Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Нові твори та імена в програмі з української літератури 7-11 класи: Посібник для вчителя - Орищин Р. Ф 2005
Урок-реквієм за творчістю тернопільського поета В. Ярмуша
Всі публікації щодо:
Тема. «Це нічого, шо я згоряю, —
Лиш би пісня моя жила»
В. Ярмуш
Мета: ознайомити учнів з життєвим і творчим шляхом В. Ярмуша; прищеплювати почуття поваги до митців рідного краю, їхнього творчого доробку; формувати громадянську позицію.
Обладнання. Стенди з матеріалами про життя і творчість В. Ярмуша, твори, альбоми.
Хід уроку
I. Актуалізація опорних знань учнів.
Поезіє! Від народу кров і плоть
Ти узяла, щоб лиш йому служити.
Тебе ніхто не може побороть.
Бо вільний дух твій — правдою повитий!
Поезія — ніжна, як пісня. У ній відчуваєш аромат весняних квітів, чарівний солов’їний спів, барвисту рідну землю, теплі, ніжні руки матері. Поезія — голос землі, що йде в ногу з часом.
II. Мотивація навчально-познавальної діяльності учнів.
Серед величезної когорти українських літераторів помітне місце займав наш земляк, поет Василь Ількович Ярмуш. Доля безжально виділила йому на життя лише 36 років, трагічно обмеживши його датами: 1940 — 1976 рр. Всього 36 весен душа Василя торкалася цвіту, схвильовано бриніла співучим словом.
Відлетіла, коли тільки жити й жити… Встелилася доля недописаним рядками…
Поет пішов у вічність, щоб стати безсмертною піснею свого народу. Тож хай запалена свічка перед його портретом нагадує нам, що душа Василя Ярмуша не згинула, бо жива його пісня.
Це нічого, що я згоряю, —
Лиш би пісня моя жила!
В. Ярмуш
III. Засвоєння нових знань (лекція з елементами бесіди, повідомлення учнів).
Урок У нас незвичайний — Урок-реквієм, тобто урок пам’яті про нашого земляка. Говоритимемо сьогодні про великого мрійника і життєлюба, людину, закохану у рідне Поділля та його людей, — Василя Ярмуша. Перегорнемо сторінки його життєвого і творчого шляху.
До уроку ви готували поезії В. Ярмуша, вивчати деякі з них, покладені на музику, напам’ять.
На Уроці ми повинні пізнати думкою і серцем глибину поетового слова. А те, що найбільше припаде до душі, взяти з собою у життєві мандри.
Життя В. Ярмуша — то крутий і вибоїстий шлях через хащі байдужості і зневіри, то — вічна боротьба з тяжкою невиліковною хворобою, то — вперте служіння людям до останнього подиху, то — незгасна віра у краще майбутнє свого народу, то — мрія про незалежну Україну, для якої він і творив. Бо саме він мав право так казати. (Вірш «Батьківщині».)
Серед розкішної природи на березі річки Серет, між густими зеленими яблунями та білими вишнями в с. Острів, що неподалік Тернополя, стоїть невеличка хатина.
У ній в селянській родині 15 вересня 1940 р. народився В. Ярмуш. Коли хлопцеві виповнилося 9 років, помер батько. Крім Василя, у матері було ще три дочки. Зі смертю батька весь тягар домашніх турбот ліг на її плечі.
Швидко проминув період учнівства в Острівській семирічці і середній школі № 8 м. Тернополя. Василь жив і працював серед простих людей. Серед них мріяв, їхнє багатство душі увібрав з материнським молоком. За буденними клопотами Умів побачити вияв чистого почуття та високих дум. (Вірш «Коли у полі половіє жито…»)
А творити почав ще за шкільною лавою. Це були не зовсім досконалі, але щирі і довірливі поезії.
(Вірш «Зупиніться штампи на хвильку".)
Йшов 1959 р. Його прикликали на військову службу в Заполяр’я. Того ж року він і двоє товаришів по службі потрапили в заметіль, заблукали і згодом опинилися на крижині У Баренцовому морі. На пошуки відправився вертоліт. Знайшли їх уже обмерзлих, напівживих. Далі — госпіталь, боротьба за життя. (Вірш «Нова земля".)
