Формування предметних компетентностей на уроках літератури - Матюшкіна Т.П. 2021
«Мене манила й Європа...». Микола Вороний (1871 - 1940)
Любов до прекрасного означає жах перед красивістю
Вільє де Ліль Адан
Моя девіза: йти за віком
І бути цілим чоловіком!..
... Судья мой — совесть,
Пред ней я не сомкну зениц;
Открыта жизни моей повесть —
В ней нет запачканных страниц...
М. Вороний
Микола Вороний належить до тих поетів, які прагнули відтворити у своїй творчості складність духовної ситуації сучасного їм світу.
Віктор Бурбела у своїй статті «М.К. Вороний: над рядками неопублікованої біографії» (1) називає Миколу Вороного — одного з найталановитіших творців оригінальної поезії, перекладача, чиє ім’я «міцно вписане в історію нової української літератури» — українським поетом двох епох. Попри це інформація про життя і творчість поета повністю ще не оприлюднена.
Відомо, що «Перша збірка «Ліричні поезії вийшла в 1911 р. в Києві. Вірші її були сповнені музикальності, свіжості образів. У наступній збірці «В сяйві мрій» (1913) Вороний іде шляхом певної естетизації, самозамилування ліричного героя. Поезія Вороного дедалі глибшає змістом, порушує загальносвітові теми, філософські питання («Мандрівні елегії»). Він одним із перших вводить у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європейської поезії, де протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу («Ікар», «Сонячні хвилини»), розкриває трагізм духовної самотності (цикл «Осокорі»). Орієнтована передусім на читача, вихованого на кращих зразках світової літератури, поезія Вороного була, за висловом О.І. Білецького, «явище високої художньої цінності» (У кн.: Вороний Микола. Поезії. —К., 1929, с.32). Творчість Вороного знаменує розрив з народницькою традицією, їй притаманна різноманітність метричних форм і строфічних будов. Тяжіння до модернізму не перешкоджало Вороному писати твори, пройняті щирою любов’ю до народу, шаною до його кращих синів («Краю мій рідний, «Горами, горами», «Старим патріотам», «За Україну!», «Євшан-зілля»)...Репресований 1934 р. Розстріляний 7 червня 1938 року. Архів Вороного зберігається в Інституті літератури імені Т.Г. Шевченка АН України)» (7).
Окремі видання: «Ліричні поезії» (К., 1911), «В сяйві мрій»(К., 1913), «Поезії» (Черкаси, 1920), «За Україну» (Варшава, 1921), «Поезії» (Харків, 1929). Окремими книжками також друкувалися його переклади. 1959 — «Вибрані поезії» (Вид-во «Радянський письменник»); 1989 — «Твори» (вид-во «Дніпро», упорядник Г.Д. Вервес), 1996 — у вид. «Наукова думка» — «Поезії. Переклади. Критика. Публіцистика».
Зеров неоднозначно ставився до Вороного («От Вороний — сентиментальна кваша»). Водночас хвалив його переклади.
Досліджували творчість: І. Франко, Гр. Чупринка, Л. Старицька-Черняхівська, С. Єфремов, А. Ніковський, М. Могилянський, О. Ковалевський, О. Дорошевич, Б. Якутський, П. Пилипович та інші. Детальніше — О. Білецький.
Найчастіше ім’я М. Вороного згадують у зв’язку з виникненням в українській літературі модернізму, зокрема його виступом «із маніфестом українських письменників-модерністів» (Укр. рад. енциклопедія. Т.2. — К., 1978, с. 392). А також обов’язково творчість Вороного розглядається в контексті критики І. Франком його «нової естетичної програми» та «зухвалої» віршованої відповіді поета на цю критику, вміщеної в цьому ж альманасі та ще й до того ж замість передмови. Нероз’ясненими залишаються й оцінки самим М. Вороним цих «маніфестів», зроблені пізніше, та й деякі, до речі, найважливіші з обставин, що, по суті, обумовили їх появу.
