Українська література - статті та реферати

Сучасна українська література. Постмодернізм

Сучасні літературознавці (Тамара Гундорова, Соломія Павличко, Дмитро Наливайко) літературний процес кінця ХІХ — ХХ століть умовно поділяють на два етапи: 1) епоха модернізму — кінець ХІХ — перша половина й середина ХХ ст.; 2) епоха постмодернізму — 80 — 90 рр. ХХ ст. Постмодернізм як літературна течія виник у США і Європі в останню третину ХХ ст. Його естетичну природу пов’язують з плюралізмом. Це явище складається з поєднання й органічного співіснування різних художніх систем. Постмодерністичний дискурс (сукупність висловлень з певної теми) синтезує мистецтво й антимистецтво, елітарну й масову культуру, карнавальне, іронічно-сміхове й серйозне ставлення до дійсності.

Постмодернізм виник як реакція на модернізм, як відчуття кінця історії сучасної епохи. Тому він передбачає опозицію до модернізму і будується на таких параметрах: модернізм / постмодернізм, закрита форма / відкритість дискурсу; цілеспрямованість мистецтва — мистецтво як гра, карнавал; художня майстерність — реконструкція, мовчання.

Постмодернізм вибудовує особливу концепцію світу. Якщо модерністи прагнули виявити найменші відмінності й принципову несумісність усіх сторін зображуваного ними життя, то постмодерністи захищають позицію відсторонених і відчужених аутсайдерів. Вони утверджують принцип загальної рівнозначності усіх явищ і аспектів життя, засуджують часто агресивно насильницьку денаціоналізацію, асиміляцію людини зовнішнім світом, що яскраво було вираженим у просторі Російської імперії (збірка поезій «Тінь великого класика та інші вірші» (1991) Олександра Ірванця, роман «Воццек» (1996) Юрія Іздрика) [8].

Риси: 1) втрата віри у вищий сенс людського існування; 2) заперечення пізнаванності світу, релятивізм; 3) розгубленість індивіда перед власною екзистенцією; 4) погляд на повсякденну дійсність як на театр абсурду; 5) орієнтація на ідеологічну незаангажованість; 6) поглиблена рефлективність; 7) іронічність та самоіронічність; 8) епатажність; 9) інтертекстуальність, діалогізм; 10) елітарність.

Окрім того, письменники покоління постепохи «акцентують на маргінальному, що має здатність ...переходити в стан типового». Межова ситуація — тло, на якому розгортається більшість постмодерністських прозових текстів, де індивід перебуває на межі власної свідомості, психічної норми соціуму, врешті, на межі мовленнєвій (суржик, діалект, сленг), темпоральній між минулим і сьогоденням.

Проза О. Ульяненка (романи «Зимова повість» (1995), «Сталіна» (1995), «Вогненне око» (1997) та ін.), хоча й тяжіє до того типу нарації, що притаманний прозі Є. Пашковського, дещо інша. Герої О. Ульяненка живуть на маргінесі соціуму. Чи не тому письменника вважають автором української «чорнушної прози»: божевілля збочення, наркотики, вбивства — мотиви, найчастіше артикульовані О. Ульяненком. Проте, «тверда віра у Бога рятує його текст від безвиході».

Зовсім іншими є тексти Б. Жолдака (збірки «Спокуси: Фантастичні та інші історії» (1991), «Яловичина (макабреска)» (1991), «Бог буває» (1999). Його проза пародійна, іронічна, з використанням ненормативної лексики (суржика). Об’єкт пародії Б. Жолдака — мовлення напівзрусифікованого індивіда. Жолдакова проза означує межу між різними культурами та мовами й з іронією, а подеколи з «чорним гумором», досліджує мовленнєвих мутантів, породжених цією межею.

Вельми цікавим в українській постмодерній прозі бачиться знову-таки представник «станіславівської школи» Ю. Іздрик. Текст його роману «Воццек» (1997) твориться з уламків хворої свідомості героя. Останнього навіть персонажем назвати не можна, коли виходити з твердження, що персонаж — «дійова особа», «постать як текстуальна позиція, антропоморфологічно окреслена». Це швидше істота, яка здатна розпастися на кількох осіб або повністю розчинитися у власному болі.

