставала на шляхту, славить наливайківців та павлючан, нарікає на лейстрових (реєстрових) козаків:
Бо ті лейстровії Виросли в неволі,
Ой не вдержать проти вітру Корогви на полі!
Куліш солідаризується з героями Кумейок, Солониці та Жовтих Вод:
Нехай знають по всім світі,
Як ми погибали.
Це «ми» цікаво порівняти з пізнішим «ми» у поемі «Грицько Сковорода»: «Цей рос був ми: не хмельничани, А ті, що Хмеля прокляли». Закінчує Куліш свої «Кумейки» знаменитим:
Поки Рось зоветься Россю,
Дніпро в море ллється,
Поти серце українське
З панським не зживеться.
Трохи осторонь від інших поезій стоїть поема «Великі проводи». Написана останньою, вона трохи різниться з настроями цілого збірника. Перші свої думи Куліш пише цілком у дусі й манері Шевченка. Тут він немов визволяється від Шевченкової образової спадщини і пробує занотувати в постаті Голки своє ставлення до козацтва, що вже виявилось було в «Чорній раді». Голка репрезентує собою розумне, статечне, не чуже культурі - нехай і нечисленне - козацтво. Поема, проте, не вдалася Кулішеві. Етапи життя Голчиного представлені в тонах хроніки, без тої драматизації, якої вимагала романтична поема; ліричний супровід відзначається розтягненістю; міркування майже зовсім глушать емоцію. Контури Голчиного життя ледве вирізняються з потопу авторських медитацій. I так само, як і в «Україні», занадто багато в поемі безкрилого репродукування зворотів та образів народної пісні. Зіставимо смерть Голки з смертю Нечая у відомій пісні про нього.
Не встиг козак, не встиг Нечай
На коника сісти,
Як став ляшків, ще й вражих панків
На капусту сікти.
Не встиг козак, не встиг Нечай
На коника спасти,
Як став ляшків, ще й вражих панків,
Як снопи, в ряд класти.
Ой не встиг же козак Голка
На коника сісти, -
Стали його панцерників
На капусту сікти.
Ой не встиг же козак Голка
На коника спасти, -
Стали гадячан голінних,
Як снопики, класти...
Народний вірш Куліша: коломийковий розмір (8+6) + (8+6) і його варіяція (6+6) + (8+6) в порівнянні з Шевченковим становить поворот до поетів передшевченкової пори, що сприймали його крізь російську версифікаційну виучку і тонізували під звичайний собі семистопний хорей (пригадаймо «Наталю?» Макаровського). Регулярний Куліш стає на ту саму стежку:
Навкруги стоять гробниці
З пишними словами...
Я на ній повішу кобзу
З живими струнами.
Або от уже зовсім на чергування чотиристопних та тристопних хореїв перетворено коломийкову строфу з присвяти «Великих проводів» М. І. Гоголь, матері письменника:
Під твою сховавсь я кришу
В завірюху злую,
Твоїм духом теплим дишу,
Твоїм серцем чую.
«Досвітки» Кулішеві сучасним його читачам не сподобались. Занадто ще живий був у читацькому сприйнятті Шевченко (симиренківський «Кобзар» вийшов р. 1861), щоб епігонність Куліша не впала в око. Костомаров поставився до збірки холодно, і Куліш у своїх спогадах про Костомарова (р. 1885) викриває мотиви тієї холодности: «Нам у нашій поезії треба брати нові ноти, яких не брав Шевченко». Те саме відчули й полтавці, яким, повертаючися з-за кордону, читав Куліш свої вірші як твори «дунайського поета», нібито гідного самого Шевченка. Кониський підкреслив, формулюючи свої враження, риторичність поезій та позбавлене внутрішньої гармонії опрацювання ранньої шевченківської тематики.
Тільки пізніше, з виходом у світ Кулішевої «Истории воссоединения» та «Дзвону» - з їх гострим осудом Шевченка, українського громадянства, властивого йому козакофільства та романтичних уявлень про старовину, після розриву Куліша з українським громадянством, «Досвітки» стали видаватися найкращою книгою Кулішевих поезій. Зрозуміло: «Досвітки» стояли ще під знаком шевченківської традиції. Вперше оцінив їх так Грінченко; погляд Грінченка перейшов до Єфремова, набувши у нього певної різкости. Почувається він і в підручнику О. Дорошкевича.