Більш або менш докладні відповіді на ці питання містяться в унікальній автобіографії поета, написаній ним 1928 року спеціально для О. Білецького і збереженій до наших днів у відділі рукописів Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка. На 64 с. цього рукопису знаходимо таке багатство свідчень про життя, обставини літературної діяльності і саму творчість поета, яке задовольнило б біографів і читачів. Проте, матеріал чомусь досі неопублікований.
А все почалося з того, що 1901 року, будучи в Катеринодарі, Микола Вороний надрукував у «Л.Н.В(існику)» у Львові «Одкритого листа» до українських письменників з закликом узяти участь у моїм альманасі, вказуючи при тім, що час вже відмовитись од вузького партикуляризму (штучна відірваність од передових літератур Європи) в українському письменстві, час уже вступити на європейський шлях і, не обмежуючись побутовщиною, порушувати в своїх творах питання ширшої філософічної ваги; там же я зазначав, що на естетичний бік творів бажано звернути найбільшу увагу. Як не був би скромний мій лист, але в історії нашого письменства він набув значення мовби «маніфесту»...(с .51).
Борючись проти відсталості та консерватизму української літератури, художньої вторинності й літературних штампів, М. Вороний сприймав усі ці вади значно ширше — зараховував до них і «різні тенденції» (не виключаючи й описів життя «грубо натуралістичних, брутальних»). Усе це й дало підстави деяким літературознавцям виставити М. Вороного як поборника «чистого» мистецтва й навіть «декадента».
Певною мірою до такої думки долучився й Іван Франко своїм негативним відгуком у поетичній формі вступу до «Лісової поеми»:
Миколо, мій друзяко давній,
Ідеалісте непоправний!
Навіяв ти на душу чару
З далекого Катернодару...
Франка не задовольняв заклик відмовитися від теми класової боротьби за соціальну справедливість.
Вороний відповів Франкові:
Я не беру життя байдуже.
Високих дум святі скрижалі
Всі наші радощі і жалі,
Всі ті боління і надії
І чарівливі гарні мрії, —
Все, що від тебе в серце впало,
Не загубилось, не пропало...
Моя девіза: йти за віком
І бути цілим чоловіком!
Полемізував із Франком у поетичній формі, бо у прозі йому не давали висловитися. Проте шанував Каменяра, називав його велетнем...
В одному з листів Вороного до одного російського літератора, наведеного в автобіографії на с. 49, поет висловлює своє ставлення до критики:
Мне все равно. Судья мой — совесть,
Пред ней я не сомкну зениц;
Открыта жизни моей повесть —
В ней нет запачканных страниц...
Максим Рильський, підтримуючи поета, зауважив: «Естетство» Вороного не заважало йому писати гарячі вірші на громадянські теми, та й саме воно було для нього значною мірою формою боротьби проти вузькості літературних смаків, проти шаблонів і трафаретів, якими так охоче послуговувались деякі сучасники Вороного.
Свідченням того є слова самого Вороного: «У Чернігові я занімався соціал-демократичною пропагандою серед молоді, організувавши для цього гурток з гімназистів і семінаристів (у числі їх бував і Павло Тичина, котрий і перші свої поетичні кроки робив під моїм керівництвом (4)».
У добу передреволюційного передгроззя його називали «еталоном європеїзму», «найвиданішим майстром поетичної мови».
Відчутні були впливи на його творчість російського акмеїзму, французького символізму, імпресіонізму.
