Українська література 9 клас. Плани-конспекти уроків для шкіл з російською мовою навчання - В. В. Паращич 2009

Позакласне читання. О. Стороженко. Оповідання «Голка», «Скарб»
Українська література кінця XIX ст

Всі публікації щодо:
Стороженко Олекса

Тема. Позакласне читання. О. Стороженко. Оповідання «Голка», «Скарб».

Мета: ознайомити учнів із життям та творчістю письменника, викликати зацікавлення ними; сприяти розвитку читацьких інтересів; розвивати навички самостійного читання, аналізу творів, вибору книг до смаку; виховувати активну життєву позицію, любов до книг, почуття гумору, естетичний смак.

Обладнання: портрет письменника, видання творів, ілюстрації до оповідання.

Теорія літератури: каталог, анотація, жанри, засоби комічного.

* Проводяться за індивідуальним планом учителя.

ХІД УРОКІВ

І. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ШКОЛЯРІВ

Вступне слово вчителя.

Ні для кого не є таємницею, що тільки та людина, яка прагне до пізнання, багато читає, може розвиватися. І не лише інтелектуально, а й духовно.

Тому читання художньої літератури в житті людини має велике значення. Для того щоб розширити свій кругозір, визначитися із власними уподобаннями, слід познайомитися з різноплановими та різножанровими творами.

Українці здавна любили й цінували гумор, дотепне, влучне слово. Сьогодні ми поговоримо про українського письменника ХІХ століття, у творчому доробку якого значне місце посідають гумористичні твори. Це — Олекса Стороженко. Його ім’я і творчість мало відомі сучасному читачеві, оскільки довгий час замовчувалися.

ІІ. ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ Й МЕТИ УРОКІВ

«Хвилинка мудрості».

ІІІ. СПРИЙНЯТТЯ Й ЗАСВОЄННЯ УЧНЯМИ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

1. Бесіда (експрес-анкета).

— Яку книжку ви нещодавно прочитали?

— Назвіть її тему, жанр.

— Що вплинуло на ваш вибір?

— Наскільки цікавою та повчальною виявився твір?

— Що вам заважає читати більше?

2. Колективна робота.

(Учні разом з учителем складають поради для тих, хто не читає і не любить читати. Наприклад: визначитися з тим, які проблеми цікавлять; піти в бібліотеку, спитати поради бібліотекаря; погортати книжки, прочитати анотації до них, перечитати уривки; скористатися порадами друзів, які люблять читати.)

3. Повідомлення учня про О. Стороженка.

4. Зачитування «цікавинок» з книги В. Шевчука.

(Учитель зачитує цікаві епізоди із життя О. Стороженка, описані В. Шевчуком у книзі «З вершин та низин». (Див. Додаток 1 до уроків № 66-67).)

5. Переказ сюжету оповідання О. Стороженка «Голка».

(Текст оповідання див. у Додатку 2 до уроків № 66-67.)

6. Евристична бесіда.

— Про які часи йдеться в оповіданні?

— Як поводився польський магнат Потоцький із селянами? Який він був за характером?

— Що можна сказати про Кондратовича?

— Що в оповіданні є смішним, а що — сумним?

— Наведіть приклади гумору та сатири.

(Гумор: вимога показати голку; сатира — опис одягу Потоцького і його намагань «відмолити» гріхи, зроблені за тиждень.)

— Який твір народної творчості нагадує це оповідання? (Казку, анекдот.)

— Що, на ваш погляд, є повчальним в оповіданні? (Захист людиною власної гідності й честі, кмітливість, наполегливість у досягненні мети, почуття гумору.)

7. Колективна робота.

(Учні переказують, зачитують уривки з оповідання О. Стороженка «Скарб».)

8. Евристична бесіда, виконання завдань пошуково-дослідницького характеру.

— Накресліть умовну лінію життя головного героя оповідання «Скарб» Павла. (Немовля — хлопчик — парубок — чоловік (спить на перині, на печі, у садку; лінія життя рівна, без подій, інтересів, друзів, мети; єдина турбота — поїсти та поспати).)

— Чи може, на ваш погляд, таке бути в реальному житті? (Може, але письменник дещо перебільшив, гіперболізував.)

— Що викликає у вас сміх, насмішку, а що — осуд?

