Формування предметних компетентностей на уроках літератури - Матюшкіна Т.П. 2021

Перекладацька діяльність Павла Тичини (на матеріалі перекладу лібрето Ріхарда Вагнера до опери «Лоенгрін»)

У статті досліджено специфіку перекладацької діяльності П.Г.Тичини. Проаналізовано теоретичний і практичний внесок письменника в українське перекладознавство, наведений приклад майстерного перекладу українською мовою фрагмента лібрето Ріхарда Вагнера «Лоенгрін».

Ключові слова: перекладацька діяльність, оригінал і версія перекладу, принципи перекладу Павла Тичини, зображувально-виражальні мовні засоби.

Мета статті: дослідити основні принципи роботи над художніми перекладами іншомовних творів Павла Тичини на матеріалі його перекладу з німецької фрагменту лібрето Ріхарда Вагнера до опери «Лоенгрін», розкрити мовне багатство української версії всесвітньо відомої легенди про Рицаря Лебедя — посланця короля Грааля.

Творчість П.Г.Тичини досить ретельно досліджена. Про нашого видатного земляка писали Барка В., Білецький О., Бойко І., Гадзінський В., Гальченко С., Жадько В., Зеров М., Коцюбинська М., Лавріненко Ю., Лейтес А., Яшек М., Майфет Г., Павленко М., Новиченко Л., Овчаренко М., Родко М., Стус В., Тельнюк С., Цалик С., Селігей П., Юринець В. та інші. Але предметом уваги були переважно поетичні здобутки, неповторний авторський стиль, новаторство в галузі віршування. Проте Павло Тичина належить до тієї когорти українських письменників, які успішно поєднували в собі дві грані обдарованості: оригінального письменника і перекладача. Серед них — Максим Рильський, Микола Бажан, Леонід Первомайський, Дмитро Павличко. Численні переклади українською Павла Тичини з сорока мов світу обумовили наш інтерес до цієї сфери діяльності видатного українського письменника, яка потребує глибшого дослідження й належної оцінки.

Як і його попередник Іван Франко, Павло Тичина щиро захоплювався досягненнями інших літератур та намагався через їх творче освоєння збагатити культуру рідного художнього слова. Без сумніву, саме це надихало поета на створення значного доробку на перекладацькій ниві [9]. Але не тільки.

«...Я володію арко-дужним перевисанням до народів...» — широко цитовані рядки Павла Тичини із вірша «Чуття єдиної родини» (1936) із однойменної збірки поезій (1938р.) якнайкраще свідчать про гуманістичну спрямованість творчості українського поета, про інтерес до культурних здобутків інших народів, про відчуття своєї приналежності не тільки до української нації, але й до світової спільноти, яку об’єднує «планета людей» (за Антуаном де Сент-Екзюпері), про прагнення жити в мирі й дружбі, бо для пасажирів корабля під назвою «Земля» альтернативи зберегти свій спільний дім немає. Здавна відомо, що знання мов прокладає шлях до порозуміння між людьми різних національностей. Це добре усвідомлював Павло Тичина як поет-інтернаціоналіст, і переконував інших у тому, що «звернення до людей їх рідною мовою завжди породжує «нічим непереборне почуття дружби і радісної прихильності» [13, с. 183].

Водночас, поет, який оволодів майже 20-ма мовами, ставив перед собою завдання познайомити українського читача з кращими набутками радянських народів і світового письменства, змусивши іншомовних літературних побратимів «заговорити» українською, бо понад усе дбав про розвиток і функціонування української мови — мови свого народу, якому вірно служив протягом усього свого життя.

Відомо, що інтерес до мов виник у Павла Тичини іще під час навчання в семінарії у Чернігові, де він опанував старослов’янську, староєврейську і латинську. І першим, хто підтримав прихильність юного семінариста до перекладацької діяльності був саме М.Коцюбинський — добрий наставник Павла Тичини, який радив перекладати «з російської на українську», особливо кращі твори дитячої літератури російських письменників. 1948 року Павло Тичина, уже на той час відомий поет і громадський діяч, писав в анкеті, що володіє французькою, німецькою, турецькою, вірменською [5, с.23].

