Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005

Франко-поет
Франко-поет. Літературна позиція М. Старицького. Коцюбинський і Чехов

Всі публікації щодо:
Франко Іван

1

Становище Франка в наших літературних смаках та оцінках все ще не з’ясоване повно і всебічно. Що автора «Каменярів» та «Мойсея» треба визнати за найсильнішого з представників пошевченківської творчости, що його місце в історії українського письменства поруч Шевченка і Лесі Українки - в цьому не сумнівається ніхто. Навіть новітні поети, яким раз у раз закидають неповагу до батьків і традицій, - і ті ладні бувають визнати за Франком певну дозу величности, хоч і обставляють своє признання низкою застережень. Різноголосиця починається, коли критики і просто «читачі з голосом» (кращого виразу не знайду) пробують визначити, чим цінна для нас Франкова творчість. В цьому, розуміється, нема нічого дивного, - шкода тільки, що ця різноголосиця не веде до спеціяльних студій! Франко як поет розкривається перед кількома поколіннями, не втрачаючи своєї актуальности, і кожна генерація сприймає його по-своєму.

Для покоління, голосом якого є критичні статті акад. С. О. Єфремова, з Франка перш за все «співець боротьби і контрастів». Центральне значення у цьому - «єфремівському» - сприйнятті Франка мають такі повісті, як «Борислав сміється», трохи риторичний «Захар Беркут», «Перехресні стежки», - всі ті твори, де, вірний учень Золя, наш автор спускается на самий спід сучасного йому громадянства, подаючи образи хижацької експлуатації та різкого контрасту гнобителів і пригноблених. Порушена гармонія селянського життя; свіжі, запашні поля, що поступилися місцем глибоким штольням та «горбам сірої ілястої глини» - на поверхні; обмащені, «заталапані» Івани- ріпники, Яці Зелепуги і пожадливі на гріш, зачерствілі в гонитві за ним Германи Гольдкремери, - от що дає ключ до зрозуміння Франка.

¹ Текст подається за виданням: Зеров М. Твори: В 2 т. - К.: Дніпро, 1990. - Т. 2: Історико-літературознавчі праці. - С. 457-491. - Ред.

² Листи до Франка і інш. - Т ІІ. - С. 298.

Відповідно до цього, в поетові, що сам себе інколи узивав «романтиком», С. Єфремов, як перед ним Драгоманов², особливо цінить елементи «натуралістичного» трактування життя, а з усіх збірників поезій чи не найбільшу увагу віддає першому - «З вершин і низин». Громадянський запал, що диктує авторові «Каменярів», «Христаі Хреста», «Беркута», «Тюремні сонети», реалістичні «Галицькі образки», жахливі малюнки поеми «До Бразилії», нарешті, тонко стилізована інколи дидактика «Мого Ізмарагду» (афоризми, легенди, притчі) - краще надаються до витлумачення в публіцистичній манері Єфремова, ніж «надзвичайно сильні і гарні поезії, мукам неподіленого кохання присвячені» - «Зів’яле листя» та «Із днів журби». Правда, С. О. Єфремов прекрасно вказує, яке місце в поезії Франка займає «боротьба», боротьба внутрішня, боротьба людини з самим собою, з власною натурою; він признає, що ці моменти Франко ставить часом «на переді», «на покуті» в своїх творах³, але, на його думку, стихія героїчного у Франкові побиває ноту жалощів і внутрішнього роздвоєння - і тому нема рації внутрішню історію Франка-поета драматизувати як боротьбу двох, майже однакової сили, половин його душі. Навіть в скорбних своїх думах він недалеко відходить від героїчного шляху своїх «Вершин і низин»; виявляти свої особисті почуття він соромиться, а виявляючи їх, шукає виправдання в міркуваннях, що такі твори «можуть добру службу справити громаді, показуючи, як не повинно жити, та одвертаючи від того, чого треба стерегтися»⁴. Для доказу Єфремов посилається на Франків вступ до «Зів’ялого листя» («Може, образ горя і мук хорої душі оздоровить деяку хору душу в нашій суспільності»), діймаючи віри хитрому маскуванню поета в образ якоїсь іншої людини, з вражливим серцем і слабою вдачею, що доходить до самогубства; незахитаний кінець кінцем героїзм вбачаючи там, де Євшан відмітив «страшне трагічне роздвоєння»⁵.

Єфремовському портретові Франка закидають деяку однобокість, як і багатьом портретам його історії письменства та критичних монографій. Ця видима однобокість цілком виправдується тим не так науковим, як громадсько-педагогічним завданням, що в свій час стояло перед автором: вказати faculte maitresse⁶ української літератури, найодмітнішу рису її природи, підкреслити «героїчний», мовляв, за С. Венгеровим, її характер... Але, нехай і однобокий, портрет Франка у Єфремова робить більше враження, аніж розпливчастий і спрощений, затертий деталями образ, який знаходимо в книзі А. Крушельницького⁷.

³ Єфремов С. Співець боротьби і контрастів, - К., 1913. - С. 163.

⁴ Там же. - С. 146-147.

⁵ Євшан М. Поетична творчість Франка // «Укр. Хата». - 1910. - Кн. VII-VIII. - С. 458-465.

⁶ головну рису (фр.). - Ред.

Але книзі акад. С. Єфремова властива ще й інша риса. Автор ніде не сумнівається в літературній майстерності Франка, в його «мистецькому орудуванні формою»; його руку він скрізь узиває добре вправленою, «тямущою», а «Зів’яле листя» ладен поставити на одну височінь з гайневською «Книгою Пісень». В цьому він має далеко більше рації, аніж критики і читачі пізнішого призову, що, співчуваючи першим крокам українського модернізму, стояли на позиціях вишуканого слова і немов ображені афоризмом Франка:

Слова - полова, часто готові були закидати йому недосконалість, недовершеність форми. Так, мені не раз доводилося чути голос (одного з епігонів «Молодої Музи»), що Франко-поет був нечутливий до канонічних форм сонета, октави тощо; що, розпочавши свого «Мойсея» прегарними терцинами («Народе мій, замучений, розбитий!»), він потім перейшов на коломийкову міру і нуту («Сорок літ проблукавши Мойсей по арабській пустині»). Явне непорозуміння; енергійні п’ятистопові анапести «Мойсея» з цезурою по третім арзисі, нічого спільного з коломийковими віршами, крім друкової конфігурації, не мають... До таких голосів, по суті, можна приєднати і обережнішого Антона Крушельницького, з його твердженням, що:

«Зміст, істота вірша - оце найважніше у Франковій творчості. Правда, форма його віршів, як кована; і коли під зглядом різнородности форми, принадної краси внішнього одягу поезії, можна у молодшого покоління вказати на мистців, жерців, що так скажу, самої форми, то під зглядом ідей, що проявляються у змісті поезії Франка, не то що ніхто його не перейшов, але ледве чи й наблизився до його вершин»⁸.

Ще обережніше і тонше висловлюється А. Ніковський, що заперечує немішану чистоту, суту поетичність Франкової творчости:

⁷ Іван Франко (поезія), написав Антін Крушельницький. Вид-во Якова Оренштайна в Коломиї, sine anno. - С. 279.

⁸ Крушельницький А. Цитован. твір. - С. 271.

«Іван Франко один з найбільш освічених у нас людей, знався він на поезії сучасній європейській і античній, а сам був поетом не дуже чистого натхнення, не дуже високих верхів емоції, бо гнався все вперед в матеріяльному просторі, проходив етапи думки, а цурався спочивку, котрий тільки й дає граціозні форми та екзотичні мрії...»⁹

І нарешті - Дорошкевич, що повторює всі наведені напади на форму у Франка, особливо натискаючи на слабу евфонічність його вірша та занадто сильну провінціяльну закраску його мови (фонетики, морфології, словника):

«Ідеологізм її (мова йде про збірку «З вершин і низин») не прибрано в бездоганне мистецьке слово, не підпорядковано законами поетики. Одноманітність метрики, неевфонічність виразів і рим, штучність наголосів і загальний риторизм поезій - усе це стоїть на перешкоді безпосередньому мистецькому прийняттю. Навіть мова цих перших творів Франкових відбиває занадто специфічні особливості галицької говірки».

І далі (в загальній характеристиці Франкової поезії):

«...Гадаючи, що «слова - полова», Франко не надавав їм самостійного, самоцільного значення в процесі ліричного прийняття. Моменти словесної музики, евфонії, моменти художнього ритму не звертали на себе постійної уваги поета»¹⁰.

Половину цих характеристик Франкової форми збудовано на похапцем взятих, похапцем сформульованих враженнях. Від уважного розгляду частина їх розвіюється цілком, частина - знаходить своє пояснення, виправдання, а часом і значне обмеження.

Так, напр., не можна заперечити, що мова раннього Франка страждає на численні діялектизми, провінціялізми, що в ній зустрічаються інколи і елементи «рутенщини», високого галицького стилю попередньої доби, зорієнтованого на стару книжну мову: напушисті, «бомбастичні» вислови, надумані наголоси, варваризми. Навіть великий приятель поетичного хисту Франка Драгоманов часом жалівся, що йому трудно зорієнтуватися в розмірі галицьких віршованих писань («у вас якась інша просодія») і висловлював бажання почути поезії «З вершин і низин» в інтерпретації якогось доброго читця «із ваших».

⁹ Ніковський A. Vita nova. Критичні нариси. - К.: «Друкарь», 1920. - С. 85.

¹⁰ Дорошкевич Ол. Підручник історії української літератури. - К.: «Книгоспілка», 1924. - С. 184, І89.