— Які засоби комічного використовує автор? Наведіть приклади і зробіть висновки. (Просторічні та лайливі слова (телепень, скажена, орав здорово); комічні порівняння, фразеологізми (як той пуцьвірінок, буцім з його чортяка лико дере, як на живіт кричить, як горох з мішка); гіпербола (не випускає мати сина надвір цілий рік — то холодно, то жарко, то сиро); вживання середнього роду замість чоловічого (його вигнало та розперло); комічний портрет («Пика широка та одутлувата, як у того салогуба, а руки білі та ніжні, як у панночки»); іронія («заснув манесенький»); прізвисько Лежень; комічні події (скарб у дохлому хорті), комічні ситуації (Павло сердиться на груші, що самі до рота не падають), комічно-іронічне прислів’я («Хвалить шинкар п’яницю, а дочки своєї не віддасть!») тощо.

Висновки. Засоби комічного автор використовує, щоб висміяти і навіть викликати відразу до людей, які нічого доброго в житті не зробили, прожили марно й безцільно, користуючись із плодів праці інших.)

9. Інтерактивна вправа «Коло ідей».

✵ Яким є символічне значення скарбу в оповіданні?

Орієнтовні відповіді

— Узагальнений образ щастя;

— добробут, достаток;

— любов

— здоров’я, життя.

10. Міні-диспут.

— Що таке справжній скарб?

— Чи так уже й не потрібне людині багатство?

IV. ПІДБИТТЯ ПІДСУМКІВ УРОКІВ

Інтерактивна вправа «Мікрофон»

✵ Продовжіть речення.

«Я зрозумів (зрозуміла), що …»

«Читання художніх книг для мене …»

«Я відкрив (відкрила) для себе.»

V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Повторити увесь пройдений за рік матеріал.

ДОДАТОК 1 ДО УРОКІВ № 66-67

Письменник, вояк і слідчий

Олекса Стороженко, беручи участь у війні з турками, відзначився в битві під Журжею у 1829 році і одержав за хоробрість найвищу тодішню нагороду — орден св. Георгія. Так само славився письменник великою вправністю у розбиранні найскладніших слідчих загадок. Чинити це допомагали йому глибоке знання народного життя, здатність до тонкого психічного аналізу і вміння захоплювати співбесідника. Він не був слідчим за фахом, але до його таланту зверталися в особливих, надто заплутаних і важливих справах. Ось один випадок, що його зумів блискуче розплутати письменник.

У 1839 році цар Микола І їхав по Житомирському тракту. Він звернув увагу на чоловіка, що лежав неподалік хати в селі Борщагівці, голова якого була загорнута в свитку. Кілька царських прислужників підійшли до чоловіка і з жахом побачили, що перед ними труп старого селянина з побитою головою.

Цар наказав вияснити цю справу, але всі зусилля поліції виявилися марні. Тоді київський генерал-губернатор Д. Бібіков попросив розібратись у цьому свого чиновника з особливих доручень — Олексу Петровича Стороженка.

Письменник поїхав до села Борщагівки і незабаром виявив, що вбитий жив тільки з однією десятилітньою онукою, був він тверезий, хазяйновитий і мав гроші, які ховав у скрині. Дівчинка оповіла Олексі Петровичу, що ввечері до них постукав якийсь чоловік і попросив впустити його. Коли дід відчинив, напасник кинувся на нього, вдарив, тоді відчинив скриню і забрав гроші. Дівчинка забилася в куток і не ворухнулася — злочинець її не помітив.

Стороженко пішов по селу і почав вести всілякі розмови. Один селянин здогадно сказав, що це міг зробити хтось із солдатів піхотної роти, що стояла в Борщагівці. Олекса Петрович вирішив допитати солдатів. Він сів біля дверей, щоб самому лишатись у затінку, а світло щоб падало на того, хто входить. Солдат впускали по одному, і мали дивитись вони слідчому в обличчя. В шести солдатів в очах промайнув якийсь неспокій, і Стороженко наказав їх затримати.

Приблизно в ту ж таки пору, коли було вбито діда, Стороженко посадив дівчину в той-таки куток на печі, де вона й сиділа, а солдатам наказав по кілька разів підходити до дверей і казати ті слова, які казав напасник, впрошуючись до хати. Солдат підводили шість разів у різному порядку, і щоразу дівчинка вказувала на один знайомий голос. Солдата заарештували.

Виявилося однак, що в час злочину цей солдат був під арештом, а вартовими — ті, кого Олекса Петрович підозрював. Після допиту солдати з плачем упали до ніг Стороженкові і зізналися, що вони випустили арештованого на півгодини змінити сорочку. Притиснутий до стіни, злочинець зізнався.