Серед майстрів слова у Павла Григоровича були свої пріоритети. Його цікавили письменники українські і російські, вірменські, башкирські, татарські й грузинські, латиські, болгарські, турецькі...[13, с. 186]. Перевагу надавав представникам слов’янства. Так, Петро Новохацький писав про те, що Павло Тичина добре знав болгарську літературу. Цитував болгарською Христо Ботева. Переклав до двадцяти болгарських поетів, прозаїків і драматургів. Серед них: Христо Ботев, Іван Вазов, Христо Смирненський, Никола Вапцаров, Людмил Стоянов, Орлин Василев...[13, с. 185-190]. А ще багато зробив для того, щоб гідно були представлені в нашій літературі прибалтійські письменники.

Перекладацька діяльність була досить інтенсивною попри загальну завантаженість поета. У повоєнні роки перекладав російських письменників — Пушкіна, Рилєєва, Одоєвського, Бестужева, Горького, Маяковського, Прокоф’єва, Суркова, білоруських — Бровку, Чорного, Богушевича, литовських — Венцлова, Донелайтіса, Неріса, Майроніса, вірменських — Сундукяна, Сільву Капутікян, Боряна, Абовяна, грузинських письменників — Леонідзе, осетинського — Хетагурова, казахського — Джамбула, чуваського — Сеспеля, молдавського — Балцана. Із усної народної творчості слов’янських народів — «чеські, моравські та словацькі народні пісні» [8, с. 104-105].

«Збірку чеських, словацьких і польських пісень» (1952 р.) у перекладі Павла Тичини високо оцінив Максим Рильський, зазначивши, що Павло Григорович «продовжує одну з найкращих традицій дружби слов’янських народів», а тексти пісень, уміщені у збірці, перекладені українською мовою. «з властивою поету майстерністю, з характерним для нього поєднанням стилістичних особливостей оригіналу з чудовою простотою і задушевністю української пісні» [7, с. 178].

Павло Тичина був дуже прискіпливим до себе, і саме ця вимогливість, прагнення до самовдосконалення, бережливе ставлення до іншомовного слова, бажання зберегти авторську ідентичність сприяли створенню художньо довершених перекладів. Це підтверджує Валентин Бичко: «П.Г.Тичина страшенно не любив шаблону, затертих і загальних фраз, недбалості, словесні неточності» [17, с. 79].

Павло Григорович, безсумнівно, був обізнаний із теорією перекладу. Припускаємо, що до певної міри розділяв теоретичні погляди на переклад Максима Тадейовича Рильського (висловлені у статтях, нотатках та видані пізніше окремою книгою — «Мистецтво перекладу»)[14]. Перекладацькому кредо Рильського — зберігати багатство думки й мови, особливості творчого обличчя поета — із вірша «Мистецтво перекладу» —

Треба, щоб слова

З багатих не зробилися убогі,

Щоб залишилась думка в них жива

І щоб душі поетової вияв

На нас, як рідний, з чужини повіяв [8, с. 107] —

суголосні рядки Тичини із поезії «Чуття єдиної родини»:

До мови доторкнешся — м’якше

м’яких вона тобі здається.

Хай слово мовлено інакше —

та суть в нім наша зостається.

Спочатку так: немов підкова

в руках у тебе гнеться бідна,

а потім раптом — мова! мова!

Чужа — звучить мені, як рідна.

За Рильським, оцінювати перекладацьку майстерність того чи іншого поета можна за одним головним критерієм — повнотою й точністю відтворення оригіналу. Проте, кожний перекладач завжди мав власні погляди на перекладацьку справу, обирав свій шлях, свої методи розв’язання специфічних проблем, які зазвичай виникають у процесі художнього перекладу. Павло Тичина, який тяжів до слов’янської літератури, слов’янських мов успішно долав специфічні труднощі, які виникали під час перекладу творів, які, здавалося, мали б полегшити роботу перекладача через мовну близькість, спорідненість. Про це яскраво свідчать хоча б нечисленні, але напрочуд виразні переклади з лірики Адама Міцкевича. Павло Тичина фокусує увагу на головному, визначальному в поезії польського поета, надаючи йому індивідуального образно-емоційного забарвлення, але з неодмінним врахуванням загальної стильової специфіки творчості А. Міцкевича. За такого підходу переклад Павла Тичини є лише авторизованим українським варіантом оригіналу, або високохудожнім переспівом, який не вимагає максимальної наближеності до оригіналу, проте абсолютно гідно представляє українському читачеві поетичний шедевр слов’янського класика, спираючись на свої власні принципи, свої бачення й розуміння підходів до перекладу іншомовних текстів.