Вороний часто використовує мотиви сну, фантазії, ірреального вимріяного світу. Та у Вороного нема примирення з дійсністю, байдужості до громадсько - політичних проблем акмеїстів, він не схилявся до «мозаїки кольорів» імпресіоністів, не знайдемо в нього дроблення віршів на окремі, мало пов’язані між собою частинки. Найкраще почувався в сюжетних віршах-легендах («Найдорожчий скарб, «Легенда, цикл «Дніпрові спогади»), тобто там, де тримався традицій попередньої реалістичної поетики. Його гедонізм ближчий до пушкінської сонцепоклонної насолоди життям, ніж до хворобливих альковних смакувань декадентів їхнього оргіастичного культу плоті. Широко вдається він до поетичного реквізиту символістів (екзотика маловідомих слів, часте вживання латиських назв і виразів). Але в поняття «краси» Вороний вкладає зовсім інший зміст. Краса для нього тепер — це не тільки неземне «мистецтво для мистецтва», а й «високе формування людського духу», «вибух святого натхнення», — те що робить людину духовно багатшою, громадянином («Коли мистецтво має вже відігравати «службову роль», то хай служить воно демократії, що має на меті загальнолюдські ідеали, ніж бути на послугах буржуазії, вдовольняючи її вузько класові забаганки» (Вороний М. Театр і драма. — К.,1913. — С. 115). Окрім того, «У поняття краси слідом за німецькими філософами поет вкладає досить широке коло понять етичного й естетичного планів, аж до краси страждання» (3)
Відомо, що Микола Вороний був інтернаціоналістом. Контактував з російськими письменниками О. Купріним, М. Кисельовим, С. Бердяєвим.
Його захоплення російською поезією кінця ХІХ ст. та творчістю парнасців і Верлена, не перейшло в переспіви творів або «рабське їх наслідування; це було засвоєння французької культури вірша... привласнення цієї поетичної культури нашій мові, нашій версифікації» (Автобіографія; с .29). Поезія Верлена була тим добрим імпульсом, який спонукав пошуки Вороного в галузі осучаснення українського поетичного слова.
Вороний багато працював у сфері розширення музичних можливостей українського вірша, — це було «віянням часу». «Я починав не так од образа, як од звука. І дійсно, мелос, спершу примітивний, далі технічно все більш ускладнений, був джерелом моєї пісні-вірша».
Вороний полюбляє рефрени, комбіновані повтори, вдається до вживання однакових рим, ритмічну вишуканість посилює несподіваною перепоною у вигляді вставних слів і речень («сміявся холод — боже мій — беззоряних ночей»). Автор циклу «За брамою раю» був майстром звукопису. Умів «переплавити» слово в музику, вправно вводив риму-асонанс, внутрішні дієслівні рими. Різні форми строфи. Все тут було підкорене музичній стихії, якої вчився у Вороного і молодий Тичина. В одній із кращих поезій Вороного «Інфанта», пройнятій новітніми метафорами і співучими дактилічними і гіпердактилічними «блоківськими римами», читаємо:
У завиванні мрійнотканному
Дрімала синя далечінь,
І от на обрії туманному,
Замиготіла ваша тінь...
Нерідко захоплювався Вороний і формальними пошуками. Так з’явилися цикли «Фата моргана», «Гуморески» — отой паперовий реквізит, поетична поза: «царство сонячних надій, фарб, образів і звуку»; феї, арлекіни, ельфи ...Він ніби випробував здатність нашої мови передати вигадливу строфіку і ритміку іншомовної поезії.
Проте, у ліриці Вороного перед першою світовою війною звучать і громадянські мотиви.
Микола Вороний — визнаний майстер перекладу. Перекладав твори Пушкіна, Ю. Словацького («Мазепа»), В. Шекспіра, А. Шніцлера, О. Мірбо, Г. Гауптмана, М. Некрасова, І. Козлова, І. Вазова, Г. Гейне. Захоплювався витонченими французькими поетами і перекладав А. Сюллі Прюдома, П. Верлена, П. Бурже, Л. Бульє тощо. Майже всі перекладені поезії позначилися й на оригінальній поезії М. Вороного (4).
