Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005

Леся Українка
Від Куліша до Винниченка

Всі публікації щодо:
Українка Леся

1

Влітку 1928 року п’ятнадцять літ минуло з дня смерти Лесі Українки, вийшло вже кілька присвячених їй біографічних та критичних робіт, але все ще не втратила свого значення і по-давньому слушною зостається та загальна характеристика її творчости, яку зложив М. С. Грушевський на жалобних зборах Київського Наукового Товариства восени 1913 p., - прекрасний вінок на труну поетки від керівника журналу, де містилися її твори, і захопленого її читача. «Леся Українка, - говорив проф. М. Грушевський, - почала рано»; «перші 10-15 літ поставили її в передні ряди сучасної поезії»; останнє ж п’ятиріччя її творчости - усе було, «немов якийсь титанічний хід по велетенських уступах, не рушених людською ногою, де кожний крок, кожний твір означав нову стадію, відкривав перед очима громадянства нашого все нові перспективи мислі, все нові обрії образів». «Глибоко національна в своїй основі, всім змістом своїм зв’язана нерозривно з життям свого народу, з переживаннями нашої людини в теперішню добу, ця творчість переводила їх на ґрунт вічних вселюдських змагань, уясняла в їх світлі й зв’язувала з одвічними переживаннями людськости. Наше громадянство не встигало йти за цим захоплюючим, бурним потоком натхнення, цею блискучою панорамою образів, що розверталася перед ним; цей високий рівень ідей, на який вела творчість покійної, був незвичайний для його ширших кругів... Смерть перервала цю путь у вселюдські простори». От в основнім контурі майже все, що можна й повинно сказати про творчість і літературну долю Лесі Українки. Ціла низка контрастів тут мимоволі набігає на очі. Перед нами людина, що самим своїм народженням поставлена була в осередку українського життя, але ввесь свій вік мусила перебувати поза межами краю, по закордонних курортах, живучи життям «оранжерейної рослини». Думкою прив’язана до свого громадянства, його радощів і болів, вона мусила торкатися їх «в загальному вигляді», переносячи їх на ґрунт далеких країн і пережитих епох. «Поетка незвиклого в нас темпераменту, - захоплювала читача далеко менше, ніж численні dii minores¹²⁶ літератури» і скаржилась часом на «мовчання в печаті», потішаючи себе тільки тим, що «поділяє цей фатум з Шевченком». Письменниця, що служіння громаді готова була перетворити на подвиг, на безнастанне горіння, обертала часто зброю проти громадянства, проти «юрби», прославляючи героїв, що ставали на прю з ними -

Дух Божий знайде сам мене в пустині,

А вам ще довгий шлях лежить до нього!

Пригляньмося ж ближче до цієї низки контрастів, починаючи з відомих, опублікованих досі життєписних даних.

¹²⁶ малі боги (лат.).

2

Леся Українка народилася 13 лютого 1871 року в сім’ї, що на той час (70-80-і pp.), вкупі з кількома іншими, становила ядро нечисленного ще українського громадянства. її батько, Петро Антонович Косач, - університетський товариш Драгоманова, працівник по недільних школах 60-х pp. і член Старої громади, не раз спогадуваний у літописах останньої. Людина широко освічена, твереза, з перевагою скептичних настроїв, з добрим знанням місцевих урядових сфер, він був майстром іронії та сарказму, а його фрази, стислі характеристики та окремі словечка часто повторялися в українських колах («Старий Косач казав...» і т. д.). Українською мовою він не розмовляв: для того він був занадто чернігівець, з Мглинського повіту, і - причетний до українських культурно-громадських інтересів, - до смерті зберіг сліди характерної говірки свого кутка¹²⁷. Мати Лесі Українки Ольга Петрівна, рідна сестра Драгоманова, ширше знана під псевдонімом Олени Пчілки - одна з найхарактерніших фіґур українського життя, громадського й літературного, в довоєнну добу. З неослабною енергією, з 70-х pp. почавши і до смутної пам’яти літа 1914 p., служила вона українському письменству: перекладала повісті Гоголя, видавала двотижневик «Рідний край» і при цьому журнал для дітей «Молода Україна», підіймала бої за чистоту літературної мови, відкривала й підтримувала «молоді таланти», - досить сказати, що дехто з пізніших панфутуристів дебютував на старосвітськи-затишних сторінках «Рідного краю»... У власній сім’ї виховання дітей О. П. взяла до своїх рук і, всупереч звичаям великої більшости тогочасних «українофільських» родин, повела його цілком по-українськи. Л. М. Старицька-Черняхівська спогадує, що Михайло й Леся, двоє старших дітей у подружжя Косачів, з підлітства вирізнялися з-помежи всіх своїх товаришів убранням і, особливо, мовою. «Говорили і ми по-українськи, - додає до цього авторка, - але то була якась мішанина української мови з російщиною, що затопляла нас у гімназії. Леся ж і Михайло розмовляли добірною мовою, бо вони і вчилися на ній». Під впливом матері в великій мірі сформувалася і літературна мова Л. Українки: із школи О. Пчілки вона винесла цю уважність до народної фразеології й синтакси, ці не зовсім звичайні для наших поетів лексичні скарби, це стремління обходитися ресурсами народного словника, тільки полегшуючи, окриляючи його конкретність, цей такт і обережність в уживанні новотворів.

¹²⁷ Пор.: М. Драй-Хмара. Леся Українка, життя і творчість. - С. 6-7. Характеристика А. В. Музички (Леся Українка, її життя, діяльність і поетична творчість. - С. 1-2) видається нам трохи довільною. Догадка, що в «Руфіні і Присциллі» «відбивається, мабуть, не одна рисочка батька й матері» (а саме, їх ніби антагонізм національний), на нашу думку, навряд чи може бути уґрунтована.

Не меншим від материного був вплив дядька - М. П. Драгоманова. Цей вплив не був безпосередній: Лесі Українці було десь коло п’яти років, коли Драгоманов мусив вибиратися за кордон. Але родинні перекази та спогади, ознайомлення з книжками та раннє листування, що почалося межи дядьком і племінницею ще в 80-х роках, мусили значно його оживити й поглибити. Перший з опублікованих досі листів Драгоманова до Л. Українки має на собі датою 24 грудня 1890 року, але його тон та інформаційні, так мовити б, деталі виразно показують, що обидва кореспонденти давно вже «обізнані з собою» і досить докладно знайомі з обставинами, в яких їхнє життя протікає, та тими думками, які кожного з них даної хвилини цікавлять. Драгоманов, як завжди, ясний, тверезий і точний, свобідний від усякого професорсько-навчального тону («magister dixit»), - пише до Лесі про галицькі відносини громадські і «галицьку політику викрутасів», сповіщає її про свої наукові, науково-популяризаторські та публіцистичні плани, нагадається на тодішню українську літературу («читаєш молодих літераторів наших і не можеш собі уявити, де вони вчаться»), рекомендує нові книжки з історії культури, просить перекладів з Біблії, а то й новочасних поетів, - щоб іноді закінчити добродушним якимсь жартом, гострим слівцем, цитатою або спогадом: «Домову дітвору поцілуй за дядька, котрий мусить бути для неї міфом, бо я й тебе реально можу вообразити тільки, як ти сидиш на яблуні та говориш: а я на дереве. А ти, бач, уже на Пегасі».

Кількалітнє листування завершилося давно вимріяним побаченням кореспондентів у Софії на початку 1895 року. «Тяжка хвороба вже тоді держала батька в немилосердних кігтях своїх, - спогадує Л. М. Шишманова-Драгоманова, - і довгі години мусив він лежати на своєму скромнісінькому ліжку, проти полиць з книжками, які перенесли в його спальню з великої бібліотеки», - а Леся Українка коло нього ввесь час вчилася. «Вчилася пильно, як студентка працюючи над тими речами, які їй указував дядько (Старицька-Черняхівська), - і багацько часу просиділа коло його ліжка, ловлячи останні відгуки його палкої душі»¹²⁸. Останні, - бо 8 червня 1895 р. Драгоманова не стало, і Л. Українка мала з сумного обов’язку повідомляти про те своїх рідних: її лист до батька, уривчастий, без дати, писаний у великому зрушенні душевному, вміщено останнім у серії, видрукуваній на сторінках «Червоного шляху» (1923. - Ч. 4-5).

Тепер кілька слів про характер драгомановського впливу на Л. Українку. Л. М. Шишманова зазначає коротко, що під час свого перебування в Болгарії Леся була «духовною дочкою» Драгоманова, і далі двома-трьома натяками дає відчути, що, може, через ці зв’язки з духовним батьком і була з неї людина, розумові обрії якої включали все культурне життя Західної Європи. Л. М. Старицька-Черняхівська пише трохи ширше й докладніше: «...Пробування у М. П. Драгоманова ще зміцнило Лесину освіту і поширило її світогляд. Взагалі вже й у ті молоді роки Леся була глибоко освіченою й щиро інтелігентною людиною. Та недовго користувалася Леся порадами й вказівками свого дядька. Смерть його тяжко вразила Лесю і лишила глибокий карбіж на її серці. Все життя своє Леся заховувала щиру любов і велику пошану до свого дядька і лишалася вірною заступницею його ідей». Все це, розуміється, цілком справедливо, але потребує, на мій погляд, одного маленького доповнення: в якому саме розумінні Л. Українка лишилася «вірною заступницею» драгомановської мислі. Бо ж серед усіх тих людей, що перейшли в історії громадського нашого життя як учні Драгоманова, ясно вирізняються два одмінні типи. Одні, як Павлик, цілком зосталися в полоні його яскравої індивідуальносте, своїх власних стежок не прокидали, а якщо й різняться між собою, то тільки характером і мірою своєї участи в драгомановськім культі.

¹²⁸ Л. М. Шишманова-Драгоманова. Леся Українка (лист з Софії) // «Рада». - 1913. - № 253.

Другі, як Франко, засвоїли собі тільки зерно драгомановської науки, але зростили його по-своєму, зазнавши інших повівів та впливів, і плід дали свій власний, перейшовши в історію з власними, часом різко окресленими обличчями. І хіба не характерно, що Павлик, вірний васал учителевої пам’яті, самовідданий видавець його творів та листування, не раз закидав Франкові відступництво і зраду, а Франко, відповідаючи, раз у раз дивувався, як Павлик умудрився нічого поза Драгомановим не побачити. Леся Українка скоріше належала до другого гурту драгомановців. Зобов’язана дядькові багатьма поглядами, багатьма розумовими своїми інтересами, завжди підтримуючи в собі культ його думки, - вона здобулася, проте, на певну розумову самостійність і сама зробила з його науки всі потрібні їй висновки (пригадаймо в листі Драгоманова з 24 грудня 90 р.: «Я думав, що наші заведуть європейський соціялізм у себе, а «Друг» Павлика ускочив у «Что делать?» і російське «отщепенство»), - ці висновки, послідовно розвинені, і привели її від народницького радикалізму до першого українського соціял-демократичного групування (в кінці 90-х pp.), зробили її співробітницею російського марксівського журналу «Жизнь», а пізніше дали змогу редакції «Дзвону» вважати її своїм однодумцем¹²⁹. Про сліди драгомановського впливу в творчості Л. Українки, її темах та мотивах, я говоритиму ще в іншому місці і в іншій послідовності.

¹²⁹ В характеристиці Лесиної ідеології дослідники сильно розійшлись. Микола Куліш, автор передмови до книги Музички «Леся Українка» (ДВУ, 1925) твердить, що, «бувши під великим впливом свого дядька. який у своїх поглядах хитався між марксизмом і анархізмом і за межі звичайного радикалізму не вийшов, Леся Українка до кінця життя свого з драгомановщини не виросла». Натомість А. В. Музичка уважав Лесю Українку активним діячем «Укр. соц.-демократичної спілки» та членом літературної комісії її комітету (цит. твір, с. 69-75). Проти Музички полемізує О. Гермайзе в своїх «Нарисах з історії революційного руху на Вкраїні», «Книгоспілка», 1926, с. 44, і особливо 280-282, примітка. Пор. також у Б. Якубського «Творчий шлях Лесі Українки»: Твори. - Т І. - Вид. 2. - С. L-LIII.