Хиби своєї мови прекрасно розумів і сам Франко: «Що в моїх давніших віршах мова не все чиста, це ще тим легше зрозуміти, що я особисто переходив деякі такі ступні розвитку (а хто в Галичині не переходив їх в тім часі!), де панувало намагання притлумити почуття живої чистої мови, котре ще змалку було у мене сильно розвите. На мні в мініятурі повторилося те, що в великім розмірі бачимо на всій галицько-руській літературі: школа, граматика і спори язикові прибили і закаламутили чистоту народної мови»¹¹.

Але дедалі мова Франкова все більш очищається, наближаючись до мови України Східної. Шлях її - від Дністра на Дніпро, з Заходу на Схід, її тенденція протилежна тенденції Коцюбинського, що і лексичним добором, і стислістю ділової синтакси дедалі, то все більше орієнтувався на Західну Україну... «Із днів журби», «Semper tiro», «Мойсей» - з погляду мови далеко чистіші, свобідніші від книжного нальоту, як твори «молодомузців» Карманського, Пачовського, Чарнецького, не кажучи вже про таких васалів польської поезії, як Твердохліб або Луцький.

Ще рішучіше треба заперечити слова А. Крушельницького (і Дорошкевича) про одноманітність Франкових ритмів. Кого в вищенаведеній цитаті Крушельницький розуміє під «митцями форми» - не знати. Можливо - Вороного, Олеся, можливо - Карманського, Пачовського, поетів «Молодої Музи». Але варт поставити поруч першу-кращу збірку Франка і книжку якогось із молодших поетів, щоб переконатися в більшій розмаїтості Франка. Де сонети в Олеся? Де терцини у Вороного? Яка поезія Олеся не є прихованим або явним романсом? А сонети Вороного - хіба не протікають вони в амфібрахіях; а його октави - хіба не одягають чисто ліричних предметів («Мандрівні Елегії»)? Або взяти Карманського. Кого не втомлять його п’яти- й шестистопові ямби з настирливими жіночими римами? Хіба не одноманітні у своїх силабічних нахилах Чарнецький і Пачовський («Ладі й Марені терновий огонь мій»)? Тим часом у Франка - суто тонічний вірш; різноманітність римування, як у поетів наддніпрянських, вихованців російської школи, і різноманітність строфічна, якої ні наддніпрянські поети, ні галицькі не мають; у нього зразкові елегійні дистихи, оперені внутрішніми римами («Весняна елегія») безмірно кращі формально, як «Раб» Вороного або «Поетові» Самійленка («Годі тобі малювати Дніпро»); прегарні октави, яких ні перед «Новим життям» та «Лісовою ідилією», ні після них не писав у нас ніхто (тільки Рильський у «Чумаках» підхопив франківську традицію, зрозумівши ліро-епічне єство октави); дантівської сили терцини з характерним повторюванням одного виразу в початку строфи (порівн.: «Поете, тям».) і з конденсацією мислі в останньому рядку (пор. «За прикладом єгиптянки Марії»). Непричетний до «неокласицизму», узиваючи себе «романтиком», Франко ще в 1893 році навчав українських поетів писати сонети:

Голубчики, українські поети,

Невже вас досі нікому навчити,

Що не досить сяких-таких зліпити

Рядків штирнадцять, - і вже є сонети.

П’ятистоповий ямб, мов з міді литий,

Два - з чотирьох, два з трьох рядків куплети,

Пов ’язані в дзвінкі римові сплети, -

Лиш те ім’ям сонета слід хрестити.

Тій формі зміст най буде відповідний.

Конфлікт чуття, природи блиск погідний

В двох перших строфах ярко розгортавсь.

Страсть, буря, бій, мов хмара, піднімавсь:

Мутить блиск, грізно мече, рве окови, -

Та при кінці сплива в гармонію любови.

¹¹ З вершин і низин. - Вид. 1893 р. Передмова. - С. 3-5.

Його власні сонети, не завжди строгі в римуванні, відзначаються, проте, суто сонетним розвитком теми. Вдавалися йому і білі п’яти- стопові ямби («Ідилія», «Як голова болить»), і гайневські хореї в поемах («Страшний суд»). Умів він знаходити і свої власні ритмічні форми («Мойсей»). А практики українського верлібру, певне, не відмовлять Франкові чести зручного орудування різними формами вільного вірша («Чого являєшся мені»; «З усіх солодких любих слів»; кілька гумористичних речей у збірці «Давнє й нове». - 1911 р.).

Залишаються ще докори на бідність евфонії та загальний прозаїзм творчости, їх треба визнати слушними, хоч далеко не в тій мірі, в якій їх підносять критики. Як покладеш на карб Франкові евфонічні дефекти, коли навіть у прославленого за музичність вірша Тичини, всупереч усім правилам милозвучности, читаєш: «Над мною, підо мною Біжать світи, горять світи Музичною рікою»? І прозаїзми, і евфонічні огріхи дуже легко зрозуміти і вибачити, взявши на увагу умови, в яких писалися Франкові поезії.

В своїй першій статті про Франка М. Євшан писав:

«Поезія для таких людей, як Іван Франко, що ціле своє життя працювали насамперед для громади, для других, це момент виїмковий в житті; це річ для них найбільш коштовна і, можна сказати, люксусова. Хвилі, коли такі громадські діячі... можуть віддатися своїм поетичним настроям, рідкі і вихоплені з рук у життя. Вони ніколи не мають для них часу, звичайно, не ставляться навіть серйозно»¹².

Пишучи уривками, не маючи часу обробляти свої речі, Франко часто не міг надати своїм віршам тої милозвучности, до якої ми звикли тепер. І все-таки серед його поетичних речей, навіть ранніх, можна вказати багато сильних звуком і евфонічно впорядкованих. «Беркутові», правда, бракує ритмічної чіткости та евфонічної викінчености, але навряд можна відмовити їх «Каменярам» та «Вічному революціонерові»:

Голос духа чути скрізь:

По курних хатах мужицьких,

По варстатах ремісницьких,

По місцях недолі й сліз...

Розвалилась зла руїна,

Покотилася лавина...

Навряд чи можна, не відчуваючи «музики слова», давати такі прекрасні анапести в хореях! Або що можна заперечити з музичного боку таким перлам лірики, як «Безмежнеє поле в сніжному завою», «Не минай з погордою», «Червона калино, чого в лузі гнешся», як усі ліричні строфи «Лісової Ідилії» (хоч до Франка, як поета монументального, можна ставити тут інші, легші, вимоги, аніж до ліриків-мініятюристів). Якась сувора і проста гармонія чується в не прикрашеному зовнішніми ефектами слові поета! Ні, там, де Франко мав змогу обробляти свій вірш, або де його вірш фіксував «вершини» емоції, - там він умів бути бездоганним...

Чи не те ж треба сказати і про закидувані йому прозаїзми? Правда, що він часом писав безобразово, не давав своїй думці мистецько дійти; підтримував свої мистецькі замисли публіцистичними підпорами, перемішував слова і вирази різних стилів. Навіть у «Мойсеї» трапляються інколи прикрі дефекти. Як би хотілося, наприклад, щоб старозаповітний пророк не говорив про нетямущих рабів «на гордині котурні», не звертався до Бога:

О Всезнавче, чи знав ти вперед

Про такі результати?

не розказував давнім гебреям грецького міту про Оріона, коли б взагалі в його словах було менше словника і невідпорної фрази галиць кого вічевого красномовця... І проте ці зривання поетичної мови в прозу, елементи голої публіцистики в віршах на громадські теми, або, як каже О. Дорошкевич, ця «перевага риторики над настроєм і думки над мистецьким словом», у помітній мірі притаманні його найменш виробленим речам (поема «Похорон»). Але єсть багато прикладів іншого. Візьмім цикл поезій «На старі теми» (в книзі «Semper tiro») - початок їм дають тексти біблійних пророків, цитати з псалмів, із «Слова о полку Ігоревім». Основу їх становлять рефлексії публіциста. Але невже все це риторика, холодна, не зігріта емоцією? Не кажу про «Глас вопіющого в пустині» - нашу українську версію біблійного образу пророка ні про «Крик серед півночі в якімсь глухім околі», з несподівано сильним в кінці: «А кров із руських ран все рине, рине, рине...» Ці поезії сильні все-таки своєю образовою стороною. Беру посланіє «Антошкові П.», галицькому москвофілові, відповідь на його статтю «Тщетная работа сепаратистов»:

Діялект чи самостійна мова?..

¹² «Укр. Хата». - 1910. - VII-VIII. - С. 458.

Коли все це і проза, газетна стаття, переказана віршем, то чи не треба визнати, що емоція, доведена тут до найвищої t°, перетоплює цю «прозу» на щось, не нижче і не слабше своїм впливом від сутої поезії?

І коли, взагалі, ми хочемо оцінити Франка як поета, чи не пора нам покинути розкладати його творчість на високого ґатунку ідеї («ставши на висоті шевченківської ідеології») і техніку, нібито недотриману і слабу (хоч досі ще ніхто з українських поетів не показав такої розмаїтости вірша)? Чи не треба постаратися, щоб схопити Франка як творчу індивідуальність (зсередини), як цілого поета?.. Це і мав на увазі М. Євшан, коли в другій своїй статті писав, що ми часто «підходимо до справи догматично» і через те любимо поета за «одну якусь симпатичну нам рису його творчости, за його суспільні ідеали, чи проповідь, або за кілька лірик (тобто ліричних поезій) у стилі modern. А цілий чоловік, цілий творець, його лабораторія духу для нас закриті»¹³. Що ж являє собою Франко як «цілий чоловік», «цілий творець»?

¹³ М. Євшан. Іван Франко // ЛНВ. - 1913. - IX. - С. 269-290.

2

Спочатку кілька біографічних даних.

Іван Франко, син коваля Якова Франка з с. Нагуєвичів Дрогобицького повіту, з присілку Гора, - народився 3 (15) серпня 1856 року.

