Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Нові твори та імена в програмі з української літератури 7-11 класи: Посібник для вчителя - Орищин Р. Ф 2005
Українська Голгофа (сторінками роману І. Багряного «Сад Гетсиманський»)
Всі публікації щодо:
Багряний Іван
Тема. Українська Голгофа (сторінками роману І. Багряного «Сад Гетсиманський»)
Мета: з’ясувати, як письменник відтворив історичну правду життя українського народу в умовах тоталітарного режиму; довести, що головний герой роману Андрій Чумак — людина незламної волі, високих моральних принципів і твердої віри в добро та чесність, людина, яка гідно пронесла свій нелегкий хрест; виховувати повагу до Людини, до величі людського духу.
Обладнання. Портрет Івана Багряного, виставка творів письменника, критичних статей про його творчість; запис «Місячної сонати» Людвіга ван Бетховена.
Сценарій уроку
На дошці зображено Голгофу, поруч — напис:
«Отче Мій, кати можна, нехай обмине
ця чаша Мене…»
(Матвій, 26, 39)
І ми не вмрем!
Нас не зітруть із рубрики!
Ми оживем в страшнім вогні стихії…
(Зі збірки «Золотий бумеранг»)
(Звучить «Місячна соната "Людвіга ван Бетховена, під її мелодію — слова вчителя.)
Учитель. Нішо не болить, напевно, так довго, як пам’ять. Тіло гоїться, неприємності з часом забуваються, біди помалу відходять, а пам’ять… А пам’ять залишається. А може, то не вона, а душа людська не здатна забути, як її зневажали, нехтували нею, щось од неї забирали…
… І скільки таких згорьованих душ, зневажених, скривджених, але — не розтоптаних.
(Вшануймо їхню пам’ять.)
Читець. Помолимось за тих, що у розлуці,
Помруть, відірвані від рідних хат;
Помолимось за тих, що у розпуці
вночі гризуть залізні штаби грат,
Що душать жаль у невимовній муці,
за тих, кого веде на страту кат.
Над ними, Господи, в небесній тверді
простри свої долоні милосерді.
Ю. Клен, поема «Прокляті роки»
Ведучий. Олекса Близько, Григорій Косинка, Василь Мисик, Валер’ян Підмогильний, Микола Вороний, Євген Плужник, Іван Багряний…
Учитель. Іван Багряний… Його ім'я теж У цьому довгому списку.
Згадуються слова Ю. Шереха: «Багряний — людина, чиє життя і творчість — одне Уперте й героїчне, велике «ні»: ні — русифікації, ні — цензурі, ні — безправ’ю, ні — нелюдяності і тисячі менших «ні», пронесені й стверджені крізь тортури й фронти, крізь подвиг праці і працю подвигу». У цьому ми переконалися, вивчаючи життєвий шлях письменника. Його твори «Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Людина біжить над прірвою», «Огненне коло» виходили в США, Канаді, Англії, Німеччині, Франції, Голландії. А тепер повертаються до нас.
Ведучий. Сьогодні ми з вами перегорнемо сторінки роману І. Багряного «Сад Гетсиманський», написаного у 1950 році, — твору, який вперше, ще задовго до «Архіпелагу» Олександра Солженіцина, відкрив світові правду і став справжнім вироком тоталітарній системі. Вважається, що цей твір певною мірою авто-біографічний. Напевно, помилково повністю ототожнювати головного героя Андрія Чумака з самим автором (хоча така тенденція існує). Наймовірніше, у письменникові борються дві стихії: розкута творча уява і надмірні деталі власного тюремного досвіду, тому твір має художній і документальний характер.
Учитель. Читаєш роман — а на очах сльози, і серце щемить. Тож пройміться величчю людини, яка до кінця пронесла свій хрест. І задумайтеся: «Чи зміг би я так?».
Ведучий. Тож перегорнімо першу сторінку роману…
Читець. Через гори високії, через води глибокії, через краї чужі несходимі мчить материне серце ластівкою за синами, шукаючи їх, виглядаючи, та й повертається назад змучене — нема.
Ведучий. Умираючи, старий Чумак, старий коваль, наказав був усіх синів своїх до себе згукати. Хотів перед смертю заповіт їм батьківський дати. Особливо тим трьом, бо по четвертому і слід десь щез у тім Сибіру, на тій холодній каторзі. А й четвертого кликали, серцем кликали: бо ж шляхи йому заказані, стежки загороджені, крила зборкані, і адресу — хіба сам вітер знає.
Читець. Кидається тепер от серцем мати — стара Чумачиха, а сама сидить нерухомо. Сидить тиха, задумана, стискає руками маленький папірець. (Світло висвітлює Чумачиху за столом.)… А старий Чумак, старий коваль… нема вже старого Чумака. Ото стоїть свічечка — ото й був він.
Десять днів не гасила її стара Чумачиха, все міняла, синів дожидаючи…
Ведучий. Приїхали з далеких сторін старші сини. І мати передала їм останню волю батька.
