Всі публікації щодо:
Опільський Юліан

Дивосвіт - хрестоматія з української літератури для додаткового читання 7 клас - 2015 рік

ЗОЛОТИЙ ЛЕВ - Юліан ОПІЛЬСЬКИЙ

8

Княжий суд

На майдані, перед дворищем, заставлено столи та лави для короля та прибічників, а боярин зі срібним збанком на срібному підносі вітав князя білим хлібом та солодким медом. Лавор з цілою ватагою рабів та рабинь виносили з кладової м’ясиво та розставляли по столах, а ратники відтикали бочки меду і пива. Та король не взяв із рук боярина кованого золотого кубка.

— Доки суд не очистить руки, годі вірити устам! — сказав і засів на лаві, а поруч нього ієромонах і воєвода. Прибічники утворили круг, якого один відрізок виповнювала чабрівська рать. Військо за сей час проходило далі шляхом на Вовчий Вивіз. За подолянами їхали вози короля та дружини серед пішої челяди. Кілька рот піших колійників та лучників замикало похід, та заки ще надійшли, дія біля дворища була уже скінчена.

Данило покликав боярина і Ярослава та добру хвилю приглядався обом.

— Я тямлю Судислава Соломирича! — шепнув воєвода Мстислав. — Сей молодець — безумовно, його сином, се просто двійник його тридцять літ тому назад.

Король кивнув головою.

— І я бачу, що у ньому грає благородна кров, — відповів. — А ось сей — се чорний клобук, або половчин. Гм! Всіляке буває у світі!

Опісля повернувся до боярина.

— Боярине! Ти був збириком полюддя і тивуном твойого господиня у волости. Правда?

— Так!

— Чому, отже, від повороту Батия у степи не приносив ти повинної?

— Я мусів платити за громаду данину баскакові, щоби спасти її від загибелі. Торік, після погрому поганого Куремси, я післав дань у Луцьк, сього року ще не зібрав нічого. Я тільки велів зібрати рать, саме сю, яка вітала вас по дорозі, щоби зловити баскака.

— І що ж, зловили?

— Вбили, милостивий королю, вбили у Вовчому Вивозі, заграбили його достатки, а мені, що їм нараяв такий зарібок, не дали нічого, — жалібна нута зазвучала у голосі боярина, аж усміхнулися всі присутні. — Се було безправство, — гарячився боярин, — бо баскак належав передовсім до мене. Від п’ятьох літ він щороку був у мене.

— А чи тебе не було при нападі?

— Ні! Вони усе зробили без мене.

— Що ж, зробили без тебе роботу, то і поділилися без тебе! — зажартував король. — Одно тільки цікаве, — тут споважнів знову, — навіщо хлопам рати, та ще кінної?

Слова сі були звернені до Ярослава.

— Милостивий королю! — відповів молодець. — Боярин, збираючи подимне для хана, звів усе село на закупів. Ми бажали викупитися, а коли викупилися, він заявив, що не хоче уже нами проводити, то ми, як люди свобідні, самі подбали про оборону.

— Оборону? Перед ким?

— Перед татарами. Боярин і так вибирається на Литву, то не було би кому рятувати хліборобів та давати ладу у потребі. На се і йменували мене сотником.

— Ви чому не платили полюддя тивунові?

— Всі платили удвоє і втроє звичайної суми, бо так сказав боярин на спілку з баскаком.

— Нема що казати! — засміявся воєвода. — Боярин каже, що Чабрів — татарська слобода, чабрівці винуватять боярина.

— За мої слова — ось моя порука! — закликав боярин. — Зумію я ще поберегти своєї чести!

У товпі чабрівців загуділо.

— Гріх тобі, боярине, таке казати! — кричали деякі.

— Ба, я присягою стверджу правду усього, що кажу! Невже ж присяга боярина не стоїть холопського викруту?

— Тут нема холопа, ні боярина! — зазначив Данило. — Тут є тільки остось, хто зрадив рідну землю — матір, нас усіх, і сього вона покарає. Хто ж є зрадником, а хто ні? Боярин чи громада?

— Громада, милостивий господине, громада! — кликнув боярин, який чув, що волосся підіймається йому дубом на голові. — Всі знали боярина Судислава, а від його дочки у мене син. Він мені тестем доводиться. Невже ж дав би він дочку негідному?