Важко переоцінити внесок Вороного в українське культурне життя як режисера, актора, організатора перекладацької справи, рецензента численних театральних вистав і, нарешті, автора статей про декоративне народне мистецтво і мистецтво професіональне. Ця діяльність мало вивчена. Мало ми обізнані й Вороним-критиком, а надто вчителем літературної молоді, дбайливим, доброзичливим і вимогливим.
Доробок Миколи Вороного є міцною частиною того підмурку, на якому поставала велична і прекрасна будова нашої поезії ХХ століття. Його експериментами і пошуками в галузі поетичного слова скористалися наступні покоління письменників. Він був творцем шедеврів української лірики, патріотичних поем, видатних перекладів, непересічним літературним критиком і вченим-мистецтвознавцем. Усю його творчість пронизує одна благородна ідея: вивести українську культуру з гопачно-галушкового стану, включити її в орбіту світового культурного процесу, зорієнтувати українську творчу інтелігенцію на сповнення цього найбільшого обов’язку перед народом (4).
Література
1. Бурбела В(іктор). М.К. Вороний: над рядками неопублікованої біографії // Дніпро. — 1990. — №9. — С. 109 - 118
2. Вороний М. У сяйві мрій. Поезії. Переклади. — К.: ВАТ «Видавництво «Київська правда», 2002. — 296 с.
3. Вервес Г. Микола Вороний. — У кн.: Вороний М. Поезії. Переклади. Критика. Публіцистика. — К.: Наукова думка, 1996. — С. 18
4. Вервес Г.Д. Поет повертається на батьківщину (Микола Вороний) // Радянське літературознавство. — 1989. — №1. — С. 26 - 38
5. Москаленко М. Шлях Миколи Вороного. — У кн.: Вороний М. У сяйві мрій. Поезії. Переклади. — К.: ВАТ «Видавництво «Київська правда», 2002. — С. 3-12
6. Яременко В. Микола Вороний //Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. — К.: Дніпро, 1993. — 698 с. (С. 215-217)
7. Яценко Т. Символізм у світовій художній літературі: Методичні рекомендації щодо викладання спецкурсу «Художня література в контексті світової культури» // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. — 2011. — №1. — С .6 — 10
Додаток 1
Вороний М. У сяйві мрій. Поезії. Переклади. — К.: ВАТ «Видавництво «Київська правда», 2002. — 296 с.
Припавши до дзбана
Любовних утіх,
Душа моя п’яна
Від пахощів їх.
Не смійся, кохана,
Сміятися гріх —
Ізольда Трістана
Не брала на сміх.
Варшава, 1920.
Осокорі (з «Елегій»)
І
Мов зібралися юрбою
Наді мною
І шумлять осокорі...
Довгі віти розгортають
Тихо-тихо колихають
Буйні голови старі
І зітхають сумовито
Та немов крізь сон сердито
Гомонять чуприндарі.
Ох, я знаю ту їх мову
Колискову,
Повну жалю восени,
Що, мов легіт супокійний,
Мов канон меланхолійний,
Навіває тихі сни,
І в хвилини нещасливі
Будить в серденьку тужливі
Любі спомини весни...
Заспів (із р. «Фата Моргана»)
На втіху вам
В акордах дам
Я вірш химерний, кучерявий,
Хоч знаю сам,
Що сим рядкам
Судився усміх ваш лукавий.
Навію чар,
Як той Ронсар
Або вигадливий Маріні,
І скину з хмар Волосожар
До ніг укоханій богині!
Але свій пал
Я, мов кинджал,
Здержу тремтячою рукою, —
І мадригал,
Як чемний галл,
Замкну музичною строфою.
І. Блакитна Панна (з р. «Гротески»)
Має крилами Весна запашна,
Лине вся в прозорих шатах,
У серпанках і блаватах.
Сяє усміхом примар з-поза хмар
Попелястих, пелехатих.
Ось вона вже крізь блакить майорить,
Довгожданна, нездоланна.
Ось вона — Блакитна Панна!..