Мати. «Щоб ви — сини його вірні, старого Чумака, старого коваля діти рідні, міцно купи трималися та й найменшого брата рятували. Щоб рятували, щоб його спасали… Бо не знатимуть кості батьківські спокою і на тому світі».
Ведучий. «Замовкла мати, і завмерли брати, похмурніли. Тут раптом відчинилися двері — і увійшов четвертий — наймолодший Андрій».
Зібралася вся родина, забігла подружка юнацьких літ Катря, і враз — за чиїмось доносом Андрія арештовують.
І чи не з того моменту ми переймаємося напруженням, коли непомітний отець Яков, зустрівшись поглядом з Андрієм, закриває Біблію, яку читав Чумачисі, і тихенько виходить з хати.
Чи ж не звідси починаються оті страшні поневіряння для нащадків ковальського роду? І чи не звідси ми починаємо усвідомлювати слова І. Багряного: «Людина — найвеличніша з усіх істот. Людина — найпідліша з усіх істот».
Ведучий. Так, найпідліша…, бо саме через людську підлість, зраду, підступництво, мерзенність, лицемірство і відступництво сходить на Голгофу Андрій Чумак.
Учитель. Автор не випадково вводить в роман євангельський сюжет про душевні муки Сина Божого Ісуса Христа у Гетсиманському саду в ніч перед розп’яттям.
Варто пояснити, що Гетсиманія (від євр. gatszemanin — товкти, витискати олію) — оливковий сад на схилі гори, розташованої за 3 км від Єрусалима, святе місце всіх християн, місце молитви й душевних страждань Ісуса Христа. Ви помітили, напевно, що і сама назва безпосередньо звернена до Біблії. Назва символічна: від перших до останніх сторінок твору проходить мотив Гетсиманського саду — мотив страждання.
Ведучий. І от в уяві арештанта Чумака кілька разів виникає образ Гетсиманського саду. Змордований допитами, Андрій перед наступними тортурами просить товариша по камері Петровського, старенького священика, людину справді високодуховну: «Отче… Я не віруючий. Але… розкажіть мені ще, розкажіть про сад Гетсиманський». І в устах священика строге біблійне слово стає, здається, ще трагічнішим.
Священик. Темний, сповнений гарного, задумливого тропічного мороку сад, тоскна тиша… Христос на колінах, з очима, наставленими у безодню душної ночі… Млость передсмертної душевної муки… Зрада… Самота… Безмежжя туги, нестерпний тягар відчаю…
Учитель. Передчуття жахливих страждань змушує Сина Божого звернутися до Отця Небесного: «Отче мій, коли можна, нехай обмине ця чаша мене». І майже через 2 тисячі років Петровський, дивлячись услід Андрієві, якого виводять з камери, повторить: «Господи! Нехай же мине всіх і його ця чаша безглуздя!..» Та не обминула ця чаша Христа, не обминула вона і Андрія (занадто великий гріх людський). І ось Андрій, як і Христос, сходить на гору свого розп’яття: «Андрій підіймався крутими сходами, тяжко й помалу ступаючи, немов ішов на Голгофу». Але Голгофа Христа — це шлях до неба, до безсмертя. А Голгофа Андрія інша — вона нагадує дантівське пекло.
Ведучий. У в’язниці Андрія мучить лише одне: хто зрадив? Хто? Брати? Кохана? Чи можуть зрадити найближчі? Ці роздуми не дають спокою Андрію протягом усього… хресного шляху, викликають асоціацію символів зради й відступництва — Каїна та Авеля. Саме вони ввижаються йому в перші дні ув’язнення.
(На екрані висвітлюється ніч, місяць. Звучить місячна соната Людвіга ван Бетховена.)
Читець. На щиті вогненному, на щиті золотому Каїн підняв Авеля на вила і так держить. Держить перед очима, не дає й зморгнути…
(А десь за ним хтось на роялі задумливо грає журну і бентежну «Місячну сонату» Бетховена. Хтось там теж дивиться на місяць. І грає… )
(Звучить соната Людвіга ван Бетховена.)
Вічна легенда про двох братів, вирізьблених на далекому місяці, бентежить душу своєю таємничістю, нерозгаданою таїною неоправданої, кричущої зради. «Навіщо?! Навіщо брат підняв брата на вила?!»
Золотий щит з дивною емблемою — емблемою зради — прип'ятий на чорно-синій емалі вічності, вогневіє у чотирикутнику вікна за холодними гратами.
Ведучий. А потім виринають спогади. Спогади про братерську вірність, дружбу… (ст. 37).