А потім — демобілізація за станом здоров’я. Вдома на нього чекала лікарня. Це була та межа, після якої почалася постійна битва поета з підступною і невиліковною хворобою, та й не тільки з нею. Бо Василь був поетом! (Вірш «Повноліття».) І не міг стояти осторонь тих процесів, які початися під час «хрущовської відтиги». Згодом був завідувачем клубу в рідному селі, одночасно навчався на заочному відділені факультету журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка.
А потім було всього доволі: переслідування, цькування, плітки, нашіптування. Влітку 1965 р. в Україні прокотилася хвиля арештів серед української інтелігенції. Дійшла черга і до Василя. Кілька днів провів він у підвалах КДБ по вулиці Коперніка у Тернополі. Там його жорстоко побили. Через декілька днів випустили, бо в його рукописах не знайшлося криміналу.
У цей період Василь написав вірш «До моїх ровесників», в якому чітко окреслив своє ставлення до радянської дійсності і політики, яка проводилась щодо тих синів України, які ніколи не хотіли злитися в єдиний радянський народ, а вважали себе Українцями. (Вірш «До моїх ровесників».)
Василь Усе своє життя присвятив рідному народу. Завжди був принциповим і вірним своїй громадянській позиції, своїми творами завжди сміливо виступав проти бездушного чиновництва. Але нікому не кланявся і з гордістю носив материнську вишиванку. (Вірш «Вишиванка".)
В. Ярмуш — автор поетичної збірки «Казка про тебе» (1972р.). Згодом, уже після смерті, вийшла збірка «Граніт і полум’я» (1977р.), драматична поема «Соломія Крушельнииька», прозовий твір «Олесина любов». Для дітей написав поетичну збірку «Над Серетом». В. Ярмуш залишився одним з небагатьох, то не прийняли нав’язаної імперської ідеології. Йому було боляче дивитися на наших заляканих, пригноблених людей. Він бачив, як страх проникав у їхні душі. Навіть ті, яких мав за друзів, не витримали перевірки часом. І лягли на папір гіркі та гнівні рядки. (Вірш «Щире серце, добра вдача».)
Та недуга поета — запалення легенів — прогресувала… І десь у глибині душі він, можливо, розумів, що його стежка може раптово обірватися. Все частіше і частіше Василь змушений був дивитися на світ з лікарняного вікна, але ніколи в його мові, віршах не було розпачу, приреченості, — була віра У поетичне слово, у святу любов. З кожним роком йому було все важче переносити сльотаві осінні дні, які посилювали фізичні муки. А як боліла душа, не знає ніхто, хіба що інколи це ледь-ледь бриніло У віршах.
(Вірш: «Дума про життя "у виконанні самого автора — В. Ярмуша.)
«Я живу, я буду жити!" (Звучить магнітофонний запис.)
А ось записи зі щоденника автора: «Два дні тому в мене була знову кровотеча. Страшна!!! Лікарі кажуть, що я втратив майже три літра крові. Болю не чую ніякого, тільки в душі порожнеча. Я знищений, вбитий морально.
Але ні! Я живу, я буду жити! — це мій девіз на кожен день. Недавно прочитав книжку віршів Степана Будного «Людина до сонця йде». Загалом книжка досить гарна. Але не сподобався один вірш, в якому є рядки: Буде чи не буде перемога — все одно веду щоденний бій!
А я з Степаном міг би посперечатися. А навіщо тоді бій? В ім’я чого, коли немає віри в перемогу? Ні, брате, жити, ще раз жити і бути під прапором сонця!
Зціплю зуби, стисну кулаки: живу! Боже, дай сили мені, мужності, не зрадь мене у важку хвилину! Бо я так жити хочу… Жити, хоч задихаюся…
Я кожен вечір прощаюся з сонцем, надіючись, що вранці обов’язково побачу його!» (Запис зроблено 9 травня 1971 р.)
Вірш «У даль біжить тривог моїх стежина…»
Інтимна лірика — особлива сторінка творчості В. Ярмуша. Вразливість його натури, щедрість і чистота почуттів виявились настільки сильними, що найпростішими, найзрозумілішими словами поетові вдалося виразити найсокровенніше. Любов несе не лише щастя, а й страждання, та поет все одно благословляв зливу почуттів, які освятили його душу. Він кохав, як і жив, — сильно, безоглядно, до краю. Справжній подвиг в ім’я Василя здійснила і його вірна подруга Марія. Знаючи, шо Василь невиліковно хворий, вона, незважаючи на різні пересуди, вийшла за нього заміж. Багатьом віршам, написаним в останні роки життя, він завдячував саме їй, своїй кровній Музі. (Вірш "Обвий мене хмелем сплетених рук".)