Із одного боку, як і Рильський, Павло Тичина розумів, що «...значення перекладу полягає не тільки в тому, щоб читачі даного народу знайомилися з твором, з яким вони не можуть познайомитися в оригіналі. Це один із способів збагачення рідної мови.один із засобів вигострення літературної зброї письменника» [15]. З іншого — не завжди дотримувався точності у збереженні інформаційно-репрезентативного характеру іншомовного тексту, табу щодо довільного втручання в текст, порушення композиції, змінювання жанру чи літературного роду, а також образів-персонажів. До того ж, «Тичина володів дорогоцінною і рідкісною властивістю перенесення, перевтілення в іншу сферу, переживання стану емоційного злиття з іншомовним автором, дотикання до найглибших основ іншої культури» [9, с. 245].

Іще одна настанова теоретика Максима Рильського про те, що бажано, «щоб автора оригіналу та перекладача об’єднувала внутрішня спорідненість, щоб перекладач не був ремісником, який перекладає все, що йому запропонують, а щоб неодмінно був момент творчого вибору» [14, с. 14] була близькою Павлові Тичині. Він не був «ремісником» у перекладацькій справі і, безумовно, його вибір текстів для перекладу був завжди внутрішньо вмотивованим. Про це свідчить його звернення до лібрето опери «Лоенгрін» Ріхарда Вагнера, адже творчий доробок Тичини містить переклади й оперних лібрето, зокрема опер «Лоенгрін» Ріхарда Вагнера, «Князь Ігор» Олександра Бородіна, фрагменти до опери «Ніч перед Різдвом» Миколи Римського-Корсакова тощо.

Чим же привабив Павла Тичину Вагнерівський Лоенгрін — легендарний рицар Грааля? Вірогідно близьким Тичині був і сам німецький композитор Ріхард Вагнер (1813 - 1883), новатор у музиці, який створив нову форму мистецтва — музичну драму (за його власним визначенням). Цей жанр дав змогу розкрити людські долі в символічній формі. Зауважимо, що Вагнер був не тільки музикантом, талант якого незаперечний, але і драматургом, естетом і мислителем... Вагнер вважав, що музика є адекватним і безпосереднім вираженням емоції, яке не може знайти слово. Поезія виходить від серця, і за посередництвом розуму і уяви говорить серцю. Музика ж виходить від серця і говорить безпосередньо серцю, не маючи іншого посередника, окрім слуху. На думку Вагнера, кожне з цих мистецтв знаходить, одне в іншому, своє природне доповнення [26]. Чи не те саме утверджував Павло Тичина у своїй поезії, прагнучи поєднати (синтезувати) засоби різних мистецтв — музики, живопису.

Р.Вагнер — автор 13 опер, більшість із яких складають яскраві зразки німецької романтичної драми. Їхньою прикметною рисою є складна філософсько-поетична проблематика, напружені ситуації і почуття. Окремі з них («Летючий голландець», «Тангейзер», «Лоенгрін», «Валькірія», «Зігфрід») входять до репертуару українських театрів.

Отже, одним із творчих досягнень Ріхарда Вагнера 40-х років стає опера «Лоенгрін». Зі сказанням про Лоенгріна Вагнер познайомився в 1841 році, але лише в 1845 році він накидав ескіз поетичного тексту лібрето, а ще через рік почав писати музику. Музика опери напрочуд поетична. «Лоенгрін» - найсвітліше, найпіднесеніше та найпоетичніше, що вийшло з-під пера Вагнера-лібретиста. Запланована в Дрездені в 1848 році постановка була відкладена через революційні події (у яких автор «Лоенгріна» брав найактивнішу участь, а після поразки революції вимушений був емігрувати, побоюючись арешту) — прем’єра відбулася в 1850 році у Веймарі під керуванням Ліста [26].