Стороженко був чоловіком величезної фізичної сили, він згинав двогривенні монети і міг тягти під гору 10 пудів, тобто 160 кг.

(Із книги Валерія Шевчука «Із вершин та низин»)

ДОДАТОК 2 ДО УРОКІВ № 66-67

Голка

Оповідання

За давніх часів колись на Україні були такі люди, що не признавали над собою ніякої влади. Кожний з них мав старшого за ворога, рівного за брата, бо в рівні поважав самого себе, власну самостійність, а менших мав за бидло, прах, посміття. Усе, що Господь щедрою рукою розсипав по світу, усе те побачили б у їх палацах, а кругом тих палаців — непокриті халупи, обідраний, голодний і холодний люд. Усе добре і чуле, чим наділя Господь чоловіка, даючи йому серце й душу, усе те в них заплило ґлеєм чванства, ганьби і ненатлі (ненажерливості). І як то чудно усе в них зложилось і перекорилось: проповідували вольность, непідлеглість, а тим часом чухрали батогами свою ж таки шляхту! Палили слободи, вибивали народ тисячами і плакали над їх безголов’ям. Строїли монастирі, костьоли, а душі свої губили у тяжких гріхах. На втіху собі стріляли, палили й вішали людей, без вини карали, без заслуги награждали, для своєї користі переганяли на лембик чоловічі сльози, трудовий піт і кров, щоб з відра добути хоч одну краплю золота. Хоч би увесь світ з людьми вверх дном перевернувся, тільки б їм було добре, тільки б усе робилось по їх волі, як їм схотілось. Широко і далеко простягалась та воля; здається, якби вона встала, то й неба б дістала!.. А знаєте, люди добрі, як звали тих людей?.. Польськими магнатами!..

Розкажу вам дещо про одного із сього кола магната, про Потоцького, що жив колись у Тульчині. Може, ви чували, що він на своєму віку виробляв? Немилосердний він був до всього люду, а найгірше до жидів. Для своєї втіхи чого він з ними не виробляв!.. Було, намалює вуглем на стіні чортяку, себто «чарний кіт», та і приневолює жида улучать того кота камінцями, розпаленими в комінку. Тільки жид доторкнеться до камінця і репетує: «Вай-вай!» — попік, сердешний, пальці! а той його канчуком. «Улучай, — каже, — іродів сину, а не то — до смерті зачухраю!» Нічого робить, хапа неборак камінець, шпурне; коли не влучить — б’є жида за те, що промахнувсь, а влучить, знов шмага. «За що, — каже, — б’єш чарнего кота?» та так і грається з ним, як кіт із мишею, поки не замордує бідолашного до полусмерті.

Раз встрелив він жида — не свого, а другого якогось пана, такого ж магната, як і сам. Та ще як і встрелив! Дав жидові дукат та й каже: «Лізь лишень на вербу та кукай». Жид зліз, тільки кукнув раз, вдруге, а Потоцький приложивсь, як торохне, так він, сердешний, — пук, об землю: тут його й чорти вхопили. «Глянь, — каже Потоцький, — кука на вербі, я думав, що зозуля, та й встрелив». От пан того жида і розсердивсь за се на Потоцького. «Як, — каже, — ти осміливсь встрелить мого жида? Хіба у тебе мало своїх?» Бачите, вступився за чоловіка!.. Так Потоцький звелів накласти цілісіньку хуру жидів, та ще зверху і рублем, як снопи, пригнітив та й одіслав до того пана, одписавши: «Не сердься, голубчику, от тобі за одного цілу копу посилаю!»

Бувало й таке, що деколи, вертаючись з полювання в осінню темну ніч, запалить слободу, щоб видко було йому дорогу доїхать до свого палацу.

Раз подобалась Потоцькому якась дуже гарна молодиця, та не піддалась: чого вже він їй не давав, як біля неї не заходжувавсь! От чортяка і вхопив за серце магната: призвав до себе якогось дотепного маляра-волоха і звелів йому списати з тієї козачки патрет. Як скінчив волох той патрет, от і приніс його до Потоцького; привели й молодицю. Глянув магнат на неї і на патрет — стоять перед ним, як дві сестри: обидві такі ж і гарні, і смутні, і тим же гордим поглядом на його дивляться. Довго Потоцький дивився на патрет, а там понуро глянув на козачку та й каже: «Бачиш, як я поважаю твою красоту! І унуки побачать, яка ти була гарна: а за те, що твоє серце не приклонилось до мого кохання, ти повинна вмерти: коли не мені, то не доставайся ж нікому!..» Вихопив із-за пояса пістоль та й застрелив небогу!