Батько його - підданий Цісарсько-Королівської Камери, тобто з кріпаків, приписаних до маєтків королівського двору. Людина письменна, бувала, з даром слова, він відіграв для майбутнього поета ту саму ролю, що для Шевченка його дід-гайдамака. Батькова кузня, батькові оповідання були першим його «університетом». «На дні моїх спогадів, - згадував він потім, - і досі горить маленький, але міцний огонь. Це огонь із кузні мого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі».

І мабуть, недарма, коли Франко хотів дати образ виховуючої ролі громадського (і морального) ідеалу, йому в символи напрошувалась та сама батькова кузня:

У долині село лежить,

Понад селом туман дрижить,

А на горбі край села

Стоїть кузня немала.

А в тій кузні коваль клепле,

А в коваля серце тепле,

А він клепле та й співа,

Всіх до кузні іззива:

«Ходіть, люди, з хат і з поля!

Тут кується краща доля.

Ходіть, люди, по рану.

Вибивайтесь з туману!»

Школу Франко перейшов довгу і хорошу - спочатку в Ясениці Сільній, де вчився читати українською, польською і німецькою мовою, потім у Дрогобицькій нормальній школі (чотирикласовій, міській) при василіянському монастирі. Потім, по смерті батька, за допомогою вітчима Гаврилика, якого Павлик характеризує як людину тверезу й розумну¹⁴, вступив до Дорогобицької гімназії (р. 1868). Склавши матуру р. 1875 Франко з’являється в різних студентських гуртках, «в атмосфері язикових і національних суперечок» - «відомий як автор кількох віршів і великої, в зовнішньо-романтичному дусі написаної повісті «Петрії й Добощуки», яка й видрукувана була згодом на сторінках академічного часопису «Друг».

¹⁴ Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. - Т. ІІ. (Чернівці, 1910). - С. 26.

Разом з усім гуртком «Друга» Франко підпадає впливу Драгоманова. Листи Драгоманова до редакції «Друга», числом три, видрукувані протягом 1875-1876 pp., підійшли до заплутаних язикових і національних питань з невиданою в Галичині ерудицією і сміливістю. Драгоманов з’ясував своїм кореспондентам усю незугарність їх літературної мови, відсталість їх мистецьких смаків, усю безпринциповість галицьких народних вождів і їх політики, їх провінціяльну обмеженість у ставленні української справи¹⁵. Все це були ідеї, які після того кілька разів повторювалися в програмових статтях молодшої генерації, аж поки не лягли в основу політичної програми радикальної партії. Драгоманов ставляв представників молодої Галичини (по аналогії з виразом «Молода Німеччина») під впливи «європейського радикалізму й соціялізму». Франко належав до тих, що перші пішли за словом Драгоманова, стали його учнями: з кінця 70-х pp. починаються його зносини й листування з учителем, то бурхливі, то лагідні, повні затаєної і глухої боротьби двох рівної сили індивідуальностей, - такі неподібні до мирного васалітету Павлика. Навіть р. 1906-1908, видаючи листи Драгоманова до себе, Франко не міг поставитися до нього об’єктивно: в передмові до 2-го тому він (так само, як і в статті «З останніх десятиліть XIX в.») готовий був віддати йому належне:

«Він (Драгоманов) був для нас правдивим учителем і вповні безкорисно не жалував праці, писань і упімнень, навіть докорів, щоб наводити нас, лінивих, малоосвічених, вирослих у рабських традиціях нашого глухого кута, на кращі, ясніші шляхи європейської цивілізації. Можна сказати, він за вуха тяг нас на той шлях, і коли з генерації, що більш-менш стояла під його впливом, вийшла яка користь для загального і нашого народного діла, то це в найбільшій мірі заслуга пок. Драгоманова».

¹⁵ В Галичині це була пора, коли бачилось, що запанує тип «рутенця», цебто русина, знеохочений сварами про народність, про язик і про драгомановські ідеї, вмиває руки від усього, не хоче знати нічого поза чорно-жовтими стовпами, що відмежовують Галичину від Росії. Франко. «Молода Україна». - Ч. І. - С. 7.

Але разом з тим - як хвилювався він, перечитуючи ці листи для видання! І як живо відбилося це хвилювання на передмові до першого тому (листи pp. 1881-1887):

«Мені видається, що Драгоманов, певно, сам того не знаючи і не відчуваючи, робив собі з мене жорстоку гру, мучив, відпихав і знов притягав мене до себе зовсім безцільно, бо ж ані для загальної справи, ані для мене самого це не принесло ніякої користи. Драгоманов поводився зі мною не педагогічно - це я писав йому колись в однім листі з гірким почуттям і це повторяю тут прилюдно з таким же почуттям».

Під драгомановським впливом зложилася мистецька ідеологія раннього Франка. Драгоманов одвернув його від бульварного романтизму «Петріїв і Добощуків» до французького натуралізму Золя: сам Франко посвідчив це в передмові до збірника «В поті чола» (1890). Полемізуючи з Нечуєм-Левицьким (Баштовим) у «Молоті» (продовження «Друга» і «Громадського Друга»), до писарєвських вихваток проти естетики він долучає ідеї, які Золя вложив у свій «Експериментальний роман»: «естетичні канони» - не що інше, як «старе сміття, котре супокійно доживає на смітнику історії і котре перегризають тільки платні осли-літератори, що пишуть на лікті повісті та фейлетони для французьких та німецьких газет». «Тисячні правила поставали і щезали в протягу століть - для нас вони пропали і стали пустою фразою. Головне діло - життя»... Література і життя «мусять стояти в якійсь тіснішій зв’язі»... «Нічого зовсім нового, нічого зовсім одірваного від світу вражень чоловік ніколи не міг і не може сотворити». Реалізм в літературі є неминучий, конечний. Треба тільки в малюнки «життя, бесіди, думок свого часу» (паралель до турґенєвського «образ и давление времени») вносити елементи аналізи, «виказувати причини описуваних явищ і конечні наслідки, їх повільний зріст і упадок». Література повинна дати свого роду фізіологію громадянства. «Без научної підкладки і методи література стане пустою забавкою інтеліґенції (інтелекту), нікому ні до чого не потрібною, нічийому добру не служачою, а пригідною хіба для розривки багачам по обіді»¹⁶.

Подібно до «Руґон-Макарів» Золя, Франко хоче в циклі новел «списати по змозі всі боки життя простого народу й інтеліґенції».

¹⁶ Література, її завдання і найважніші ціхи. - «Молот». - 1878. - С. 205-215.

Появляються «Лесишина челядь», «Борислав сміється», «Boa constrictor», «Основи суспільносте». А Драгоманов, строгий критик Франка-політика, громадянина, редактора, що часто закидав йому¹⁷, без уваги на обставини, «непослідовність», «скакунство», - любовно стежив за ним як повістярем; нарікав, що, через розбиття повісти «Борислав сміється» на дрібні фейлетони в «Світі», він, при всій своїй повазі до авторового хисту, мусить відкласти її читання; брав Франка під оборону, коли на нього нападався розлютований його відходом до науки і літератури Павлик:

«Що Франко воліє писати про апокрифи, а не про аграрні справи - на це його licentia literaria. Я сам пишу і про апокрифи - то не можу проти того виступати¹⁸. Він завжди нетвердий був у політиці (в повістях і віршах він не збивається...)»¹⁹.

Ці самі літературні принципи (реалізм-натуралізм-наукова підкладка-аналіза) Франко переносить з повістей на ранні свої поезії. Збірник «З вершин і низин», що обіймає сливе всю віршову творчість 1873-1893 pp.²⁰, у великій своїй частині подає нам закуті в розмір і риму «натуралістичні» оповідання: «Галицькі образки», «Панські жарти», «Сурка», «У цадика», «По-людськи». Сюди належать «По селах» і «До Бразилії» - із збірки «Мій Ізмарагд».

Відгуки драгомановських думок або ранніх його літературних указівок то тут, то там прохоплюються в книзі. От «Христос і Хрест». В горах стоїть «фігура»-хрест і на цім розп’ятий Христос. Вітер розхитує нарешті розп’яття, і Христос падає в траву, що м’яко приймає його в свої обійми. Але чиїсь набожні руки знов підіймають Христа, та, не маючи гвіздків прибити «фігуру», прив’язують її солом’яним перевеслом. Останні строфи поезії подають інтерпретацію:

Так побожні пересуди,

Бачучи за наших днів,

Як з старого древа смерті,

Із почитания богів,

З диму жертв, з тьми церемоній,

Із обману, крові й сльоз,

Словом, як з хреста старого,

Сходить між людей Христос...

Силуються понад людськість

Будь-що-будь піднять Христа

І хоч брехні перевеслом

Прив’язати до хреста.

¹⁷ Позиція Франка в «Зорі» 1886 року або надруковання статті про Драгоманова в «Житті і Слові» 1895 р., - щоб не вказувати інших непорозумінь.

¹⁸ Лист Драгоманова Павликові 24 лютого 1894 р. // Переписка Мих. Драгоманова з M. Павликом. - Т. VIII. - С. 49.

¹⁹ Лист Драгоманова Павликові 22 січня 1893 р. // Переписка. - Т. VII. - С. 155.

²⁰ Чи, як пропонує Крушельницький, 1873-1890. Op. cit. - С. 12.

Хіба не спокуслива думка зіставити цю річ з драгомановськими популярними книжками з історії релігій? Або хіба не цікаво побачити відгуки драгомановської розміркованости, розумовости в алегоричному побудуванні таких речей, як «Ідилія», «Човен», «Каменярі»? Або, перечитуючи «Гадки над мужицькою скибою» та «Гадки на межі», хіба не можна поставити питання про впливи Некрасова, поета, на якого - підкреслюючи незнайомість редакції «Друга»²¹ з російською літературою, - мусив указувати Драгоманов...

