Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005

Друга трійця повістярів-основ’ян
Прозаїки «Основи»
Українське письменство XIX ст.

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Лекція XLIV

Другу трійцю повістярів-основ’ян становлять письменники, менше зв’язані як з етнографічними заняттями, так і з манерою Марка Вовчка.

Сюди в першу чергу треба зарахувати Данила Лукича Мордовця (Мордовцева, 1830-1905), що в українській літературі дебютував поемою «Козаки і море». Написана за студентських часів р. 1854, ця поема опублікована вперше в «Малорусском литературном сборнике» (Саратов, 1859) і в свій час відзначена рецензією Миколи Стороженка (відомого потім професора-шекспіролога; увійшла в збірник Стороженкових статей «Из области литературы», поруч із статтями про Шевченка, М., 1902). Поема «Козаки і море» - твір невеликої літературної якости. «В ней есть несколько удачных мест, попадаются кое-где прекрасные стихи - и только. Самая форма изложения довольно небрежна; это, выражаясь словами Мольера, ni prose, nivers*: стихи чередуются с вычурной прозой, проза - с не всегда удачными стихами. Нужен добрый запас терпения, чтобы прочесть до конца этот длиннейший трактат о морских разбоях казаков на Черном море» (Стороженко).

Прозові та віршові «вычуры», вживання вульгарних виразів, химерних епітетів, шаржована народність, як говорили колись, надовго зв’язалися з ім’ям Мордовця в сприйнятті української критичної думки.

Так, Горленко називав Мордовця «кривляющимся бестактным старцем»; а за шаржовано-народним стилем установилося було означення «білило-мордовщини». (Цезар Білиловський, український поет, ініціятор і учасник альманахів 80-90-х pp., автор пісні «В чарах кохання»).

В «Основі» Д. Мордовець видрукував оповідання «Солдатка» і «Дзвонар». Разом з іншими трьома («Сон не сон», «Скажи, місяченьку», «Из уст младенцев») вони увійшли до збірки оповідань 1885 року. Як і «Солдатка», оповідання «Дзвонар», датоване 1859 роком, ведеться від першої особи; у стилі знати коротку фразу Марка Вовчка: то тут, то там у викладі трапляються приказки, уривки пісень тощо.

Решту оповідань писано вже у 80-х pp. Оповідання «Сон не сон» присвячено пасербиці Костомарова С. М. Кисіль і має характерну передмовку: «Вам принадлежит инициатива того, что я, ровно ничего четверть столетия не писавший на милом языке моей родины, вновь решился заговорить на нем»... Такі передмови робив Мордовець і потім, уже бувши популярним автором історичних романів. Але його романи з української історії, перепинена, на вимогу вдови Костомарова, повість «Профессор Ратмиров», так само як і публіцистика Мордовця («За крашанку писанка», відповідь на відому «Крашанку» Кулішеву тощо) уже виходять поза межі 60-х pp. Архів Мордовця описано у статті П. Я. Стебницького в «Україні» (1907. - Ч. 9).

Другий автор - може, найталановитіший у цілій групі - Петро Кузьменко (1831-1874) - мало себе виявив, лишивши після себе баладу «Погане поле», кілька поезій і дописів у чернігівських часописах та невелику повість «Не так ждалося, да так склалося» в «Основі» за 1861 р. Життя Кузьменка - життя невдахи. Син дяка з с. Понорниці Кролевецького повіту, він вийшов із старших класів Чернігівської семінарії, був дяком, потім дияконом, року 1857-1859 докінчив семінарську освіту. Повдовівши, скинув з себе сан диякона. В останні роки чи не найближче був зв’язаний з Опанасом Марковичем, що на той час жив у Новгороді-Сіверськім.

* Ні проза, ні вірші (фр.).

Літературний хист Кузьменка дуже високо ставив Куліш, що прихильно атестував його поезії в «Хаті», а потім у ч. IX «Основи» за 1861 р. видрукував статтю з приводу його повістки «Не так ждалося». У статті знаходимо передусім характеристику умов, у яких творив Кузьменко: «Тяжкие обстоятельства жизни, густой мрак, окружающий юношеские годы талантливого писателя, внешний гнет, душевное уныние, недостаток научной образованности - все это вместе может парализовать иногда самые прекрасные способности ума и сердца». Далі Куліш переходить до характеристики розповідної манери Кузьменка. Він відзначає в повісті «Не так ждалося» - «изящную простоту» і «необыкновенный такт изложения». В повісті дечого не стає (Куліш, можливо, має на оці недостатньо розвинені характеристики), але в ній немає нічого зайвого, автор ніде не впадає «в обычную у нас болтливость», лишаючись вірним «тому целомудрию фантазии, которая обличает все таланты».

Щодо простоти викладу, то Кузьменко значно переважає Марка Вовчка, в якої інколи занадто виступає народнопоетичний колорит, вишукані, квітчасті слова та мелодраматичні ситуації («Дев’ять братів і десята сестриця Галя»). У Кузьменка, як справедливо відзначає Куліш, «выведенные на сцену характеры развиваются и действуют как будто мимо ведома автора. Он пишет так, как будто в его повести не участвует художническое соображение, как будто она вовсе не измышлена, - и в этом именно заключается главное ее достоинство». Від «Швориного роду» Носового, в якому теж не знати «художнического соображения», повість Кузьменка різниться більшою видержаністю плану, відсутністю непотрібних відбігів.

