Хрестоматія української діаспорної літератури для дітей та юнацтва - М. В. Варданян 2018

За Збруч
Боднарчук Іван

Всі публікації щодо:

Це діялося в часи злопам’ятної доби, за панування страшного дракона Сталіна.

Дехто з героїв цього оповідання уже не живе, а ті, що дожили до сьогоднішніх часів, постаріли. Не старіє тільки в пам’яті народу страшний злочин Сталіна - його ім’я зберігатиметься на всі віки, як найстрашнішої людини, яка намагалася штучно створеним голодом виморити увесь український народ.

Тоді пліснявою вкривалися голодні дні, а вечори загустіли смородом трупів, що валялися по вулицях, городах та ровах.

У хатині, край села, біля цвинтаря, жила мати з двома дітьми - Левком і Мартусею.

Одного світанку збудив Левка важкий стогін матері і плач молодшої сестрички. Левко повернувся до сестрички, ротик у неї був затканий рукавцем.

Стогін матері нагадав Левкові страшні події, які навістили ціле село. Якусь мить Левко прислухався до матері, а тоді заговорив:

- Мамо, прокиньтеся, збудіться!.. так страшно хропите... А Мартуся увесь час тільки рукавець свій ссе. Скажіть їй, хай перестане рукав ссати! Я до неї говорю, а вона мене не слухає... Обізвіться, мамо! Так сумно нам без вашого голосу! Відколи ви перестали говорити, нам здається, що вас уже між нами нема, що ми вже навіки осиротіли...

Мама була опухла і щораз робилася дітям якась інша, чужа, страшна, не подібна до себе. Левкові так дуже хотілося почути її голос, думку, а може й пораду: що їм робити? Відомо, що матірне слово ніщо дітям не заступить.

Страшний стогін матері звів Левка на ноги. «Куди йти? Кому пожалітись? Чим допомогти хворій матері?», - думав він. Вихопився з хати. Якусь мить сидів на призьбі, міркував, що йому робити, а потім звівся на ноги й пішов вулицями, - чи не зустріне когось, у кого б знайшов слово поради: що йому робити?.. Левко уже був свідомий наступу цього страшного голоду. Пройшовшись вулицею, повернувся додому. У кого ж знайти пораду, коли люди навіть не відповідають на привітання «Слава Ісусу Христу»?

Левко повернувся в хату. На цілу хату розлягався стогін матері.

- Мамо, я прошу вас, обізвіться до мене! Послухайте, що я скажу! Чуєте мене? Я піду по городах, може знайду щось: якусь ріпку, картопельку чи бурячок, щоб лише заспокоїти цей голод...

Мати хитнулась і промимрила щось незрозуміле. Левко вибіг з хати, пустився бігцем по городах. Рачкував на колінах, прогортав бур’яни, але нічого їстівного не знайшов. Тоді згадав, що на цвинтарі росла яблуня-дичка, що обтрясалась вітрами, але яблук цих ніхто із землі не збирав, бо були гіркові. Левко перехопився через огорожу, підійшов до яблуні-дички, та на ній уже не було ані листочка. Розглядаючись по кущах, наткнувся на падальнички. Зрадів. Розкусив одну — гірка була, затерпав від неї язик, але тепер це вже була неабияка лакоминка. «Зрадіє сестричка, подумав він, перестане рукав ссати, і мама очуняє». Назбирав падальничок повнісіньку пазуху.

Тепер треба було йому якось дістатись до хати, щоб бува ніхто на нього не напав та не одібрав.

Левко перехопився через огорожу і погнався навпростець додому.

- Мамо, матусю! Одчиняйте, яблучок я вам назбирав. - Стукав у двері і наслухав голосу матері. Раптом радість зникла з його обличчя - двері були запльомбовані.

Заглянув у вікно. На долівці не було ні мами, ні сестрички. Став їх кликати. З плачем оббіг хату. «Мамо, матусю, де ви?»

- Не плач, синку, і не голоси, бо мама тебе вже не почує, - озвалася сусідка з-за плоту. Їх уже забрала підвода.

- Куди ж це їх забрали?

- Туди, куди й інших... на гробища! - відказала сусідка.

Левко зжахнувся. Знав він, де ці гробища. Навпростець городами погнався за село, на гробища, де колись закопували дохлу худобу, а тепер людей. Добігаючи до них, між гробами, зауважив людину, сперту на рискаль, над свіжим насипом землі.

Левко підійшов, привітався. Людина не відзивалася, загортала яму.

- Слава Ісусу Христу! - привітався Левко вдруге. - Ви не чуєте мене? Скажіть, будь ласка, чи це тут закопують людей, що гинуть з голоду?