А тепер вернімося трохи назад, до дитячих років та підлітства поетки, в сферу найбільшого впливу матері, з далеким і поки що невиразно окресленим образом дядька... Перед нами мальовнича Волинь, тихий провінціяльний Звягель, де Косач-батько був одним з найбільших повітових нотаблів (голова з’їзду мирових посередників); річка Случ і «гарний великий дім з величезним садом» - обстановка, яку згадував часом Драгоманов і яка надовго залишилася в пам’яті у його дочки, Шишманової («Ще й досі вухо моє чує особливе гавкання гончих собак дядька Косача»). «Повна ніжної краси волинська природа, волинське Полісся, що так феєрично ожило потім у «Лісовій пісні»; пильне й уважне читання, наслідком чого всі дитячі забави молодих Косачів набирають літературного характеру; грали в «Іліяду» та «Одиссею» або удавали різні сцени з лицарського життя. До цього треба долучити наїзди до Києва, підтримування зв’язків з українським життям, літературні інтереси й працю матері. Діти рано втягуються в настрої й життя дорослих. Ще підлітки, вони вже знають про недержавні, «плебейські» народи, про національні відродження, співчувають націям, що не витримали боротьби життьової, і в гарячій суперечці уміють часом знайти аргументи проти товаришів-росіян, вихованців російської школи¹³⁰. З найзеленіших літ вони свідомі члени українського громадянства. А як найголовнішим виявом громадської активности є на той час письменницька праця і мало не все довкола так чи інакше до неї причетне, то і в дітей рано позначаються літературні нахили. Перші вірші Лесі Українки написано, коли поетці було всього 12-13 років. Написала вона їх «під великим враженням: її тітку, сестру її батька, засилали на Сибір, - і ось перший вірш Лесин: «Ні волі, ні долі у мене нема - Лишилася тільки надія сама». Перші спроби початкуючої поетки знаходять гаряче підтримання з боку матері. Мріючи про дочку як про видатну літератку українську, О. П. пильно стежить за кожним її кроком, виправляє її мову, вирівнює ритм та синтаксу і сама посилає її твори до галицьких видань («Конвалія» і «Сафо» в «Зорі» за 1884 p.). їй же належить і прибрання імені, яким ті перші друковані твори підписано. А як змінити його на справжнє в свій час не змінили¹³¹, то Лариса Петрівна Косач так і перейшла до історії української літератури під своїм раннім, дитячим, псевдонімом Лесі Українки (Леся - зменшене ім’я, яким звали її в родинному крузі, Українка - територіяльна вказівка, цілком природна й доцільна в галицькому часописі).

¹³⁰ Л. М. Старицька-Черняхівська. Хвилини життя Лесі Українки // ЛНВ. - 1913. - X. - С. 13.

¹³¹ Про те див. в листі до матері з дня 29 січня 1903 р. // «Червоний Шлях». - 1923. - Кн. 6-7. - С. 190.

Так уявляються нам обставини літературного дебюту Лесі. В них багато сприятливого для розвитку першорядного поетичного хисту й творчости, що має стати голосом ґрунту, має сформувати настрої і повести за собою кадри молодої інтелігенції: приналежність до родини, талановитої й сильної духом, життя серед «волинського люду», в середовищі, де найближчою мала стати поетці українська мова, і перші роки духовного зросту - au courant¹³² всіх подій українського життя. Але як скоро все те потьмарилося упертою й жорстокою хворобою, що мучила Лесю все життя, аж поки не звела в домовину! Вже дитиною Леся Українка справляла враження хворобливе, тендітне, - «її маленькі ніжки, - спогадує Л. М. Шишманова, - не поспівали всюди з нами, а в наших епічних забавах... вона завжди була Андромаха, втілення всіх доброчинів». Хвороба виявилася пізніше, на одинадцятому-дванаддятому році, і впала спочатку на руку; потім вона перейшла на ногу і тим засудила Л. У. на нерухомість, на постійне ліжко, на відокремлене життя оподаль сім’ї і краю. Поки що трудно на підставі опублікованих досі даних, небагатьох і неповних, накидати докладну хронологічну канву до біографії - але головніші її риси (те, на що можна одважитися тим часом) виглядають так. Хвороба руки пішла на спад десь наприкінці 1890 р. Мабуть, в зв’язку з цим стоять і слова Драгоманова в листі 24.ХІІ.1890 р.: «Коли ти поправишся у Відні, ти для мене переложи дещо і італьянського, з Кардуччі, котрого я тобі преподнесу». Початок 90-х рр. позначений частими наїздами до Києва, а з р. 1894 - постійним пробуванням у ньому. Рік 1895 мало не ввесь проведений у Болгарії, в Софії (до смерті Драгоманова), на селі, «поміж скелями високої Витоші» (по смерті Драгоманова). Взимку 1895-96, 1896-97 рр. Леся Українка знов у Києві, при роботі в літературних гуртках, а потім в Літературно-артистичному товаристві, на той час заснованому. Літературна вечірка, упорядкована в товаристві з приводу століття українського письменства, де прочитано було знамените «У кожного люду, у кожній країні...», принесла Лесі один із її небагатьох авторських тріюмфів. На ці ж роки, перший-другий-третій після болгарської подорожі, припадає нове загострення туберкульозного процесу (в нозі). Знову - вимушене лежання в ліжку на той час, коли душа рвалася до активности, - настрої, що відбилися в поемі «Поет під час облоги». Виїзди до Криму і особливо берлінська операція 1897 р. зліквідували цю стадію хвороби, хоча нога і нагадала про себе пізніше, через дванадцять років, під час першого пробування в Єгипті. В листі до матері - з Гелуана дня 11 квітня 1910 року читаємо: «До того обізвалася моя нога (sic!). Либонь там якийсь не дорізаний бацил ще від Берґмана лишився... ja, das war etwas»¹³³. В 1901 році нова низка мук. Тяжке горе, пережите цього року, знову захитало полагоджене було здоров’я. Туберкульоза перекинулася на легені. В легенях вона, на щастя, не розвинулася: перебування в Карпатах, у Буркуті (разом з Франком, що обізвався на один вірш Лесі своїм «На ріці вавилонській...»), та дві зими, пережиті в Сан-Ремо, на Італійській Рів’єрі (1901/1902, 1902/1903 pp.) зробили своє діло. Восени 1903 року Леся Українка бере участь в полтавському святі відкриття пам’ятника Котляревському. Провінціяльне свято, що набуло значення всеукраїнської демонстрації і стало знаменною подією українського життя громадського, - особливо велике значення повинно було мати в житті поетки, такому бідному під той час та і взагалі на українські враження. Вже наступна за святом зима переносить її під інше сонце і в інший край. Проживши два зимових сезони на Кавказі, у Тифлісі, Леся Українка вертається до Києва тільки на зиму 1905/1906 та 1906/1907 pp.

¹³² в курсі справи (фр.). - Ред.

¹³³ це було щось (нім.). - Ред.

Нетрудно сказати, як це мученицьке життя повинно було відбиватися на творчості, в які неможливі умови воно її ставило. Бо хоч і як ладна була Леся Українка задовольнятися малим - відгомоном життя в тісній хатині, переживанням поточних подій в уяві замість безпосереднього їх сприймання, пелюстками яблуневого цвіту, що сиплються на лутку й підлогу, замість весни і весняного саду:

Я думала: «Весна для всіх настала,

Дарунки всім несе вона, ясна.

Для мене тільки дару не придбала,

Мене забула радісна весна».

Ні, не забула! У вікно до мене

Заглянули від яблуні гілки,

Замиготіло листячко зелене,

Посипались білесенькі квітки.

Але це життя по курортах та кліматичних станціях, здебільшого далеко від краю і знайомих обставин, гнітило її і знесилювало. «Вона казала не раз, - читаємо в спогадах Л. М. Старицької-Черняхівської, - що не має вже сили більше жити цим життям оранжерейної рослини, відірваної від рідного ґрунту, а мусила жити і, живучи там, далеко від свого краю, думкою лишалася в нім». Додати до цього, що кожну свою думу можна було виповісти в якомусь творі, тільки величезним напруженням волі перемігши підвищену температуру та фізичні болі, - і ми матимем змогу зважити те героїчне все-таки, що ним починається найкраща з «невільничих пісень» 95-96 pp.

І все-таки до тебе думка лине,

Мій занапащений, нещасний краю...

Виношена й утворена в цих обставинах лірика, природна, як крик болю й туги, неприкрашений, непідроблений голос серця, по суті, є щось більше, ніж звичайна «лірична поезія», - є те, що хорошим словом узивалося колись «людський документ». В неприкрашеній, перетушованій справжності почуття, одягненого в несилувану і адекватну форму словесну, і міститься весь секрет того хвилювання, яке незмінно переживаєш, читаючи «Мелодії» і «Ритми» Лесі Українки (в збірниках «Думи і мрії» та «Відгуки»).

То була тиха ніч-чарівниця,

Покривалом спокійним, широким

Простелилась вона над селом,

Прокидалась край неба зірниця,

Мов над озером тихим, глибоким

Лебідь сплескував білим крилом.

І за кожним тим сплеском яскравим

Серце кидалось, розпачем билось,

Замирало в тяжкій боротьбі.

Я змаганням втомилась кривавим,

І мені заспівати хотілось

Лебединую пісню собі.

Ось та вершина неробленого, нероздмуханого, зосередженого в собі ліризму, на яку піднеслися Олесь - тільки в двох-трьох віршах «Чужиною» та Чумак - у двох-трьох місцях свого «Червоного заспіву»...

Коли життя Лесине до 1906-07 р. видавалося їй часом «кривавим змаганням», то її доживання після 1906-07 р. було таким ненастанно, без перерви, без відпочинку. Змагання йшло тепер межи творчістю, що дійшла свого зеніту, найбільшої своєї дозрілости, і хворобою, що в цих саме роках прибрала найтяжчих форм. Рішуче для хвороби значення мала, мабуть, зима 1906-07 року (до березня місяця), що її прожила Леся Українка в Києві, з захопленням працюючи в «Просвіті», не шкодуючи себе навіть для чорної роботи збирання книжок та порядкування просвітянської книгозбірні. Підточеному організмові тяжко було вже справлятися з такою силою праці, до того ще в несприятливих умовах кліматичних. Туберкульоза, що від якогось часу перейшла на внутрішні органи, захопила тепер обидві нирки і примусила Л. Українку восени 1907 р. виїхати з чоловіком, К. В. Квіткою, із Києва на південь. З цього часу вона може жити тільки під полудневим сонцем. Балаклава, Ялта (1907-1908 pp.), Телав у Кахетії¹³⁴, Хоні в Імеретії¹³⁵, Кутаїс, - і тільки на короткий час, наїздами, під час неминучих подорожей за кордон - Україна: Київ, Колодяжне (в Ковельському повіті) та Зелений Гай, під Гадячем. Надії на полегшення хвороби через оперативне втручання мусили розвіятись. Берлінські хірурги на операцію не зважились, прирадивши хворій лише піски й повітря Єгипту. З 1909 р. три зими Л. Українка прожила в Гелуані, недалеко від Каїра, на самій межі Лівійської пустині, такої благодатної для неї, як і для улюбленої дитини її уяви - «гордої Ра-Менеїс». Єгипет трьома своїми зимами (1909-10, 1910-11 та 1912-13 р.) підживив її сили, - фатальними для неї були лише «ворожий холод та вогка байдужість туману».

І знов - звернімось до творчости. На ці роки «рвучої боротьби зі смертю» припадають найбільші шедеври Лесі Українки: «Камінний господар», «Лісова пісня», «Ізольда Білорука». Що коштувала ця творчість, цей «титанічний хід по верхогір’ях» самій авторці? На жаль, наші відомості про те, як Леся Українка творила, ще не досить численні, повні й докладні: кілька речень в надрукованих досі листах, один-два натяки в творах та кілька дуже цінних часом приміток у І-V тт. книгоспілчанського видання. Проте можна вже зараз сказати, що ця творчість була нерозміреною, нерівною, неспокійною і нічого спільного не мала з методичною правильністю Золя, що кожного дня видобував з себе заведену, завжди однакову порцію тексту. Ця творчість знала хвилини раптового піднесення і видимого ослаблення. На той час, як одні речі діставалися їй легко, виливалися відразу, писалися одним тягом (uno tenore) - за одну ніч, за два-три-чотири дні («Одержима», «Розмова», «Бояриня», «Лісова пісня»), - другі вимагали довгої, пильної, кількалітньої праці над собою («Руфін і Присцилла», «В пущі»). За місяцями буяння приходили місяці видимого вичерпання, мертві дні, що гнітили поетку примарою повного упадку духовних сил, привидом маразму. Чи не ці «привиддя страшні» увижалися їй уже в її «Досвітніх огнях», в її першій книзі «На крилах пісень»? Пізніше примари виснаження навідувалися все частіше. В одному листі до Старицької-Черняхівської Л. У. лишає цілий заповіт, що робити з її речами на випадок можливого маразму: «Та і взагалі, хто ж його знає, як мені ще сила послужить.

¹³⁴ Регіон на сході Грузії. - Ред.

¹³⁵ Регіон у центрі Грузії. - Ред.

