Українська література 10 класс (рівень стандарту) - Олександр Авраменко - Грамота 2018

ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ (1911) - МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ (1864-1913) - МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

Повість

( Скорочено )

Іван був дев'ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Двадцятою й останньою була Анничка.

Не знати, чи то вічний шум Черемошу й скарги гірських потоків, що сповняли самотню хату на високій кичері1, чи сум чорних смерекових лісів лякав дитину, тільки Іван усе плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі відвертала від нього очі. Не раз вона з ляком думала навіть, що то не від неї дитина. Не „сокотилася” баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки — і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня.

Туго росла дитина, а все ж підростала, і нестямилися навіть, як довелося шить їй штани. Але так само була чудна. Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке й не відоме нікому або без причини кричить. Гачі (штани) на йому спадають, а воно стоїть серед хати, заплющило очі, роззявило рота й верещить.

Тоді мати виймала люльку із зубів і, замахнувшись на нього, люто гукала:

— Ігі на тебе! (...). Щез би в озеро та в тріски!..

І він щезав.

Котився зеленими царинками2, маленький та білий, наче банька кульбаби, безстрашно забирався в темний ліс, де гаджуги3 кивали над ним галузками, як ведмідь лабами.

Звідси дивився на гори, близькі й далекі верхи, що голубіли на небі, на смерекові чорні ліси з їх синім диханням, на ясну зелень царинок, що, мов дзеркала, блищали в рамах дерев. Під ним, у долині, кипів холодний Черемош. По далеких горбах дрімали на сонці самотні оселі. Було так тихо й сумно, чорні смереки безперестанку спускали сум свій у Черемош, а він ніс його долом й оповідав.

— Іва!.. Мо-ой! — гукали на Івана від хати, але він того не слухав, збирав малини, (...) робив свистілку або пищав у травинку, намагаючись удати голоси птахів і всі ті згуки, що чув у лісі. Ледве помітний у лісовім зелі, збирав квітки й косичив ними свою кресаню (бриль), а втомившись, лягав десь під сіном, що сохло на остривах4, і співали йому до сну та й будили його своїм дзвоном гірські потоки.

1Ки́чера — гора, уся вкрита лісом, крім вершини.

2Ца́ринка — невелика лука біля садиби, у горах або в лісі, призначена для сінокосу.

3Гаджу́га — молода смерека.

4Острива́ — суха смерека з галузками, на якій сушиться сіно.

Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше. Він знав уже багато. Умів знаходити помічне зілля (...) розумів, про що канькає1 каня 2, з чого повстала зозуля, і коли оповідав про все те вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить? Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець і роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях, нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник. Міг би розказати й про русалок, що гарної днини виходять з води на берег, щоб співати пісень, вигадувати байки та молитви, про потопельників, які по заході сонця сушать бліде тіло своє на каменях у річці. Усякі злі духи заповнюють скелі, ліси, провалля, хати й загороди та чигають на християнина або на маржину, щоб зробити їм шкоду.

Не раз, прокинувшись уночі, серед ворожої тиші, він тремтів, сповнений жахом.

Увесь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна.

Тепер він уже мав обов'язки: його посилали пасти корови. Гнав у ліс своїх жовтаню та голубаню, і коли вони потопали у хвилях лісових трав і молодих смеречок і вже звідти обзивалися до нього, як з-під води, тужливим дзвоном своїх дзвінків, він сідав десь на узбіччі гори, виймав денцівку (сопілку) і вигравав немудрі пісні, яких навчився від старших. Однак та музика не вдовольняла його. З досадою кидав денцівку и слухав інших мелодій, що жили в ньому, неясні та невловимі.

Знизу підіймався до Івана й затоплював гори глухий гомін ріки, а в нього капав од часу до часу прозорий дзвін колокільця. З-за галузки смереки виглядали зажурені гори, напоєні сумом тіней од хмар, що все стирали бліду усмішку царинок. Гори щохвилини міняли свій настрій: коли сміялася царинка, хмурився ліс. І як трудно було вдивитись у те рухливе обличчя гір, так трудно було дитині спіймати химерну мелодію пісні, що вилася, тріпала крильцями коло самого вухай не давалася.

