Хрестоматія української діаспорної літератури для дітей та юнацтва - М. В. Варданян 2018
Як Тарасик вчився малювати
Наркевич Ніна
Всі публікації щодо:
Сьогодні, як і завжди, панський служка, козачок Тараско, сидить в куточку за кріслом свого пана та нетерпляче поглядає то на вікно, то на великий стінний годинник. «Ох, коли б скоріше
вечір...» - зітхає хлопець. Ось уже другий рік пан все в дорозі: все вони кудись їдуть... Багато міст і сіл вони вже об’їхали, і пан все бере Тараса з собою.
З того часу, як мама й тато вмерли, стало дуже трудно Тарасикові. Всього він зазнав: був наймитом у дяка, тікав із рідного села, мріяв навчитися малювати; повернувся додому й найнявся за громадського пастуха, і нарешті потрапив на службу до панського маєтку. Відтоді став Тарас панським козачком.
Робота була не дуже тяжка - хлопець не голодував; але так сумно й нудно було ввесь час сидіти в куточку за кріслом і прислухуватися, чи не кличе пан подати люльку, принести патинки або налляти склянку води...
Тепер пани поїхали до великого міста, де вони вирішили відсвяткувати Різдво. Сьогоднішнього вечора Тарас чекав із нетерпінням... Пан із панею їдуть на баль... Додому вони повернуться пізно... А коли слуги підуть спати, тоді... О, тоді Тарас зможе малювати! А це ж - найбільша втіха для нього! Він уже роздобув невеликий відбиток портрету отамана з козаками - і всі на конях! Така гарна картина!
Не терпілося Тарасові перемалювати це на більший аркуш паперу. Він вже давно береже олівець і папір, добре все це заховавши. Треба було тільки вільної хвилинки, щоб здійснити свою мрію.
Як усе затихло в покоях, пани від'їхали, а слуги поснули, хлопець засвітив свічку та засів за роботу... Рідко випадав такий щасливий вечір! Ніч видалась місячна, ясна. Зірки заглядали до віконця. Сніг блищав проти місяця на дорозі та хідниках. Свічка горіла ясно, її полум’я золотило голівку хлопчика, що із захопленням вимальовував гарну поставу отамана, його коня і козаків навколо.
Тарас захопився своєю працею й не помітив, як проминула північ. Раптом двері відчинилися... З порогу загримів голос пана:
- А що це ти тут робиш, паскудний хлопчисько?! Нащо ти свічку палиш? Ти ж можеш запалити хату!
Пан наблизився до Тараса та боляче став крутити йому вухо і дав кілька ляпасів по обличчі... Він схопив малюнки й олівець, зібрав усе й пожбурив у куток.
- Забирайся звідси геть! Узавтра Сидір тобі покаже, як шанувати панське добро! Не будеш мені нищити свічки на свої примхи!..
Переляканий на смерть хлопчина побіг до своєї комірки. Тремтячи від болю, образи та страху перед вранішньою карою різками, він гірко плакав. Змучившись, Тарас так у сльозах і заснув. Вві сні він бачив свою маму, що як колись давно-давно, горнула його до себе, цілувала... То був тільки сон: ніколи вже мамині ніжні руки не приголублять його...
А на ранок хлопець дізнався, як то боляче переносити Сидорові різки...
Цього ж таки ранку, наймичка, витираючи порох у покоях, знайшла Тарасові малюнки й віднесла до пані. За сніданням пані запитала пана:
- Слухай, а де ж Тарас? Я чула, ти сварив його? Що він там наробив?
Пан нахмурився: - Що? А ось, бачиш, свічку палив, малював собі! Таке ледащо!
- Та ти вже задуже нападаєш на хлопця! Ось поглянь на цей папір! Таж цей хлопчина зовсім не дурень! Як гарно він перемалював отамана! А кінь? Як живий! - Промовила пані, розправляючи зім’ятий папір.
- Це мене не обходить! - Гримнув на це пан. - Покарати його було треба, бо колись через свої витівки він може спалити не тільки хату, а й ціле місто!
Але ця подія принесла деякі зміни: пан став уважніше приглядатися до хлопця та принагідно посилав його в науку до малярів. Коли приїхали до Варшави, пан післав Тарасика вчитися до портретиста Лямпі. Тепер вже видно було, що хлопець має талант.
Нарешті пани прибули до Петербургу, столиці старої Росії. Пан вирішив послати Тараса в науку до маляра Ширяєва, що мав велику майстерню.
Як же зрадів Тарас! Тепер-то він зможе цілий день малювати!.. Але мрії хлопчика не здійснилися, бо Ширяєв використовував хлопця для чорної праці: наказував йому розтирати фарби, мити пензлі та виконувати різні дрібні доручення.
Проте, доля послала Тарасові назустріч земляків з далекої України, талановитих митців, що взяли його під свою опіку й дали йому змогу стати справжнім малярем.
Той живе, не тужить, хто з книгою дружить.
Голодному тілу хліб, а спрагненій душі книжку.