(На фоні світла — Андрій Чумак. Звучить його монолог «Ні, не може бути! Не може бути… Ні… ’’)
Читець. Ніч великодня. В церкві прохолода і тиша. Чотири маленьких брати, побравшись міцно за руки, стоять нерухомо і дивляться на ворухливі язички свічок там, над Ісусом. їхні серця б’ються схвильовано і в єдиному ритмі. Вони стоять, мов заворожені, бо ще перебувають під чаром іншої ночі, минулої, коли вони разом з батьком приходили до Плащаниці, до ось цього гробу прикладатися. Вони прибігли опівночі до гробу, дивилися на тяжкі рани пробитих рук і ніг, глибоко зворушені виглядом засмученої та покладеної в гріб людини, мерехтіти сльози. Вони не говорили слів, вони не давали обітниці, але в той же час всім своїм єством присягалися любити добро й ненавидіти зло, бути вірними, бути дружними, щоб ніхто нікого з них не міг отак розіп’ята… І вони були вірними, вони були дружними…
Андрій. Ні!.. Не може бути… Не може бути…
Ведучий. Далі шлях вів Андрія колами пекла: фізичного і морального. В'язниця, взагалі світ НКВД, — це окрема інституція, «держава в державі», філія єдиної великої системи. Один з вищих чинів у НКВД Фрей пояснює Андрію таке: «Воля сліпих мільйонів ламалася об волю авангарду, який знав краще, чого тим мільйонам треба». Тут все регулюється системою антилюдських правил: «Ліпше поламати ребра ста невинним, аніж пропустити одного винного». Тут усе заборонено.
(Розповіді учнів з використанням тексту.
— Я б хотів зачитати саме те місце, де автор пише про заборони.
— Опис камери, в якій опинився Чумак. Камера-брехалівка.)
Ведучий. Так, завдання цієї страшної установи чітко визначене: зламати волю мільйонів, придушити будь-який потяг до спротиву, перетворити людину в ганчірку.
(Сцена допиту: слідчий Сергеєв і Андрій.)
Учитель. Низку днів і ночей для Андрія тягся безперервний кошмар.
Він по черзі пройшов через усі ступені роздирання душі, до нього по черзі застосовано всі методи, які здібен був вигадати диявольський геній епохи. Він сидів на кінчику стільця, потім на гарматі, куди його саджали так, як колись давно саджали запорожців на палю. Його водили на розстріл, інсценізуючи той розстріл. Йому плювали в лице… Його били залізним каліччям…
Одначе, що це може сказати для світу, для людей сторонніх? Цього не можна описати словами, цього не можна зрозуміти людям щасливим, яких обійшов цей келих, цього не можна збагнути до самих глибин.
Це треба пережити! Всі фарби бліді, а всі слова — убогі!
(Розповіді учнів про знущання над Андрієм (cт. 202-204, 223-224).)
Ведуний. Особливою жорстокістю відзначався слідчий Донець.
(Сцена допиту: слідчий Донець і Андрій.)
Ведучий. Однак, завербувавши Донця, Андрій вирішує не заплямовувати своєї совісті, хоче очистити своє сумління, бо вважає свій вчинок мерзенним. І, врешті-решт, зізнається, що все вигадав. Донця звільняють, а Андрієві дописують ще одну статтю.
Андрій. Все йде до кінця… Лиш доки той кінець прийде, хотів би, щоб здійснилося пекуче бажання — останнє й єдине бажання побачити на власні очі того, хто матиме оці його муки та його душу на своїй совісті. Побачити хоч мельком, хоч наприкінці.
Ведучий. І він побачив Юду. Впізнав той погляд. Це був отець Яков, професійний сексот, зрадник, який доніс на Андрія.
«Андрієва рука конвульсійно згребла тяжке мармурове прес-пап’є й усіма рештками сили опустила його на Юдину голову».
Чумак. «Я мушу дійти до кінця… Мушу…» (Звучить монолог.)
Ведучий. Потім двері відчинилися. Але Андрій не побачив, що там було, бо йому гойднувся весь світ. Перед ним стояли брати, три його рідних брати!
!!… Тепер вони були всі разом. (Як виявилось, братів у той самий день, коли арештували Андрія, теж забрали на станції.)
їх усіх засудили до розстрілу…
Але замінили 20-літньою каторгою. Лише не замінили нічим Катриного божевілля.
… А Андрія Упродовж життя зігрівав малесенький клаптик паперу, переданий із в’язниці, написаний його Катрею: «Будь мужній! Тримайся, любий!»
Учитель. (Звучить музика Людвіга ван Бетховена.) Багато доріг пройшли вони, і багато ще їм іти, багато випробувань ще приготувала їм доля.
Але всі дороги сходимі, і кожна ніч — навіть полярна! — закінчується ранком… І вони йдуть. І в одного з них завжди звучатиме в душі «Місячна соната» Бетховена, яка не мала нічого спільного з болючою емблемою, вирізьбленою на вогненному щиті далекого місяця, що на ній брат підняв брата на вила. Соната така, як її наповнило собою вірне серце тієї, що знала ціну любові: соната про дружбу, про вірність, про любов велику й непереможну.
І В. Галайко