Одного разу він покинув свої корови й подряпався на самий грунь (верх). Ледве помітною стежкою підіймався вище й вище, поміж густі зарослі блідої папороті, колючої ожини й малини. Легко перескакував з камінця на камінчик, перелазив через повалені дерева, продирався крізь гіллячки кущів. За ним підіймався з долини вічний шум річки, росли гори, і вже вставав на крайнебі блакитний привид Чорногорії. Довгі плакучі трави крили тепер боки гори, дзвінки корів обзивались, як далеке зітхання, усе частіше попадалося велике каміння, що далі, на самім вершку, творило хаос поламаних скель, списаних лишаями, здушених у гадючих обіймах корінням смерек. Під ногами в Івана кождий камінь укривали рудаві мохи, грубі, м'які, шовкові. Теплі й ніжні, вони ховали в собі позолочену сонцем воду літніх дощів, м'яко вгинались та обіймали ногу, як пухова подушка. Кучерява зелень гогозів3 та афин4запустила своє коріння в глибінь моху, а зверху сипнула росою червоних і синіх ягід.

Тут Іван сів одпочити.

1Канькати — кричати (про каню).

2Каня — хижий птах родини яструбових.

3Гогоз — брусниця.

4Афина — чорниця.

Ніжно дзвеніла над ним хвоя смерек, змішавшись із шумом ріки, сонце налляло злотом глибоку долину, зазеленило трави, десь курився синій димок од ватри, з-за Ігриця оксамитовим гулом котився грім.

Іван сидів і слухав, забувши зовсім, що має доглядати корів.

І ось раптом у сій дзвінкій тиші почув він тиху музику, яка так довго й невловимо вилася круг його вуха, що навіть справляла муку! Застиглий і нерухомий, витягнув шию та з радісним напруженням ловив дивну мелодію пісні. Так люди не грали, він принаймні ніколи не чув. Але хто грав? Навкруги була пустка, самотній ліс і не видно було живої душі. Іван озирнувся назад, на скелі, — і скаменів. На камені, верхи, сидів „той”, щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки й, заплющивши очі, дув у флояру. „Нема моїх кіз... Нема моїх кіз...” — розливалася жалем флояра. Та ось ріжки піднялись угору, щоки надулись і розплющились очі. „Є мої кози... Є мої кози...” — заскакали радісно згуки, й Іван з жахом побачив, як, виткнувшись з-за галузок, затрясли головами бородаті цапи.

Він хтів тікати — і не міг. Сидів прикутий на місці й німо кричав од холодного жаху, а коли врешті видобув голос, щезник звинувся й пропав раптом у скелі, а цапи обернулися на коріння дерев, повалених вітром.

Іван гнав тепер униз, без тями, наосліп, рвав зрадливі обійми ожин, ламав сухі гіллячки, котився по слизьких мохах і з жахом чув, що за ним щось женеться. Нарешті впав. Скільки лежав, не пам'ятає.

Прийшовши до себе та вздрівши знайомі місця, він заспокоївся трохи. Здивований, наслухав якийсь час. Пісня, здавалося, бриніла вже в ньому. Він вийняв денцівку. Зразу йому не йшло, мелодія не давалася. Починав грати спочатку, напружував пам'ять, ловив якісь згуки, і коли врешті знайшов, що віддавна шукав, що не давало йому спокою, і лісом попливла чудна, не відома ще пісня, радість вступила в його серце, залляла сонцем гори, ліс і траву, заклекотіла в потоках, підняла ноги в Івана, і він, пожбурнувши денцівку в траву та взявшись у боки, закружився в танці. Перебирав ногами, ставав легко на пальці, бив босими п'ятами в землю, (...) крутився й присідав. „Є мої кози... Є мої кози...” — щось співало в ньому. На сонячній плямі полянки, що закралась у похмуре царство смерек, скакав біленький хлопчик, немов метелик пурхав зі стебла на стеблину, а обидві корови — жовтаня й голубаня, — просунувши голови межи галузки, привітно дивилися на нього, жуючи жуйку, і зрідка дзвонили йому до танцю.