Так отакий-то був дзіндзівер — зух (шибеник, паливода) Потоцький!.. Тепер вже, як почуєте про мою голку, то вона не здасться вам за брехеньку. От слухайте.

Кілька миль од Тульчина, коло одного майонтку Потоцького, жив з жінкою, з дітьми небагатий шляхтич, пан Кондратович. Мав він кілька моргів земельки, фольварочок, добре працював і, хвалити Господа, не прохав ні в кого хліба. Розсердився на нього за щось економ того майонтку, пан Тридурський, а кожний з економів теж удавав із себе Потоцького, та й вигнав бідного шляхтича з жінкою, з дітьми із власної хати. Що робить бідолашному шляхтичу? Не запозиваться ж йому з магнатом! От він осідлав коника та й поїхав собі в Тульчин до самого Потоцького, щоб здаться на ласку і правду його ясновельможності.

Не доїжджаючи милю до Тульчина, Кондратович здалека побачив поїзд Потоцького. Сам він їхав попереду, а за ним цілий шкадрон жовнірів, козаків, доїжджачих, стременних і псарів з гончими й хортами. Дуже зрадів Кондратович, побачивши Потоцького. «Се, — дума, — сам Господь посила його мені; може, він ласкаво мене вислухає і звелить вернути заграблену худобу». Зупинивши коня, зняв шапку і стоїть собі: не осмілився сам і під’їхати до гетьмана. Аж ось сам Потоцький шпигнув коня острогами і підскочив до Кондратовича.

— Хто їстесь? — спитав Потоцький.

— Шляхтич, ясновельможний пане, — одповів Кондратович, нахиляючись аж до луки.

— А маєш голку? — знов спитав Потоцький.

— Кондратович вип’яв баньки, дивиться йому у вічі, не зна, що й казати.

— Маш голке, гунцвот, лайдак? — гримнув Потоцький, і брови нахмурив, і почервонів: вже й розсердився. Так зараз його чортяка і вхопить за серце.

— Нема, ясновельможний пане, — одмовив Кондратович.

— Німа! — крикнув Потоцький, аж зубами заскреготав. — Патшай, — каже, показуючи застромлену в рукаві голку, обкручену ниткою, як буває у кравців, — патшай; я грабя Потоцький, коронний гетьман, над панами пан, мам сто городів, і в мене є голка, щоб часом, як розірветься, зашить, а ти — ланець, безштанько, і в тебе нема?.. Ануте, хлопці, дайте йому в скуре(в шкуру)!

Не дали йому бісові котолупи і слова промовити, стягли раба Божого з коня і почали чухрать канчуками; а Потоцький дивиться та приговорює:

— Отак дурнів вчать та на розум наводять! Отак і ти вчи і лупи їх власною моєю рукою!

Може б, ще більше всипали небораку, так на його щастя схопився зайчик; от Потоцький покинув Кондратовича і чкурнув за куценьким. Не схаменувсь бідолаха Кондратович, відкіль йому і лихо склалось; думав знайти защиту, правий суд, а знайшов, ні за що, ні про що, люту кару. «От тобі, — думає, — й панська правда! Запозивай тепер магната до Божого суду!..» — Заплакав сердешний і поїхав у Тульчин до свого родича, що служив у По- тоцького конюшим. Приїхавши, розказав йому все, як було, як його Тридурський ограбував, як Потоцький одчухрав.

— Яка ж тепер у тебе думка? — пита родич.

— От яка, — каже Кондратович, — тепер мені вже не до земельки, нехай чортам достається, жінку з дітьми оддаю на волю Божу, а сам … пропаду, а вже оддячу диявольському сину!

Нічого казать, завзятий-таки з біса був і Кондратович — не з того десятка, що гоють свою спину чужими дукатами. Та ще, нівроку йому, і здоровий був, на одну руку трьох би таких вклав, як Потоцький.

— Не журись, — каже родич, — оддячиш, коли вже тобі так того схотілось; я тобі і пораду дам. Чи ти знаєш ту капличку, що в кінці парку?

— Як не знать! — відповів Кондратович, а сам затрусився од радості.

От у сю ж капличку, — каже, — родич, — Потоцький, перерядившись старцем, щосуботи ходить одмолювать у Почаївської Богоматері гріхи, що за тиждень назбираються. Завтра субота; устанеш раненько, то там його і застукаєш, як сотника в горосі, і що душі твоїй схочеться, те з ним і зробиш.