От горю собі потрошку, але без перестанку, то мушу колись і догоріти - ніяка свічка не вічна. Нехай же буде моїм приятелям надовше та ілюзія, ніби свічці не кінець». А проте багатство уяви у неї було надзвичайне; і останніми роками життя страждати її примушувала не відсутність образів, а перенавантаженість ними. Як колись Тургенев з приводу «Батьків та дітей» писав, що всі персонажі роману жили в ньому, незалежно від нього, жили власним життям («Скажу... одно, что все эти лица я рисовал, как рисовал бы грибы, листья, деревья; намозолили мне глаза, я и принялся чертить»)¹³⁶ - так і Леся Українка прегарно знала цю визвольну функцію творчости, оце лєрмонтовське, про «Демона» сказане:

Но я, расставшись с прочими мечтами,

И от него отделался стихами.

В її оповіданні «Над морем» знаходимо одну вельми характерну в цьому розумінні заяву. Авторка пригадує свої враження з літнього життя в Криму. «Тепер, коли цятки краски (тобто поодинокі враження) знов злилися в далеку картину, мені хочеться покласти цю картину на папір і знов придивитися до неї ближче, бо вона вже занадто опанувала моєю увагою і починає гнітити мене». До цього гніту від переповнення уяви образами прилучався інколи жах - умерти, не сказавши свого останнього слова. Цей страх підганяв працю, робив її ще загальнішою, ще гарячковішою. В листі до матері, писанім з Балаклави 10 вересня 1907 р., читаємо: «Заходилась я кінчати не тільки ту драму, що сей рік почала («Руфін і Присцилла»), але й давно почату та відложену в довгий ящик драму про скульптора серед пуритан, і взялась до неї дуже ретельно, бо щось мені чується, що як не скінчу тепер, то так вона вже й залишиться, а мені її шкода - «es liegt mir doch etwas daran»¹³⁷. Так само боялася Леся, їдучи до Берліна, де збиралася робити операцію, за своїх «Руфіна і Присциллу». Додаймо до цього раз у раз підвищену температуру, фізичні болі і матимем повну картину мук, з якими зв’язана була ця висока творчість. В листі до Л. М. Старицької-Черняхівської, власне, в уривкові листа, поданому без дати, але писаному, мабуть, р. 1912, Леся Українка сама характеризує свою творчість як до певної міри «припадки умопомешательства», - «бо я тоді тільки можу боротись (чи скоріше забувати про боротьбу) з виснаженням, високою температурою й іншими пригнітаючими інтелект симптомами, коли мене просто гальванізує якась idee fixe¹³⁸, якась непереможна сила. Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить як нова недуга, - отоді вже приходить демон, лютіший над усі недуги, і наказує мені писати, а потім я знову лежу zusammengeklappt¹³⁹, як порожня торбина. Отак я писала «Лісову пісню», і все, що писала останнього року»¹⁴⁰.

¹³⁶ Фет. Мои воспоминания. - Т І. - С. 396.

¹³⁷ на цьому мені залежить (нім.). - Ред.

Але хто тоді з сторонніх читачів міг гадати, перечитуючи «Камінного господаря», «Адвоката Мартіяна» або «Оргію», що це останні дари надломленого, на близьку смерть рокованого хисту? Я пам’ятаю, як здивувався, вперше з уст безнадійно хворого на той час Коцюбинського почувши в клініці проф. Образцова пізньої осені 1912 р., що він уважає своє здоров’я кращим за здоров’я Лесі Українки, а свою творчість з цього боку в кращі умови поставленою. Як могли на ґрунті невідступно-смертельної хвороби вкорінитися і зрости ці вселюдської ваги й захвату образи, відкритися «нові перспективи ідей», а творчі задуми вступити «в дебрі всесвітніх тем» і переможно з них вийти? Редакція ЛНВ, містячи останні сторінки поетки - початок її повісти з арабського життя «Екбальганем» - скористалася для характеристики передсмертних творів Лесі одним із найяскравіших образів повісти. От чим була справді ця яскрава, сонячна творчість: «Се вже починався єгипетський захід. Там сонце уміє вдавати переможця в останній час перед неминучою поразкою і так гордо та весело, без найменшої тіні вечірнього суму сипле барвисті дари на пустиню, на велику ріку і на кожну дрібную дрібницю своєї улюбленої країни, що навіть за одну хвилину перед навалом темряви якось не йметься віри її неминучости».

І однак це неминуче настало. Невдовзі після останньої подорожі до Єгипту та громадського вітання в Києві Леся Українка померла на Кавказі в Сурамі, кліматичній станції межи Кутаїсом і Тифлісом, 19 липня (1 серпня н. ст.) 1913 р. Через тиждень її тлінний останок поховано в Києві, на Байковому кладовищі. Зосталися тільки хвилюючі спомини друзів і рідних та її тривожні, життьові і сильні твори.

¹³⁸ нав’язлива думка (лат.). - Ред.

¹³⁹ вичерпаний, знесилений (нім.). - Ред.

¹⁴⁰ Хвилини життя Лесі Українки. - ЛНВ. - 1913. - X. - С. 29.

3

Звернімося тепер до них, в першу чергу - до творів ліричних.

Ліричний хист Лесі Українки розвивався дуже повільно. Виступивши з першими писаннями замолоду, «ранньою весною», як сама вона висловлювалась, - вона надовго залишилась в рамках ординарної пошевченківської творчости, умовної і несміливої, не так «в народному стилі», як у «старому романтичному шаблоні»... «Слабенький відгомін шевченківських балад, без їх широкої мелодії, без того твердого підкладу життьової обсервації та соціяльних контрастів, що надавав тим романтичним баладам ваги й принади вічно живих творів». Так - різко, але вірно - характеризував цю початкову творчість Франко на сторінках ЛНВ, в своїй «літературно-критичній студії»¹⁴¹. Недалеко від балад та поем одійшли і дрібніші твори ліричні, що склали потім першу книжку поезій «На крилах пісень» (1892). І даремно в своїй статті 1913 р. І. М. Стешенко назвав появу цієї першої книжки «подією, невеличкою на перший погляд, але видатною по внутрішньому смислу», признавши за книжкою велике громадське і художнє значення¹⁴². Здається, більше рації мав інший автор, що тоді ж означив увесь перший цикл творів Лесі Українки, творів «романтичних і сентиментальних», - «як пробу поетичного голосу, як передмову до прийдущої поетичної діяльносте»¹⁴³.

Другий період в творчості Лесі Українки розпочинається циклом «Мелодій» і поемою «Давня казка» (1893-1894). Підготуванням до нього, як зауважив ще М. А. Славинський, була кількалітня праця над перекладами Гайне (вийшли друком у Львові 1892 р.). «Леся Українка немовби закінчила на них свою мистецьку освіту. Гайневський вірш, простота й органічна ефектовність образів у корені переробили її техніку, надали її картинам різьбленої виразносте, і легкости - її віршеві». І справді: легкий повів ліричної манери Гайне відчувається на багатьох поезіях тієї доби («Дивлюсь я на яснії зорі», «Хотіла б я піснею стати»); а поема «Давня казка» цілком - темою, хореїчним своїм складом і навіть сарказмами - нагадує гайневські поеми¹⁴⁴. І хоча Драгоманов у своїй листовній рецензії на Лесин (і М. Славинського) переклад «Книги пісень» і закидав перекладачці, що вона не зуміла віддати гайневської злости, - «Давня казка» влучно перейняла всі стріли тієї «злости»:

«В мужика землянка вогка,

В пана хата на помості;

Що ж, недарма люди кажуть,

Що в панів біліші кості!

У мужички руки чорні,

В пані рученька тендітна;

Що ж, недарма люди кажуть,

Що в панів і кров блакитна!

Мужики цікаві стали,

Чи ті кості білі всюди,

Чи блакитна кров поллється,

Як пробити пану груди?»

¹⁴¹ ЛНВ. - 1898. - Липень. - С. 6-28.

¹⁴² І. М. Стешенко. Поетична творчість Л. Українки // ЛНВ. - 1913. - Кн. X (жовтень). - С. 32-36.

¹⁴³ М. Славинский. Памяти Леси Украинки // «Вестник Европы». - 1913. - VIII. - С. 414-417.

Проте не «Давня казка», в цілому розтягнена, і не «Мелодії» являються найсильнішими творами Лесі Українки в цей період, а її «Невільничі» (1895-1896) та «Невольницькі» (1899-1901) пісні, її «Ритми» та «Легенди», що становлять основу двох пізніших її збірок - «Думи і мрії» (Львів, 1899) та «Відгуки» (Чернівці, 1902). До них, особливо до настроїв «Невільничих пісень» -

Будь проклята кров ледача,

Не за чесний стяг пролита, -

стосується і знаменита характеристика Франкова, яку так люблять тепер повторювати. «Від часу шевченківського «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст цеї слабосилої, хворої дівчини. Правда, українські епігони Шевченка не раз «рвали кайдани», віщували волю, але це звичайно були фрази, було пережовування не так думок, як поетичних зворотів і образів великого Кобзаря». І далі, після аналізи «Мрій» («У дитячі любі роки»): «Ще раз повторяю:

читаючи м’які та рознервовані писання сучасних молодих українців- мужчин і порівнюючи їх з тими бадьорими, сильними та сміливими, при тім такими простими, такими щирими словами Лесі Українки, мимоволі думаєш, що ця хвора слабосила дівчина трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну (ЛНВ. - 1898. - VII. - С. 24).

¹⁴⁴ Тепер про гайнівскі впливи ми маємо статтю О. Бургардта «Леся Українка і Гайне» (Твори. - Т IV - С. V-XXIV).

Ця стаття перевидана у кн.: Клен Ю. Вибрані твори. Поезія, спогади, статті. - Дрогобич: «Каменяр», 2003. - 616 с. - Ред.

Відколи треба починати третій період творчости Лесі Українки, добу піднесення її на «золоті верхів’я», - одностайної думки ще немає, і немає, може, тому, що хронологія характеристичних і поворотних творів поетки тільки допіру почала з’ясовуватись. Перший, хто заговорив про цей період, М. А. Славинський, найхарактернішою його ознакою вважав те, що в творах, цього часу писаних, Леся Українка «помалу відходить од невпокійної, неодстояної сучасности і зосереджується на розв’язуванні загальнолюдських колізій трагічних, що повстають на ґрунті сутички основних елементів людської стихії». Але хронологічні межі він поклав дуже й дуже невиразні - «третій і останній період творчости Лесі Українки припадає на останні роки її життя». Трохи стисліше позначив ці межі М. С. Грушевський, ототожнивши їх з останнім п’ятиліттям життя, 1908-1913 pp. Були й інші голоси, що першу дату періоду відсували на початок XX століття, на pp. 1902- 1903, як, наприклад, М. Євшан (ЛНВ за 1913 p.), або проф. О. Білецький в своїй статті «Новая украинская лирика» (Антология украинской поэзии в русских переводах. - С. 20).

¹⁴⁵ «Та й я сама не знаю, чому мені «дрібні» вірші тепер не пишуться» - в листі до матері 12 березня 1912-го.

Останній погляд засновується на найґрунтовніших, здається, даних. Коли за вихідну точку взяти громадську лірику Лесі, то - факт безперечний: з початку нового століття громадські мотиви в їх ліричному розробленні зустрічаються все рідше й рідше, не в’яжучись, як раніше, в великі цикли, а стоячи одиноко серед особистої лірики «Ритмів» та драматичних спроб («Народ пророкові», «Я духові серцем сказав»). Але не тільки громадська лірика, - взагалі ліричні форми все меншу ролю починають відігравати в творчості нашої поетки¹⁴⁵. Безпосередні ліричні відгуки поступаються місцем монологам, діялогам, цілим драматичним сценам. Навіть коли не брати під увагу «Блакитної троянди», великої прозової драми (1896) і триматися тільки творів віршованих, то й тоді треба визнати, що нахил до драматичної форми виразно проступає в писаннях 1897-98 pp.¹⁴⁶ В збірнику «Думи і мрії» не одна лірична п’єса звучить, як драматичний монолог («Fiat nох», «У пустині», «То be or not to be»), а майже всі невеличкі поеми раз у раз переходять в діялоги («Грішниця», «Зимова ніч на чужині», «Іфігенія в Тавриді»). В книзі «Відгуки» монологів менше («Саул»), зате в додатку до лірики уміщено драматичну поему «Одержима», датовану 15.II.1901 p., першу в ряді тих драматичних поем, що вважаються за шедеври Лесі Українки¹⁴⁷. Нарешті, коли за вихідну точку взяти перехід Лесі до загальнолюдських образів і тем, то й тоді наші спостереження поставлять Вас на грані двох століть. Нещодавно опубліковані дані (листи Л. У. до матері), примітки редактора драматичних поем до III-V тт. говорять нам, що така характерна для настроїв Лесиних драма «У пущі», з її нотками протесту видатної індивідуальносте проти юрби і міцною постаттю Річарда Айрона в центрі, дописана й видрукувана тільки в 1907-1910 pp., - задумана була ще р. 1898, а друга, теж образами світового значення виповнена, поема «Кассандра» написана була між 1901-1903 pp., а пізніше зазнала тільки стилістичних поправок.