Так знайшов він у лісі те, чого шукав.

Удома, у родині, Іван часто був свідком неспокою та горя. За його пам'яті вже двічі коло їх хати трембітала трембіта, оповіщаючи горам і долам про смерть: раз, коли брата Олексу роздушило дерево в лісі, а вдруге, коли браччік Василь, файний веселий леґінь, загинув у бійці з ворожим родом, посічений топірцями. Се була стара ворожнеча між їхнім родом і родом Гутенюків. Хоч усі в родині кипіли злістю й завзяттям на той диявольський рід, але ніхто не міг докладно розказати Іванові, звідки пішла ворожнеча. Він теж горів бажанням помститись і хапався за татову бартку1, важку ще для нього, готовий кинутись у бій.

То байка, що Іван був дев'ятнадцятий в батька, а Анничка — двадцята. Їхня родина була невелика: старині двоє та п'ятеро дітей. Решта п'ятнадцять спочило на цвинтарі біля церковці.

1Бартка — маленька сокира.

Усі вони були богомільні, любили ходити до церкви, й особливо на храм. Там можна побачитися було з далеким родом, що осівся по околишніх селах, та й траплялася нагода віддячить Гутенюкам за смерть Василеву та за ту кров, що не раз чури́ла з Палійчуків.

Витягалося найкраще лудіння (одежа), нові крашепиці1, писані кептарі, черес2 й табівки3, багато набивані цвяхом, дротяні запаски, черлені хустки шовкові (...). Іван теж дістав нову кресаню й довгу дзьобню4, що била його по ногах.

Сідлалися коні, і суточками зеленим верхом ішов пишний похід і закосичував плай гейби червоним маком.

По горах, долами й верхами, тягліїся святочно прибрані люди. Зелена отава царинок розцвіталася раптом, уздовж Черемошу плив різнобарвний потік, а десь високо, на чорному запиналі смерекових лісів, жаром горів під ранішнім сонцем червоний дашок гуцульського парасоля.

Незабаром Іван побачив стрічу ворожих родів.

Вони вже вертали з храму, тато був трохи налитий. Раптом на вузенькій дорозі, між скелею та Черемошем, зробився тиск. Вози, кінні й піші, чоловіки й жінки — спинились і збились у купу. У лютому ґвалті, що звіявсь одразу, як вихор, невідомо від чого, заблищали залізні бартки та заскакали перед самим обличчям. Як кремінь і криця, стялися роди — Гутенюки з Палійчуками, і перше ніж Іван устиг розібрати, про що їм ідеться, тато розмахнув бартку й ударив плазом комусь по чолі, з якого бризнула кров, залляла лице, сорочку та пишний кептар. Йойкнула челядь, кинулась одтягати, а вже людина з лицем червоним (...) тяла барткою ворога в голову, і похитнувся Іванів тато, як підтята смерека. Іван кинувся в бійку. Не пам'ятав, що робить. Щось підняло його. Але дорослі потолочили йому ноги, і він не міг протиснутися туди, де билися. Усе ще гарячий, роз'юшений злістю, він наскочив з розгону на маленьке дівча, що тряслося з жаху біля самого воза. Ага! Се, певно, Гутенюкова дівка! І, не думавши довго, ударив її в лице. Вона скривилася, притулила руками до грудей сорочку й почала тікати. Іван зловив її коло ріки, шарпнув за пазуху й роздер. Звідти впали на землю нові кісники, а дівчинка з криком кинулась їх захищати. Але він видер і кинув у воду. Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилася на нього спідлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей та спокійно сказала:

— Нічьо ... У мене є другі ... май ліпші.

Вона наче його потішала.

Здивований лагідним тоном, хлопець мовчав.

— Мені неня купила нову запаску ... і постоли ... (...).

Він усе ще не знав, що сказати.

— Я си обую файно та й буду дівка ...

Тоді йому заздрісно стало.

— А я вже вмію грати в денцівку.

— Наш Федір зробив си таку файну флояру ... та й як зайграє ...

1Крашени́ці — пофарбовані в червоний колір сукняні штани.