Дальша літературна діяльність Куліша виходить поза так звані 60-і роки, і ми спинимося на ній тільки коротко в кількох словах. 1862 рік приніс розпад «Основи»; пора реформ закінчувалася, виразно заходила політична реакція. Межі українського руху звужуються. Валуєвські розпорядження 1863 р. знову відкидають його до рамок красного письменства; педагогічна, науково-популярна література видаються підозрілими. На цей час припадає й деяка зневіра Куліша в перспективах українського життя. Він їде до приборканої по повстанні 1863 року Польщі, діставши у Варшаві службу через Мілютіних та Жемчужникових. Коли нападаються за те на нього, він відповідає: для того, щоб політикувати, зважувати свої кроки, треба бути людьми багатими й сильними, а ми, мовляв, на всьому просторі від Петербурга до Одеси являємо націю тільки в етнографічному, а не в політичному розумінні.
У Варшаві на службі Куліш пробув з кінця 1864 до пізньої осені 1867 року, одночасно пильно працюючи в Коронній метриці (Головному архіві Царства Польського) над питаннями української історії XVI-XVII віків.
Обставини, в яких Куліш покинув свою посаду, докладно описано в Маковея та Шенрока. «Замирення з урядом» тривало недовго. Українська адреса галичан-семінаристів, перехоплена Намісницьким управлінням, викликала вимоги відректися від українських переконань. Відіграв тут свою негарну роль і Я. Головацький. Справа Кулішева стала коментуватися в газетах, супротивниками його виступили Катков та Іван Аксаков. Куліш відповідав їм у «Санкт-Петербургских ведомостях»; відповідав влучно, бо і галицьку, і польську справу, і українську історію знав краще від своїх антагоністів, а літературним хистом їм не поступався, але службового становища не зберіг.
На початку 70-х pp. Куліш уживає заходів викупити у братів Білозерських хутір Мотронівку; він гадає оселитися на хуторі (друга спроба хутірського життя).
Скориставшися підтримкою Л. М. Жемчужникова, він вступає на службу до міністерства шляхів і в той же час уперто працює над «Историей воссоединения Руси». Думки, що їх висловлював Куліш у своїй тритомній історіографічній праці, набігали йому й раніше (ми це знаємо), але тепер він висловив їх з надзвичайною різкістю, що викликала проти нього ще більші нарікання «отечественных Катонов», аніж його польська служба 1864-1867 pp. Сам Куліш указував потім, як на причину тієї різкости, на особисті обставини: поводження братів Білозерських, з якими трудно було полагоджувати хутірську справу, і «благоволение» Костомарова, що звисока ставився до його дослідів. Куліш замкнувся в собі, і, певний, що «Нестором нашего украинского вопроса» може бути тільки він, у свою «Историю воссоединения» вніс запальну полеміку з костомаровськими поглядами, а знаменитою приміткою до с. 24 другого тому, де, нападаючи на «п’яну музу» Шевченка, висловився, що в його поезії багато сміття та полови, - озброїв проти себе все українське громадянство. Працюючи над III томом «Воссоединения», Куліш пробує добитися дозволу на журнал. Він готує книгу статей і художніх творів «Хуторская философия и удаленная от света поэзия»; цензурна заборона цієї книжки наводить його на думку покинути Росію і «перенести свій курінь» у Галичину.
В грудні 1881 р. Куліш виїздить за кордон для друкування своїх перекладів із Шекспіра. Пробує «Крашанкою на Великдень 1882 р.» примирити українців і поляків, але скоро, переконавшись у нещирості польських даних йому обіцянок (справа василіянських монастирів), розриває з поляками. Випустивши р. 1882 «Хуторну поезію», він повертається додому, отже, робить досить відважний крок, бо, виїжджаючи за кордон, зрікся й російського підданства. Тепер ми знаємо, що в 80-х рр. за Кулішем установлено «негласний нагляд», був навіть проект заарештувати його.
Перебування Куліша на хуторі не було старосвітською ідилією. Пожар Мотронівки 6 листопада 1885 р., постійна нестача грошей, матеріяльна скрута (довгий час Куліші жили в клуні); потреба приробляти на прожиття похапливою журнальною роботою; нарешті, старість і упадок сил, що його трудівник Куліш мусив відчувати як найбільшу прикрість, - все це радше матеріял драми, а не ідилія.