Вступивши з 1901-02 pp. «в дебрі всесвітніх тем, куди земляки... за виїмком двох-трьох одважних, воліють не вступати», і знайшовши вираз для своїх дум у формі драматичної поеми, - Леся Українка немовби втратила смак до інших форм поетичних. Ліричні вірші її, складені після «Відгуків», за кількома небагатьма виїмками розтягнені і мляві, переобтяжені описовим елементом, інколи навіть позбавлені темпераменту, такого яскравого в «Ритмах» та «Невольницьких піснях» («Народ пророкові», «З подорожньої книжки» або єгипетські вірші: «Хамсін», «Афра» та ін.). Її поеми, блискучі і стислі, як «Ізольда Білорука», - поеми лише з назви, а по суті драматичні сцени з віршованими ремарками, її оповідання, як «Над морем» і особливо «Розмова», - не що інше, як напівзамасковані драматичні етюди, скоріш діялоги, як оповідання. Отже, в третій і найблискучіший період своєї творчости Леся Українка є поет виключно драматичний і, говорячи про лірику її, треба базуватися, головне, на її творах з попередньої доби 1893- 1902 pp.

¹⁴⁶ Про «Блакитну троянду» єсть ґрунтовна студія П. І. Руліна (Леся Українка: Твори. - Т V. - С. 7-28). Цікаві матеріали до з’ясування задуму «Блакитної троянди» див. в замітці П. Одарченка (Література - Кн. 1. - Вид. УАН. - 1928).

¹⁴⁷ Про «Одержиму» є стаття Б. В. Якубського («Поема надмірного індивідуалізму. - Твори. - Т V. - С. 107-118). З критичними тлумаченнями поеми справа стоїть не зовсім щасливо. Можемо доповнити статтю Б. В. Якубського такими досить курйозними даними. Р. 1902 в газеті «Діло» збірку «Відгуки» рецензував незнайомий нам ближче автор Гамчикевич. «Одержимій» він склав таку характеристику: поема «психологічно дуже красно умотивована та гарно оброблена. Основою її - мотив, що для женщин земска любов більше приступна, як тая, яку голосить християнська віра, та й більше її ублагородняє, як се виходить з порівняння обоїх женщин - Міріям та Йоганни» (ч. 166, 26.VІІ.1902 р.). Критична інтерпретація Гамчикевича викликала там же, в «Ділі», гостру відповідь Мих. Лозинського, що назвав її «злобним, безсовісним памфлетом» (Ч. 208. - 17 (30).IX.1902 р.).

Що ж уявляє з себе Леся Українка в цю добу як поет ліричний?

Мало не всі, - хто тільки писав про неї, виходили і досі ще виходять із знаменитої франківської характеристики: «одинокий мужчина на всю соборну Україну», і, забуваючи, що це формула, яку треба приймати cum grano salis (бо так, з певним обмеженням, підносить її і сам автор), дають не зовсім вірний образ поезії, мужньої - в значенні чоловіцької, далекої від характерних виявів жіночої психіки. Навіть такий не зв’язаний традицією інтерпретатор, як Д. Донцов¹⁴⁸, і той певен, що поглядові Лесі «не ставало лагідности, її мові - ніжности, м’якости - її віршам!» - а її серце «не билося для тих, що терплять пасивним терпінням»... Мені здається, що це зовсім не так. І коли говорити про мужність Л. Українки, то, безперечно, це поняття треба брати тільки в значенні латинського virtus¹⁴⁹, і ніяк не в розумінні вайнінґерівського «М». Бо з усім героїзмом своїх почувань, з усією напруженістю волі, з усім своїм культом нелюдської сили і мужніх чеснот, Леся Українка скрізь і завжди в своїй поезії зостається жінкою. «Українська Сібілла», що в своїй віщій уяві бачить на рідних степах «лише кров і кров» (як характеризує її Донцов), чи Міріям - «грішниця», яку «любов ненависти навчила», чи просто «одна з прекрасних жіночих душ, що здатні, раз загорівшися святим огнем мрії, горіти нею усе життя» (єсть і така характеристика), - вона тим і сильна, тим і займає свою власну постать в історії українського слова, що завжди поєднувала в собі пристрасті, Прометеєвим огнем пройняті пориви з нотами ніжности, з прославленням жіночого героїзму, терпіння й саможертви. І як не можна зрозуміти її, обминаючи франківську антитезу сильної вдачі, могутньої організації духовної - і кволого, хоробливого тіла, - так і тут можна зостатися при невірному однобічному уявленні, не взявши під увагу резиньяції¹⁵⁰ її «Ритмів», упокорення деяких «Мелодій», її «Забутої тіні», жінки Дантової, - риси, на яку вказав той самий Франко, що стільки сплодив непорозумінь своєю крилатою фразою про «одинокого мужчину».

¹⁴⁸ Донцов Д. Поетка українського Рісорджімента // ЛНВ. - 1922. - Кн. I-II (травень-червень). Окремо: Львів, 1922.

¹⁴⁹ мужність, доблесть (лат.). - Ред.

«Невільничі пісні» (1895-1896) - перший цикл «громадської лірики» Лесі Українки. Досі «громадська» поезія проривалася у неї зрідка і окремими, мовити б, номерами («До тебе, Україно, наша бездольная мати», в «Семи струнах», «Досвітні огні», «На роковини Шевченка»), звучала ще в староукраїнській манері Старицького, Кониського, Грабовського. Надривні, покаянні елегії Некрасова, надщерблений і кволий Надсон, такий елементарний в своїх цивічних чеснотах П. Я. (Мельшин-Якубович) над українськими поетами панували цілком і довго, але в їх переспівах та наслідуваннях виходили ще надривнішими (Некрасов), ще елементарнішими (Надсон та П. Я.). Тонкосльоза сентиментальність, з’явище в українській поезії ендемічне¹⁵¹, переможно вступала в свої права; а як культури слова в наших поетів було ще менше, як у тогочасних росіян, то й не дивно, що прославлене Вороного «Не журись, дівчино, в тугу не вдавайся» оказувалось без порівняння кволішим за надсонівське: «Друг мой, брат мой», якого наслідувало, а Грабовський ніколи не міг дорівнятись навіть найслабшим із своїх російських зразків. Нарікання ж на долю та запізнілі відгомони кирило-мефодіївських настроїв - «поклик до братів-слов’ян» - те, що українські поети вносили свого, то був художній продукт ще нижчого ґатунку.

В «Невільничих піснях» Лесі панують цілком одмінні, часом протилежні цим, настрої. Замість сльозливого - твердий і мужній тон: «Що сльози там, де навіть крові мало»; замість нарікань на долю - піднесення особистої ініціятиви, індивідуальної волі:

Доле сліпая, вже згинула влада твоя,

Повід життя свого я оддираю від тебе,

Буду шукати сама, де дорога моя!..

(«Північні думи»)

Замість розпливання в жалощах та скаргах - проповідь діла, вчинків:

«Слова, слова, слова!» - на них мій гість мовляє, -

«Яангел помсти, вчинків, а не слів... »

(«Ангел помсти»)

¹⁵⁰ тут в значенні: відречення. - Ред.

¹⁵¹ постійне (лат.). - Ред.

Замість «каритативного жалю» (вираз Донцова) до всіх принижених і зневажених - проповідь «любови-ненависти» («Грішниця»), сподівання «страшних ночей» і «огню»,

Де жевріє залізо для мечей,

Гартується ясна і тверда криця...

(«О, знаю я...»)

І навіть коли приходить «хвилина розпачу», то й вона приводить з собою величні образи, куті слова, протуберанці яскравого поетичного темпераменту:

О, горе нам усім! Хай гине честь, сумління,

Аби упала ся тюремная стіна!

Нехай вона впаде, і зрушене каміння

Покриє нас і наші імена!

Цей розрив межи Лесею Українкою і мотивами давнішої громадської лірики становить певну паралель до зірвання ідейного зв’язку межи Драгомановим і старою громадою, до суперечки двох поколінь, молодшого, що вступало на «шлях громадської практики», і старшого, що воліло зоставатися в учених кабінетах¹⁵². Леся, як і Драгоманов, як і все покоління її однолітків, виходить з гострої оцінки своєї доби як доби громадського лихоліття, громадської депресії:

Порікування дрібних камінців

Наводило оспалість і досаду;

Минув час оргій, не було вінців

І на вино не стало винограду;

Старі мечі поржавіли, - нових

Ще не скували молодії руки;

Були поховані всі мертві, а в живих

Не бойової вчились ми науки...

(«Епілог»)

¹⁵² І. Стешенко. Поетична творчість Лесі Українки // ЛНВ. - 1913. - X.

А от в другій картині - зіставлення ентузіязму молоді та поміркованости людей літніх... В руїнах старого замчища збираються діти на таємне віче, під проводом маленької Жанни д’Арк в золотому волоссі, що розвівається, як орифлама^-53; «гартовані ножі» - їх дзвін чути в «червоних співах» молодої громадки. І раптом їхню таємницю перебивають старші, «дорослі»: хитаючись, виписуючи криві, «батьки» веселими ногами вертаються з бенкету («Віче»). А от і пряма вказівка, що дозволяє нам протягнути нитку від цих образів та сцен до Драгоманова, до його оцінок, характеристик, прогнозів, до вимог, які ставив він українському громадянству, - вірш «До товаришів», 1895 року:

О, не забуду я тих дніє на чужині,

Чужої й рідної для мене хати,

Де часто так приходилось мені

Пекучу, гірку праєду єислухати.

Уперше там мені суєорії питання

Перед очима стали без покрас;

Ті люди, що єесь єік несли тяжке заєдання,

Казали: «Годі нам, тепер черга на єас,

На єас, робітники незнані, молодії...

Та тільки хто єи, де? Подайте голос нам,

Неєже ті голоси несмілиєі, слабкії,..

Кєиління немоєлят - належать спраєді єам?..»

Неєже се так? Я моєчки єсе приймала;

Чим мала я розбить докори ці?

Моє на позорищі прикута я стояла,

І краска сорому горіла на лиці...

Подаймо їм єеликую розєагу,

Скажім і докажім, що ми бойці сами;

А ні, то треба мать хоч ту сумну одєагу - Сказать старим бойцям: не ждіть, не прийдем ми!

Проте на такій ноті Леся Українка скінчити не може. Нехай все її покоління, вся свідома частина нації - раби, гірші від єгипетських фелагів1⁵⁴ та індійських паріїв¹⁵⁵, паралітики «з блискучими очима» і невигаслим огнем Прометеєвим у душі, - прийде хвилина, та «остання, неждана», що з люду рабів «люд героїв сотворить», коли «звичайний крамар» стане «героєм». Хіба ж не рабами були ті вояки одважні.

¹⁵³ прапор; особливо пишний і великий (королівський або особливо урочистий) (фр.). - Ред.

¹⁵⁴ пастухів. - Ред.

¹⁵⁵ відкинутих - з найнижчої касти. - Ред.

Що їх зібрав під прапор свій Спартак?

Образ «кінцевої боротьби» ввесь час стоїть перед очима поетки. Нащадки Прометея колись повстануть проти усіх земних богів, проти соціяльної й національної неправди - і переможуть:

Гей, царю тьми!..

«Хай буде тьма!» - сказав ти, - сього мало,

Щоб заглушить хаос і Прометея вбить.

Коли твоя така безмірна сила,

Останній вирок дай: «Хай буде смерть!»

(«Fiat nox»)

А разом з тим, як ще зазначив Франко, переходячи від громадянської лірики Лесі Українки до її особистої лірики, у авторки м’яке жіноче серце, повне глибоко зворушливої ніжности; їй властиве уміння віддавати найінтимніші поривання жіночого чуття, найзахованіші сторони жіночої психіки взагалі, її «Єврейська мелодія» з «Дум і мрій» - скарги ізраїльської жінки на вродливу чужинку, яка забрала її милого, що, навіть віднятий од неї, не перестає бути для неї святинею; її «Романс» («Не дивися на місяць весною»), «Імпровізація», з тужливим рефреном «Хай хвиля білявая - до набережного каменю горнеться», «Східна мелодія» («Гори багрянцем кривавим спалахнули») - найкращий тому доказ.