Та наприкінці 70-х і на початку 80-х pp. виступають, прояснючи основи своєї громадської і літературної програми, перші кадри галицької селянської інтелігенції. Досі - від часів Шашкевича - галицький інтелігент народжувався переважно в лоні греко-уніятського духівництва. Найталановитіші публіцисти обох галицьких партій - Качала, Наумович, - були священики. Звідси пливли заходи галицької інтелігенції коло громадської моральности (історія «Люборацьких», яку можна було надрукувати тільки з великими купюрами), її клерикалізм і рутенська вірнопідданість.

«.Українство народовців, як і московство москвофілів, - розповідає Франко²², - було чисто теоретичне; була навіть якась тиха згода в обох партіях не говорити про ті партійні різниці простому народові нічого, держати його навіть у цьому питанні в повнім незнанні. Коли трафилося кому з русинів виступити перед народом. то дві кардинальні точки були: ми всі русини і повинні держатися купи - і ми (поперед усього ми) повинні дякувати цісарю за його безмірні добродійства і просити у нього ще того й того. Ані основ конституційного життя, ані азбуки економічної та соціяльної науки ніхто не пробував вияснити народові. До самого 1880 р. вся маса нашого народу жила в поглядах, що найвищу і одиноку власть у державі має цісар, що він може все зробити і від його волі все залежить».

²¹ Переклади Франка з Некрасова: «Княжна Трубецкая» // «Світ». - 1881. - Ч. 4-5; лірика // ЛНВ. - 1903. - II. - С. 158-161.

²² Франко. «Молода Україна». - Львів, 1910. - С. 3-5.

Нове покоління виступило з «соціялістичною критикою суспільного ладу», з проектами економічної допомоги селянству, з гаслами політичної волі. Воно зуміло подати радикально-демократичні свої ідеї як природну політичну орієнтацію галицької селянської маси, зуміло розбудити масовий рух²³.

«Віча, яких давніше бувало одно-двоє в рік, тепер ішли раз за разом в різних повітах; звільна на перший план почали виступати збори за запросинами, без контролі властей. Серед селян появилися прекрасні бесідники, що поривали маси до ентузіязму; назви «радикал», «радикальна партія», хоч осміювані москвофілами і народовцями, приймалися серед народу».

Радісне відчуття свого мужицького кореня характерне для всього цього покоління радикальної інтелігенції, і особливо виразно воно виступає у Франка. Він любить в собі здоровий хлопський розум, активність, свіжість, незіпсутість природою виплеканого організму:

Я ще оскомини хронічної не маю,

Катар кишок до мене не прилип...

І коли закидали йому декадентні, занепадні настрої, він заявляв гордо:

Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга -

Це лиш тому, що склалось так життя.

Та є в ній, брате мій, ще нута друга:

Надія, воля, радісне чуття.

Я не люблю безпредметно тужити,

Ні шуму в власних слухати ушах;

Поки живий, я хочу справді жити,

А боротьби життя мені не страх...

Який я декадент? Я син народа,

Що вгору йде, хоч був запертий в льох.

Мій поклик: праця, щастя і свобода!..

Я є мужик: пролог, не епілог.

²³ «Молода Україна». - С. 52.

На селі Франко жив подовгу в скрутніші моменти свого життя (р. 1880, 1882), стаючи разом з ріднею до селянської праці, а один час, не сподіваючись на «легалізацію», що дасть йому змогу закінчити освіту, гадав навіть оселитися на селі²⁴. Якесь внутрішнє споріднення з селом зоставалося у нього завжди.

Характеристична в цьому розумінні його промова на святі свого двадцятип’ятилітнього ювілею:

«Яко син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почував себе до обов’язку віддати працю свого життя тому простому народові. Вихований у твердій школі, я відмалку засвоїв собі дві заповіді. Перша - то було власне почуття того обов’язку, а друга - то потреба ненастанної праці. Я бачив відмалечку, що нашому селянинові ніщо не приходиться без важкої праці...»

І, як указав в однім із своїх давніх рефератів О. Ю. Гермайзе, культ «нірвани» у Франка, хоч і який індійський цей термін «нірвана», - нічого спільного не має з індійською мудрістю. От як з’являється вона в «Страшному Суді» (творі зовсім не гумористичному, як думає А. Крушельницький: гумор у нім тільки неминуча дань формі гайнівської поеми):

І уже весь безмір стане,

Перед моїми очима,

Наче карта розікрита,

Наче світло, що не блима,

Тільки рівно, рівно ллється, -

Щезнуть загадки і межі,

І поллється щастя в душу,

Як безмірний блиск пожежі...

Я ростиму й сам в безмежність,

Все проникну, все прогляну,

Все скоштую - вище, глибше -

І розвіюся в нірвану.

Чи не подібна ця «нірвана» до снузнищення натрудженого в жнива селянина? Пригадаймо, як у Коцюбинського в «Fata Morgana» засинає по цілоденній праці Малайка:

«Зорі дивляться з неба. Жаби крякають до сну. Блакитна баня спускається все нижче й нижче ... налягає на тіло, гнітить повіки. Так солодко, спокійно. Не встав би й на суд страшний, не звівся б і до долі. А небо все нижче та й нижче. пестить, обіймає. Зорі лоскочуть, немов цілують. Душа розпустилась в блакиті; тіло прилипло до призьби і тане, як віск на вогні. Нема нічого... небуття... повне небуття!.. Хіба не радощі?»

²⁴ Лист Франка до Павлика з 1880 р. // Переписка М. Драгоманова з М. Павликом. - Т. III. - С. 249-250.

Збірка Франкова «З вершин і низин» є перше в галицькій поезії виявлення нової «мужицької», не чужої селянинові психічно, інтелігенції. Вся ця книжка, від першої сторінки до останньої, пронизана радісним відчуттям нової суспільної хвилі, що підіймається і заявляє своє життя і силу.

Гримить! Благодатна пора наступає,

Природу розкішная дрож пронімає...

Літературний прапор цієї нової формації - поезія «Каменярі». Втім чіткім видінні («Я бачив дивний сон.») тисячі молотів, піднятих до роботи, і тисячі робочих рук - стільки сили, що трудно повірити, щоб цю поезію написав двадцятидволітній юнак. І тільки деяка розтягненість і молодеча риторика дають пізнати ще невправлене літературне перо.

Каменярі (не герої, прості робітники) прокладають у скелях брукований шлях - «гостинець». Тисячі молотів підіймаються в їх руках, і тисячі відривків скелі падають на полотно дороги. Багато трудівників знаходять собі смерть під уламками каменю, але це не ламає віри всіх інших - вони сподіваються: їм суджено проложити шлях новому добру і новій правді, їх кленуть свої і чужі, матері оплакують їх, вороги ганьблять їх, але всесильна думка скувала їх в одну громаду. І ні один молот не опускається.

Це каменярство Франкове - не випадковий образ, це його заповітний настрій, його звичайне самоозначення; в пізніших сонетах він так звертається сам до себе:

Чого важкий свій молот каменярський

Міняєш на тонкий різець Петрарки?

Каменяр - рядовий робітник; це ясно з вірша. Те саме стверджує Франко і в своїй ювілейній промові: «Двадцять літ я був пекарем, що пече хліб для щоденного вжитку. Я любив іти в ряді. і люблю». Він не герой; він не хоче бути героєм - ні гітарним (вираз Хвильового), ні яким іншим, - та й не на часі тепер вони:

Героєм наших днів є продуцент, робітник.

«Зробили мене керманичем, - протестував він на ювілейній вечері, - хоча я, придивившися правдивим керманичам на дарабах на Черемоші, зовсім не мав би охоти ним бути». Але хоч і не герой, каменяр в своїм ділі твердий і готовий до саможертви, до самовіддання:

Нехай і так, що згину я

Забутий десь під тином,

Що всі мої думки, діла

Сліду не лишать, мов та мла

На небі синім.

Нехай і так! Я радо йду

На чесне, праве діло!

За него радо в горю вмру

І аж до гробу додержу

Мій прапор ціло.

Певний себе, він не забуває подякувати своїм ворогам, що загартували його: «Доля їх мені ніколи не скупила - вони підганяли мене наперед і не давали застоятися на місці».

З «Каменярів», як із центру, радіусами розходяться всі інші мотиви ранньої франківської лірики.

Раз уся надія наша на тисячі каменярських молотів, на дисципліновану фалангу робітників; раз часи героїв - «непоборимих Баярдів» та «Дон-Жуанів, усіх серць побідників» - минулися без вороття, то що нам поодинокий хижак, беркут, як би не імпонував він своєю красою й величністю:

Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте!

За те, що в груді ти ховаєш серце люте,

За те, що кров ти п’єш, на низьких і слабих

Глядиш з погордою, хоч сам живеш із них,

За те, що так тебе боїться слабша твар,

Ненавиджу тебе за теє, що ти цар...

І от блищить мій кріс, ціль добра, вистріл певен,

І вбійчеє ядро під хмари понесе він...

Раз уся міць в громаді дисциплінованій, рішучій, то яке почуття викликають у каменяра люди несталі - «не гарячі й не холодні» - добрі люди, що готові часом «на згоду з підлістю простягти руку» і «своєю честю укрити мідний лоб підлоти»:

Це вид найвищої погорди гідний,

Це від Пілата, що Христа на муки

Віддав, а сам умив прилюдно руки.

