Українська література 9 клас - Хрестоматія - 2017 рік

Наймичка - ТАРАС ШЕВЧЕНКО (1814-1861) - ЛІТЕРАТУРА УКРАЇНСЬКОГО РОМАНТИЗМУ - НОВА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

(Скорочено)

Пролог

У неділю вранці-рано

Поле крилося туманом;

У тумані, на могилі,

Як тополя, похилилась

Молодиця молодая.

Щось до лона пригортає

Та з туманом розмовляє:

„Ой тумане, тумане,

Мій латаний талане!

Чому мене не сховаєш

Отут серед лану?

Чому мене не задавиш,

У землю не вдавиш?

Чому мені злої долі,

Чом віку не збавиш?

Ні, не дави, туманочку!

Сховай тілько в полі,

Щоб ніхто не знав, не бачив

Моєї недолі!..

Я не одна, єсть у мене

І батько, і мати...

Єсть у мене... туманочку,

Туманочку, брате!..

Дитя моє! мій синочку,

Нехрещений сину!

Не я тебе хреститиму

На лиху годину.

Чужі люде хреститимуть,

Я не буду знати,

Як і зовуть... Дитя моє!

Я була багата...

Не лай мене; молитимусь,

Із самого неба

Долю виплачу сльозами

І пошлю до тебе”.

Пішла полем, ридаючи,

В тумані ховалась

Та крізь сльози тихесенько

Про вдову співала,

Як удова в Дунаєві

Синів поховала. /.../

І

Був собі дід та баба.

З давнього-давна, у гаї над ставом,

Удвох собі на хуторі жили.

Як діточок двоє, —

Усюди обоє.

Ще змалечку удвох ягнята пасли.

А потім побралися,

Худоби діждалися,

Придбали хутір, став і млин,

Садок у гаї розвели

І пасіку чималу —

Всього надбали.

Та діточок у їх бігма,

А смерть з косою за плечима.

Хто ж їх старість привітає,

За дитину стане?

Хто заплаче, поховає?

Хто душу спом'яне?

Хто поживе добро чесно

В добрую годину

І згадає, дякуючи,

Як своя дитина?..

І Тяжко дітей годувати

У безверхій хаті,

А ще гірше старітися

У білих палатах, —

Старітися, умирати,

Добро покидати

Чужим людям, чужим дітям

На сміх, на розтрату!

II

І дід, і баба у неділю

На призьбі вдвох собі сиділи

Гарненько, в білих сорочках.

Сіяло сонце, в небесах

Ані хмариночки, та тихо,

Та любо, як у раї.

Сховалося у серці лихо,

Як звір у темнім гаї. /.../

Не знаю, що і після чого

Старі сумують. Може, вже

Оце збираються до Бога,

Та хто в далекую дорогу

Їм добре коней запряже?

„А хто нас, Насте, поховає,

Як помремо?”

„Сама не знаю!

Я все оце міркувала,

Та аж сумно стало:

Одинокі зостарілись...

Кому понадбали

Добра цього?..”

„Стривай лишень!

Чи чуєш? щось плаче

За ворітьми... мов дитина!

Побіжім лиш!.. Бачиш?

Я вгадував, що щось буде!”

І разом схопились

Та до воріт... Прибігають —

Мовчки зупинились.

Перед самим перелазом

Дитина сповита —

Та й не туго, й новенькою

Свитиною вкрита;

Бо то мати сповивала —

І літом укрила

Останньою свитиною!..

Дивились, молились

Старі мої. А сердешне

Неначе благає:

Випручало рученята

Й до їх простягає

Манюсінькі... і замовкло,

Тілько пхика.

„А що, Насте?

Я й казав! От бачиш?

От і талан, от і доля,

І не одинокі!

Бери ж лишень та сповивай...

Ач яке, нівроку!

Неси ж в хату, а я верхи

Кинусь за кумами

В Городище...”

Чудно якось

Діється між нами!

Один сина проклинає,

З хати виганяє,

Другий свічечку, сердешний,

Потом заробляє

Та, ридаючи, становить

Перед образами —

Нема дітей!.. Чудно якось

Діється між нами!

III

Аж три пари на радощах

Кумів назбирали

Та ввечері й охрестили

І Марком назвали.

Росте Марко. Старі мої

Не знають, де діти,

Де посадить, де положить

І що з ним робити.

Минає рік. Росте Марко —

І дійна корова

У розкоші купається.

Аж ось чорноброва

Та молода, білолиця

Прийшла молодиця

На той хутір благодатний

У найми проситься.