«Бу-Ба-Бу» — літературне угруповання (17 квітня 1985 р.) — Ю. Андрухович, В. Неборак, О. Ірванець.

Віктор Неборак — 1961 р., працює викладачем Львівського державного університету, має власний музичний проект «Неборок». Поетичні збірки «Літаюча голова» (1990, 1993), «Розмова зі слугою», «Епос про тридцять п’яту хату» (1999 р.). Перевага урбаністичної лірики. «Літаюча голова» — символ «маски» і «площі», що посідають центральне місце на будь-якому карнавалі. Збірку складає низка віршів, що скидаються на химерно-незбагненні картини сюрреалістичних полотен. За веселим і пародійним змістом прихований смуток з приводу безжального наступу надміру технонізованого міста на степову селянську Україну.

Олександр Ірванець — висміювання застиглих літературних канонів, трафаретних поетизмів, традиційних ліричних тем.

М. Матіос: між традицією та стилізацією.

Збірки поезій «З трави і листя» (1983), «На Миколая» (1995), книга повістей «Життя коротке» (2001), історико-психологічний роман «Солодка Даруся» (2004). Творчість цієї письменниці є найстрокатішою у жанровому відношенні: повість, «Бульварний роман», книга кулінарних рецептів «Фуршет від Марії Матіос», сага у новелах «Майже ніколи не навпаки». У 2005 р. отримала Національну премію ім. Т. Шевченка за роман «Солодка Даруся». Рішуче відстоювання письменницею традиційних українських цінностей (загальнонаціональний контекст). Роздвоєність між «високою» і «масовою» літературою. Стилізація прози під класичну. Ефектні сюжет, мова.

Альтернатива як спосіб самовираження молодих українських письменників.

І. Карпа (1980 р.) — «Фройд би плакав» (2004), «50 хвилин трави» (2004) — написані у формі щоденника, яка надає прозі неабиякої сміливості й відвертості (автор, який водночас є героєм, може писати про все, що заманеться, не надто переймаючись сюжетом, колізіями, персонажами).

Любко Дереш (1984 р.) — (трилогія) романи «Культ», «Поклоніння ящірці», «Намір!»

У романах «Культ», «Поклоніння ящірці» широко висвітлено проблему молодіжних субкультур, які тут описані дуже точно й колоритно [10].

Світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Визначальні риси постмодернізму:

- культ незалежної особистості;

- потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

- прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

- бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

- використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

- зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

- суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

- сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

- запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

- як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;

- іронічність та пародійність.

Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, О. Ульяненка, С. Прощока, В. Медведя, О. Забужко та інших.

Хоча постмодернізм — явище космополітичне, сьогодні вже можна казати про те, що він є чинником ментальності для кожної країни і має своє національне коріння. Саме на світовому історико-культурному тлі і проступає національна органічність цього специфічного художнього явища. України, він цікавий передовсім як художній феномен — реакція на естетичні і політичні заборони, жорстокий контроль з боку тоталітарних держав, коли в літературу «пробивалася усіма мислимими і немислимими шляхами сміхова культура, карнавальне — блюзнірське начало»(Ю. Гусєв). Здається, творчість Юрія Андруховича, культового українського письменника і поета останніх десятиріч, дозволяє зробити припущення, що витоки ментальності українського постмодернізму — в традиціях українського бароко, бурлескно-травестійній поетиці, народних потіхах, гучних маланках, забавах українського вертепу. Недарма Ю. Андрухович отримав титул Патріарха відомого літературного угруповання «Бу-ба-бу» (Бурлеск — Балаган — Буфонада), яке першим в українській літературі у 80-х роках XX ст. почало відтворювати карнавальні та буфонадні традиції. Віддавши свого часу данину творчості молодого українського поета Богдана-Ігоря Антонича і визначивши його помітне місце в європейській модерністській літературі, Андрухович сам піднявся до європейського визнання, проклавши українській літературі шлях до європейського постмодерну. Отримання ним престижних літературних премій ім. Й. Гердера та Е. Ремарка, а також членство у Європейському парламенті культури (Швеція) — свідчення тому. Сьогодні Ю. Андрухович грає нові ролі: він не лише автор-»практик» par excellens (прозаїк, поет, драматург, публіцист, перекладач, есеїст, редактор, теоретик літератури, кіносценарист), а й активний суспільний діяч і культуролог. Його творчість, також як і сама харизматична постать Патріарха, завжди викликали багато неоднозначних думок. Воно і зрозуміло: до талановитих людей у нас ставляться прискіпливо. Пережити чужий успіх і талант — нелегкий іспит, та ще коли так дратують молодість, фотогенічність і вміння подати свою особистість в ЗМІ. Юрий Андрухович не є членом Спілки письменників України, але його творчість (діяльність в літературному угрупованні «Бу-ба-бу», поезія 90-х) введена до шкільних програм з української літератури і синхронно збігається з вивченням постмодерністських творів серба Милорада Павича за програмою із зарубіжної літератури («Хозарський словник»/ «Дамаскин»). Тому саме лінгвістичний аспект українського постмодернізму, дослідження функціонування мовної гри в творчості Ю. Андруховича, яка є не лише основою для гри з мотивами та стилями літературних попередників, а й засобом гри з читачем, видається вельми актуальним: в сучасних умовах викладання літератури як мистецтва слова це є ще одним шляхом до осягання та інтерпретації художнього тексту, тим більше — постмодерністського твору.