І, використовуючи старохристиянську легенду, Франко розповідає дальшу історію юдейського прокуратора. В його постаті і очах після його піввироку над Христом залишається щось гидке й фатальне - якесь тавро найвищого прокляття. Його жінка не витримує того нового погляду, і з безтямним криком падає з даху і розбивається, його мала дитина, стята жахом, умирає в колисці. Цезар проганяє його зі служби, і рідне місто висилає поза свої мури. Навіть по смерті його тіло не може знайти спокою - ні земля, ні вогонь його не беруть, - і камінь обривається, прив’язаний до його шиї, коли хотять те тіло потопити:

І труп Пілата всій землі на горе

І досі плавле десь на океані...

Третій мотив - прославлення праці: «Пісня і праця - великі дві сили: ними лиш зможу й для правнуків жить»; і в зв’язку з цим - антеївська молитва до землі, до грунту, до живої основи, що її почуває поет у собі:

Земле, моя всеплодющая мати,

Сили, що в твоїй живе глибині,

Краплю, щоб в бої сильніше стояти, -

Дай і мені.

Силу рукам дай, щоб пута ламати,

Ясність думкам - в серце кривди влучать,

Дай працювать, працювать, працювати,

В праці сконать.

Така ця поезія «гімнів, закликів, програмових тирад» - нехай інколи суха і риторична, але «повна віри» («Ормузд ясний, молодий - Вже виринає з хвиль рожевих»), повна героїзму саможертви, самопосвяти, - поезія «берсеркерська», «каменярська». В ній виразно чуєш перший звук мовний ледве розбуджених, недавно ще німотних мас; навіть у найслабших її проповідях, декламаціях, молитвах і співах здалека чується широкий могутній мотив:

І все, що звесь беркут, полоще кров’ю рот,

Вивищуєсь над мир, тривогу й пострах сіє,

Те кулі не уйде, як слушний час наспіє...

Коли не боятися затяганої термінології, можна сказати, що в розвитку Франка-поета «Вершини і низини» становлять перше твердження, тезу.

3

Але минає два-три роки, і ми чуємо від поета:

Важке ярмо твоє, мій рідний краю!

(«Поклони»)

Вниз котиться мій віз. Пов’яли квіти,

Літа на душу накладають пута.

Вже не мені в нові світи летіти!

Війну з життям програв я, любі діти!..

(«Мій Ізмарагд»)

Я не скінчу тебе, моя убога пісне!...

Мов дерево серед степу безлисте

В осінній бурі б’ється і скрипить,

І скрип той чує поле болотисте, -

Отак душа моя терпить.

(«Із днів журби»)

Звідки ці «сльози і зітхання», ці «жалощі й боління»? - Франко сам указав на їх джерело:

Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга, -

Це лиш тому, що склалось так життя...

А життя його, справді, не особливо радісне завжди («Мене додолу зігнуло невідрадних сорок літ»), ніколи не приносило йому таких жорстоких ударів, як саме в середині 90-х pp., коли й постали найбільш «сумоглядні» з його писань («Зів’яле листя», «Із днів журби» та деякі цикли «Мого Ізмарагду»).

Біографи Франка найдокладніше висвітлюють з цієї життьової смуги три епізоди. Перший з них - справа з катедрою української літератури у Львівському університеті.

На початку 90-х pp. ми бачимо Франка, захопленого партійними справами, в ролі найближчого співробітника, а якийсь час і редактора (в першій половині 1892 p.) журналу «Народ». Але коли восени 1892 р. Павлик, перейнявши редакцію журналу до своїх рук, переніс його до Коломиї, Франко від справи відходить і їде до Відня закінчувати свою освіту під керуванням відомого славіста академіка В. Ягича. Результатом тих студій був докторський диплом і дві спеціяльні праці з історії старого українського письменства - «Іван Вишенський і його твори» та «Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія». По смерті О. Огоновського Франко виставляє свою кандидатуру на спустіле місце викладача української літератури: університетська кар’єра Франка не всміхалася багатьом, навіть декому з його політичних і особистих приятелів. Дуже ревниво ставився до неї Павлик: «Взагалі скептично дивлюся на його наукову діяльність»... «Не більшу вагу кладу на його докторську дисертацію», - такі і подібні до цих фрази зустрічаємо мало не в кожному з листів Павлика до Драгоманова: «Франко відсувається від політики, бо хоче стати професором. Як він розказує, то є надія, хоч певне прийдеться йому дорого заплатити, бо то залежить від станьчиків, один із провідників котрих. сказав недавно: «Tego czіowieka trza wyci№gn№e z biota»²⁵...²⁶Як би то не було, але Франка було допущено до габілітаційного викладу («пробної лекції», pro venia iegendi), якого темою він вибрав «Наймичку» Шевченка (порівняння української поеми і російської повісти на той самий сюжет). Потім відбулася уперта боротьба межи кількома кандидатами²⁷, - і Франко програв; намісник Галичини гр. Бадені його не затвердив - у цьому відіграла ролю і його попередня репутація «радикала», «соціяліста», і певна опозиція з боку деяких впливових галичан, що обстоювали інших домагальників, і, нарешті, - як найсвіжіший аргумент, - гумористична промова на ювілейній вечері на честь такої «забороненої в Галичині» постаті, як Драгоманов, якого Франко до того ж узивав, сміючись, «Антихристом» в очах галицької суспільности²⁸. Драгоманов, що з великим співчуттям стежив за Франковою габілітацією, з гіркістю писав йому якось, що старий Огоновський по спішився умерти - і тим без потреби загострив справу: вона б ніколи не стала так руба, коли б Франко мав за собою кілька років доцентури.

²⁵ «Цю людину треба витягнути з болота» (пол.). - Ред.

²⁶ Переписка М. Драгоманова з М. Павликом. - Т. VIII. - С. 153.

²⁷ «Кандидатів на катедру маса - і добиваються вони її самими свинствами». Павлик - Драгоманову // Переписка. - Т VIII. - С. 197.

²⁸ Це було дуже влучно. Порівн. лист Качали до редакції «Друга» з 7.VIII. 1876 р. Який наївний і смертний жах виступає на обличчі поважного публіциста, коли він під третім листом Українця знаходить підпис - Драгоманов; «Ту радость моя охолодла, чоло зморщилося, мороз перейшов по тілі. Знані-бо мені добре засади того нігілісти московського і взагалі соціалісти, которий убирався в красне пір’я європейської цивілізації і науки, нехтуючи народність і все, що для чоловіка було святим» // Переписка М. Драгоманова з М. Павликом. - Т II. - С. 79.

Друга велика неприємність, що її довелося на той час пережити поетові, - це те цькування, об’єктом якого він став за свої публіцистичні, вимірені проти рутенства статті в «Життю і Слові», «місячнику літератури, політики й науки» (з 1894 року). Ця боротьба загострилася напередодні виборів 1896-го, коли зав’язався спільний виборчий комітет москвофільсько-народовський, і на Франка посипались такі прикрості, як інсинуації москвофільських органів («Франко запродався ляхам за катедру»), двозначне мовчання в тій справі народовського «Діла» та оборона з боку близької до офіціяльних (польських) сфер - «Буковини»... «Була то хвиля, -розповідав Франко, - коли я, бачучи навколо себе глупі докори та цинічні насміхи, думав було покаятись або емігрувати на кубанські степи». Він ладен був навіть відмовитися від титулу публіциста й політика: «Я зовсім не є ніякий політик, бо політика... се циганство і крутарство. Лишаю привілей на політиків проводирям «соєдинених» партій.» В тім роздразненні і була написана автобіографічна передмова до польського видання Франкових оповідань («Obrazki galicyjskie») - «Niесо о sobie samym»²⁹. B ній поет признався до гріха, що його багацько патріотів уважатиме смертельним: «Nie kocham Rusinуw». Він не побоявся закинути всій галицькій інтелігенції брак «правдивих характерів», силу «дрібничковости, тісного матеріяльного егоїзму, дволичности й пихи». Він наважився навіть подвоїти свій смертельний гріх новим признанням: «Nawet Rusi naszеj nie kocham»³⁰; ні як географічна цілість, ні як історична традиція, ні як «раса» вона не імпонує; «як любити таку расу, непроворну, недисципліновану і сентиментальну, без гарту і вольової сили. таку родючу на всякого роду ренегатів і перевертнів?» Тільки почуття «psiego obowi№ku»³l прив’язує його до свого народу: «Можу протестувати, можу тихцем клясти долю, що положила мені на плечі те ярмо, але скинути його не можу». Ця сповідь поета і публіциста перед польським читачем викликала вже цілу хуртовину обурення з боку галицької інтелігенції. І цікаво - силі обурення зовсім не відповідала аргументація обурених, слаба і обивательська, що в суті зводилася на приказку: «Погана та птиця, що гніздо своє каляє»³².

²⁹ «Дещо про себе самого» (пол.). - Ред.

³⁰ «Навіть нашої Русі не люблю» (пол.). - Ред.

³¹ собачого обов’язку (пол.). - Ред.

³² Характеристика належить С. О. Єфремову // Співець боротьби і контрастів. - С. 70.

Відгомони цієї знаменитої війни Франка з українсько-галицьким громадянством ще довго чуються в поезії «Мого Ізмарагду». Тут і безпосередні інвективи на ворогів:

І що тобі за кривда сталась?

Що підняли на тебе галас:

«Не любить Руси він ні раз!»

Наплюй! Я, синку, добре знаю

Всю ту патріотичну зграю

Й ціну її любовних фраз.

Тут і рефлексії, підказані гарячим бажанням, щоб найкращі сини не тікали від свого народу, та

Щоб сіячів... їх власне покоління

На глум не брало та на сміх;

Щоб монументом їм не було те каміння,

Яким, в відплату за родючеє насіння,

Ще при життю обкидувано їх.

І, нарешті, цей монолог до «патентованого патріота» - франківське «odi et аmо»³³, до рідного краю звернене:

Ти, брате, любиш Русь -

Я ж не люблю, сарака!³⁴

Ти, брате, патріот,

А я собі - собака...