2Че́рес — старовинний широкий шкіряний пояс.

3Табі́вка — шкіряна торбина з орнаментом.

4Дзьо́бня — вовняна торба.

Іван надувся.

— Я вже щезника бачив.

Вона неймовірно подивилася на нього.

— А нащо ж ти б'єш си?

— А ти пащо коло воза стояла?

Вона подумала трохи, не знаючи, що відповісти, і почала шукать щось за пазухою.

Витягла врешті довгий цукерок.

— Ади!

Половину вкусила, а другу поважним, повним довір'я рухом подала йому.

— На!

Він завагався, але взяв.

Тепер вони вже сиділи рядочком, забувши про вереск бійки й сердитий шум річки, а вона оповідала йому, що зветься Марічка, що пасе вже дроб'єта (вівці), що якась Марцинова — сліпа на одно око — покрала в них борошно... і таке інше, обом цікаве, близьке й зрозуміле, а погляд її чорних матових очей м'яко поринав в Іванове серце ...

І втретє затрембітала трембіта про смерть у самотній хаті на високій кичері: другого дня по бійці помер старий Палійчук.

Тяжкі часи настали в родині Івана по смерті ґазди. Загніздилося безладдя,спливали гаразди, продавалися царинки одна по одній, і маржина десь танула так, як по горах весною сніги.

Але в Івановій пам'яті татова смерть не так довго жила, як знайомість з дівчам, що, скривджене ним безневинно, повним довір'я рухом подало йому половину цукерка. У його давній та безпричинний смуток влилася нова течійка. Вона несвідомо тягла його в гори, носила по сусідніх кичерах, лісах і долинах, де б він міг стріти Марічку. І він стрівся нарешті з нею: пасла ягнята.

Марічка його прийняла, як би давно сподівалася: він буде з нею пасти овечки. А й справді! Нехай жовтаня та голубаня для себе б'ють у колокільці та вирікують у лісі, а він йме пасти її ягнята.

І як вони пасли!

Білі ярки, забившись у холодок під смереку, дивилися дурними очима, як качалися по мохах двоє дітей, дзвонячи в тиші молодим сміхом. Утомившись, вони забиралися на біле каміння й лячно зазирали звідти в прірву, з якої стрімко підіймався в небо чорний привид гори й дихав синню, що не хтіла тануть на сонці. У щілині поміж горами летів у долину потік і тряс по каміннях сивою бородою. Так було тепло, самотньо й лячно у віковічній тиші, яку беріг ліс, що діти чули власне дихання. Але вухо вперто ловило й побільшало до найбільших розмірів усякий згук, що мусив жить у лісі, і їм часом здавалося, що вони чують чийсь хід потайний, глухе гупання барди, хекання втомлених грудей.

— Чуєш, Іва? — шепотіла Марічка.

— Чому б не мав чути? А чую.

Вони обоє знали, що то бродить по лісі невидима сокира, гупа об дерева й хека з втомлених грудей.

Ляк проганяв їх звідти в долину, де потік плив спокійніше. Вони робили собі курбало в потоці, глибоке місце, і, роздягшись, бовтались у нім, як двоє лісних звірят, які не знають, що таке сором. Сонце спочивало на їх яснім волоссі й било в очі, а льодова вода потоку щипала тіло.

Марічка перша змерзала й пускалася бігти.

— Стій, — гукав на неї Іван, — звідки ти?

— Я-вор-рова, — цокотіла зубами синя Марічка.

— А чия ти?

— Ковальова.

— Бувай здорова, Ковальова! — щипав її Іван і пускався доганяти, аж поки потомлені, але загріті, не падали на траву.

У тихім плесі потічка (...) синів лабуштан1 низкою черевичків, жалібно кумкали жаби.

Іван нахилявся понад потоком і питав жабу:

— Кума-кума, шо-с варила?

— Бурак — борщ. Бурак — борщ. Бурак — борщ... — кректала Марічка ...

— Бураки-ки-ки! Бураки-ки-ки! Бураки-ки-ки! — верещали обоє, заплющивши очі, аж жаби здивовано мовкли.