Для української літератури постмодернізм — це передовсім «посттоталітаризм», а не «неомодернізм», він не витворює «спільного континіуму з тим, що йому передує» (Д. Наливайко). Фаза, яка безпосередньо повинна була передувати постмодернізму, залишилася як на «маргінесах вітчизняного наукового дискурсу» (Є. Волощук): на пальцях можна перелічити монографічні дослідження творчості засновників модерністської прози, українські роботи з розробками теоретичних проблем західноєвропейського модернізму, а також переклади окремих зарубіжних філософських, культурологічних інтерпретацій творчості модерністських митців, так і вітчизняної історії: диктатурами, етнічними чистками, світовими війнами, попелом «було зупинено, вибито, вирізано до ноги модернізм — будь-який: віденський (еталонний), празький, краківський, львівський, дрогобицький, натомість прийшла післямодерністична пустка, велика вичерпаність з безконечно відкритою потенційністю. ..»(Ю. Андрухович). Це ще раз актуалізує протиріччя між західним дискурсом, який має потужну традицію рефлексування над феноменом модернізму, й українським, для якого шлях, подоланий Заходом упродовж доби Модерну, залишається тільки вельми умовним контуром. Як доба українського бароко вирізняється з-поміж інших тим, що йому не передувала культура Ренесансу, як це було в Західній і Центральній Європі, так і український постмодернізм виникає з «пустки», утворюючи, зокрема на Галичині, свій специфічний тип нової культури, маргінальний, провінційний — «в тому сенсі, в якому Центральна Європа не могла і не хотіла бути центром (що не заважало їй постійно запліднювати центри своєю живою спермою, перевертати системи цінностей, формувати потоки свідомості)»(Ю. Андрухович). Особливою рисою галичанського постмодернізму є те, що творився він в регіонах, на колишніх теренах Австро-Угорської імперії, де панувало чотири мови, перепліталося коріння різноманітних культур, існувало одночасне відчуття спільності та індивідуальності, комунікації «я/інший», в цій «буферній зоні» з її територіально-духовним вектором на Захід, до Європи Кафки і Кундери, Музиля і Джойса, Жене і Піранделло, з її штучністю, хаотизмом людського буття, «відсутністю будь-яких осей, суцільними вузлами сполучень вертикального і горизонтального і навпаки». Чи не тому Ю. Андрухович та його брати по постмодерністському перу стають ватажками українського постмодерну, що їхня галичанська сутність виявилася якнайкраще підготовленою до сприйняття еклектики та «гіперрецептивності» (Ю. Ковбасенко) нової культури? Місто Львів, з якого власне і почався «весь цей джаз», — місто стертих кордонів, клаптиковість, мішаність, поєднання непримиренного і непоєднуваного, «справжній цирк аномалій», «рухома колекція екзотів і потвор» (Ю. Андрухович), з його споконвічною мовно-національною поліфонією — і став своєрідним «середмістям» творчості бубабістів, об'єктом їх перших інспірацій з мовою, цитаціями із даної національної культури, типом гумору і іронії, забарвленням філософських проблем, власне тим, що Д. Наливайко назвав би «ментально-емоційним комплексом» нової культури.