Звертаючись до себе самої, до внутрішнього свого життя і залишаючи коло ввійстя збройне слово, що вірно служило їй в боротьбі громадській, - поезія Лесі Українки набуває незвичайної чистоти й прозорости «вічно жіночого». Смутні думи про себе, «хвору й самітну», в гурті здорових і повних веселости товаришів; перебування в ліжку - «дні без сонця, без місяця ночі»; рідна сторона - найчастіше в далекій далечині («Країно рідная, моя далека мріє»); глибока втома життям, тим «змаганням кривавим» з недугою, так майстерно відбита її своєрідним імпресіоністичним стилем («То була тиха ніч-чарівниця», «Хотіла б я уплисти за водою»); упокорення перед неминучим одцвітанням осені:

Що ж, хай надходить! Мене навіть радує Душного літа завчасний кінець... - а на ґрунті власної хвороби та страждання надзвичайна чутливість до всякого страждання, тонкий інстинкт, що допомагає їй найти стражденних там, де їх навіть не підозрюють «равнодушные очи»... От Дантова жінка, вірна тінь флорентійського вигнанця, що самовіддано пішла за ним, розпалила йому родинне багаття серед чужої хати, зреклася власного життя для того тільки, щоб по росі її сліз, пролитих безсонними ночами, темними, як той клопіт, і довгими, як нужда -

Пройшла в країну слави - Беатріче!

От другий образ терпіння і жертвенного героїзму - Іфігенія в Тавриді, що рветься до сім’ї та рідного краю і мусить ради них зоставатися на чужині:

Коли для слави рідної країни

Така потрібна жертва Артеміді,

Щоб Іфігенія жила в цій стороні

Без слова, без родини, без наймення, -

Хай буде так!..

От, нарешті, дочка Ієфая, що для свого народу віддає ціле своє життя і тільки одного благає в батька - відпустити її в гори, щоб востаннє перед стратою поглянути на світ і піснями «спом’янути веселе дівування». Ціла низка образів, що виразно свідчать, як помиляються всі ті, хто уявляє собі поезію Лесі Українки однобічно, тільки як проповідь «bella vendetta» (прекрасної помсти).

Не зовсім вірна і розповсюджена тепер характеристика формальної сторони Лесиної лірики - вказівки на її «розтягненість, прозаїзми, бідність рим, монотонність ритмів»¹⁵⁶. Проти цього можна змагатись, розглядаючи техніку Л. У. на тлі технічних здобутків тієї доби. Розтягненість, властива тільки дуже раннім її творам («Відгуки», напр., на розтягненість уже не хибують), - ніщо в порівнянні до многомовности її учителів в мистецтві слова - Куліша або Старицького. Бідність рим, що спричиняється до уживання таких співзвучностей, як «слабкії - молодії», вона поділяє з багатьма своїми сучасниками. Що ж до прозаїзмів, то вона тим гріхом не грішна зовсім, коли не брати на око порівнюючи частого користування занадто розмисловим, сухим засобом алегорії. А разом з тим - які цікаві (на тлі доби!) її строфічні форми (рондо, сонети) або її тяжіння до білого неримованого вірша, своєрідного, тільки їй властивого вільного вірша «імпровізацій» та «листів». Яка цікава її імпресіоністична манера письма, музична природа її стилю, на яку, між іншим, так влучно вказала одна з останніх, головне, світогляду поетки присвячена розправа¹⁵⁷!

Взагалі, так звана форма Лесі Українки ще потребує пильних і докладних, озброєних у методу дослідів¹⁵⁸.

¹⁵⁶ Антология укр. поэзии в русских переводах. - Киев: «Госиздат», 1924. Стаття проф. О. І. Білецького. - С. 20.

4

І проте не лірика Лесі Українки - така сильна й смілива в поезіях на громадські теми, така зворушливо-жіноча в настроях інтимних - уважається за справжній вінець її творчости. Таке значення надається тільки драматичним її поемам. Ліриці Лесі в середній період її творчости, в другій половині 90-х років, здебільшого ще не ставало повної артистичної викінчености. Навіть переборовши літературну старосвітчину в своїх «Думах і мріях», вона довший час не могла знайти «тої мистецької рівноваги, що робить твір класичним, тої пев- ности, яка нічого не боїться». Знайшла вона її лише в останній книзі лірики - у «Відгуках» та в ряді монологів, діялогів, віршованих драм, до яких відтепер переходить. Повільно, але певно здіймається вона на ці свої вершини, її нові речі художні, це, за влучним словом М. Євшана¹⁵⁹, «уже не моментальні реакції поетичного духу, не фрагментарні картини, накидані в хвилини натхнення, а вічно свідомий акт творчої волі», той «великий капітал культурний, якого не дало нам ні одно натхнення». Ні перебіжних настроїв, ні «одноразових і нестрашних вистрілів без дальньої мети», ні слабосилого квиління, ні пози, ні «безглуздої екзальтації» - «творчий шлях» Лесі Українки являє собою «безнастанне наростання енергії, збагачення духу новими й новими набутками». «Інтелект, поетична інтуїція, глибока ніжність жіночої психіки, сильна творча воля, орлиний лет думки», що вміє кожну дрібну дрібницю щоденного життя, нашого «життьового бою» зв’язати з вічними проблемами людського духу, з загальнолюдськими колізіями трагічними - «оте все сплелося в творчості Лесі Українки в одну гармонійну цілість. Тут не тільки творчий порив, не тільки музика тонів, акорди, що йдуть з глибини життя і віддають її переживання, - тут ціле життя людини відбивається, як всесвіт у краплі роси, отворяються горизонти думки, зарисовуються верстви людської психіки, нанесені протягом історичного життя людства, відкривається ввесь лабіринт душі, її життя й думок...»

¹⁵⁷ Д. Донцов. Поетика українського рисорджімента: Окр. вид. - С. 24-32.

¹⁵⁸ Початок тим студіям поклав Б. В. Якубський в статті «Лірика Лесі Українки на тлі еволюції форм української поезії»: Твори. - Вид. 2. - Т ІІ. - С. V - XXXIII. В ній ми знаходимо міркування про місце Л. Українки в ряді поетів, що намагалися обновити теми та формальні засоби укр. поезії, характеристику її жанрів (горожанська дума, елегія, романс; треба було б торкнутися ліричних мініятюр поетки в зв’язку з впливом на неї Гайне); цікаво проаналізовані строфіка, метрика (велика сила трьохскладових стоп) та евфонія ліричних п’єс Лесі Українки.

¹⁵⁹ М. Євшан. Леся Українка // ЛНВ. - 1913. - Кн. X. - С. 50-55.

Драматична форма, в яку вилилися ці широкі й сміливі задуми, з давніх літ виростала, вибивалася в творчості поетки, - так само поволі і певно.

Почалося все з дитячих забав - з «Іліяди» та «Одиссеї», що експромтом драматизувалися в звягельському садку, та з тих дитячих фантазій, про які читаємо в поезії «Мрії» («У дитячі любі роки»). Під час довгого лежання в ліжку, в безсонні ночі, «єднаючись з візерунками гарячки», всі ті намріяні образи «накочувалися», деспотично, непереможно захоплювали уяву, і всі подавали голос, усі говорили. Говорив вибитий із сідла лицар, прибитий до землі списом, звертаючись до супротивника: «Убий, не здамся!» Говорила непокірна красуня, взята в полон оружною рукою:

Ти мене убити можеш,

Але жити не примусиш!..

Говорив вояк, знеможений від ран, благаючи зійти на вежу, поглянути на чесну короговку, щоби знати - перев’язувати рани а чи зірвати завої і стекти кров’ю. Навіть весна за вікном промовляла до хворої свої лагідні, знадні речі:

...Послухай мене!

Все кориться міцній моїй владі:

Темний гай вже забув зимування сумне

І красує в зеленім наряді...

Всі ці промовисті образи залишалися в уяві поетки на довгий час, вікували в ній, не бліднучи і не німіючи, не втрачаючи влади над нею, часто-густо про себе їй нагадуючи. То був «гомін весняних вод», довго і з вдячністю спогадуваний:

Роки любії, дитячі,

Як весняні води, зникли,

Але гомін вод весняних

Не забудеться повіки.

Лицар ранніх мрій, кволий від ран і проте готовий зірвати завої, нагадав про себе у «Мріях» року 1897, воскрес в «Трагедії» 1901 р. («Чує лицар серед бою»...). Постаті англійських пуритан, немов «одлиті з чорної бронзи», «суворі, тверді, повні сили й моці», навіяні біографією Мільтона, книгою, яку передав поетці ще Драгоманов десь коло 1895 р., і образ скульптора серед них - теж гордої «пуританської шиї», що не хоче схилитися перед авторитетом своєї громади, - «одважного, вільного і непримиримого, покірного тільки правді і красі», - збудили фантазію коло 1898 р., коли написано було більшу частину поеми «У пущі», а остаточну форму прийняли тільки в 1907 році. Так само і Мавка, і дядько Лев, всім пам’ятні персонажі «Лісової пісні», мають досить довгий, прихований від читача життєпис, свій ембріональний період. Посвідчення про це знаходимо в дорогоцінному документі - в листі до матері 20. XII 1911 р., видрукуваному в «Червоному Шляху» (1923. - № 8). Заперечуючи в своїй праці над поемою який-небудь імпульс від Гоголя, Леся Українка пише: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще й здавна тую мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка. І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували - пам’ятаєш, у дядька Лева Скулинського... Видно, вже треба було мені колись її написати, а тепер прийшов «слушний час» - я й сама не збагну чому. Зчарував мене сей образ на весь вік».

Ці настирливі й постійні, вічно чарівні образи не тільки малювалися в уяві Лесі Українки, але й говорили, промовляли до неї; її уява взагалі була насичена звуками, а її пам’ять міцно ті звуки тримала. Оповідання «Розмова», що все цілком приснилося їй, не розвіялося, як передранішній сон, навпаки, набрало чіткости, виразности й легко зафіксувалося на папері. Так само волинські пісні, за дитячих літ співані, - хіба не заполонили вони її уяву під час складання «Лісової пісні», і то остільки сильно й розбірно, що знайшли собі місце в ремарках до п’єси, поруч вказівок зорового характеру¹⁶⁰. Розуміється, трудно це твердити, поки ще спеціяльні досліди все примушують на себе чекати, - але мені здається, що в уяві Лесі Українки образ не панував над звуком і не попереджав його. Кожне явище відкривалося їй разом і як видіння, і як звук. І навпаки - скоріше звук викликав образи, мелодія відтворювала в пам’яті картину. Як на доказ спробую послатися на один з кращих і, на щастя, не дуже зацитованих віршів у збірці «Відгуки» - на вірш «Забуті слова», присвячений, можливо, тій тітці, сестрі батьковій, заслання якої спричинилося до написання першого вірша («Ні волі, ні долі...»):

То вже давно було. Мені сім літ минало,

А їй, либонь, минуло двадцять літ.

Сиділи ми в садку, там саме зацвітало,

І сипався з каштанів білий цвіт.

¹⁶⁰ Проте навряд чи можна сказати разом з А. Музичкою, що Леся Українка «до кінця життя дивиться на природу очима простодушного волинського поліщука». (Цитов. книга. - С. 4).

Доросла приятелька малої Лесі плела вінки, співала пісень, розказувала про «замучених братів», а квітки, здавалося, то блідли з жаху, то червоніли від гніву, відповідно до перипетій тої повісті. І от - зміст давньої розмови загубився, стерся з пам’яті, але голос її зостався, залишилась мелодія і в мелодії - дивна сила хвилювати почуття, виводити перед очі картини й постаті:

То вже давно було. Давно пора минула

Таких червоних необачних слів;

Либонь, вона й сама про них забула -

Хто дбає про вінки, що замолоду плів?

І я забула їх, не пригадаю й слова

З тих наших довгих запальних розмов,

А тільки барва їх, мелодія раптова

Тепер, як і тоді, мені бунтує кров...

Неначе хто її поставив на сторожі,

Щоб душу в кождий час будить від сна,

Щоб не заглухли в серці дикі рожі,

Поки нова не зацвіте весна.

Велика сприйнятливість до слухових вражень, уява, що в вій велике місце належало образам слуховим - до певної міри з’ясовують нам, чому чисті описи та розповіді вдавалися Лесі Українці гірше, аніж з дитинства надумувані монологи та діялоги улюблених героїв. Поема «Роберт Брюс», в якій діялогу належить роля другорядна, далеко слабіша, ніж на той самий час писана «Давня казка», де суперечкам дано більше уваги і де репліки Бертольда й співця перехрещуються часом, як ворожі шпаги. Пізніші й сильніші з художнього боку поеми характеризуються зростанням цього розмовного елементу: так і «Віла-посестра», і «Одно слово», що все становить собою т. зв. «промову-оповідання», і особливо уже згадана з погляду своєї драматичности «Ізольда Білорука».

