Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005

Олекса Стороженко
Українське письменство XIX ст.

Всі публікації щодо:
Стороженко Олекса

Лекція XXXIX

Стороженко (1805-1874) - письменник, що на своє завдання дивиться як на завдання збирача й оформлювача народних оповідань. Подаючи з народних уст пояснення приказки «вивіз дядька на сухеньке», він зазначає, що в «языке подобные разъяснения очень важны, это в своем роде вновь открытый остров среди океана». Так, приказка «товчеться, як Марко по пеклу» наводить його на думку, що це, мабуть, висновок з цілого ряду подібних переказів про українського національного мандрівника: «В изустном предании народа должна существовать и легенда похождений Марка, и вот 30 лет отыскивал я и собирал куски раздробленной легенды» як матеріял для «Марка Проклятого».

Стороженкові оповідання можна поділити на три групи:

1. Гумористичні оповідання, засновані на історичних анекдотах («Вуси», «Голка»).

2. Ілюстрації народних приповідок («Вчи лінивого не молотом, а голодом», т. ін., а поміж ними деякою мірою й «Не в добрий час» - оповідання з складним набором мотивів).

3. Історичні оповідання (оповідання-портрети, як «Кіндрат Бубенко-Швидкий»).

Подаючи народні матеріяли, Стороженко де в чому спадається з Квіткою-Основ’яненком. Звичайну Квітчину схему - в рамку з теоретичних міркувань вставляється народна анекдота, що має ілюструвати загальне авторове твердження, - знаходимо в Стороженковій «Голці». Відмінний тільки характер Стороженкових вступів: у них почувається не релігійно-сумирний тон моралізатора, а міркування етнографа чи історика-аматора. Окрім цього колориту, відрізняє Стороженка від Квітки спосіб малювати пейзаж: не Квітчине захоплено-сентиментальне одухотворення пейзажу, а пейзаж гоголівського типу з властивою йому густотою фарб характерний для Стороженкових творів. Тільки у Стороженка пейзаж зовнішньо більше зв’язаний з фабулою, ніж у Гоголя. Так само, як і Гоголь, широко користується Стороженко й гіперболами. Характерний зразок стороженківського пейзажу - опис гулянки в Основі під Харковом («Закоханий чорт»). Гіперболізм в описах природи («високі сосни аж хмари підпирають»), жанрові сценки й, нарешті, персоніфікація («здається, сама рідна мати наша Україна вийшла тобі назустріч») - все це подається в піднесено-романтичному тоні. Ця властивість Стороженкового пейзажу вже в 60-х pp. віддавала чимсь ненатуральним та старомодним, на що й звернув увагу анонімний рецензент Стороженкових «Українських оповідань» 1863 р. (О. М. Пипін?), зробивши спробу пародіювати початок «Закоханого чорта», переводячи його захоплено-романтичні описи на «обличительный язык» тогочасної російської літератури.

Від Квітки відрізняється Стороженко також і характером свого «сказа» (розповіді). З Стороженка, що мав глибоке й прекрасне знання української мови, був надзвичайно майстерний оповідач - у житті, як свідчить Куліш, ще кращий, ніж у письменстві. В стилі майстерної усної розповіді Стороженко й провадив свої оповідання. Але в той час як Квітка вигадує благенького й балакучого дідуся Основ’яненка, що виступає в ролі свого роду «посередника» між автором та читачами, Стороженко не ховається за псевдонім, і з його усної розповіді щоразу визирає все інше обличчя. Отже, в нього ширша, ніж у Квітки, амплітуда усної розповіді: він не тільки сам розповідає, але вміє прекрасно віддати й мову старенької забудькуватої бабусі, що своє оповідання про «межигірського діда» провадить нерівно, раз по раз перериваючи його пригадками. До того ж Стороженко немов завжди має перед собою співрозмовника, а тому широко вживає розповідних форм синтакси, пересипаючи оповідання силою «междометных словечек», клятвених покликів, приказок та користуючися звуконаслідними й влучними образними словами, що надають оповіданню гумористичного забарвлення. Внаслідок цього розповідь Стороженка відзначається повнокровністю і в розумінні густоти, насичености й сконцентрованости його оповідання безперечно вище стоять, ніж Квітчині.

Визначаючи місце Стороженка в українській літературі, Петров поставив його у ряд з письменниками «національної школи», поруч з Гоголем, Гребінкою, Свидницьким та П. Раєвським. Але, згадавши про деяку спорідненість Стороженка з Гоголем, Петров не подбав відзначити впливу Гоголя на характер літературних прямувань Стороженкових, натомість підкресливши, що його манера оповідати «служит продолжением и дальнейшим развитием прежней карикатурной и комической литературной деятельности Котляревского, Гулака-Артемовского и др.». Справді, як і Гоголь, високо Стороженко ставив авторитет Гулака, з яким дещо було спільного і в його біографії: обоє сполучали своє українство, а Стороженко навіть козакофільську романтику, з офіційною ідеологією. Своїми поглядами й літературними смаками та уподобаннями Стороженко весь належить дошевченківській добі, і його літературна діяльність - це ніби голос українського письменника, що був похований у 40-х pp. і несподівано воскрес у часи «Основи».