За словами самого Вагнера, християнські мотиви легенди про Лоенгріна йому були далекі. Трагічна самотність лицаря нагадувала композитору його власну долю — художника, що несе людям високі ідеали правди і краси, але натомість зустрічає нерозуміння, заздрість і злість [26].

У «Лоенгріні» Вагнер об’єднав сюжети й образи різних народних легенд, підкресливши в них те, що він вважав близьким сучасності. У приморських країнах, у народів, які жили уздовж берегів великих річок, поширені поетичні легенди про рицаря, який припливав у човні, запряженим лебедем. Він з’являвся в той момент, коли дівчині чи вдові, усіма покинутій і переслідуваній, загрожувала смертельна небезпека. Рицар звільняє дівчину від ворогів й одружується з нею. Багато років вони живуть щасливо, проте зненацька повертається лебідь, і незнайомець зникає так само таємничо, як і з’явився. Часто «лебедині» легенди переплітались зі сказаннями про святий Грааль. Невідомий рицар виявлявся тоді сином Парсифаля — короля Грааля, об’єднавшого навколо себе героїв, які охороняють таємничий скарб, який дає їм чудесну силу в боротьбі зі злом і несправедливістю. Іноді легендарні події переносились у конкретну історичну добу — царювання Генріха I Птахолова.

Увагу Вагнера привертали живі людські риси героїв сказання. Порятована Лоенгріном Ельза (несправедливо звинувачена в скоєнні злочину — убивстві брата Готфріда) із її наївною й простою душею здавалась композитору втіленням стихійної сили народного духу. Їй протиставлена злостива й мстива фігура Ортруди — уособлення усього застарілого, реакційного. В окремих репліках діючих осіб, у другорядних епізодах опери відчувається подих тієї епохи, коли створювався «Лоенгрін»: у закликах короля до єдності, у готовності Лоенгріна захищати батьківщину і його вірі в майбутню перемогу чутні відголоски надій і сподівань передових людей Німеччини 1840-х років. Таке трактування старовинних сказань типове для Вагнера. Композитор шукав відповіді на запитання сучасності в міфах і легендах, які були для нього втіленням глибокої і вічної народної мудрості.

Вірогідно, ця історія не залишила байдужим і П.Г.Тичину, матеріал був йому близький і зрозумілий як творцю.

У Меморіальній бібліотеці поета (Літературно-меморіальний музей-квартира Павла Тичини) знаходимо 2 брошури «Вагнер Р. Лоенгрін: Лібретто (опера на 3 дії)» (1958) та книгу «Вагнер Р. Валькірія: Опера» (1900) німецькою мовою, яка була йому подарована і містить дарчий напис Г. Верьовки та Е. Скрипчинської: «Дорогому Павлу Григоровичу в день 28.01.1946 р. ЕС. ГВ».

Але, окрім цих видань, у кабінеті Павла Григоровича лежить ще одна тоненька книжечка на 46 сторінок «Р. Вагнер. Лоенгрін. Романтична опера на три дії» (1926) у перекладі О. Варавви. У ній міститься вислів Л. В. Собінова (Леонід Віталійович Собінов — російський оперний співак (ліричний тенор) про українську мову в опері: «Когда я получил перевод Лоэнгрина на украинский язык и, севши за рояль, пропел знаменитое обращение к Лебедю, я невольно закричал: да ведь это же звучит совсем по-итальянски: красиво, звучно, благородно и поэтично!.. Леонид Собинов. 29 ноября 1926 г. г. Харьков».

Та все ж український переклад, який так емоційно був сприйнятий Л. Собіновим, не задовольнив дирекцію оперного театру, яка й звернулась до Павла Григоровича із пропозицією здійснити переклад лібрето опери «Лоенгрін» Р. Вагнера. І це, мабуть, був той випадок, коли інтереси співпали — театр отримав нову довершену версію перекладу українською, а перекладач насолодився роботою із близькій його душі матеріалом. Над перекладом «Лоенгріна» поет працював протягом майже усього 1957 р. У кінці січня 1957 р. дирекція оперного театру повідомляла поета (лист від 22 січня), що йому для роботи над перекладом надіслано клавір опери «Лоенгрін». А 17 грудня «Літературна газета» надрукувала інтерв’ю з письменником, в якому він повідомляв про завершення роботи над перекладом лібрето Р. Вагнера «Лоенгрін» (до відзначення 75 -річчя від дня смерті композитора). Робота ця теж вже завершена». І вже 1958 р. саме за текстом перекладу Павла Тичини опера «Лоенгрін» йшла на сцені Київського державного академічного театру опери та балету імені Т.Г. Шевченка. Отже, можемо сміливо зробити висновок, що саме Павло Григорович є автором того варіанту перекладу, який уже понад півстоліття вважається найкращим.