Обмін репліками у Лесі Українки дуже часто наближається до т. зв. agon’y, словесного турніру, завзятої боротьби межи двома супротивниками, де кожний всіма засобами і до останнього боронить свою тезу. Звідки ці риторичні поєдинки в грецькій трагедії, - одповісти не тяжко. Усе життя давніх Атен, тієї колиски античної трагедії, мало, так мовити б, агоністичний характер. Боротьба партій, що мірялися промовами в народних зборах, ораторські поєдинки в судах, суперечки філософських гуртків, учебні суперечки по школах... Тяжче відповісти на питання, звідки смак і замилування до агонів у Лесі Українки в її драматичних поемах, за інших обставин породжених. Можливо, це родинна риса, один із виявів драгомановської складки мислення, мислення гнучкого, сильного в діялектиці. Можливо, це результат виховання літературного, пильного читання грецьких авторів, почасти доступних Лесі Українці і в оригіналах (є відомості, що в Гомеровім тексті вона орієнтувалася досить вільно, і серед її паперів у с. Колодяжному, в Ковельськім повіті, був, між іншим, переклад трьох рапсодій «Одиссеї»). Можливе й третє - вплив доби, що була добою суперечок, полеміки в тій приблизно мірі, як наш час є час літературних маніфестів та декларацій. Пригадаймо Грінченкові та драгомановські листи «3 Наддніпрянської» та «На Наддніпрянську Україну» та численні дискусії в колі молодшого покоління, дискусії, в яких кристалізувалася думка революційно настроєних групувань і яких непогаслий відгомін почувається в багатьох віршах Лесі Українки з 90-х pp. («Товаришко! Хто зна, чи хутко доведеться провадить знов розмови запальні» - починає вона одну з таких поезій, що все мовби покладає тези для нової розмови: «Так, ми раби, немає гірших в світі»). Але яка б з трьох наведених обставин не спричинилася до Лесиного замилування в таких словесних турнірах, вони відіграють в її творах чималу ролю і досягають часом великої викінчености артистичної. Зразків безліч. Наведу суперечку межи скульптором Річардом та його матір’ю Едітою про підстави пуританського відношення до скульптурного мистецтва - у другім акті «У пущі» (Т. III. - С. 52), диспут межи майстром і Річардом - у третій дії тієї ж п’єси (Т. III. - С. 85-89), суперечку жирондиста з монтаньяром - у «Трьох хвилинах», Тірци і всього її народу - в поемі «На руїнах», раба-неофіта з християнським єпископом - у «Катакомбах» і т. д.

І тільки в одній п’єсі ці теоретичні суперечки ослаблюють загальне враження і втомлюють читача - це в «Руфіні і Присциллі», улюбленому творові поетки в pp. 1906-07, але далеко не кращому, подібно до багатьох, улюблених авторами творів.

Послугується Леся Українка й іншими способами розцвічення діялогу, властивими в найбільшій мірі античній драмі, - так званими гномами та стихомітіями.

Гномами (від gnome - приповідка, приказка) ми звемо кінцеві сентенції, що замикають цілі промови в одній стислій та ефектній формулі, остаточні акорди реплік, якими обмінюються дійові особи. Лесі Українці вони не завжди спливають з пера: в багатьох п’єсах, не позбавлених сили, таких афористичних кінцівок ми майже не зустрічаємо, - зате в інших вони сиплються, спадають щедрим, буйним дощем. От приклад: розмова пророчиці Тірци з Чоловіком на руїнах Єрусалима:

Тірца:

Коли загоїлась на грудях рана,

То встань і йди до праці.

Чоловік:

До якої?

Що маю я робити? Чим? Над чим?

Ні знаряду, ні знадобу не маю.

Тірца:

Земля єрусалимська не згоріла.

Ти маєш меч.

Чоловік:

Куди ж тепер той меч?

Руїні не потрібна оборона.

Тірца:

Розкуй меча на рало. Час настав.

Потрібна оборона і руїні,

Бо прийде ворог і розоре землю,

Насіє збіжжя і збере жнива,

І буде хлібом люд сей годувати,

І вдруге завоює Палестину,

Вже без меча, самим блискучим ралом.

Бо скажуть в голос сироти й вдовиці:

Благословенний той, хто хліб дає!

Лежачим краю рідного немає,

Чий хліб і праця - того і земля.

Особливої гостроти і дзвінкости користування «гномами» досягає в «Камінному господарі».

Щодо стихомітії, то її зразки зустрічаються, головним чином, в одній п’єсі, але в стилістичному розумінні найдосконалішій, - у «Лісовій пісні». Декілька її діялогів (Перелесник - Мавка, Лукаш - Доля) збудовано на принципі певної симетрії межи запитанням і відповіддю. Коли запитання міститься в одному рядку, відповідь на нього займає теж один рядок (це, властиво, і є справжня стихомітія); на два рядки відповідають два, на три - три. Співрозмовники перекидаються строго розміреними фразами. Перелесник нагадує Мавці про їх торішнє кохання та про свідка його, дубовий гай. Мавка відмовляє: Що ж там? Я шукала ягідок, грибків...

Перелесник: А де приглядалась до моїх слідків?

Мавка: В гаю я зривала кучерики з хмелю...

Перелесник: Щоб мені послати пишную постелю?

Мавка: Ні, щоб перевити се волосся чорне!

Перелесник: Сподівалась: може, миленький пригорне?

Мавка: Ні, мене береза ніжно колихала.

Перелесник: А проте... здається... ти когось кохала?

Далі - легка асиметричність:

Мавка: Ха-ха-ха! Не знаю... Попитай у гаю!

Я піду квітчати дрібним рястом коси...

Перелесник: Ой гляди! Ще змиють їх холодні роси!

І знову строга розміреність реплік:

Мавка: Вітерець повіє,

Сонечко пригріє,

То й роса спаде!

Перелесник: Постривай хвилину:

Я без тебе гину!

Де ти? Де ти? Де?

Крім «Лісової пісні», симетричні репліки - правда, трохи коротшими уступами - зустрічаються досить часто в «Камінному господарі» і в «У пущі», а подекуди і в інших п’єсах.

Поряд з яскравою загостреністю діялогу в драматичних творах Лесі Українки стоїть друга риса - це порівнююча їх блідість в розумінні дії, руху, звичайного фізичного руху. Ввесь акт інколи складається тільки з одної сцени. Дійові особи на кону майже не міняються. Ввесь час межи ними точиться розмова, блискуча, багата на ефектні місця, пересипана дотепами, афоризмами, несподіваними зворотами, але якась занадто теоретична, не ілюстрована відповідною чинністю, не покріплена сценічним рухом, - і тому репліки видаються трохи задовгими, акти - розтягненими, а п’єси в цілому мало сценічними, особливо тепер, для нас, зіпсованих, так мовити б, кінематографічністю нового театру.

Ця риса знаходить своє вичерпуюче пояснення в біографії поетки. Вона така природна для Лесі Українки, що, з дитинства зв’язана в рухах, не маючи змоги жити живим діяльним життям в тій мірі, в якій би їй хотілося, мусила заглиблятися в собі, зосереджувалась на своїх внутрішніх переживаннях, призвичаювалась до тонких мислительних процесів, до рознімання кожної ідеї на її чинники, погоджені в діялектичному ході, до сприймання кожного життьового факту, як рівнодіючої двох, у різні сторони скерованих сил. Але цей діялектизм мислення, надавши такої гостроти діялогові, не завжди поєднувався з зоровою яскравістю сцен. В своєму користуванні драматичною формою Леся Українка йшла своєрідним шляхом. Почала з монологу, від монологу перейшла спершу до діялогу, потім - до драматичної поеми («Кассандра», «Руфін і Присцилла», «У пущі») і тільки в кінці творчого шляху підійшла до сутої драми. Такими драмами в повному розумінні слова з’являються особливо «Камінний господар» та «Лісова пісня». Зате тут, де до ідейної глибини, до яскравости діялогу, розмаїтости тем та мотивів, до психологічної значности характерів прилучається рух, різноманітність дії, зорова мальовничість сцен, п’єси Лесі Українки досягають найвищої точки, до якої коли-небудь доходила українська драма. В нашій літературі драматичній нема нічого сильнішого і навіть «сценічнішого» понад «Камінного господаря» та «Лісову пісню».

Теми й мотиви цієї високої творчости всі, майже без винятку, навіяні враженнями українського життя, породжені думами і настроями українського інтелігента. Як у ранніх ліричних речах - мертвій тиші 80-х pp. та початку 90-х Леся Українка протиставляла своє «contra spem spero» («без надії сподіваюсь», «всупереч сподіванням вірю»), - так, у перших драматичних етюдах («Вавилонський полон», «На руїнах») вона проповідує нову громадську психологію, в глупу ніч, у найглухішу годину передчуваючи недалекий світанок. Людина повинна «мати свою внутрішню свободу», «з раба буденщини переродитися в слугу вищої справи»; так тільки закінчиться «вавилонський полон», воскреснуть «руїни» і буде збудовано в «новім Єрусалимі храм новий» - от «мораль» цих драматичних етюдів, от що мусить «вичитати і до себе віднести сучасний українець»... «Бо для кого... про кого пише Леся Українка, зображуючи прострацію, духовну розтіч та рабство гебреїв над «вавилонськими ріками»? Про кого говорить пророчиця Тірца, коли згадує про святі руїни, що служать нашій ганьбі, про струни, що тяжко стогнуть під мертвим доторканням мертвих рук, про шелест безсилих слів в плохих устах?»¹⁶¹ Він не завжди простий, цей зв’язок між українським життям і неукраїнськими на перший погляд персонажами цих поем, не завжди видко цю «передачу», цей пас, що сполучає українські враження поетки з великим колесом її творчости, - але уважному читачеві не так важко відчути його в «Руфіні і Присциллі», і в «Адвокаті Мартіяні», і в «Оргії», і навіть у тверезому, статечному Юді («На полі крові»), що зрікся матеріяльних достатків для великої, хоч і чисто земної цілі, але, побачивши, що його надії покладено на людей мрії, не акції, на владик «не з цього світу», - просто й хазяйновито спродає» їх, щоб повернути собі хоч би частину свого добра та господарського спокою. Цілком природне і зрозуміле трактування Юди-зрадника в суспільстві, де фатальне значення мали «лакомства нещасні», «ревность» до матеріяльних дібр, до «чинів, а особливо жалування», про яку саркастично в свій час говорили Катерина й Рум’янцев.

Однак, хоч і навіяні українською дійсністю, ці образи й теми проектувалися у Лесі Українки на широкій площині «загальнолюдського», «зв’язувалися, - повернуся до формулювання акад. М. С. Гру- шевського, - з одвічними переживаннями людськости». Вона завжди абстрагувала, відтягала ці образи від їх українського ґрунту, переносила в інші місця і далекі епохи, надавала їм іншого часового й місцевого колориту.

¹⁶¹ М. Євшан. Леся Українка // ЛНВ. - 1913. - X. - С. 53.

¹⁶² Андрій Ніковський. Екзотичність сюжетів і драматизм у творах Лесі Українки // ЛНВ. - 1913. - С. 59.

На цій основі і повстали нарікання на те, що від сюжетів поетки занадто відгонить чужиною, що її творчість воскрешає мерців і розв’язує уста давно забутим та до архіву належним постатям: звідси пішли розмови про «екзотичність її сюжетів», про її «літературщину» - і талановиті критики мусили чимало зусиль витрачати, щоб з’ясувати природу цього екзотизму і виявити обставини, які до нього спричинилися. В статті А. В. Ніковського, спеціяльно цим питанням присвяченій¹⁶², читаємо: «Наскільки дають змогу судити скупі біографічні відомості, життя Лесі Українки не визначалося багатством і різноманітністю вражень з українського побуту. А той факт, що Леся Українка тільки тоді малювала життя, епоху, момент, коли була добре з ними обізнана, коли пильна студія давала їй досить матеріялу, яким могла вільно оперувати, вже сам по собі проливає досить світла на це питання. Отже, при її пильнім і совіснім відношенні до обстанови, до подробиць реального тла драматичного твору чи оповідання, вона могла тільки тоді малювати побут, коли могла увійти в саму гущавину його, щоб набрати там відповідного матеріялу для свого світу ідей. А її дух ширяв охітніше в світі ідей, бо кволе здоров’я, фізична слабість сприяла якраз розвиткові тонких і глибоких розумових процесів». З думками Ніковського, що причин «екзотичности» Лесі Українки треба шукати у відсутності постійного припливу вражень з ідейного життя та побуту української інтелігенції, при великій совісності поетки у відтворенні доби та ще у високолетності думки, що найкраще почувала себе в сфері ідей, - з цими думками розходиться другий, не раз цитований на цих сторінках критик¹⁶³. На його погляд, замилування Лесі Українки в чужому і далекому є виплід глибокої «туги за чимсь міцним, стильовим, що примушувало й Рембрандта тікати від самовдоволеного оспалого голландського міщанства», туги, що утворила «сонячні видіння соціялістичних утопій» та ще своєрідна «стидливість» поетки, що уникала називати речі їх іменем».