Ти, брате, любиш Русь,

Як любиш добре пиво, -

Я ж не люблю, як жнець

Не любить спеки в жниво.

Ти, брате, любиш Русь

За те, що гарно вбрана,

- Я ж не люблю, як раб

Не любить свого пана...

Ти любиш в ній князів,

Гетьманш, панування, -

Мене ж болить її

Відвічнеє страждання.

Ти любиш Русь - за те

Тобі і честь, і шана, -

У мене ж тая Русь -

Кровава в серці рана.

Ти, брате, любиш Русь,

Як дім, воли, корови, -

Я ж не люблю її

З надмірної любови...

³³ ненавиджу і люблю (лат.). - Ред.

³⁴ бідолаха.

Третій тяжкий епізод у тогочасному житті Франка - це його розрив з польськими радикальними та соціялістичними кругами, що стався р. 1897 (коли польське громадянство готувалося до обходу столітніх роковин Міцкевича), внаслідок опублікування в німецькім часописі статті «Der Dichter des Verrathes»³⁵. Психологічно неважко зрозуміти, чому думка Франка спинилася на поетизаціях зради: от уже кілька років, як йому закидувано «запроданство» полякам і як він сам, відбиваючись від нападів, писав, що не може поважати народу, що дав з себе стільки зрадницького, ренегатського наплоду. Серед Міцкевичевих персонажів його увагу привернув героїчний зрадник Конрад Валленрод; потім мотив зради (і її прославлення) він знайшов в інших творах - і всі ці спостереження привели його до висновку: «Смутні, певно, були часи, коли великий поет ступав на такий фальшивий, облудний шлях, як величання зради, і смутну, мабуть, долю матиме нарід, що вважає такого поета за найбільшого свого національного героя без жодних застережень і його творами живить молодь». Ці єретичні думки про Міцкевича, які спали на думку Франкові вперше за часів гімназіяльних і які він знайшов потім у Брандеса, спричинилися до величезного обурення в польській пресі. «Kurjer Lwowski», що в його редакції Франко відпрацював 10 років, виключив його з складу своїх співробітників, а по вулицях Львова було розліплено плакати, де красувалося: «Precz z Frankiem!»³⁶ Оскільки глибоко «Поет зради» зачепив польське громадянство, можна бачити хоча би з того, що навіть мирні польські учені, професори російських університетів, кілька років потім не могли спокійно згадати Франкове наймення на сторінках академічних видань.

³⁵ «Поет зради» (нім.). - Ред.

³⁶ «Геть з Франком!» (пол.). - Ред.

Не треба мати живої уяви, щоб ясно представити собі, які враження повинні були такі епізоди справити на Франка, вразливого, чуткого і хоробливого. А надто як додати до цього, що переживати їх доводилося поетові в умовах надзвичайної матеріяльної скрути. Гонорар, який брав він в «Кур’єрі Львовскім» та в «Зорі», ледве давав йому змогу провадити півголодне існування... Розповідаючи Драгоманову про одно з своїх численних непорозумінь з Франком, Павлик говорить, що їм трудно взяти якийсь рівніший тон, бо у нього розбиті надмірною роботою нерви, а над Франком і його сім’єю висить жебрача бідність. До цього рано прилучилася хороблива неврівноваженість дружини, що інколи давала привід думати про захитану її психіку. Не дивно, що сили поета надломлювалися і в його творах починали звучати розпачливі ноти.

Зародки цих настроїв зустрічаються ще в збірнику «З вершин і низин». Пам’ятаєте в «Нічних думах»:

Ночі безмірнії, ночі безсоннії -

Горе моє!

Мозок наляжуть думки невгомоннії,

В серці грижа, мов павук той, безсоннії

Сіті снує!

Або сидить поет перед грубою, дивиться, як криється попелом червоний жар («попеліє червоная грань»), і йому здається, що той жар і попіл символізують його душу, її пориви і її пригасання в життьовій скруті:

I коли ж то той жар догорить,

Що ятриться у серці мені?

I чи скоро то горе згасить

В моїм мізку думки вогняні?..

Я боротись за правду готов,

Рад за волю пролить свою кров,

Та з собою самим у війні

Не простояти довго мені.

Натомленому життьовою метушнею, так солодко звучить йому «Пісня геніїв ночі»: В нас «Забуття, покій і тьма, - Засни! Засни! Засни!»

Ці настрої ведуть до того, що Франко починає думати про тих, хто не устояв в життьовій боротьбі, про людей, що дійшли межі в своїх уступках, про зрадників і ренегатів, - як про своїх двійників. Своє внутрішнє роздвоєння він об’єктивує в низці нав’язливих, настирливих видінь, уперто повертаючись до них на протязі п’ятнадцяти років. Таких видінь, «таких психологічних, сказати б, автобіографій», як говорить акад. Єфремов³⁷, маємо три: «Поєдинок», зимова казка (Зоря, 1883), «Поєдинок», віршована фантазія («З вершин і низин», 1883) і «Похорон», поема («Поеми», 1899).

В «Поєдинку» перед нами картина бою. В ряді борців, що йдуть проти бунтівників, проти тих, що розірвать на часті

Хотіли всі порфіри і корони

З престолів у печі огонь накласти, -

в лаві оборонців «законної власті» з повним, здається, переконанням б’ється і Мирон, тобто сам Франко (Мирон - його улюблений псевдонім, Мироном він називав себе в автобіографічних дитячих оповіданнях, Мироном підписувався навіть під науковими статтями). Але коли в екстазі боротьби він хоче крикнути: «Смерть бунтарям!» - власні слова вражають його безмірною брехнею: його серце, його сумління - не з прихильниками «законної власті». І в ту ж хвилину з пожежі виходить проти нього бунтар, з такою ж рушницею, риса в рису похожий на нього. І він - не привид, навпаки, він Мирон справжній, бо, як каже він,

Лиш на тирана в обороні жертви,

На кривду в обороні правди - стане

Правдивий Мирон, не злякаєсь смерті...

Мирон стріляє в свого двійника, але з ним трапляється те саме, що з героєм Уайльда: ніж, скерований в полотно портрета, оказується в серці Доріяна Грея...

Він стрілив, я між трупи повалився.

В «Похороні» тема та сама, але розвинена докладніше, багатше забарвлена чуттям. Викінчена десь коло 1898 р., вона в’яжеться з статтею Франковою про Міцкевича так само, як його «Поклони» («Ти, брате, любиш Русь» і інш.) відбивають його суперечку з своїми. А. Крушельницький в своїй книзі, коментуючи поему, зіставляє зраду Міцкевичевого Конрада, що зраджує народ чужий, який його усиновив, адаптував, щоб визволити свій, - з відступництвом Мирона у «Похороні» (знов той же Мирон!), що, відступаючись від свого народу в рішучу хвилину і тим прирікаючи його на загин, хоче прищепити йому нову силу - ідеал. В промові своїй на бенкеті він заявляє: «Я боявся побіди свого народу».

³⁷ Єфремов С. Співець боротьби і контрастів. - С. 186.

Я бачив, що ті лицарі завзяті,

Що йшли в огонь і бились, мов орли,

В душі своїй були і темні, й підлі,

Такі ж раби, як і вперед були.

їхня перемога була б перемогою плебейства, брутальних сил і нетями.

І я зламав той знаряд непридалий,

Спокусу дйшевих побід відверг,

Бо краще від плебейської побіди

Для них була геройська смерть тепер...

Тепер вони погибли, як герої,

І мученицький прийняли вінець.

Їх смерть життя розбудить у народі,

Це початок борні, а не кінець.

Тепер народ в них має жертви взір

І ненастанний до посвят підпал;

Їх смерть будущі роди переродить,

Вщепить безсмертну силу - ідеал.

«Про етичну висоту сеї і тої зради, - веде далі Крушельницький, - спорить немає потреби! Та ось поет, осудивши ту, осуджує не менш рішучо сю!»

Справді, відмінність від Міцкевичевого трактування зради - величезна. Там - у «Конраді Валленроді» - зрадник виступає перед нами як варіянт героя, тут він змальований як найновіше уособлення «великого грішника». В коротенькій прозовій передмові до поеми Франко говорить, що його привабила ситуація: «Великий грішник навертається на правдивий шлях візією свого власного похорону». «На цій старій основі» він і спробував «виткати нові взірці». Він пересадив її (ситуацію) «на світський ґрунт», хоч це «в значній мірі зроблено в оповіданні про Дон-Жуана, і змодернізував героя леґенди, бо ж, очевидно, «наш час великих класових і національних антагонізмів має значно одмінне поняття про великого грішника, ніж час Филипа II і Торквемади».

Похорон відкривається яскраво змальованою картиною врочистого бенкету:

Велика заля світлом вся залита.

Горять лампи й ряснії жірандолі,

І повінь іскор, наче стежка бита,

У дзеркалах великих ллється долі.