Події у лібрето Ріхарда Вагнера відбуваються в Антверпені, Брабанті, на початку Х століття (переказ за перекладом лібрето Ріхарда Вагнера музикознавця Костянтина Званцова). У першому акті йдеться про те, що Герольд сповіщає про прибуття короля Г енріха (Птахолова), який збирає війська по всій Німеччині. Фрідрих звертається до короля й розповідає, що після смерті герцога Брабанта він став опікуном його дітей — Ельзи і Готфріда, який невдовзі зник. Фрідрих звинувачує Ельзу в убивстві брата, а далі — висловлює своє бажання взяти владу в свої руки, адже його дружина Ортруда належить роду, який колись володарював на цих землях. З’являється Ельза, від неї чекають пояснень, але вона поводиться дивно і все говорить про рицаря, який привидівся їй уві сні. Призначається «Божий суд». Ельза переконана, що посланий їй Богом рицар захистить її. Герольд запитує, чи є в кого бажання виступити на суді замість Ельзи. Коли надії майже втрачені, на річці з’являється човен, запряжений лебедем, а в ньому — незнайомий рицар (Лоенгрін). Він готовий захистити Ельзу, пропонує їй руку і серце, але за умови, що вона ніколи не питатиме, хто він і звідки. Відбувається поєдинок, у якому Лоенгрін перемагає Фрідриха, але дарує йому життя. Усі присутні щиро радіють. У другому акті Фрідрих сумує з приводу втрати своєї честі, відтепер він приречений на вимушене вигнання. Він докоряє Ортруді, що та змусила його підступно звинуватити Ельзу, невинність якої довів «Божий суд». Ортруда звинувачує Фрідриха в боягузтві й говорить, що на боці Лоенгріна був не Бог, а чари, які розвіються, якщо позбавити його хоча б маленької частки тіла. Потрібно переконати Ельзу спитати Лоенгріна про його походження. Тоді він втратить силу, а честь Фрідриха буде відновлена. На балкон виходить щаслива Ельза. Ортруда удає покаяння і викликає співчуття Ельзи, яка запрошує її до свого почту. Ортруда намагається посіяти в душі дівчини сумніви щодо її нареченого. Уранці Герольд оголошує про вигнання Фрідриха і про весілля Ельзи й Лоенгріна, який завтра має очолити військовий похід. Четверо дворян незадоволені, що їм доведеться іти в похід, і Фрідриху вдається схилити їх на свій бік. До собору наближається процесія Ельзи. Несподівано Ортруда закриває собою прохід і вимагає особливих почестей через свою приналежність до шанованого роду, адже вона — не Ельза, яка навіть не знає, хто її наречений. Коли наблизились король із Лоенгріном, Ортруда змушена була дати дорогу процесії. Тельрамунд закликає обурених людей до уваги. Фрідрих звинувачує Лоенгріна в чаклунстві, але звинувачення відхиляється. Процесія входить в собор. Порядок встановлено, але в душі Ельзи посіяно сумніви. У третьому акті відбувається пишне весілля Ельзи й Лоенгріна. Хор прославляє наречених. Коли гості розходяться, Ельза висловлює Лоенгріну свої сумніви. Лоенгрін запевняє Ельзу в своєму високому походженні, але Ельза лякається ще більше, бо боїться, що колись він її покине і повернеться на батьківщину. Врешті решт Ельза ставить рокове запитання. У цей момент підкрадається Фрідрих зі своїми спільниками і нападає на Лоенгріна, проте терпить поразку й помирає. Уранці наступного дня Лоенгрін привселюдно повідомляє короля про те, що не зможе очолити похід, розповідає про таємницю свого походження, називає себе одним із рицарів Грааля. Оскільки Ельза порушила свою обіцянку й висловила недовіру чоловікові, він змушений залишити її. Якби він міг залишитись хоча б на рік, до Ельзи повернувся б її брат. Припливає лебідь. Ортруда, переконана в своїй перемозі, повідомляє, що цей лебідь і є зачарований нею Готфрід — брат Ельзи. Після молитви Лоенгріна лебідь перетворюється на людину раніше визначеного терміну. Рицар Грааля відпливає. Ельза помирає від горя.