Так чи інакше, яку б думку ми не прийняли: першу - простішу, чи другу - вишуканішу, - а посвідчення людей, близьких до поетки, відомості, що йдуть від її родини, виразно говорять нам, що Леся Українка не завжди була вільна у виборі доби і місця. «Довгі й далекі мандрівки поза межі України» та незмога дістати відповідні джерела часто примушували її зрікатися сюжетів, і то часом таких, що віддавна її до себе приваблювали. Так, маємо відомості, що Леся Українка ввесь свій вік мріяла написати драму на сюжет Бондарівни і ввесь час мусила її відкладати, бо вважала свої знання давнього міщанського побуту занадто для того недостатніми. А поповнити їх за кордоном не було звідки. Відомо, притягала увагу Лесі Українки і друга постать минулого, чисто історична, старий кошовий Запорозький Гордієнко. Переказують, що один час, бажаючи зупинитись на українській старосвітчині, Леся Українка зверталася за вказівками й літературою до одного з найвизначніших істориків-спеціялістів, знавців побуту, але ні літератури, ні вказівок од нього не одержала. В таких умовах, розуміється, їй мимоволі доводилось прив’язуватись думкою до всевітньо мандрівних сюжетів, до неукраїнських образів, і в середовищі затоплятися не українськім, але знайомім з багатьох раніш перечитаних книг, давно засвоєних матеріялів. От і вступали до поетки, от і розташовувались в її полі зору юдеї часів Вавилонського полону і перші християни, обложена Троя і всесвітній владар Рим, французькі революціонери кінця XVIII і англійські пуритани початку XVII в.

¹⁶³ Д. Донцов. Поетка українського Рісорджімента. - C. 14.

А проте бували випадки, коли творчий задум базувався на давніх і сильних враженнях українських і не потребував спеціяльних студій. Тоді поетка з радістю зверталася до українського життя і майстерно та легко опановувала ним, як «матеріялом для своїх проблем і завдань». Прекрасним цьому доказом можуть служити протягом кількох день зімпровізовані тепла й сердечна «Бояриня», блискуча і глибока «Лісова пісня».

І ще дві уваги, щоб покінчити з питанням про «екзотизм» Лесі Українки. Лишимо осторонь досить далеких від нас вавилонян та єгиптян, зупинімось на греках і римлянах, на французьких та англійських революціонерах, - невже це для нас екзотика? Невже ми до такої міри відчужені од їх світогляду, мистецтва, суспільних ідеалів та громадських традицій, щоби не побачити в їх світі корінь нашого? По-друге. Оскільки ми можемо бути певні, що Леся Українка справді відбивала психологію чужих народів (нехай буде так!) і далеких епох? Правда, вона старалася не помилятись проти колориту місця й часу, наводила справки, переглядала відповідні матеріяли, щоб не допустити явних недоречностей та анахронізмів, але далі цих «негативних» заходів, можна думати, вона не йшла, її не цікавило відтворення пережитої доби, навіть у такій мірі, як цим цікавився Анатоль Франс, воскрешаючи перед своїми читачами психологію кімейського співця - Гомера, юдейського прокуратора Пілата, ґалла Комія Атребата та массилійської патриціянки Лети Ацилн¹⁶⁴.

¹⁶⁴ М. Зеров перелічує імена героїв з різних новел А. Франса на античну тематику: «Кімейський співець», «Прокуратор Юдеї», «Комм із племені атребатів» і «Лета Ацилія». - Ред.

Це поки що тема для майбутніх дослідів, але мені здається, що вже й тепер, на підставі зібраних спостережень, можна твердити, що археологізм уяви був Лесі Українці чужий, як і справжній екзотизм з його виключним замилуванням до інакшого, далекого, в корені одмінного; що кінець кінцем її вавилоняни й єгиптяни мають сучасну психологію, а її американські пущі, середньовічна Еспанія, Рим і Єгипет - то тільки більш-менш прозорі псевдоніми її рідного краю¹⁶⁵.

«Справжнім «пафосом» її творчости було розв’язування загальнолюдських проблем та вічних колізій, найулюбленішою її сферою був світ ідей. Мандрівні образи через те й були її постійними супутниками, що більше простору давали її думці, гострій, сильній, вражливій, мимо якої не проходило без відгуку ні одно значне ідейне зворушення сучасности. З неї справді була еолова арфа, що підхоплювала своїми струнами всі повіви ідейних вітрів та бур:

Буйний вітер замовк, пролетівши,

Але арфа ще довго бреніла...

¹⁶⁵ Мої уваги навели т. В. Василенка в «Критиці» (1928. - Ч. 8. - С. 68) на такі міркування: «Завдання поетки, що зналася добре на християнських відносинах, полягало в тім, щоб так сюжет побудувати, щоб наблизити їх бодай психологічно до сучасних їй відносин і переживань, не ламаючи елементарної уяви про християнські відносини. Це було дуже важке завдання. Скажім, М. Зеров у своїй про Л. У праці розв’язує цю проблему таким запитанням: «Невже ми до такої міри відчужені від їх (В. Василенко пояснює: давніх християн тощо) світогляду, мистецтва, суспільних ідеалів та громадських традицій, щоб не побачити в їх світі корінь нашого?» Очевидно, він обстоює невідчуженість або близькість. Розуміється, ця відповідь... навіяна хіба що якимись суб’єктивними уподобаннями самого М. Зерова». І далі В. Василенко вбачає в моїх словах протиріччя, вицитовуючи мою ж фразу про сучасну психологію Лесиних героїв. Я дуже радий нагоді заспокоїти т. В. Василенка. Мені зовсім не ходить про те, щоб підкреслити свою чи когось іншого близькість до перших християн, давніх римлян чи англійських реформаторів. Мені важно з’ясувати тільки, чи маємо ми право уважати мистецьке трактування їх життя та побуту за екзотику. Вирішую я це питання негативно. Дуже далекі від греків або римських народів багатьма сторонами життя, ми стоїмо з ними все-таки в одному історичному ряді, становимо різні етапи в розвитку одної «середземноморської» цивілізації. Екзотика для нас це - Індія, Ґогенове Таїті («Ноа-Ноа»), американська прерія з куперівськими Чінгачгуком та Слідопитом. Екзотика починається з протиставлення чужого і далекого нашому культурному світові. Про який же екзотизм маємо говорити тут, коли Л. Українка виповняє постаті своїх героїв, мовляв за Словацьким, «вулканічною душею нашого віку»? З думкою ж В. Василенка, що надати давнім героям сучасну психологію є дуже важке завдання, - я не згоден. Відтворюючи давнє, митець слова завжди вирушає від сучасного, і тому змодернізувати давнину є річ далеко легша, аніж відтворити життя минулого віку в усій його цілости та своєрідносте. Замолоду пережила вона глибокий вплив Драгоманова (П. П. Филипович у недавній своїй статті знайшов відгуки драгомановських «Чудацьких думок» навіть у досить пізніх монологах пророчиці Тірци - «На руїнах»)¹⁶⁶; сприйняла вона і науку європейської індивідуалістичної думки, від такого запізненого в українській літературі Байрона до Ібсена та Ніцше; схвилювала її й глибока соціологічна та політично-економічна думка Маркса і доктрина європейського соціялізму, що до нього пильну увагу заповідав українському громадянству ще Драгоманов. В другій половині 90-х років Леся входить до невеличкого гуртка шести (Каковський, Стешенко і інші), що ціллю своєю ставив студіювання Маркса. В 1900 році вона бере участь в російському соціял-демократичному журналі «Жизнь», де містить різні статті, присвячені то українському письменству, то соціялістичній літературі утопій - тема, до якої потім вертається в «Новій Громаді» Чикаленка-Грінченка 1906 р. У неї рано складається власний світогляд і власне світопочуття, обвіяні вольовою стихією та тонким сприйняттям трагічного. Світогляд, в якому дуже мало спільного з світоглядом українського інтелігентського народництва, заснованим на українських традиціях з 40-60-х років та на науці кількох монументальних представників радикальної думки російської, - недарма Леся Українка рано й безпосередньо діткнулася джерел європейської думки й мистецтва (в листах до матері з 29 січня 1903 р. вона, напр., збирається прилюдно й виразно ворогувати з громадською течією, представленою гуртком «Віку»)¹⁶⁷. Проте і індивідуалістичні настрої Ніцше, і марксівська наука перетворилися в ній органічно й ґрунтовно і дали своєрідний проріст.

Я не маю змоги подати докладний нарис «життьової філософії» Лесі Українки, оскільки вона знайшла вираз у драматичних поемах, які нас найбільше зараз обходять, але на кілька характерних рис мені хотілося б указати.

¹⁶⁶ П. Филипович. Леся Українка // «Нова Громада». - 1923. - № 7-8.

¹⁶⁷ Ті самі настрої в листах Лесі Українки до Надії Кибальчич-Козловської // ЛНВ. - 1925. - X; реферовані ці листи статтею «З листування Лесі Українки» // «Життя і Революція». - 1925. - ХІІ. - С. 100- 101.

Перше, що впадає в око, це якийсь антихристиянський цієї філософії дух і тон. Змолоду перечитуючи праці, присвячені Біблії та пророкам, пильно раннім християнством займаючись, Леся Українка ніяк і ніколи не могла помиритися з основами християнського світогляду, її «Грішниця», що своєю проповіддю активної боротьби зі злом примушує знизити очі сестру-черницю, що доглядає за нею, «Одержима» Міріям, що з природи не може прийняти проповіді всепрощення, раб Неофіт, що приходить на християнські збори у катакомби, щоби остаточно після запальної суперечки з християнською громадою зірвати, - всі вони носять у собі частку душі авторової. І навіть досить пласка критика християнської теорії й практики у Юди («На полі крові») набирає часами яскравости й енергії, бо до його слів, природних в устах статечного господаря, дещо своєї нехоти докидає сама Леся, не вважаючи на глибоку для неї одіозність постаті-зрадника. Леся Українка не приймає християнського упокорення, християнського царства «не з цього світу», пригнічення індивідуальносте, відмовлення од боротьби. Раб Неофіт у «Катакомбах», що прийшов до християнської громади, бо його привабила ідея «царства божого», де не буде «ні пана, ні раба», переживає хвилини повного розчарування: християнське царство для принижених має наступити у прийдешньому віці, в іншому світі; замість могутнього заклику до загальної боротьби за визволення рабів йому так чудно і дико чути старі як світ і лише рабовласникам пристойні слова про покору, про моральне самовдосконалення, про толерантність до сталих і непохитних, бо ніби з неба освячених форм суспільного та державного ладу. З гнівом він одкидає думку, ніби святий і справедливий Бог утворив владу

Преторіянську та патриціянську

І владу над рабами багачів.

Слова християн: «Ми боремось в терпінні і покорі» - видаються йому блюзнірством. Доволі уже жертв!

...Доки буде слатись

Під ноги їм, тиранам безтілесним,

Богам безкровним, неживим примарам

Живої крові дорога порфіра?

Своєї крові я не дам ні краплі

За кров Христову...

Я честь віддам титану Прометею,

Що не творив своїх людей рабами,

Що просвітив не словом, а вогнем,

Боровся не в покорі, а завзято,

І мучився не три дні, а без ліку,

Та не назвав свого тирана батьком,

А деспотом всесвітнім, і прокляв,

Віщуючи усім богам погибель...

Образ Прометея, горді заповіти прометеїзму - це у Лесі Українки не випадковий, не хвилинний настрій. Прометеївська непримиренність і богоборство носилися перед нею здавна. Іменем Прометея благословляла вона боротьбу за людське на землі існування («Fiat nox»), прикладом Прометея скріпляла у неї свій стражденний дух Іфігенія в далекім краю («Іфігенія в Тавриді»), про нього згадувала пророчиця Кассандра («Кассандра», кінець І сцени). Як і Мавка, зчарував її цей образ на все життя¹⁶⁸.

Антихристиянська, майже ніцшевської сили проповідь сполучалася у Лесі Українки сливе з поганським культом природи. Стара романтична нота, прославлення матернього лона природи, почувається в рядках «Лісової пісні», а дядько Лев з його словами -

Що лісове, то не погане, сестро,

Усякі скарби з лісу йдуть...