Судислав оставив після себе добре ймення у своїх та чужих, і згадка була на часі. Боярин бачив се добре вражіння і знову заговорив певним тоном побідника:

— Яка користь бояринові з татарського підданства? На ньому користає тільки мужик, то він між „татарських людей“ і пхається. Ще раз кажу, за правду моїх слів — ось моя порука!.

Та ось тінь промайнула по високому чолі Ярослава.

— Стидайся, боярине, пам’яти батька Судислава та свойого сивого волосся. Будь ми справді прихильниками татарського люду, не ждала б наша рать приходу короля з покликом та радістю тут, а під бунчуком Куремси. Будь ми татарські люди, не до нас їхав би баскак і не ми вбивали б його, а вже ні в якому разі не грабили б татарської казни.

— Ха-ха, чому ні! — закпив боярин. — Вину можна скинути На кого другого, а за гроші, буває, ріжуть і рідного брата.

Слова сі вдарили Ярослава, мов поличник. Він почервонів, очі набігли кров’ю, хребет вигнувся, кулаки затиснулися, а лікті подалися взад, наче ось-ось скочить хижак на ворога.

Та тільки через хвилю, по якомусь часі він опанував себе і зневажливо махнув рукою.

— Не можу я спорити з досвідним у раді боярином. He можу і станути з ним на Божий суд, бо він старий, а його син недужий. Але я маю свідка правди моїх слів, що не я, а боярин чинив усе те, про що помовляє нас. Він, а не ми, мав умову з баскаком, нас не питали про се, чи хочемо ми стати татарською слободою, чи ні. Не ми, а він зраджував короля, щоби опісля покинути волость зовсім і йти на Литву, а нас оставити тут між молотом та ковадлом. Та тоді взяли ми самі справу в руки і явно та отверто заявили себе за природженим володарем1 нашої батьківщини. Знає про се вся громада, та вона не може бути свідком у власній справі. Знають се прибічники боярина, та і вони не можуть свідчити ані за тобою, ані проти свойого господина. Та, проте, свідок у мене є.

Данило стежив уважно за ходом розмови, бажаючи збагнути, по чийому боці правда. Найшвидше визнався ієромонах.

— Не була би громада така спокійна, будь вона винна! — замітив.

— Так? А мені видиться, що яке їхало, таке здибало! — спротивився Мстислав.

— У всякому разі, більшою є вина боярина, чим громади! — сказав на те отець Василій.

Та в сей мент заговорив Ярослав про свідка. Круто повернувся до нього боярин.

— Свідка? Якого свідка? — накинувся. — Який тут може бути свідок між громадою та мною? Воєводи не було у нас ще від торішньої війни, не було ані купців, ані королівських биричів, були тільки свої. Та ти уважай, хлопче, що зводити можеш усіх, тільки не Бога і не короля.

— Не остерігай мене, боярине, перед злочинами, яких ти щойно допустився.

Тут перепинив Данило дальший спір, підіймаючи руку.

— Пождіть! Заки покличемо свідка, поглядім, чи не можна би розсудити спору і без нього.

Увесь збір залягла мовчанка, така, що було чути і пролітаючу муху.

— Боярине! — питав король. — До кого їхав баскак?

— Він їхав по подушне, по данину!

— Так, але до кого?

— До мене! Я ж був здирщиком сього податку.

— А чи є де у якій татарській слободі боярин?

— Не знаю, милостивий володарю, я у них не бував.

— Але я бувай і знаю. Баскаки їздять до громад і з громади збирають данину. Коли баскак їхав до тебе, то він, видко, тільки тебе знав.

— Воно правда! Він тільки мене знав, тому до мене їхав.

— То значить, що ти, а не громада, зрадив свойого володаря.

Ось що! Ти накинувся громаді на зверхника, то ти і відповідаєш за зраду.

Боярин зблід.

— Господине! — залебедів. — Відкіля ся певність?

— Відкіля, питаєш? А чому у погромі не було ні одного з твоїх ратників, ні тебе? Хочеш знати, чому? Я скажу тобі. Напад міг удатися або і ні, а в такому разі ти відповідав би за все головою. А так ні тебе, ні твоїх не було між винуватцями, і вина оставала на громаді. А що, ти правду кажу?