Шістсот обранців, вибране товариство переможців, сидить за столами. У всіх почуття радости й свободи: минув жах і труди, минула небезпека - «Не зможе вже піднятись і не схоче Грізна рука розбитого сусіда». На бенкеті серед переможців зрадник Мирон. Під бальову музику, за вечерею, машинально всміхаючись «щасливо чи сонливо», він раптом пригадує, як учора ще він ішов на чолі армії повстанців, що піднялась «на кривдників одвічних» - «своєю кров’ю всім купити долю». Ті, що сьогодні так пишно бенкетують, вчора тремтіли в сподіванні неминучої погибелі... І от до Мирона в палатку з’являється князь, наливає йому вуха отрутою, знаходить якесь укрите дупло в його душі - і Мирон передається ворогам. «Я зрадив люд закутий! Я зрадив месників і вибрав зло». Повстанське військо гине до одного чоловіка. Тут музика затихає і починаються промови (до речі, з погляду культури вірша, це найслабше, що написав Франко): говорять Князь, Граф, Барон. Мирон сидить холодний, незворушний. Тільки промова старого рубаки-генерала, що признається в своїй пошані до Мирона-ворога і в своїм презирстві до Мирона-зрадника, хоч і політичного приятеля, і, замість пити за його здоров’я, кидає свій кубок на підлогу - пробуджує його з забуття. Він підводиться і починає промову, де не то з героїчною одвертістю, як гадає А. Крушельницький, з’ясовує мотиви своєї зради, не то в логічних вивертах думки пробує знайти будь-яке оправдання для себе. Кінець промови, де він кидає в лице добірному товариству: «Ненавиджу всіх вас і бриджусь вами», і далі:

Ви паразити з водянистим мізком,

Ви неробучі загребущі руки,

Ви, у котрих з усіх прикмет звірячих

Лишились тільки хитрощі гадюки -

викликає гамір і крик цілої громади. До Мирона кидаються з шаблями; серед покликів чути: «Мовчать! Розсічемо! Проч з ним!» (Пригадаймо «Precz z Frankiem» - на львівських плакатах 1897 р.)... В тій хвилі раптом б’є дванадцята година. Стіни палацу починають хвилювати, як полотно; світло міниться: синє-фіолетове-зелене; люди починають просвічувати, як привиди, - і Мирон виходить в ясну місячну ніч. Чисте небо. Фіолетове місячне сяйво. Довга вулиця, одною стороною затоплена в тіні; фаланги скляних осяяних вікон, і далекі десь на полях дзвони. Надходить похорон. Криваві мундири піхоти, чорні від диму гармати, заламані руки жінок, і при тому - найменшого звуку.

Наче мла пливе лугами, мов ріка з глибоких плес... З натовпом вкочується Мирон у кладовищенську браму і з промови над гробом дізнається, що той мрець - він, Мирон, - і впав він мертвий сьогодні опівночі від зрадника, і убитий він не мечем, а «словом, що пихою злою диха»... Всі підходять для останнього прощання, і коли до трупа наближається Мирон-глядач, все лице мертвого наливається кров’ю. По цьому в нім пізнають зрадника (пригадаймо, як у Гоголя в «Страшной мести» з наближенням «великого грішника» у святого анахорета літери в книзі виповняються кров’ю) і кидають до ями убійника разом з убитим. Майстерно переданим враженням від грудок землі, що сиплються на віко домовини, закінчується поема.

По поемі - епілог. Франко відкриває джерело настроїв і ре флексій, з якого попливли всі візії поеми. Місячної ночі поет сидів коло вікна, і гіркі думи, важкі питання насувалися йому:

Чи вірна наша, чи хибна дорога?..

І чом у нас відступників так много,

І чом для них відступство не страшне?

Чом рідний стяг не тягне їх до свого?

Чом працювать на рідній ниві - стид,

Але не стид у наймах у чужого?

І чом один на рідній ниві вид:

Безладдя, зависть, і пиха пустая,

І служба ворогу?..

У відповідь на ці питання місяць навіяв «страхіття й дивогляди» старої легенди:

Що ж діять! Всі ми в царстві мар,

Усі ми плем’я сонне, і боляще,

І маловірне...

Прийміть цей дар! Крім дум моїх важких,

Крім болю серця, й сумніву, й розпуки,

Усе в нім байка, рої мрій палких.

Ті битви, і побіди, й люті муки,

І кров, і блиск, що тьмив у мене очі,

І речі ті, і духи ті, і дуки -

Усе те чари місячної ночі.

Інтимна лірика тих часів тільки поглиблює ці жалібні трени громадянина: «Усі ми плем’я сонне і боляще». Герой ліричної поеми «Зів’яле листя» - «чоловік слабої волі та буйної фантазії, з глибоким чуттям та мало спосібний для практичного життя, - таким бачить Франко власне обличчя в дзеркалі тогочасної своєї лірики. Його alter ego - «кайданник», що волочить за собою власне горе, натруджений віл, що ледве дотягає до краю доручений йому плуг. І єдина мрія - вирватись «із тиску Сансари в Нірвани спокій».

Мало чим ясніші обрії мають «Дні журби». Тут Франко бачить себе наймитом, прикутим до життьової тачки, яку має тягти, неспроможний розірвати ярмо, до темної могили.

Мені не жаль життя, бо що воно давало?

Куди не кинь, усюди браки й діри.

Робив без віддиху, а зроблено так мало,

І інших загрівав, та при кінці не стало

У власнім серці запалу, ні віри.

Така глибина Франкового самозаперечення, його «низини», його падіння з «вершин» «каменярського» героїзму.

4

Але то було (скажемо з Міцкевичем) «przesilenie nocy w noc najdiuї sz№ najciemniejsz№³⁸ - перемога над смутком і розпачем у годину найтяжчого, найзахмаренішого смутку. Початки якогось світлого одужання мерехтять нам в поетичних настроях циклу «В пленері» («Із днів журби»): сонце золотить останні нитки відшумілого дощу.

По коверці пурпуровім

Із таємних сходу брам

Виїжджа на небо сонце,

Наче входить цар у храм.

І в моє вікно зирнуло,

І сполошило стару,

Невідступну, невмолиму

Посидільницю журу...

Людина будиться зі сну, і найтемніші, найжахливіші марища ночі щезають. Ранок виповняє душу бадьорістю:

Я ще молодий! Ще сила

Є в руках і у душі.

Ще поборемося, доле!

Ну, попробуй, задуши!

Я ще не старий! Не згинув

Ще для мене жизні зміст,

Хоч журба, хоч горе тисне, -

Ні, я ще не песиміст!

³⁸ «долання ночі в ніч найсильнішу і найтемнішу» (пол.). - Ред.

Те саме почуття визволення й одужання пробивається в дидактичних циклах «Мого Ізмарагду» і особливо в передмові до збірки:

«Поет давно бажав подати... сучасному руському читачеві ряд оповідань, притч, рефлексій... котрих теми черпані з різних джерел домашніх і чужих, східних і західних, та котрі, проте, в’язались би в одну органічну цілість не якоюсь тенденцією... а тільки спільним діяпазоном морального чуття й темпераменту, через який пройшли, поки вилилися в ту форму.

Йому давно хотілося написати таку книжку, та тільки в останній час тяжка слабість, що зробила поета на пару місяців неспосібним до іншої праці, дала йому змогу понаписувати найбільшу часть того, що надруковано в збірці «Мій Ізмарагд».

В хворобі чоловік потребує, щоб з ним обходилися м’яко, лагідно, та й сам робиться м’яким, та лагідним, та толерантним.

А тобі, любий брате чи люба сестро, що читатимеш отсі рядки, не «мудрствуя лукаво», бажаю того душевного спокою, того м’якого, ніжного, щирого настрою, який знаходив я, складаючи серед болю й гризоти оті прості, часто скорбні, іноді, може, сухо навчаючі та моралізаторські вірші».

Всі ці настрої щораз міцніють, в міру того як втихомирюється навколо самого Франка галас і гук боротьби. З кінцем 1897 р., коли Франко, викинутий з польських часописів, стояв на порозі нової «жебрачої бідности», - при Львівському Науковому Товаристві закладається журнал «типу європейських revue» - «Літературно-науковий вісник», і поет відразу входить до складу редакційної колегії журналу. Для «Літературно-Наукового Вісника» першого десятиліття Франко більш, ніж головний співробітник, більш ніж редактор - він жива душа журналу. В якій мірі можна погодитися з твердженням М. Євшана³⁹, що заснування ЛНВ було якоюсь ерою в літературному житті Галичини, то річ інша; але що Франкові випала роля мало не єдиного критика і порадника молодих літературних сил, - це правда. І що він зумів визволитися з-під влади старих мистецьких поглядів, з-під ферули засвоєної в молоді роки натуралістичної доктрини, що він знайшов в собі великий поклад толерантности і співчуття для молодих, - це також правда. Його віршова суперечка з Вороним, видрукувана на сторінках альманаху «З-над хмар і з долин» (Одеса. - 1903), скоріше подібна до дружнього листування, як до літературної полеміки непримиренних супротивників: «Оскільки ж він пішов уперед в своїх теоретичних поглядах на справи літератури і мистецтва - доказують його статті «Із секретів поетичної творчості» (ЛНВ. - 1898).

⁹ М. Євшан. Іван Франко // ЛНВ. - 1913. - IX. - С. 284.

Змінялася потроху і його мистецька практика. В обсягу поезії в ньому виразно позначився потяг від віршованої повісти («Панські жарти») до поеми на вселюдську тему; в обсягу прози - від натуралістично-протоколярного оповідання, іноді зафарбованого публіцистикою, до оповідання психологічного, не чужого деяких рис імпресіоністичної манери. В його ліриці тих часів (900-х pp.) все міцніють ноти філософічної задуми, ясности й мудрости - і не тільки мудрости запозиченої, відсвічуваної, як у «Моєму Ізмарагді», але й власної, виношеної під серцем, породженої життьовим досвідом. Мудрости, що розуміє своє місце в житті і тому не претендує на берло і команду. Перед широким, розмаїтим і неохопним життям поет і мудрець - semper tirones, завжди учні, завжди новаки. І через те «в пиру життя» вони повинні стояти скромно і вибачливо, прощаючи людському безголов’ю і несучи громаді листки своєї чарівної «книги Кааф»:

Якби ти знав, як много важить слово,

Одно сердечне, теплеє слівце!

Глибокі рани серця як чудово

Вигоює, якби ти знав оце, -

Ти, певно б, поуз болю і розпуки,

Заціпивши уста, безмовно не минав,

Ти сіяв би слова потіхи і принуки,

Мов теплий дощ на спраглі ниви й луки, -

Якби ти знав!