„А що ж, — каже, — возьмім, Насте”.

„Возьмімо, Трохиме,

Бо ми старі, нездужаєм,

Та таки й дитина,

Хоча воно вже й підросло,

Та все ж таки треба

Коло його піклуватись”.

„Та воно-то треба.

Бо й я свою вже часточку

Прожив, слава Богу, —

Підтоптався. Так що ж тепер,

Що візьмеш, небого?

Зарік, чи як?”

„А що дасте”.

„Е, ні! треба знати,

Треба, дочко, лічить плату,

Зароблену плату,

Бо сказано: хто не лічить,

То той і не має.

Так отак хіба, небого?

Ні ти нас не знаєш,

Ні ми тебе. А поживеш,

Роздивишся в хаті,

Та й ми тебе побачимо —

Отоді й за плату,

Чи так, дочко?”

„Добре, дядьку”.

„Просимо ж у хату”.

Поєднались. Молодиця

Рада та весела,

Ніби з паном повінчалась,

Закупила села.

І у хаті, і на дворі,

І коло скотини,

Увечері і вдосвіта;

А коло дитини

Так і пада, ніби мати;

В будень і в неділю

Головоньку йому змиє

Й сорочечку білу

Що день Божий надіває.

Грається, співає,

Робить возики, а в свято —

То й з рук не спускає.

Дивуються старі мої

Та моляться Богу.

А наймичка невсипуща

Щовечір, небога,

Свою долю проклинає,

Тяжко-важко плаче;

І ніхто того не чує,

Не знає й не бачить,

Опріч Марка маленького.

Так воно не знає,

Чого наймичка сльозами

Його умиває.

Не зна Марко, чого вона

Так його цілує —

Сама не з'їсть і не доп'є,

Його нагодує.

Не зна Марко, як в колисці

Часом серед ночі

Прокинеться, ворухнеться —

То вона вже скочить,

І укриє, й перехрестить,

Тихо заколише;

Вона чує з тії хати,

Як дитина дише.

Вранці Марко до наймички

Ручки простягає

І мамою невсипущу

Ганну величає...

Не зна Марко, росте собі,

Росте, виростає.

IV

Чимало літ перевернулось,

Води чимало утекло;

І в хутір лихо завернуло,

І сліз чимало принесло.

Бабусю Настю поховали

І ледве-ледве одволали

Трохима-діда. Прогуло

Прокляте лихо та й заснуло.

На хутір знову благодать

З-за гаю темного вернулась

До діда в хату спочивать.

Уже Марко чумакує

І восени не ночує

Ні під хатою, ні в хаті...

Кого-небудь треба сватать!

„Кого ж би тут? ” — старий дума

І просить поради

У наймички. А наймичка

До царівни б рада

Слать старости: „Треба Марка

Самого спитати”.

„Добре, дочко, спитаємо,

Та й будемо сватать”.

Розпитали, порадились,

Та й за старостами

Пішов Марко. Вернулися

Люде з рушниками,

З святим хлібом обміненим.

Панну у жупані,

Таку кралю висватали,

Що хоч за гетьмана,

То не сором. Отаке-то

Диво запопали!

„Спасибі вам! — старий каже. —

Тепер, щоб ви знали,

Треба краю доводити,

Коли й де вінчати,

Та й весілля. Та ще ось що:

Хто в нас буде мати?

Не дожила моя Настя!..” —

Та й заливсь сльозами.

А наймичка у порогу

Вхопилась руками

За одвірок та й зомліла.

Тихо стало в хаті;

Тілько наймичка шептала:

„Мати... мати... мати!”

V

Через тиждень молодиці

Коровай місили

На хуторі. Старий батько

З усієї сили

З молодицями танцює

Та двір вимітає;

Та прохожих, проїжджачих

У двір закликає,

Та вареною частує,

На весілля просить.

/.../ Де ж наймичка?

На прощу у Київ

Пішла Ганна. Благав старий

А Марко аж плакав,

Щоб була вона за матір.

„Ні, Марку, ніяко

Мені матір'ю сидіти:

То багаті люде,

А я наймичка... ще й з тебе

Сміятися будуть.

Нехай Бог вам помагає!

Піду помолюся

Усім святим у Києві,

Та й знову вернуся

В вашу хату, як приймете.

Поки маю сили,

Трудитимусь...”

Чистим серцем

Поблагословила

Свого Марка... заплакала

Й пішла за ворота.

/.../

Вернулася. Катерина

I Марко зостріли

За ворітьми, ввели в хату

Й за стіл посадили;

Наповали й годували,

Про Київ питали,

І в кімнаті Катерина

Одпочить послала.