За уривком можна визначити, що текст перекладений чотиристопним ямбом — іноді з пірихієм, парне римування (Ти в гіркий час і в тоскний час Приплив сюди в останній раз...) змінюється перехресним:

Сурма в час боротьби йому поможе.

І славу меч йому подасть в бою.

А через перстень він згадати зможе

Того, хто честь урятував твою!

Для створення особливої ритмомелодики в окремих рядках перекладач використовує п’ятистопнй ямб з цезурою (Твій брат вернувся б... він живий, живий!), завдяки чому порушується (уповільнюється) загальний динамічний ритм (для увиразнення емоційного стану Лоенгріна — йому боляче розлучатися з коханою, яка не дотрималася слова, він страждає через втрачені надії на близьке щастя), а також чергування чоловічих і жіночих рим (час — раз; зможе — поможе). Вигуки Ах, твого щастя був би день новий... (для передавання особливої емоції), звертання Мій лебедю. (риторичний прийом для привернення уваги до образу Готфріда-лебедя, сильнішого емоційного забарвлення мови), інверсія Лебедя образ Граль би зняв... (з метою увиразнення, надання вислову нового відтінку жалю через зруйновані сподівання), повтори прощай, прощай... (для посилення змістовно-емоційного звучання слів, які передають біль розлуки) підпорядковані основному завданню — зображувально-виражальними засобами української мови наповнити емоцією монолог Лоенгріна, аби донести її до українського читача/глядача. Відсутність епітетів, порівнянь, метафор, інших тропів — ознака драматичного твору, де головною є дія, спрямована на розв’язання конфлікту.

Під час зіставлення підрядника й перекладу ми бачимо, що Павло Тичина жертвує окремими деталями задля головного — передачі душевного стану Лоенгріна, серце якого страждає від розбитих надій на щастя. У ході перехресного прочитання ми вкотре переконуємось у тому, що Тичина-перекладач не був рабом оригінального тексту, його переклад є швидше інтерпретаційним із збереженням духу й емоції, закладеної в авторський іншомовний текст.

Отже, навіть на основі окремого уривка можна зробити висновок про повну реалізацію принципів Павла Тичини в роботі над іншомовними текстами, про невипадковий вибір лібрето Ріхарда Вагнера, постать якого й оспіваний ним центральний образ славнозвісної християнської легенди невипадково привабили українського поета. А красою й художньою майстерністю переклади Павла Тичини часто змагаються з оригіналом завдяки особливій ритмомелодиці, яка без особливих художніх прикрас передає емоційне напруження, переживання учасників драми.

Певно, й самого Павла Тичину можна порівняти з легендарним Лоенгріном, бо так само, як славний рицар, віддано любив Україну, служив їй вірою і правдою на нивах духовній і громадській, творив добро, допомагав нужденним, так само не міг уповні розкритися й потерпав від самотності через «нерозуміння, заздрість і злість» як сучасників, так і нащадків, які судять про його життя, витлумачують його творчість часто не за мистецькими й людськими критеріями, а керуючись політичними пристрастями. А такий підхід унеможливлює об’єктивність оцінки діяльності українського Майстра.

Література

1. Братко В.А. П.Г. Тичина — дослідник і перекладач башкирської літератури / Літературно-громадська діяльність П.Тичини і сучасність. Тези ювілейних читань. Частина ІІ. — Чернігів, 1991. — 95 с. (С. 14)

2. Вагнер Р. Лоенгрін. Лібрето. Пер. з нім. П.Г. Тичини / Тичина П.Г. Зібрання творів у 12 т. Т. 6. Переклади / Укладач М.Л. Гончарук. — К.: Наукова думка, 1985. — 702 с. (С .520-580)

3. Веприняк Д.М. Етнокультурні засади художніх перекладів П.Г. Тичини/ Літературно-громадська діяльність П.Тичини і сучасність. Тези ювілейних читань. Частина ІІ. — Чернігів, 1991. — 95 с. (С. 15-16)

4. Гальченко С.А. Грані великого таланту. До 100-річчя від дня народження П.Г. Тичини. — К.: Тов-во «Знання» УРСР. — 48 с. — (Серія 6 «Духовний світ людини»; № 10).