Каменярські настрої «Вершин і низин», їх сувора й молода простолінійність, що ставить перед людиною вимогу героїчної служби громаді до самовіддання і до саможертви, пройшовши в добу «Зів’ялого листя» і «Днів журби» жорстоку школу життьову, етапи щемлячого болю людини, що падає під ярмом прийнятих на себе обов’язків, - в пору «Semper tiro» одстоюється нарешті в сосудах гуманности і філософічного спокою. От перший ряд, в який легко розкладається поетичний розвиток Франка.

Він не єдиний. Франко інтересний, в якому б розрізі, в якому б перекрої ми б не взяли його поезію. М. Євшан дав українській критиці кілька цікавих сторінок, взявши собі за вихідну точку спостережень боротьбу в поеті громадянина й людини. «Коли ми перейдемо, - пише він, - до розгляду поезій Франка як прояву індивідуальносте, одиниці в строгому значенні того слова, - мусимо завважити над нею страшний фаталізм епохи». Це була доба, коли й український поет ладен був повторяти: «Поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан». Відбиваючи життя епохи, аналізуючи його, коментуючи, поет-громадянин забув про себе самого. Так - «для ідеї служения мистецтва громадянству Франко готовий убити свій внутрішній світ», притлумити все багатство свого чуття; коли ж його настрої все-таки вибиваються наверх, він немов стидається їх, шукає їм виправдання з погляду громадського добра. Як для Кирила в «Дорозі» Коцюбинського, пісня для нього була «те, що кличе до боротьби»; інколи вона допускалася як розривка під час короткого відпочинку, - але в тому і в другому разі вона виключала культуру і плекання. Такі відносини межи «суспільним і приватним чоловіком» у Франка в добу його першої книжки поезій. В добу «Зів’ялого листя» бачимо перші кроки інтимного лірика, що «вступає на свою дорогу», «здобувається на щирі, глибокі, з душі добуті тони». Нарешті, третя пора - пора «Мойсея» і «Semper tiro», коли «попри соціяльні мотиви поет не боїться висловлювати в поезії самого себе і йде в тім напрямі щораз далі». І все-таки, не вважаючи на всю цю повільну емансипацію поета від громадянина, - скільки невиспіваних співів, несформульованих дум! От він сидить холодної зимової ночі; перо випадає з пальців, і розум «відмовляє послуху», - в «душі глибока павза». І враз - якісь зойки:

Чи втопленики з болотного дна

Встають і з хвиль вонючих простягають

Опухлії зеленуваті руки? -

і якийсь голос, кволий і слабий, не так голос, як «тінь голосу», зітхання, «чутне лиш серцю», долітає до нього:

Тату! Тату! Тату!

Це ми, твої невродженії діти,

Це ми, твої невиспівані співи,

Перед часом утоплені в багнюці.

Можна знайти ще трохи даних, щоб поглибити цей образ Франкового роздвоєння між невідомим потягом, що кличе його в бік «естетизму», в бік повного виявлення його творчої індивідуальносте, - і програмовим його панцирем, що, лиш поволі спадаючи, дає йому змогу свобідно рухатись... Але на цім ми спинимось і перейдемо до твору, в якім добачають звичайно синтез цілої творчости поетової, до поеми «Мойсей».

Ліричну основу поеми, напоєність її автобіографічним елементом читач сприйняв давно і має нахил скоріше збільшувати, як зменшувати міру цієї автобіографічносте. Чимало прислужився цьому р. 1913, коли з приводу сорокалітнього ювілею Франкового кожна стаття застосовувала до ювілята тиради з «Мойсея»:

Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав

У незломнім завзяттю, -

Підеш ти у мандрівку століть

З мого духа печаттю.

і т. ін. Не треба бути чутливою снастю (антеною), щоб спіймати в поемі широке ліричне хвилювання автора. Але навряд чи ми збільшимо мистецьку силу «Мойсея», коли розшифруємо його як алегорію, ототожнивши пророка з Франком, Датана і Авірона - з людьми його покоління, що були його супротивниками, а «Єгошую, князя конюхів» (Ісуса Навина) - з молодою генерацією, що виростала на ґрунті Франкового життьового набутку, признавши його за основу свого розвитку. В «Мойсеї» нас цікавить не так тема (герой і юрба, Мойсей і старозаповітний Ізраїль, Франко і галицька інтелігенція), як спроба поетова підвести підсумки своїй творчости, сказати своє останнє слово, вкоронувати своє життьове мандрівництво. Отже - ліквідація Азазеля, духа сумніву й зневіри.

«Мойсей» по суті повторює триступінний розвиток Франкової творчости: від героїзму «Каменярів», через ліричні жалощі й боління («Зів’яле листя», «Із днів журби») до мудрої резолютивної зрівноваженосте «Semper tiro». В ньому ми виразно бачимо своєрідні лірично-епічні відслоєння (як бувають відслоєння геологічні) Франкового духу. Початок пророцької служби Мойсея, його молодечий запал показані поемою в дуже далекій перспективі. Ми дізнаємося тільки, що колись старий нині пророк

Із неволі в Міцраїм свій люд

Вирвав він, наче буря,

І на волю спровадив рабів

Із тіснин передмур’я.

Але самі ми бачимо Мойсея в його «Днях журби» - на межі заповіданого краю, в кінці великої мандрівки, на порозі повної втрати впливу і значення серед свого народу. Межи Мойсеєм і новим поколінням, що дозріло уже в пустині, нема взаємного розуміння:

Ті слова про обіцяний край -

Це для слуху їх казка:

М’ясо стад їх, і масло, і сир -

От найвищая ласка.

Мойсей вступає в боротьбу з цією «психологічною реакцією», що проймає вже цілий народ, і, не перемігши її, рушає до заповіданого краю сам:

Так бажалось там з вами входить

Серед трубного грому,

Та смирив мене Бог, і ввійти

Доведеться самому.

Але, лишившись на самоті, серед німої пустині, пророк почуває, як в ньому прокидається сумнів, як йому насуваються ті, сформульовані в «Похороні», питання: «Чи вірна наша, чи хибна дорога?» Йому починає здаватись, що в таких мізерних вислідах визвольного змагання народу винен він, провідник. Чи не було в його закликах більш егоїзму владаря, аніж самопосвяти і жертви для інших? Чи не було примарою його «покликання», і чи не горів огонь хоривський тільки в шалених поривах його серця? А коли Дух Сумніву розгортає перед ним завіси простору й часу, коли перед ним розгортається Палестина, тісна і вбога:

Ні шляхів тут широких нема,

Ні до моря проходу, -

Де ж тут жить, розвиватись, рости

І множитись народу? -

коли перед ним розкривається майбутнє його племені, знов позбавленого свого краю й держави, Мойсей падає в зневір’ї: «Одурив нас Єгова!»

І почувся тут демонський сміх,

Як луна його слова.

І тоді гримить грім, насувається розривана блискавицями тьма, виють вітри, спадають зливи, - і в «теплім леготі», що в одсвіжене нагірне повітря приносить з долин запах «теребінт і мигдалю», чує Мойсей «для вуха тихий, але сили повний» голос Єгови. Царство духу, духової творчости перед його народом. Страшна і кривава історія, здобутий і втрачений Край, то буде лише «спомин і сон, невгасаюча туга», стимул шукань, що зроблять його люд власником великих духових цінностей. Новий крок на цьому шляху зроблять нові покоління; Мойсей же має вмерти на порозі обіцяного краю - «на взірець і для страху»

Всім, що рвуться весь вік до мети

І вмирають на шляху...

Настає ранок. Будиться із сну табір. Мойсея нема. Але якась невимовна туга ходить табором:

Сипле квіти й листки, що давно

Вже зів’яли й пожовкли,

Підіймає в душі голоси,

Що давно вже замовкли.

І строга закономірність історії тягне нові покоління на неминучий шлях - «в те, що статися мусить».

«Пролог» до «Мойсея» тільки підкреслює, зафіксовує цей ліричний стрижень поеми. Покоління підіймаються і падають, провідники спиняються на роздоріжжях, помиляються, гинуть у сумнівах, але маси йдуть своєю незмінною, неминучою стежкою до кращої все-таки будучини. Такий висновок з поеми, так само як «Похорон», поеми сумніву, але сумніву подоланого, переможеного, і недаром Франко називає «Мойсея» - «співом, повним віри», «хоч гірким, та вільним», злитим слізьми завдатком будучини. Це справді «весільний дар» генієві українського народу.

Що в «Мойсеї» ми маємо справді героїчне звінчення життьового діла Франкового, його поетичний подвиг, це ми відчуваємо відразу, коли спробуємо зіставити цю поему хоча б з Олесевим етюдом «По дорозі в Казку». В Олеся провідник теж гине по дорозі до заповіданої мети, але маси - виведений було на стежку натовп, «юрба», «люди, подібні до мавп» - з гуканням і свистом повертають назад, зникають в найглибших нетрях лісу. Він, герой, кличе їх, пробує навернути, але посланець з Казки перебиває його гіркою реплікою: «Твого вже голосу ніхто почуть не може».

Франко мав рацію, коли писав, що він «ще не песиміст». І хоч який трудний шлях життьовий йому випав, але в кінцевім акорді його творчости не чути цього жалібного деренчання ослабленої струни: навпаки, останні розділи «Мойсея» повні тупотом копит і звуками сурем - музикою перемоги...

В цім героїчнім напруженні, в цій перемозі над скорбним і маловірним духом, над життьовими обставинами і добою - і полягає та величність Франка, в якій тепер не сумнівається, здається, ніхто, і яка не дозволить, хоч як би змінились умови нашого життя, забути його як поета.

1925