- А яке тобі діло до цього? - запитав чолов’яга, не оглядаючись.

- Скажіть мені, чи не привозили сюди мою маму з маленькою моєю сестричкою? - ледве пробубонів хлопчина крізь плач.

Людина з рискалем повернулася лицем до хлопчини.

- Ну, що ж тобі сказати, хлопче? Привозити - привозять, а кого - не моє діло. Ось яма заповнена, а назвати тобі хоч одного імені не можу, ніяких списків не веду, імен не питаю, моє діло рискаль і шуфля... Але підожди, бо ось ворушиться там земля і мені потрібно накинути туди ще лопату-дві.

- А чого це ви живих людей закопуєте? - спитав Левко.

- Кажу ж тобі, хлопче, не моє це діло кого закопувати, а кого ні. Привозять, скидають туди, як снопи, а я, хоч-не-хоч, мушу накривати землею. Деякі з них ще ворушать устами, дивляться очима в небо, але туди ж їм уже й дорога... Щоб тільки не валялися вулицями трупи. Та вже найгірше, коли за тими, що накривати їх землею, прибігають діти. Тоді, хлопче, я вже й не знаю, що мені робити. Куди їх заховати, що їм сказати? Питаю про це тих, що привозять мені, а вони кажуть: рискалем по голові і в яму. Чуєш, що кажуть? Але цього зробити я вже не можу. Легше мені самому лягти в яму. Отож буває, що зажену в яму, а як тільки влада віддалиться, виганяю з ями і кажу: Втікай, куди очі несуть!

- Я питаю вас, дядьку, про мою маму й сестричку. Мама була крива на ногу, а сестричка - п’ять років, з білою кісочкою й червоною запліткою... Сьогодні, сказала сусідка, забрали їх, - ледве проказав Левко крізь плач. Чолов’яга хотів щось сказати, але оглянувся і схопився за рискаль.

- О, бачиш, там ще ворушиться земля, а я, як бачиш, підкидаю ще землі, накриваю, щоб люди вже не мучились, бо ж гріх за них, - сказав чоловік, обтерши піт з чола.

- Чи ти, хлопче, думаєш, що мені тут з медом? Але дивись, (він приклав долоню до чола) зближається підвода, свіжих везуть... А ти, небоже, втікай звідси, а то ще й тебе затрутять у яму, правду кажу.

- А чого ж це ви живих людей закопуєте в землю? Хіба ж це не гріх?

- А що ти думаєш, що отак зразу і в небо? Смішний ти, хлопче, кажеш, живих закопуєте... А що ж робити з тими, що валяються на вулицях ні живі, ні мертві. Кому яка користь із них? Га?! Хіба ж не гріх за них, що мучаться? Вже краще присипати їх землею, вкоротити їх терпіння. Га? Чи ти, хлопче, думаєш, я менше терплю за них? Я, хлопче, тільки виконую наказ, бо інакше, то й мене живим закопають. А ти мене не питай, а запитай їх. Ось вони й зближаються. Везуть людей у яму, то чого доброго і ти попадеш між трупи. Краще тікай! - сказав чоловік і вхопився за рискаль.

Левко оглянувся, підвода зближалася. Хлопець метнувся в кущі і присів.

Конята крок за кроком зближались, похитуючи головами. На передньому сидженні - селянин, а поруч - солдат. За їхніми плечима з воза звисали з-під накривала, похитуючись в якомусь безладному сплетенні, голови й ноги.

Левко порачкував між кущами, потім піднявся і завернув на стежку понад яр. Внизу вітер хитав кущі. А в них, немов у бурхливому плесі води, ворушилися дитячі голівки. Левко спустив ноги у яр і шубовснув на спині у його глибину. Обтрусився від пороху й потихесеньку сів у кущі. Було чути, що підвода віддалилася. Левко прислухався до гамору дітей, чи не почує тут голосу сестрички Мартусі. Пригадалася йому Катруся із старшого класу у школі. Вона ставила дітей на коліна, приготовляючи їх до молитви. Раптом уголос за Катрусею пролунала молитва діток. «Отче наш, що єси на небі, нехай святиться Ім’я Твоє!...» - проказувала Катруся, а діти підтягали за нею. Коли дійшли до слів «Хліба нашого щоденного дай нам сьогодні...», діти заголосили розпучливим риданням: «Хліба, хлібця, Боже, Боженьку, дай нам сьогодні!... Хоч крихіточку!...» Молитва перейшла в розпучливе ридання: «Хліба, хлібця, Боженьку, дай нам, бо ми голодні!...».