Кондратович, почувши се, як на світ народився. Зараз і вигадав, що йому робити. Велика радість для чоловіка — помогти тому ворогу, котрого покарала злая година, а ще більша — оддячить моцному ворогу. Здається, краєш його не за одного себе, а за всіх, за все те лихо, що він робить людям.

Іще чорти не бились навкулачки, як Кондратович, узявши добрий малахай, потяг у парк до каплички. Не доходячи до неї з півгонів, забрався в гущину та й стереже Потоцького, як той кіт мишу. Тільки почало трохи розвиднюватися, аж чує Кондратович: щось залопотіло; дивиться: іде Потоцький, такий обірваний та обшарпаний, у семиряжці іще й з торбою через плече. Кондратович і дух притаїв, оком не змигне; дивиться: увійшов Потоцький у капличку і став молиться. То простягнеться крижем (хрестом), то кулаками в груди себе стусує, то руки догори підійма — живий на небо лізе. Устав Кондратович, аж труситься, так йому закортіло напитися тії помсти. Дав Потоцькому трошки помолиться, а там увійшов у капличку, ударив кілька поклонів і став голосно молиться:

— Найсвєнтша матко, — каже, а сам своє дума, — пошли усякого щастя, здоров’я, талану і довголіття дідичу нашому, ясновельможному пану Потоцькому за те, що він нас, дурнів, вчить і до розуму доводить! Нехай він і діти його панують над нами до кінця світу!

Потоцький притулився в куточку і слуха, аж облизується: як маслом по душі його маже тією молитвою. Зараз пізнав, що це той шляхтич, котрому вчора він задав шваби (образи). Скінчивши молитву, Кондратович обернувсь до Потоцького та й пита:

— А що ти тут робиш, старцю?

— Молився, вельможний пане, — одповів Потоцький, низенько вклонившись і затуляючись торбою, щоб часом не пізнав його шляхтич.

— А маш голку?

— «Бач, який розумний! — подумав Потоцький. — Мабуть, вже у нього голка є».

— Чи маш голку? Гунцвот, лайдак! — гримнув Кондратович, визвірившись на Потоцького.

— Німа, вельможний пане, — одповів Потоцький, а сам мерщій до дверей, думає: «От собі на лихо навчив чоловіка. Щоб не задав він мені такої прочуханки, як я йому вчора».

— Німа! — крикнув Кондратович, простягаючи руку. — Ось дивись, — каже, — я гоноровий шляхтич, мам кілька моргів землі, два коні, корову, чотири свині, у мене є голка, щоб не ходить обірванцем, а ти гольтіпака, ланець, безштанько, а в тебе нема?!

Та се кажучи, хап його за чуб: вихрив, вихрив, далі голову між коліна, ну його шмагать малахаєм; шмага, шмага, а сам приговорює: «Отак батько наш Потоцький звелів дурнів вчить та на розум наводить! Не я тебе б’ю, а б’є власна його рука!» Супонив, супонив, поки він не зомлів. Вдовольнивши серце й душу, Кондратович плюнув на Потоцького та й пішов собі до родича.

— А що? — спитав родич, побачивши Кондратовича.

— Знатного перегону задав, — каже Кондратович, усміхаючись, — буде згадувать ту голку по суботах!

— Тікай же швидше, а то щоб він на шибениці тебе ще не провітрив!

— За що?.. Хіба ж не сам він звелів мені дурнів вчить?!

— Адже ж я трощив не його, а старця, і ще власною його рукою. Та куди ж і тікать од Потоцького? Хіба на той світ, а на сім не сховаєшся!

— Та воно так, тільки гледи: ти сам знаєш, що у тих магнатів така правда, як у цигана сорочка: і коротка, і латана. І правда та у них, як кий в руці: яким кінцем схоче, тим і вдарить.

Отак поговоривши, та й прислухуються, яка буде чутка об Потоцькому. Аж ось зайшов до родича з двору служонца та й каже, що гетьман вчора на полюванні трошки застудився й занедужав.

На другий день, тільки вернулись з костьолу, аж прибіг козак.

— Чи тут, — пита, — гостює пан Кондратович?

— Тут, — каже, родич, — а нащо вам?

— Гетьман кличе до себе: нехай швидше йде!

Сміло пішов Кондратович до Потоцького, думає собі: «Що буде, то й буде, а буде те, що Бог дасть».

— Тільки побачив його Потоцький, зараз і крикнув:

— А що, чи маєш тепер голку? — тільки вже спитав не так, як тоді, а ласкаво, усміхаючись.