Думку Петрова про зв’язок Стороженка з Котляревським та Гулаком пробував обмежити Огоновський, зв’язуючи досить невиразно гумор Стороженка з гумором Квітки. Цю невиразність відзначив ще Г. П. Житецький, але сам далі цілком зовнішніх аналогій та зіставлень теж не пішов. Та втім, як уже підкреслено, зв’язки Стороженка з Квіткою безперечні, бо фактично Квітка був єдиним зразком, від якого відходив Стороженко. Проте тоном, колоритом та пейзажем у своїх оповіданнях Стороженко значно відбігає від Квітки, зазнавши виразного впливу Гоголя та йому завдячуючи свій романтизм. У тяжінні ж Стороженка до гумору міг позначитися і вплив Котляревського та Гулака.

Як український письменник виступив Стороженко на сторінках «Основи», і переважно з видрукуваних там творів і зложилися два томики його «Українських оповідань» 1863 р. З цього року він зламав своє українське перо, давши цьому в листах до одеського книгаря В. Білого такі пояснення: «Когда обрушился на нас Катон Катков и благонамеренным нашим действиям придали самое безобразное значение сепаратизма, я перестал писать... охладели настолько мои порывы, что я потерял всякую охоту к тому занятию, которое доставляло мне немалое наслаждение». (Лист. - Ч. 1).

«В 1863 году вышли в свет мои украинские оповідання. Вслед за их появлением явились в «Современнике» не критический разбор, а просто ругня и наглая ложь... Я мало обратил внимания на выходку «Современника», но восстали другие и, представьте себе, из русских, между тем как наши: Кулиш, Костомаров, Белозерский и tutti quanti занимались восхвалением Марка Вовчка, а за меня не наершилась ни одна украинская душа. С тех пор я дал честное слово прекратить писание на родном языке и, как видите, сдержал слово» (Лист. - Ч. 5). Ця мовчанка «українських душ» була промовистою, надто як згадати, що в українській літературі був Стороженко за- пізненим явищем, і, може, не так урядові нагінки на українське письменство, як розуміння своєї старомодности й було причиною того, що він закинув «писание на родном языке» і навіть не закінчив «виношеної під серцем» і початої ще «когда писалось так легко» поеми «Марко Проклятий». Сам Стороженко написав 11 чи 12 розділів поеми, а закінчення для першого видання 1879 р. дописав хтось інший на підставі вказівок про будову і сюжет, що їх Стороженко подав у листах до Білого.

* Тощо (іт.).

Образ Марка Проклятого, задуманий первісно як образ вічного мандрівника, ускладнився потім рисами великого грішника. Його блукання - це і є рамка, в яку вставляються епізоди, пов’язані з часами Б. Хмельницького.

«Марка Проклятого» Стороженко ставив дуже високо, вважаючи, що це був би найдосконаліший його твір, і покликаючися при тому на авторитет старого Гулака, що ніби, прочитавши поему, зазначив на рукописі: «Зроду луччого не читав і до смерти вже не прочитаю». Навпаки, дуже негативно поставився до «Марка Проклятого» Гнат Житецький. Він закидає Стороженкові ідеалізацію старовини та вільне поводження з історичними й етнографічними матеріялами, відзначаючи, що «благодаря прикрасам, этнографический материал в поэме теряет всякую цену», а «историческая обстановка носит подобный же прикрашенный и неверный колорит». В цих поглядах критика, що стоїть на позиціях реалізму, криється певне непорозуміння. Житецький вимагає від художника сирових матеріялів, що мали б наукову вартість, і забуває, що художник не повинен тільки калічити історичних та етнографічних матеріялів, але ніяк не зобов’язаний ставитися до них немов учений-історик чи етнограф. Гулакову думку про «Марка Проклятого» Житецький, звичайно, розцінює як «одно только недоразумение». Це теж хибний погляд. Вихованого на старих літературних зразках Гулака приємно вразила поема, виконана в улюбленому стилі пера, і з історико-літературного погляду заява Гулака не є якесь непорозуміння, а цілком зрозуміле явище: сам, «в минувшем веке запоздалый», Гулак вітає таке ж запізнене явище. Що це так, досить порівняти, як неоднаково ставилася до Гулака й Стороженка літературна критика.

Дивлячись на «Марка Проклятого» як на «самое слабое по литературному значению произведение повествователя», Житецький і взагалі вважав, що літературна діяльність Стороженкова «определяет не известную стадию в поступательном движении, в общем развитии малорусской литературы, а только характеризует одну из сторон исторического момента, пережитого украинским движением в конце 50-х и в самом начале 60-х годов». Розвиток української літератури пішов поза Стороженком.

Література: 1) Несправедлива, але дуже цінна стаття в «Современнике» (1863, VIII). 2) Багато матеріялу до характеристики Стороженка дає стаття Г. Житецького в «К. Ст.» (1905. - Ч. IX). На жаль, тут сплутано історико-літературні погляди з критичними. 3) Спробу згуртувати матеріяли про Стороженка зробив І. Стешенко в ЗНТШ (Т. 43). 4) Дуже цікаві листи Стороженка до Білого надрукував M. Ф. Комаров у «К. Ст.» (1900. - Ч. III). 5) А. Кримський «Чому Олекса Стороженко покинув писати по-українськи?» (ЛНВ. - 1901. - Т. XIV. - Кн. V).

Найкращу характеристику Стороженка як художника слова з боку його техніки письменницької дав Агапій Шамрай у вступній статті до Стороженкових творів у виданні «Книгоспілки» («Літературна бібліотека») 1927 року.