Весь цей час - від повороту з-за кордону і до смерті 2.11.1897 року - Куліш працює над перекладом Біблії. У ці ж роки випускає книгу поезій «Дзвін» і «Позичену кобзу».
«Дзвін» зложено незабаром після «Хуторної поезії». Основу його становлять вірші, писані в середині 80-х рр., тому, аналізуючи поезії «Дзвону», цілком природно розглянути й матеріял попередньої збірки.
У поезіях «Дзвону» Куліш торкається, висловлюючися загально, чотирьох рядів тем.
Перший ряд навіяно історіографічними працями поета та полемікою, що довкола них розпочалася. Петро й Катерина, Тарас Шевченко й українська громада, царі-культуртрегери й українське громадянство - так можна було б ці теми окреслити. У «Хуторній поезії» їм присвячено «Гімн єдиному цареві», «Гімн єдиній цариці». У «Дзвоні» поезії на ці теми становлять мало не половину збірника. Не всі з них цікаві. Куліш занадто часто себе повторює, не завжди дає простір образам та емоціям. Із усього циклу кращими треба вважати «Він та вона» і «Петро та Катерина».
Другий ряд тем - Куліш і українське громадянство - позначається більшим мистецтвом віршового опрацювання та певною сконцентрованістю думки. Куліш, як знаємо, в 70-х роках, розпочавши свій позов з українським громадянством, весь час був певний смертельного гріха громади і власної правоти. Своєму приятелеві ще луцьких часів Хільчевському, що переказував йому міркування про «Историю воссоединения», він відповідає: «Почему же не быть истине на моей стороне. Не потому ли, что я один - против многих? Когда же это бывало, чтобы истина в своем откровении избрала большинство?» Куліш не хоче виправдуватись ні перед київським ареопагом, ані перед якими іншими. Він знає, що «общественное мнение устанавливается в среде умов пассивных». Себе ж він причисляє до тих небагатьох обранців, що, обкидувані непризнаниям та лайкою сучасників, намічали стежки українського життя. Його піонерство важливіше, ніж його діло поета чи історика:
Я не поет і не історик, ні,
Я піонер з сокирою важкою.
Таких героїв на Вкраїні було небагато. Кожен вік мав їх одного-двох; кожне покоління виносило «на плечах» «два-три чоловіка». Для Київської Русі XII в. це - Боян, співець, на якого посилається «Слово о полку Ігоревім»; для XVI в. - перші завойовники степу Байда Вишневецький та Остафій Дашкевич; для межі XVI-XVII в. - Іван Вишенський, за яким ідуть два Іови - Борецький та Залізо (ігумен Почаївського монастиря); для XVIII в. - Григорій Сковорода, «ума і серця України передовик-репрезентант»; для XIX в. - Куліш. Потім до цих «вибранців», «людей святої правоти» приписано і Шевченка за його «ґеніяльний дар словесний», що запалив ранішню лампаду староруського відродження:
Бурхлива в кобзарях була вода живуща,
Так, як була вона і в давніх бунтарів, -
Но він, як соловей, співав нам на зорі...
Теорія героїв зміцняла Куліша в його хутірській самотності, надавала патетичности його індивідуалістичним варіяціям пушкінського «Поэт, не дорожи любовию народной» -
Кобзарю! не дивись ні на хвалу темноти,
Ні на письменницьку огуду за пісні
І ласки не шукай ні в дуків, ні в голоти,
Дзвони собі, співай в святій самотині.
Звідси і його певність, що наступні покоління його виправдають, а супротивників його засудять («Чудо»).
Третій ряд тем репрезентують поезії, присвячені багатству й успіхам українського слова, вірі в його культурно-творчу міць.
Сюди стосується: «До Марусі В.» («Отечество собі ґрунтуймо в ріднім слові»), «Сум і розвага», «Побоянщина», вступ до «Грицька Сковороди»:
В потузі славній, в славі ратній
І гомін рідний наш встає,
І стиха голос подає,
Занедбаний наш голос хатній
Стара велика Рущина.