Гори, гай, луги, поля, —
Їй виспівує: «Осанна!».
А вона, як мрія сна чарівна,
Сяє вродою святою,
Неземною чистотою,
Сміючись на пелюстках, на квітках
Променистою росою.
І уже в душі моїй в сяйві мрій
В’ються хмелем арабески,
Миготять камеї, фрески,
Гомонять-бринять пісні голосні
І сплітаються в гротески.
(1912)
ІХ. SENTENTIA (сентенція, вислів; з «Гротесків»)
І сміх, і плач — з одного джерела.
Вони бринять в однім акорді
З глибин таємності Добра і Зла,
Де бережуть їх душі горді.
І сміх, і плач — з одного джерела.
Коли від болю серце рветься.
Будь гордим же, не зраджуй серця ти,
Як плаче сміх, як плач сміється.
(1912)
І. Погляд («З галицького зшитку»)
Погляд твій, мов промінь ясний
Сонця навесні,
Так голубить, пригріває
Серденько мені.
Він і пестить, він і вабить,
В душу загляда...
Ой, від нього мені сталось
Горенько-біда!
З того часу, як уперше
Він на мене впав,
Ні вночі, ні вдень спокою
Я собі не мав.
Так кінець прийшов би певно
Тій моїй журбі,
Якби в серденько заглянуть
Зміг і я тобі.
(Львів, 1896)
ХІ. Разок намиста
І
Ущухла буря. Розійшлись хмарки,
І скрізь панує тиша урочиста...
Душа всміхнулась, знов прозора, чиста
І отрясає перли-слізоньки
В разок намиста.
Чернігів, 1910 р.
ХІІ. Лілеї й рубіни
І. Лілеї
Лілеями сумними, золотоокими
Цвітуть у серці давні почуття;
Лілеями минулого життя
Встають вони з безодні забуття
Такими ніжними, такими одинокими.
Колись вони в гармонії буття
Бриніли тонами величними, високими,
Акордами могучими, глибокими!
Діждався я тепер їх вороття
Лілеями сумними, золотоокими...
(Київ. 1911 р.)
ІІІ. Рубіни
Одкриваються рани —
Давні рани, нудьгою роз’ятрені знов.
І червону, гарячу, мов полум’я, кров
Вже не стримує зілля омани.
Одкриваються рани.
Рани, серця рубіни!
Ви — єдиний той дар, ви — той скарб Жебрака,
Що дала йому з ласки кохана рука
На розстанні, в останні хвилини.
Рани, серця рубіни!..
О рубіни червоні!
А хто ж дав вам багровість і полиск огня?
Моя гордість, ображена гордість моя,
Що тримала мій гнів гнів припоні.
О рубіни червоні!..
(Київ, 1911 р.)
Інфанта («Лілеї й рубіни»)
Різьблю свій сон.. .От ніби вчора ми
Зійшлись, — і стріча та жива.
На землю тканками прозорими
Лягли осінні дерева.
Аккордами проміннострунними
День хвилював і тихо гас.
Над килимами вогнелунними
Венера кинула алмаз.
У завивалі мрійнотканому
Дрімала синя далечінь, —
І от на обрії туманному
Замиготіла ваша тінь.
Дзвінкою чорною сильветою
Вона упала на емаль,
А поза нею вуалетою
Стелився попелястий жаль.
Ви йшли, як сон, як міф укоханий,
Що виринає з тьми століть.
Вітали вас — мій дух сполоханий,
Рум'яне сяйво і блакить.
Бриніли в серці домінантою
Чуття побожної хвали,
Коли величною інфантою
Ви поуз мене перейшли.
Ви усміхнулись яснозоряно
Холодним полиском очей, —
І я схилився упокорено,
Діткнутий лезом двох мечей.
Освячений, в солодкій муці я
Був по той бік добра і зла.
А наді мною революція
В червоній заграві пливла.
(1907 - 1922)