безперечно, признається до романтичного світовідчування. Природа та її життя прекрасні, але людина стала окремо, пішла своїм шляхом, утворила свої закони і свій світ - нудний, убогий, безкрилий, - ця тема у Лесі Українки розроблена з тою самою яскравістю й силою, що і в прославленому «Затопленому дзвоні» Гавптмана. Пам’ятаєте знамениту Водяникову науку - в імені всієї сили нагірної й водяної - готовій покинути гори Раутенделяйн:

Чим завинили ми? Куди ти хочеш йти?

Куди голівку хочеш понести?

В людську країну?! Тож повір мені, -

Багацько передумав я на дні, -

Людина - то лиш насмішка припадку,

Ні се ні те, з собою в непорядку.

То з цього світу, а то знов не з цього...

Наш брат, із плем’я зроджений вільного,

І все ж наш ворог, втрачений для нас...

Біда тому, хто до низин затужить,

Покине гори і з людьми подружить...

Облиш! Не йди в те кляте покоління,

Ти будеш двигать млинове каміння,

Кругом тебе густа наляже мряка:

Ти тут смієшся, там навчишся плакать.¹⁶⁹

¹⁶⁸ Пор. П Филиповича «Образ Прометея в творах Л. Українки». Із новітньої української літератури. - К.: «Культура», 1929.

¹⁶⁹ Ґергарт Гавптман. Затоплений дзвін. Переклав Микола Голубець. - Львів, 1916. - С. 40-41.

І мені здається навіть, що у Лесі Українки цю думку окреслено якось твердіше, з більшою певністю та лаконізмом!

Ні, дитинко,

Я не держу тебе. -

говорить у неї Мавці Лісовик: я -

Звик волю шанувати. Грайся з вітром,

Жартуй із Перелесником, як хочеш,

Всю силу лісову і водяну,

Гірську й повітряну приваб до себе,

Але минай людські стежки, дитино,

Бо там не ходить воля, - там жура

Тягар свій носить. Обминай їх, доню:

Раз тільки ступиш - і пропала воля!

А тому - люди тільки доти живуть справжнім життям, доки зостаються вірні собі, своїй природі. Лукаш з «Лісової пісні» доти був щасливий, доки жив тим, чого сам добре не знав за собою і про що душа його говорила «виразно-щиро голосом сопілки». Обмеживши своє життя нудною хатньою роботою, підпавши матері й жінці, зрадивши себе самого, - він тратить людську подобу, стає вовкулакою, божеволіє... Дон-Жуан у «Камінному господарі» тільки тоді був справді сильний і справді щасливий, коли легенькою фелюкою, «при світі волі», літав просторами морів, «як перелітна птиця», коли неухильно йшов «за щирим голосом свойого серця». Але коли свавільний, нестриманий, він, що не знав досі впину своїм примхам і перепон своїй ролі, починає цінити ласку короля та привілеї гранда і до ніг честолюбним замислам донни Анни складає «свою так буйно викохану волю», приміряє собі командорський плащ і патерицю, - він тратить свою стихійно-непереможну міць і кам’яніє за зраду своїй бурхливій вдачі.

Так сміливо й безбоязно приступає Леся Українка до цього образу світового значення, сотні разів освітленого по інших - заможніших - літературах. І більше - її суцільне й своєрідне світовідчування дозволяє їй утворити оригінальну, українську версію загальнолюдського сюжету. Сміливий крок! Крім «Марії» Шевченка та кількох шедеврів його лірики, «Смерті Каїна», «Похорону» та «Мойсея» Франка - в українській поезії ні одна річ на ці вершини не сходила. Справжнє «дерзання», - хоч авторка і не лагодиться «робити епоху»! Скромно і обережно вона зазначає (в листі до Л. М. Старицької-Черняхівської): «Як ви зараз же побачите… єсть це ні більше, ні менше, як українська версія світової теми... «До чего дерзость хохлацкая доходит», - скаже Струве і вся чесна компанія. Що це є справді дерзость з мого боку, це я й сама тямлю, але вже певно то «в высшем суждено совете», що я mit Todesverachtung1⁷⁰ кидалася в дебрі світових тем, куди земляки мої, за виїмком двох-трьох одважних, воліють не вступати».

5

Але, побоюючись нерозуміння й ворожнечі читача, Леся Українка дивилася не в той бік. Ні Струве, ні російський читач взагалі, ні такий численний і гордий на той час «українець російської культури», до її творів не зійшли, - відомо, що «мы ленивы и нелюбопытны»... 3 нерозумінням, запереченням, навіть з осудом до них поставився (як і раніше ставився) широкий український читач. Призвичаєний до трактування в літературі передовсім - побуту, а потім - вузьких, але невідкладних, «самим життям», мовляв, поставлених тем (от, скажемо, «інтелігент на селі» - народний учитель, агроном, Марко Кравченко, Мирон Серпокрил...), утилітарист у мистецтві і аматор пристарілої трохи манери, - в Лесі Українці, в її темах і образах він побачив лише літературщину, відходження від сучасности, одривання від ґрунту. Він схилявся перед «ерудицією» (тоді він ще шанував ерудицію) і, сам здебільшого ні одної чужої мови не знаючи, віддавав належну шану поетці, що, крім кількох слов’янських і чотирьох ро- мано-германських («європейських»), могла читати ще й на двох давніх мовах, - але при тому був в глибині переконаний, що ерудиція мистецтву шкодить і що в творі мистецтва єдино важливе - не «искус строгий», а «нутро», і в такій хорошій певності строчив сам оповідання і особливо «вірші». Не дивно, що Л. Українка належала до письменників «дивно незрозумілих, хоча й респектованих», а її твори були речами «хвалимими, але не читомими», як вона сама часом їх визначала. Але, що особливо сумно, - це що з пересічним читачем погоджувався часом і критик, і до того критик, що хотів буть «останнім словом» свого фаху. Маю на увазі Гната Хоткевича, з його жвавим, хоч і грубуватим оглядом українського письменства за р. 1908. Оцінюючи альманах «Нова Рада», от що говорив він з приводу «Блакитної троянди», ранньої п’єси Лесиної, значно слабшої артистично від її пізніших драматичних поем: ¹⁷⁰

¹⁷⁰ зі зневагою до смерти (нім.). - Ред.

«Але зате є в тім альманаху «Блакитна троянда» Лесі Українки. Це єсть ліпше, що появилося друком в 1908 році¹⁷¹. Показується, що таки автор більший поет у малюванні живого життя, ніж в аскетичних обрисах своїх улюбленців жидів, єгиптян і всякої іншої допотопности. І так жаль, що русло творчости поетової залюбки направляється в ті холодні царства суворих ліній древньої культури, а не в сторону живого життя. Там автор показує нам свої знання і очитаність, тут - свою душу; там артизм на послугах у науки, а тут знання прислуговують поезії. Не знаю, як кому, а мені більше подобається остання комбінація: очитаних людей я ще найду, а таких, що уміють розказати своє почування, надзвичайно мало»¹⁷².

Характеризуючи це відношення читача до поетки, один із пізніших критиків писав: «Коли вона зійшла на гору, її читачі лишились в долині. Це справді так... тож і не диво, що Леся Українка «все життя потребувала критики» глибокої, проникливої, культурної, - і або не мала її, або мала в гомеопатичній дозі. «А вже годі заперечити, - як писала вона до матері, - що бути голосом волаючим у пустині без відгуку все-таки нікому не весело, хоч би він мав і так мало претензій на популярність, як я...»¹⁷³ І разом з тим - як повинно було підтримувати і тішити її кожне компетентне про неї слово, як стаття Франка в ЛНВ за 1898 р. або лист М. С. Грушевського з приводу її «Кассандри»!

Інколи почуття відірваносте од громади зростало у Лесі Українки на ґрунті об’єктивно справедливих претензій до неї, які ставила «літературна громада» - керівники журналів, видавці, її «товариші пера». Від неї прохали літературних оглядів, критичних розвідок, розправ про західноєвропейські письменства, її втягали в «журнальну» роботу, від неї сподівалися перекладів із чужомовних поетів - тоді як вона вся була переповнена своїми утворами, власними героями, що не давали їй спокою. Для неї, що прекрасно розуміла «насущну» потребу такої роботи, це все-таки була мулярська праця скульптора Айрона коло дому пастора Ґодвінсона. Фея Раутенделяйн мала обертати млинове каміння. Леся Українка часто жартома повторювала «що треба, того не треба», тобто: що потрібно для громади в першу чергу, то не є внутрішньою потребою її творчости і навпаки: що не є для громади її щоденний хліб, те дуже часто з’являється конечною потребою її душі. І вона вважала цілком законним, приймала як належне, що «муза ніколи не хоче робити того, що мусить, а те, що їй забагнеться».

¹⁷¹ Тим часом 1908 р. на сторінках ЛНВ з’явилася «Кассандра».

¹⁷² Гн. Хоткевич. Літературні враження // ЛНВ. - І909. - Кн. II. - С. 404.

¹⁷³ «Червовий шлях». - 1923. - Кн. 8. - С. 241. На тему «Леся Українка і читач» - моя стаття у «Глобусі». - 1928. - Ч. 15.

От ґрунт, на якому у Лесі Українки виникають образи самотніх героїв¹⁷⁴, от звідки у неї конфлікт Річарда Айрона з пуританами, пророчиці Тірци з юдеями «на руїнах», горді речі Річарда і поклики Тірци:

Дух божий знайде сам мене в пустині,

А вам ще довгий шлях лежить до нього!

Я рішуче не можу погодитись з піднесеною в сучасній критиці кваліфікацією індивідуалізму Лесі Українки як «розпачливого», а її «мрійництва» - як безпорадного. Я б скоріше сказав за другим критиком, що індивідуалізм Лесі Українки то «не безнадійний індивідуалізм гинучих класів¹⁷⁵, не анархічний індивідуалізм Пшибишевського... її індивідуалізм - бурхливий протест проти кволости й дрімливости громадянства, проти його невільницького духу й пасивности... він «не тікає зовсім од життя та людей, подібно до героїв Байрона та його російських послідовників, не ховається в катакомбах, а шукає свого місця, як Неофіт, у таборі спартаківців»... її трагедія - то трагедія сівача, що вийшов занадто рано, «до звезды», і в якому часто загоряється гнів проти животіння суспільства («паситесь, мирные народы».), проти непридатного для великих цілей знаряддя. А її самотність на верхів’ях, далеко «від пахощів облесливих долин», то самотність творця, що в горах повинен, як Заратустра, передумати всю свою мудрість, щоб у належний час понести її в долини, віддати людям.

А що у Лесі бували часом індивідуалістичні настрої, що її зброя оберталася проти громадянства, що вона ставала на прю з ним, - то це звичайне явище, коли «ватажок», поет чи мислитель переростає своє оточення, убоге, безсиле, не розвинене естетично, не піднесене культурно. Коли «провідники» бачать те, що має прийти, але повести маси за собою не можуть, бо в розвитку самих мас немає для того «відповідних передумов»...

¹⁷⁴ Про настрої самотности в поезії Л. У - С. Єфремов. Поезія самотности. За рік 1912. - С. 281-288.

¹⁷⁵ Поэзия индивидуализма // «Укр. Жизнь». -1913. - Кн. 10. - С. 26-37.

І такий цікавий з цього погляду останній, передсмертний задум Лесі Українки - драматична поема, що так і зосталася в короткому попередньому нарисі. Великий грецький учений Теокрит в Олександрії вірить в остаточну перемогу науки. Але його доба - доба християнського фанатизму, що нищить великі наукові цінності за те тільки, що вони поганські. Філософа заарештовують. Має бути трус в його бібліотеці. Тоді діти Теокритові, підлітки, хлопець і дівчина, вибирають вночі щонайцінніші для майбутнього манускрипти з бібліотеки і потай миру, за городом, закопують їх у пісок пустині. Сходить сонце. Діти стають на коліна і звертаються до нього: «Геліосе! рятуй наші скарби! Тобі і золотій пустині доручаємо їх!»¹⁷⁶ Колись настане пора, і манускрипти, сховані тепер від людей, підуть на пожиток людям. І тільки поки що, може, на короткий час: «Геліосе! рятуй наші скарби, тобі і золотій пустині доручаємо їх».

Ці образи і ця молитва розшифровуються як алегорія. Давні сувої з поганської бібліотеки осмислюються - розуміється, помимо художнього наміру і волі авторки - як власні твори Лесі Українки, а піски Єгипту - як сторінки старих альманахів та журналів, що доховали їх для нового читача. Поволі знаходяться закопані в пісках скарби; в «холодному царстві суворих ліній», як писав Хоткевич, відкриваються гарячі джерела, і Леся Українка стає в наших очах чільною постаттю всього свого літературного покоління.

¹⁷⁶ «Арго»: Збірник. - К., 1914. - С. 39-40.