- Заспокойтесь, діти, не кричіть, не плачте! Бо як почують нас, то усіх у яму заберуть!...» - зацитькувала Катруся діток. - Цитьте! Бачите, проїхала міліція. Левко помітив між дітьми і свою сестричку Мартусю. Схвильований Левко вибіг до дітей. Першою підбігла до нього сестричка Мартуся і, плачучи, обняла його. Він пригорнув її до своїх грудей і заспокоював: «Не плач, бачиш, не сама ти тут!».

- А де наша мама? - запитала плачучи Мартуся.

- Візьми все в мене з пазухи, поділися з дітьми, - сказав він.

Левко підійшов до гурту. Катруся й Сашко знайомі йому ще зі школи. Зразу ж вони й пізнали Левка, Мартусі не знали. Тепер Мартусю з Левком всі сприйняли, як сестричку з братиком і якось усім веселіше стало. Катруся частувала всіх падальничками. Для виголоднілих дітей це були неабиякі ласощі.

Став Левко з Сашком і Катрусею згадувати минуле, міркувати що і як їм далі...

- Як ви сюди попали? Що це за діти? Чиї вони? - питав Левко.

Катруся сказала: «Питаєш, чиї це діти? Вони ще замалі, щоб це тямити. Але видно, що вони різних батьків. Та, крім своїх імен, згадок про своїх мам, вони нічого не знають. Це так, начебто хтось їх, щоб позбутися, сюди підкинув. А тепер ані лишати їх, ані зі собою брати. Я мала подругу, лісничого дочку, вона дружила зі мною, поки батьків моїх не вивезли. Бо після цього, батько заборонив їй дружити зі мною. Але ми зустрічалися інколи тайком і вона допомагала мені харчами, а я ділилася із цими голодними. А оце вже другу ніч закрадаюсь на її подвір’я, собачка ластиться до мене, а Клара не показується. А то бувало виносила собаці їсти й не забувала дещо з того й мені підкинути. Видно, що батько це підслідив і Клара перестала підкидати мені оці сухарці, якими я ділилася з цими дітьми».

- А що далі? - спитав Левко.

- Брата мого знаєш?

- Нестора? Та чом би не знав? А він не при війську?

- Розкажу тобі, очевидно, якщо ти лишишся з нами.

- А як же! Куди ж мені? Я радий, що зустрів вас.

- Брат готує нам переправу через Збруч і то ще цієї ночі.

- О, це добре! Я про це давно мріяв. Оповідала мені мама, що там живуть добрі люди. Вони віруючі і голоду на знають.

- Ну ж, бо іншого виходу ми не маємо. Тут нам уже не бути. Питання тільки, як нам упоратися з цими дітьми. Ані залишати їх, ані зі собою брати, - сказав Сашко, а Катруся додала:

- Тут з ними одну добу тяжко перебути. То ж діти. До розуму їм не промовиш. Отак, як зближається вечір, як одне почне, то його голосіння переливається на всіх. І то саме під вечір згадують вони маму і починають голосити. Ми тоді страшимо їх, що зближається підвода і забере у яму. Кажемо, лягайте лицем до землі і замовкніть. Тоді вони прилипають до землі і, ще довго хлипаючи, засинають. Інакше спати їх не покладеш, - пояснила Катруся.

- Та я зі своєю сестричкою впораюсь, хоча б і довелось на руках нести, а як з іншими, не знаю, - сказав Левко.

- Добре, що ти нам нагодився, може, ми якось упораємось.

Випала дощова ніч. Менші діти поснули. Катруся, Сашко й Левко обговорювали стежки до Збруча. Це ж не так просто. На кордоні сторожа з обох сторін: тут - москаль, а там - поляк... Дротяна огорожа тут, а там - ріка.

- Але ж Нестор, мабуть, прослідив можливості. Чи це він буде нас переводити? - запитав Левко.

- Попадемо в руки одних чи других, то що ж, - іншого виходу ми не маємо. Постріляють, то постріляють, краще згинути від кулі, ніж від голодної смерті, - сказала Катруся.

Відкладати, нема куди, бо ще день-два, впадемо з сил і прилипнемо тут до землі навіки, - сказав Сашко.

- Не можемо лишати менших, гріх буде за них. Самі вони не рушать з місця, - сказав Левко.

Ніч випала холодна, дощова. Вітер погрозливо завивав на вершках дерев. Катруся, Сашко й Левко і ока не стулили: піднімали сплячих діток на руки, пробуджених, що плакали, зацитькували... Ховзькою стежкою виходили на горб. Кругом було тихо, ніч потай зсувалась у яр. Діти прокидалися зі сну і починали плакати.