— Маю, ясновельможний пане! — одвітив Кондратович, показуючи голку.

Глянув на неї Потоцький, неначе не бачив, а там вже не тільки очі, і спина бачила ту голку.

— А чи не трапилось тобі ще навчить якого-небудь дурня? — пита гетьман, а сам пильно дивиться на Кондратовича.

— Як не траплялось, ясновельможний пане! — сміливо одказав Кондратович. — Вчора у капличці спіткав якогось старця і добре одшмагав, довго буде згадувать ту голку.

Тут Потоцький став розпитувать Кондратовича, відкіля він і за чим приїхав. От він і розказав йому все що треба. Гетьман ласкаво його вислухав, узяв лист паперу, щось написав та й каже:

— Озьми сей розказ і оддай його глувному економу, то все зробиться, як тобі й не снилось!

Кондратович подякував гетьману, поцілував полу його кунтуша і пішов у контору. Тільки прочитав той лист глувний економ, як витріщиться, як крикне:

— Кілька літ служу його ясновельможності, а він мені десяти грошей не подарував, а тут чорт батька зна кому і за віщо дає і гроші, і землю!

— Се ж моя земля, — каже Кондратович, — ще батьківська. Не свою дає, а ту, що пан Тридурський заграбив!

— Розказуй — не свою!.. Потоцький звелів в придачу до твоєї землі дать утроє стільки, і ще двісті дукатів, от що!

— Так тобі жаль чужих грошей, а не жаль чужої спини?

— Позавчора Потоцький всипав мені двісті канчуків, а сьогодні одсипав двісті дукатів: так покуштуй перше канчуків, та тоді вже і завидуй ласці його ясновельможності.

Забравши гроші і розказ до пана Тридурського, Кондратович подякував родича за пораду і поїхав собі додому, веселий і щасливий. Хоч спина ще не загоїлась, так думка ж і серце вже не щеміло.

Не пройшло і тижня після того як поїхав Кондратович, прибіг пан Тридурський до Потоцького і — пуць йому в ноги.

— Змилуйся, яснеосвіцоний пане, — заголосив, — пся крев, гунцвот Кондратович віку мені збавив, до полусмерті зашмагав канчуками, трохи голови не відкрутив із чубом.

— За віщо? — спитав Потоцький.

— Чорти його батька знають, за віщо! Стрів мене одного у лісі та й пита: «Маш голке?» — «Нема», — кажу. А він як крикне: «Ах, ти голодранець! Патшай, — каже, — показуючи застромлену у рукаві голку, — я ласки пана Потоцького обиватель, а ти наймит, приплентач, і в тебе нема?» За чуб мене, стяг з коня і давай трощить. Та ще й приговорює: «Отак батько наш Потоцький звелів дурнів вчить та на розум наводить! Не я тебе б’ю, а б’є його власна рука!»

Пан Тридурський думав, що Потоцький, почувши се, розлютиться, звелить повісить Кондратовича, а Потоцькому й байдуже: регочеться собі, аж за живіт береться. Тридурський, щоб його розжалобить, розказує, яка важка рука у Кондратовича. А Потоцький ще гірш сміється, аж ніжками дрига та регочеться. Де б то йому не знать, яка там рука у Кондратовича! Далі, як натішився вволю, і пита пана Тридурського:

— А в якій ти школі вчивсь?

— У Межиріцькій, у піярів, ясновельможний пане, — каже пан Тридурський.

— А як ти добре вчивсь і слухав своїх научицєлів (учителів), чи була тобі за се яка винагорода?

— Як же! Патери вішали мені на ланцюжку мідну бляшку, а мати годувала марципанами з мигдалями.

— Ну, як вернешся ж в майонток, то зараз одішли Кондратовичу сто дукатів за те, що він добрий учень.

Пан Тридурський, було, сперечаться, так куди! Потоцького не переспориш: що він раз сказав, то так і буде. Його воля — усім закон, він і сам їй кланяється, як той хлоп панові.

Довго втішались тією голкою. Далась вона не одному взнаки, не одного шпигнула. Було, як хто хоче оддячить своєму ворогові, то й присікається до його: «Чи маш голку?» Як нема, то б’є і товче його. А жалуватися до Потоцького хоч не ходи: посміється і ще й грошей дасть тому, хто бив. Було як од чорта хрестом, так од ледачого чоловіка, од якого-небудь прочвари, оборонялись тією голкою. Хто б куди не їхав, то хліба не візьме на дорогу, а вже голку застромить у рукав.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.