І так вони пасли, що не раз розгубили овечки.

Коли вони старшими стали, забави були вже інші.

Тепер Іван був уже леґінь, стрункий та міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню. Марічка теж уже ходила в заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатися. Не пасли більше вкупі ягнята й стрічалися лиш у свято або в неділю. Сходилися коло церкви або десь у лісі, щоб стариня не знала, як кохаються діти ворожих родів. Марічка любила, коли він грав на флоярі. Задуманий усе, устромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якої ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні смереки. Холодно було й мороз ішов поза шкуру, коли вилітали перші свистячі згуки. Наче зими лежали по мертвих горах. Та ось з-за гори встає вже бог-сонце та вкладає свою голову в землю. Зрушилися зими, збудилися води, і задзвеніла земля від співу потоків. Розсипалося сонце пилом квіток, легким ходом ідуть по царинках нявки, а під ногами в них зеленіє перша трава. Зеленим духом дихнули смереки, зеленим сміхом засміялися трави, на всьому світі тільки дві барви: у зеленій — земля, у блакитній — небо ...

Кадр із кінофільму „Тіні забутих предків”.У головних ролях — І. Миколайчук і Л. Удовиченко (реж. С. Параджанов)

1Лабуштан — трав'яниста отруйна рослина.

А долом Черемош мчить, жене зелену кров гір, неспокійну й шумливу ...

Трембіта!.. Туру-рай-ра ... Туру-рай-ра ...

Заграло серце у вівчарів, заблеяли вівці, учувши пашу... Шумить шваром полонина холодна, а з диких ломів (...) устає на задні лапи ведмідь, пробує голос і вже бачить заспаним оком свою поживу.

Б'ють плови1 весняні, ричать громом гірські верхи — і дух злого холодом віє від Чорногорії... а тут раптом з'являється сонце — праве Боже лице — і вже дзвенить у коси, що кладуть сіно в поліг. З гори на гору, з потічка в потічок пурха коломийка, така легенька, прозора, що чуєш, як від неї за плечима тріпають крильця ...

Ой прибігла з полонинки

Білая овечка —

Люблю тебе, файна любко,

Та й твої словечка ...

Тихо дзвонить хвоя смерек, тихо шепчуть ліси холодні сни літньої ночі, плачуть дзвінки корів, і гори безперестанку спускають сум свій у потоки.

З лускотом і зойком летить десь у долину зрубане дерево в лісі, аж гори одвітно зітхають, — і знову плаче трембіта. Тепер уже на смерть ... Спочив хтось навіки по тяжкій праці. „Закувала зозуленька та й коло Менчила ... от тепер уже співаночка комусь си скінчила ...”

Марічка обзивалася на гру флояри, як самичка до дикого голуба, — співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з'являлися — не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще в колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні по сіножатях, як смереки ростуть по горах. На що б око не впало, що б не сталося на світі: чи пропала овечка, полюбив леґінь, зрадила дівка, заслабла корова, зашуміла смерека — усе виливалось у пісню, легку й просту, як ті гори в їх давнім, первіснім житті.

Марічка й сама вміла складати пісні. Сидячи на землі, поруч з Іваном, вона обіймала свої коліна й потиху гойдалася в такт. Її круглі литки, опалені сонцем і від колін голі до червоних онучів, чорніли під полою сорочки, а повні губи мило ламалися, коли вона починала:

Зозулька ми закувала сива та маленька.

На все село іскладена пісенька новенька ...

Маріччина пісня оповідала всім добре знайому подію, ще свіжу: як зчарувала Андрія Параска, як він умирав від того та навчав не любити чужі молодиці. Або про горе матері, у якої син загинув у лісі, придушений деревом. Пісні були сумні, прості й ревні, аж краяли серце. Вона їх звичайно закінчувала:

Ой кувала ми зозулька та й коло потічка.

А хто ісклав співаночку? Иванкова Марічка.

Вона давно вже була Іванкова, ще з тринадцяти літ. Що ж у тому дивного було? Пасучи вівці, бачила часто, як цап перчить козу або баран валує вівці, — усе було так просто, природно, відколи світ світом, що жадна нечиста думка не засмітила їй серця. Правда, кози та вівці стають од того кітні, але людям помагає ворожка.