Саме вона, Марія, кохатиме його щиро і самовіддано. Подарує дівочу ніжність і жіночу вірність. У своїй шпитальній оселі, відчуваючи, що життя згасає, поет писав:
«Спасибі тобі, Маріє, за дароване кохання, за довіру, за діток. Хай недовго, хай лиш якусь мить, а я звідав щастя з тобою. Я знаю, як тобі було важко, бо жіночим серцем відчувала, що наше щастя скоро обірветься.»
Ти для мене і радість, і мука,
Мого серця стривожений гомін.
Хочу поруч іти рука в руку,
У тривожну мою невідомість.
А життя — то не пісня з сопілкою
в дивоцвіті примхливого світу…
Ой пригнися, розквітла гілко,
І обсип мене цвітом.
Догоряло літо 1976 року. Разом з ним догоряло життя поета. Ця осінь була останньою в його житті… (Вірш «У вересні вродився я на світ…»)
Він справді народився восени. Осінь привітала його на початку життя і вона з ним прощалася, пломеніючи кетягами калини, золотом рідних тополь і беріз, що з сумом схиляли над ним свої буйні голови, проводжаючи його у вічний вирій. А він лежав молодий, красивий, мов задумавшись над вічною думою життя, якої так і не встиг додумати… Жорстока недуга не дала йому перейти цю палахкотливу тридцять шосту осінь…
Зайшлося нестерпним болем материнське серце — немає більше сина, ніжного і люблячого, на якого покладала стільки надій…
А роз’ятрена пам’ять десь аж з-під свідомості вихоплювала прощальні синові слова. (Вірш «Не журіться, мамо, не журіться… ")
«Не плачте, мамо, бо недаремно я прожив свої трудні роки. Залишаю вам У цьому світі своє продовження: дочку — Мирославу і сина — Тарасика.
Пам'ятаєте, мамо, цей незабутній яскравий вересневий день 1973р., коли я був на сесії у Львові і моя Марічка приїхала до мене. І там, у Львові, подарувала мені безмежно дорогий дарунок — моє маленьке сонечко — мою Мирославу. (Вірш «Мій первоцвіт…»)
А хіба ми не були щасливі, коли весною 1976 р. народився наш Тарасик? Він продовжить рід Ярмушів… Жаль тільки, що я не зможу бути поруч з вами, не зможу радіти, дивлячись, як ростуть мої діти. Я так хочу, щоб вони були здоровими і щасливими.» (Вірш "Щастя".)
Василь ніколи не думав про себе — був одержимим У праці для людей. Воістину: така вже доля поетів, що вони вмирають молодими, аби не старіла їхня Поезія. І вона не старіє, а воскресає з першими бруньками на вітах дерев, з першими пролісками, вишневим дивоцвітом, воскресає світлими рядками у наших душах. Все життя В. Ярмуша напружене, сповнене щастя і болю. Він безупинно шукав свого єдиного слова, щоб ним оспівати рідний край, свою Україну. А любив її безмірно, самовіддано і щиро. Про це поет заявляє у «Думі про Україну».
Прийми, Україно, його пісню, його слово, бо тіло свого незрадливого сина ти вже прийняла. Вічний спочинок В. Ярмуш знайшов у своєму рідному селі, де й народився, — в Острові.
Відлетіти у вирій журавлі, відлетіли, щоб навесні повернутися на рідну землю. Разом з ними полинув У вічний вирій В. Ярмуш. Покинув землю, щоб повернутися до нас своїми творами, своєю безприкладною стійкістю, прорісши у наших серцях любов’ю і вічною пам’яттю.
— Чого навчають нас твори В. Ярмуша?
— Що взяли ми для себе з його поезії?
Поезія В. Ярмуша багата барвами життя, ніжністю почуттів і якоюсь особливою ласкою до всього живого. Таке дається Богом, але розвивається лише з любові до рідної землі, до рідного народу, до України.
Про В. Ярмуша створено фільми «Небо любові» та «Я відшукаю папороті цвіт», сценарії до яких написав тернопільський літературознавець Ярослав Гевко. А в Тернопільській СЗШ № 8 з ініціативи вчителів та учнів школи створено кімнату-музей В. Ярмуша.
IV. Підсумок уроку. Оголошення оцінок.
V. Домашнє завдання.
О. П. Похиляк