— Сущу правду! — підтвердили отець Василій і Мстислав.

— Саме те бажаю і я доказати йому перед лицем милостивого господина нашої землі! — сказав із поклоном Ярослав. — Та тільки одного прохав би я — а то безпеки мойого свідка.

— Хлопче! — усміхнувся король. — Я догадуюся, якого свідка маєш. Ти подарував життя одному татаринові і бажав би його забезпечити перед неволею. Так?

— Око твоє, милостивий, розкриває глибину серця! Так є! Се татарин!

— Татарин! — закричав нагло Ратибор. — Що може знати татарин про справи мої і баскака...

— Мовчи! — гримнув на нього король. — А тобі, хлопче, кажу, що хоч би свідком був і сам Куремса чи його баскак, то відійде без перепони, бо Божа правда та справедливість важніші від людських ворожнеч. Де ж твій свідок?

Ярослав підняв руку, а на сей знак із-між чабрівських ратників виїхав у лискучому наряді Ахмат. Він зіскочив з коня, вкляк перед королем і поклав до його стіп свою криву шаблюку.

Всі аж ахнули, боярин занімів і був би впав, якби не піддержали його ззаду. Сам Данило зчудувався.

— Аж так? — заговорив про себе нишком, — Хто ти? — спитав голосно.

— Я Ахмат-бей, баскак Куремси.

— Чи годишся бути свідком у справі Ярослава Судиславича?

— Так!

— Він тобі друг?

— Ні, він ворог, найбільший і найнебезпечніший з усіх, яких маю. Він побив мене і моїх!

— Так чому ж ти берешся свідчити?

— Бо він лицарський молодець, у якого серці є благородність, а по його боці правда! Я можу ворогувати з ним, та він противник чесний. Він повірив мойому слову, не взяв моєї власности, а поступив тільки так, як кождий, хто береже вірносте свойому володареві.

— Що ж знаєш ти про його вчинки та про замисли боярина?

— Знаю усе і не замовчу нічого. Після сього, що почув тут, нема у мене ніяких сумнівів.

Рівним, спокійним, діловим тоном розказав Ахмат усе, що було колись між ним та Ратибором, що почув від Ярослава, а що при виплаті довгу у дворищі. А коли кінчив, з задніх рядів прибічників короля виступило двох кремезних парубків, з яких кождий мав при поясі в’язку ременів. Вони станули по обох боках боярина. І ось впало слово присуду.

— Зрадником був і є Ратибор! А ось новий боярин, якому даю провід волости!

Тут рукою вказав Данило на Ярослава, а грімкий оклик всіх чабрівців привітав його.

З тиждень опісля у великому дводневому бою розгромив Данило Куремсу. Чабрівська дружина при сьому визначилася найбільше, бо, знаючи околицю, зуміла виловити безліч татар, які, розбиті одним ударом рате, розбігалися по всіх усюдах. Татари цим були найбільше страшні, що, розбиті в одному місці, лискавкою збиралися у другому і наступали знов.

Чабрівці дали ще провідників подільським сотням — і з війська Куремси не остала і половина. Безліч нових холопів посадили галицькі, волинські та подільські бояри по селищах, а „татарські люди“ збагнули, що зрада рідної землі завсіди приносить гіркі плоди, що навіть менша сила буває непобідимою, якщо опирається на правду і справедливість.

Боярин Ратибор поплатився за свою зраду головою, а його посілля унаслідив Ярослав. Та коли він з молодою жінкою Оленою прибув обняти в посідання дворище, позволив Олегові забрати з нього батьківські достатки. Олег привітав їх зі спокоєм та радістю, бо, живучи з ними, був безпечний від глузування та ворожнечі чабрівців.

Опісля поїхав у Галич, де при королеві та його синові Льві намагався добрими і благородними вчинками притемнити сумну пам’ять батька.

До глибокої старости дожила при молодятах стара Голубиха.

• Із якою метою король Данило влаштував суд?

• Як без свідків Данило визначив зрадника?

• Хто свідчив на суді?

• Як і за що покарав Данило Ратибора?

• Як склалася доля Ярослава, Олени, Олега?


1 Заявили себе за природженим володарем — заявили себе прихильниками володаря.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.