Біо-бібліографічні матеріяли про Кузьменка зібрано у присвяченій йому статті Б. Грінченка («Пошана». - XVIII том праць Харк. істор.- філ. т-ва).

Нарешті, наймолодший літами з белетристів 60-х років Митрофан Олександрович (псевдонім Митро Олелькович, 1837-1881). У хрестоматії «Вік» він охарактеризований як один із найближчих послідовників Вовчка: «Олександрович пішов слідом М. В., даючи в своїх оповіданнях образ народного життя на Україні за часів кріпацтва». До цього треба додати: 1) Олександрович небагато спільного має з ранніми суто етнографічними писаннями Вовчка, наближаючися до тих, де образки народного життя ускладнюються психологічним матеріялом. Напр., оповідання «Пожежа» з його темою ображеного самолюбства). 2) Літературна діяльність Олександровича припадає на молоді роки. Авторові було під час його основ’янського дебюту небагато поверх 20 літ, він тільки-но вийшов з артилерійського корпусу і не встиг іще як письменник сформуватися. Пізніше Олександрович цілком одійшов од письменства в практичну роботу мирового посередника, земського діяча (був головою земської управи в Острі на Чернігівщині); працював уривками над історично-топографічним описом Остерщини, перший випуск якого вийшов 1881 року. Цього ж року Олександрович і помер: в нападі білої гарячки викинувся з вікна. Семеро його оповідань вийшли окремою збірочкою у Львові 1895 року (з передмовою І. Франка).

Осторонь від гуртка «Основа» стоїть, але до тої самої манери належить (принаймні на думку багатьох дослідників) Осип Юрій Федькович (1834-1888). По батькові поляк*, по матері русин, гуцул з Путилова-Сторонця, він навертається до української творчости в 186162 pp. під великим впливом загального піднесення українського життя. Шевченкова поезія, «Основа», Кулішева діяльність будять певний відгомін і в Галичині, і навіть на Буковині.

Невдатний землемір, аптекарський учень - за юнацьких літ, - Федькович на початку 50-х років, з волі батькової, опиняється на військовій службі. Дослужившись офіцерського ранґу, бере участь в австрійсько-італійській війні 1859 року, потім стає на зимову квартиру в Чернівцях, де сходиться з німецьким поетом Ернестом Нойбауером та двома українськими народовцями - Антоном Кобилянським і Костем Горбалем. Від Горбаля та Кобилянського дістає перші інформації про український літературний рух і тоді ж переходить з німецької мови на свій улюблений гуцульський діялект. В оповіданні «Кобзар і жовніри» Федькович датує 1862 роком свої зносини з «львівськими парубками», що присилають йому «Кобзаря» і Квітку, Марка Вовчка і Куліша. Нема в нас сонця, як наш Тарас, нема місяця, як Квітка, нема зорі, як наша Марковичка», - таку градацію українських авторів накреслює Федькович. Хоч, видимо, Марковичка в 60-х роках справляла на нього найбільше враження. Першою повістю Федьковича була «Люба-згуба». Написана наприкінці 1862 року, вона побачила світ у «Вечерницях» (1863. - Ч. 1-5). її тема - нещасливе кохання і братовбивство на ґрунті заздрости. Дещо звучить ремінісценцією з Квітки (напр., кінцеві слова в описі Марійчиної смерті: «Нічого не відповідала, усміхалася. Знай, побачила вже свого Василечка». А в «Марусі»: «Дай, Господи милосердний, щоб ти там знайшов свою Марусю»), але загальний тон Федьковича романтичний. Його гуцули-верховинці показані народом багатим, своєрідним, свавільним. Федьковичева Гуцулія справляє храми, пишно вбирається, грає кіньми, лускає з пістолів і ніякого лиха не знає, хіба що від нещасного кохання.

* Це не точні дані. Федькович походив з давнього українського галицького роду Гординських, який, правда, зазнав денаціоналізації-полонізації в умовах Австрійської імперії. - Ред.

Оповідання ведеться раз у раз від першої особи; дуже часто Федькович не маскується в якогось іншого оповідача, називає себе на прізвище, подає автобіографічні відомості.

- А ти відки? - став мене випитувати, пообзиравши нас на всі боки.

- Я з Сторонця, пане капраль, з Буковини, коли знаєте.

(«Штефан Славим»)

Такі ж автобіографічні подробиці є і в інших оповіданнях («Три як рідні брати»).

Жовнірське життя як таке, з усіма реальними подробицями, його не цікавить; жовнір у Федьковича тужить за батьківщиною або гине через кохання («Штефан Славич», «Таліянка»). Взагалі тепер трохи дивно читати статтю Драгоманова, де сказано, що Федькович почав малювати життя гуцульського селянства так, як Турґенєв - великоруського, Квітка й Марко Вовчок - українського, Авербах - німецького, Жорж Санд - французького.

В цьому зіставленні можна прийняти тільки аналогію з Квіткою та Марком Вовчком, що виразно спиралися на фольклорний матеріял. Але й тут годиться зробити застереження: яскравий у своїх образках Федькович при всьому своєму хисті вужчий від Вовчка тематикою. Оповідань, подібних до «Інститутки», у нього не знайти.

Література про Федьковича досить багата. З видань відзначимо драгоманівське («Повісті» Юрія Федьковича. - Київ, 1876) та критичне львівське (повісті становлять II том) 1902 року. Біографію Федьковича написав Маковей. Із популярних видань назвемо видання ДВУ (редакція Загула) і «Книгоспілки» (редакція Ф. Заклинського). Покажчики бібліографічні в роботі О. Маковея.