„За що вони мене люблять?

За що поважають?

О Боже мій милосердний!

Може, вони знають...

Може, вони догадались...

Ні, не догадались —

Вони добрі...”

І наймичка

Тяжко заридала.

VI

Тричі крига замерзала,

Тричі розтавала,

Тричі наймичку у Київ

Катря проводжала,

Так, як матір; і в четвертий

Провела небогу

Аж у поле, до могили,

І молила Бога,

Щоб швиденько верталася,

Бо без неї в хаті

Якось сумно — ніби мати

Покинула хату.

Після Пречистої в неділю,

Та після Першої, Трохим

Старий сидів в сорочці білій,

В брилі, на призьбі. /.../

Аж зирк — і наймичка ввійшла

На двір. Побіг стрічати

З онуками свою Ганну.

„А Марко в дорозі? ” —

Ганна діда питалася.

„В дорозі ще й досі”.

„А я ледве додибала

До вашої хати,

Не хотілось на чужині

Одній умирати!

Коли б Марка діждатися...

Так щось тяжко стало!”

І внучатам із клуночка

Гостинці виймала:

І хрестики, й дукачики,

И намиста разочок

Яриночці, і червоний

З фольги образочок,

А Карпові соловейка

Та коників пару,

І четвертий уже перстень

Святої Варвари

Катерині; а дідові

Із воску святого

Три свічечки; а Маркові

І собі нічого

Не принесла: не купила,

Бо грошей не стало,

А заробить нездужала.

„А ось ще осталось

Півбубличка!”

Й по шматочку

Дітям розділила.

VII

/.../

Занедужала небога.

Уже й причащали,

Й маслосвятіє служили —

Ні, не помагало.

Старий Трохим по надвір'ю,

Мов убитий, ходить.

Катерина ж з болящої

І очей не зводить;

Катерина коло неї

І днює й ночує.

А тим часом сичі вночі

Недобре віщують

На коморі. Болящая

Щодень, щогодини

Ледве чути, питається:

„Доню Катерино!

Чи ще Марко не приїхав?

Ох, якби я знала,

Що діждуся, що побачу,

То ще б підождала!”

VIII

Іде Марко з чумаками;

Ідучи, співає,

Не поспіша до господи —

Воли попасає. /.../

Іде Марко, не журиться.

Прийшов — слава Богу!

І ворота одчиняє,

І молиться Богу.

„Чи чуєш ти, Катерино?

Біжи зустрічати!

Уже прийшов! Біжи швидче!

Швидче веди в хату!..

Слава тобі, Христе-Боже!

Насилу діждала!”

І Отче наш тихо-тихо,

Мов крізь сон, читала.

Старий воли випрягає,

Занози ховає

Мережані, а Катруся

Марка оглядає.

„А де ж Ганна, Катерино?

Я пак і байдуже!

Чи не вмерла? ”

„Ні, не вмерла,

А дуже нездужа.

Ходім лишень в малу хату,

Поки випрягає

Воли батько: вона тебе,

Марку, дожидає”.

Ввійшов Марко в малу хату

І став у порогу...

Аж злякався. Ганна шепче:

„Слава... слава Богу!

Ходи сюди, не лякайся...

Вийди, Катре, з хати:

Я щось маю розпитати,

Дещо розказати”.

Вийшла з хати Катерина,

А Марко схилився

До наймички у голови.

„Марку! подивися,

Подивися ти на мене:

Бач, як я змарніла?

Я не Ганна, не наймичка,

Я...” —

Та й оніміла.

Марко плакав, дивувався.

Знов очі одкрила,

Пильно, пильно подивилась —

Сльози покотились.

„Прости мене! Я каралась

Весь вік в чужій хаті...

Прости мене, мій синочку!

Я... я твоя мати”.

Та й замовкла...

Зомлів Марко,

Й земля задрижала.

Прокинувся... до матері —

А мати вже спала!

ПОМІРКУЙ

• На який фольклорний жанр схожий вступний монолог героїні?

• Чому дід і баба не тішаться своїм достатком?

• Чи добре Ганні жилося у свої господарів? Як це їх характеризує?

• Як героїня піклувалася про дитинку?

• Чому Ганна відмовилася бути поселеною матір'ю на весіллі Марка?

• Як Марко і його дружина ставляться до Ганни?

ПРОАНАЛІЗУЙ

• Порівняй долі матерів — героїнь поем „Катерина” і „Наймичка”.

ПРИГАДАЙ

• Які народні звичаї згадуються в поемі?