Четвертий ряд тем «Дзвону» - то радісне, зворушене споглядання світу - світу широкого, природи, і світу малого, тобто людини, в найкращих, найблагородніших осягненнях її розуму й серця. Сюди відносяться: «Видіння», «Чолом доземний», «Взором Арабщини» та ін. В останньому з віршів Куліш висловлює певність, що його поетичне надбання переживе його і, як криниця серед пустелі, благотворитиме спраглі серця. Коли на перших сторінках «Дзвону» ми знаходимо бойові поезії на історичні та сучасні теми, то на останніх сторінках цей настрій утихомирюється і вливається в русло спокійного споглядання.
Збірка «Позичена кобза» («виступцем першим»), видана 1897 року, підводить підсумки давнім змаганням Кулішевим поширити межі українського слова. У Куліша був готовий матеріял і на другі «виступці» (випуски), але він лишився невиданим за життя письменника і з’явився аж у п’ятитомному каманінському виданні творів Куліша 1908-1910 pp.
«Позичена кобза» обіймає тільки лірику й балади, - великі епічні та драматичні твори видано окремо (наприклад, «Чайльд-Ґарольдова мандрівка» Байрона), а деякі ще й досі лежать у рукописах («Вільгельм Телль» Шиллера). Входять до «Позиченої кобзи» чотири світові поети: Ґете, Шиллер, Гайне та Байрон. Переклади попереджені двома віршованими передмовами - до українських народовиків та до німців. Слушність обох передмов стане навіч для нас ясна, коли пригадаємо, яку відсіч дістали од Костомарова Кулішеві спроби
перекладу Шекспіра (див. лекцію про Костомарова). На висновки Костомарова, що українська література має стати літературою для хатнього вжитку та що російська мова є мовою общеруською не своїм державним значенням, а своїм походженням (теорія, яку потім використовували урядові кола 80-90-х pp. для боротьби з українським культурним та літературним рухом), - Куліш відповідає теорією староруського відродження та змаганням до якнайширше сформульованих задач українського письменства. Він так звертається до німців:
Дозвольте взяти й нам високі ваші тони,
Ачей і в нас сердець озвуться міліони
На голос голосний великих кобзарів,
І мови вашої, і розуму царів.
Царі європейського письменства мають стати здобутком і українського письменства; не знижуватись до популярного переказу, а навпаки, підноситися на вершини творчої думки - от шлях української літературної мови. Вона має для такого розвитку всі дані.
Недарма в X в. вона зродила проречистого Бояна. Саме українська мова є мовою староруською. Пізніше, у XVIII столітті, підбита схоластичною наукою, заполонена чужоземщиною, вона підупала, позбулася життєвої сили, але то явище часове. Новоруське (російське) культурне та літературне відродження, вернувшися з Пушкіним до народного джерела, послужило імпульсом і для письменства «староруського»:
Кастальської напивсь по-пушкінськи й Тарас...
Отже, староруська (українська) літературна мова, відроджуючись, має синтезувати здобутки старої книжної мови і вимовні ресурси мови народнопоетичної. З цих міркувань намічається і шлях мовних шукань Куліша. Подібно до Шевченка, утворюючи високий стиль, він звертається до слов’янізмів (звідси лексичні особливості його «Позиченої кобзи» - «уви!», «житейський», «жизнь», «преображатися», «факел»). Подібно до всіх письменників романтичної пори, Куліш високо ставить народнопоетичні ресурси мовні. Він, наприклад, любить уживати попарно з’єднані синоніми:
Он сонце в морі тоне-сідає,
Сокіл-орел це ясен-крилатий...
Він заступає назву предмета його епітетом, говорить «тридцятиструнна» замість «бандура», «живії» замість «струни», «хирне»,
«трудне» замість «серце». На його думку, український співець, дійшовши пафосу, «опускает существительное».
Для Куліша його «Дзвін», його переклади європейських поетів, його переробки та варіяції з Пушкіна були виходом поза межі Шевченкових тем та форм поетичних. Після «Досвіток» він зрозумів, що йти далі стежками Шевченка - означає стати його епігоном, що його (Кулішева) позиція чільного літератора зобов’язує шукати нових доріг. Але стилістика народної пісні над ним ще тяжіла, і, може, тому він справляв на літераторів пізнішої пори (напр., Франка) враження автора, що «як Мефістофель з трояндами», воює з Шевченком і не може «вирватися з того круга понять, образів та проблем, які поклав перед Україною Шевченко».