- Тихше, діти! Можете собі плакати, але потихеньку, бо як почує москаль, то всім нам амінь. Плакати вам не забороняємо, тільки прошу потихесеньку, - заспокоювала дітей Катруся.

Ішли. Катруся, Сашко і Левко одних діток випускали з рук, а інших, що вже не могли йти, брали на руки. Стежки ставали щораз тяжчі, болотисті. За дитячими босими ноженятами хлипала земля. Хмари просувалися, зоріло. З-за кущів озирнулась якась похила стріха. Зупинились. Зринув дощ.

- Сядемо, діти, тут, на цей зламаний хрест, а ти, Сашко, піди, розглянь, що це за стріха. Може б, нам під нею перестояти цей дощ, - сказала Катруся.

Сашко потакнув головою й крадькома підступив під стріху, що продиралася гребенем з-за кущів. Діти потихеньку плакали. Мабуть згадалася їм рідна хата й бабуся, або мати. За хвилину Сашко з-під стріхи махнув рукою. Гурт підступив до нього. Біля порогу хати перестрів їх згорблений дідок. Відчинив двері і впустив дітей у неосвічену хатчину. Діти припали до сухої долівки й зразу ж поснули. Катруся сиділа над ними, немов квочка над курчатками. Левко з Сашком залишилися стояти на розі хати сторожами. Як лише дощ ущух, постукали до віконця, щоб рушати в дальшу дорогу. Катруся побудила діток. Діти звелися на ноги, тільки найменшої Оленки тяжко було добудитись. Дідусь сказав:

- Ви хіба, діти, потихеньку виходьте, а цю найменшу залишіть нам. У неї і так, мабуть, батьків уже немає.

Катруся махнула рукою. Вона й так не знала чия це дитина і як вона пристала до них. Одне за одним витолочились із хати. За ними вийшов дідок.

- Я, діти, не питаю, хто ви, звідки й куди? Тепер повз мою хатчину топчуть стежки різні люди. Усі, кому стає сил, кудись туди до Збруча прямують. Кому пощастить, а кому і не вдасться... Одначе, прошу вас, не скажіть нікому, де ви ночували, бо мені хату спалять.

- Не бійтесь, дідусю, не скажемо.

- Оленкою, що залишається в мене, не журіться, кривди їй не зробимо.

Ішли, підтримували одне одного. Світало. Вийшли на стежку, що в’юнилася між кущами. З-за кущів огризнулась огорожа.

- Зупиніться, - сказала Катруся, - сторожа йде на зміну.

Діти прилягли до землі, а Катруся виступила з-за кущів, немов сторожі назустріч. «Не такі вони страшні, як здавалось», подумала Катруся. Може б, перейти їм дорогу, показати їм цих діток, розказати, що батьків їх вивезли, або в землю закопали. А що нам робити з ними? Діти не винні! Катруся стояла, немов на суді, готова на все. Сторожа пройшла, не оглядаючись, щось розмовляла, розмахувала руками. «Зараз, мабуть, прийдуть їм на зміну інші, може, строгіші, не втомлені», думала Катруся.

Світ яснів. У кущах, за дротами, почувся ніби голос зозулі. Катруся насторожилась. З -за дротів показалася рука і почувся знайомий голос. Катруся махнула рукою і подалася до огорожі, а за нею, рядочком, немов качата за качкою, діти. І так відбувалася переправа за кордон. Нестор дрючком підважив дротяну огорожу, а Катруся просувала діток у прогалину: спочатку менших, а опісля - старших. Сама пропхалася останньою. Менших посадили на човник, що чекав тут на них, а старші пішли вбрід через Збруч. Зібрались на другім боці Збруча. Польська прикордонна сторожа не показувалася. На другій стороні, за кущами, чекала на дітей підвода. Всі вже зрозуміли, що ця переправа - план Катрусі і її брата Нестора. Нестор повисаджував дітей на віз і сказав:

- А тепер, діти, плачте, або співайте! Ви вже на волі!

Рушили. Підвода з дітьми зупинилась перед будинком «Просвіта». Катруся познімала дітей з воза і завела в заллю. Діти боязко переступали поріг. З відчинених дверей обілляло їх світло. В залі, мокрі і забруджені, вони тиснулись у кутку одне до одного. До них кинулися жінки, але діти перелякано ховались за плечима Катрусі. Катруся завела їх до вмивальні, там їх помила і переодягла в новий одяг, який принесли жінки, а потім рядочком завела і посадила за довгий стіл, заставлений різною їжею. Поки почати вечерю, діти, за Катрусею, проказали молитву. В очах дітей блищали сльози радості. Проказуючи молитву, вони не зводили очей з Христового розп’яття, що висіло на стіні між Шевченком і Франком.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.