5. Гальченко С.А. «Скрізь тепер я маю землю не чужу...». Вступна стаття / Тичина П.Г. Вибрані твори: у двох томах. Т. 2. Переклади / Вступна стаття Гальченка С.А.; укладачі Гальченко С.А., Попсуєнко Ю.Г., Сосновська Т.В. — К.: Вид-во «Укр.енциклопедія» імені М.П. Бажана, 2012. — 608 с. — (Бібліотека української літературної енциклопедії: вершини письменства). (С. 5-11)

6. Григорян К. Два поети / Павлові Тичині. Збірник, присвячений 70-річчю з дня народження і 50-річчю літературної діяльності поета. — К.: Рад. письменник, 1961. — 390 с. (с. 191- 195)

7. Грузман З.М. Павло Тичина — літературознавець і критик. — К.: Дніпро, 1975. — 195 с.

8. Губар О. Павло Тичина. Літературний портрет. — К.: Худ.літ., 1958. — 109 с.

9. Костенко Н.В. Поетика Павла Тичини. Особливості віршування. — К.: Вид.-во «Вища школа», 1982. — 253 с.

10. Немченко І.В. Вірменія в житті і творчості Павла Тичини / Літературно-громадська діяльність П.Тичини і сучасність. Тези ювілейних читань. Частина І. — Чернігів, 1991. — 43 с. (С.31)

11. Номерадзе Г. Чуття єдиної родини/ Павлові Тичині. Збірник, присвячений 70-річчю з дня народження і 50-річчю літературної діяльності поета. — К.: Рад. письменник, 1961. — 390 с. (с. 233)

12. Павлові Тичині. Збірник, присвячений 70-річчю з дня народження і 50-річчю літературної діяльності поета. — К.: Рад. письменник, 1961. — 390 с.

13. Про Павла Тичину. Статті. Нариси. Спогади / Упоряд. Донець Г.П. — К.: Рад. письменник, 1976. — 292 с.

14. Рильський М.Т. Зібрання творів: У 20 т. Т.16: Фольклористика, теорія перекладу, мовознавство / Упоряд. та приміт. Г.М. Колесника та ін. — К.: Наукова думка, 1987. — 600 с.

15. Рыльский М.Ф. Искусство перевода: Статьи. Заметки. Письма. — М.: Сов. писатель, 1986.

16. Рильський М.Т. Слово про літературу. — К.: Дніпро, 1974. — 382 с.

17. Співець нового світу. Спогади про Павла Тичину / Упоряд. Г.П. Донець. — К.: Дніпро, 1971. — 510 с.

18. Стоянов Л. Павло Тичина / Павлові Тичині. Збірник, присвячений 70-річчю з дня народження і 50-річчю літературної діяльності поета. — К.: Рад. письменник, 1961. — 390 с. (391 с.)

19. Тичина П.Г. Вибрані твори: у двох томах. Т.2. Переклади / Вступна стаття Гальченка С.А.; укладачі Гальченко С.А., Попсуєнко Ю.Г., Сосновська Т.В. — К.: Вид-во «Укр. енциклопедія» імені М.П. Бажана, 2012. — 608 с. — (Бібліотека української літературної енциклопедії: вершини письменства).

Інтернет-ресурси:

20. www.tychyna.com/category/pavlo-tychyna/tvory/page/4/

21. http://ua-referat.com/Українські перекладознавці ХХ століття

22. http://referat.co/ref/127523/read

23. http://www.tvchvna.com/libreto-do-vahnerivskoi-loenhrin-u-perekladi- pavla-tychyny/

24. http://www.ega-math.narod.ru/Reid/Tales/Loengrin.htm

25. https://uk.wikipedia.org/wiki/Тичина Павло Григорович

26. http://muzabetka.com.ua/biograf wagner-html