1Плова — злива.

Марічка не боялася нічого. За поясом, на голім тілі, вона носила часник, над яким пошептала ворожка, їй ніщо тепер не зашкодить.

На згадку про се Марічка лукаво осміхалася до себе й обіймала Івана за шию.

— Любчику Іванку! Ци будемо в парі все?

— Єк Бог даст, моя солодашко.

— Ой, ні! Велику пізьму має в серці стариня наша. Не набутися нам.

Тоді його очі темніли й груз топірець у землю.

— Я не требую їхнею згодою. Най що хотє роб'є, а ти будеш моєю.

— Ой мой-мой! Шо ти говориш ...

— Шо чуєш, душко.

І наче на злість старині він на танцях вимахував дівкою так, що аж постоли розсідалися.

Однак не все так складалось, як думав Іван. Ґаздівство його руйнувалося, уже не було коло чого всім робити, і треба було йти в найми.

Жура гризла Івана.

— Мушу йти в полонину, Марічко, — сумував він заздалегідь.

Що ж, іди, Іванку, — покірно обзивалася Марічка. — Така нам доля судилася...

Кадр із кінофільму „Тіні забутих предків” (реж. С. Параджанов)

І вона співанками косичила їхнє розлучення. їй було жалко, що надовго перервуться їхні стрічі в тихому лісі. Обіймала за шию Івана та, тулячи до його лиця біляву голівку, стиха співала йому над вухом:

Ізгадай мні, мій миленький,

Два рази на днину,

А я тебе ізгадаю

Сім раз на годину.

(...) Іван слухав тоненький дівочий голос і думав, що вона давно вже засіяла гори співанками своїми, що їх співають ліси й сіножаті, груні1 й полонини, дзвонять потоки та виспівує сонце... Але прийде пора, він поверне до неї, і вона знову позбирає співанки, щоб було відбуть чим весілля ...

* * *

Теплим весняним ранком Іван ішов у полонину.

Ліси ще дихали холодками, гірські води шуміли на скоках, а плай радісно підіймався вгору поміж воринням. Хоч йому тяжко було покидати Марічку, а проте сонце й та шумлива зелена воля, що підпирала верхами небо, уливали в нього бадьорість. Він легко стрибав з каменя на камінь, наче гірський потік, і вітав стрічних, аби тільки почути свій голос:

— Слава Ісусу!

— Навіки слава!

1Грунь — вершина гори.

По далеких горбах самотіли тихі гуцульські осе́дки, вишневі від смерекового диму, яким прокурилися, гострі дашки оборогів із запашним сіном, а в долині кучерявий Черемош сердито поблискував сивиною та світив попід скелі недобрим зеленим вогнем. Переходячи потік за потоком, минаючи хмурі ліси, де озивалася часом дзвінком корова або білиця сипала вниз під смереку об'їдки шишок, Іван піднімався все вище. Сонце починало пекти, і кам'яниста доріжка мулила ноги. Тепер уже хати попадалися рідше. Черемош простягся в долині, як срібна нитка, і шум його сюди не доходив. Ліси уступали місце гірським сіножатям, м'яким і повним. Іван брів серед них, як по озерах квіток, нагинаючись часом, щоб закосичити кресаню жмутком червоної грані або блідим вінком невістульок1. Униз западалися боки гори в глибокі чорні ізвори2, звідки родилися холодні потоки, куди не ступала людська нога, де плекався тільки бурий ведмідь, страшний ворог маржини — „вуйко”. Вода попадалася рідше. Зате як припадав він до неї, коли знаходив потік, той холодний кришталь, що омивав десь жовті корні смерек та аж сюди приносив гомін лісів! Коло такого потічка якась добра душа лишала горнятко або коновочку3 гуслянки4. (...)

Треба було спішити.

За горбком, у долинці, де вітер не так дошкуляв, він знайшов стаю, закопчену димом. Діра в стінці для диму чорніла холодним отвором. Загороди на вівці стояли порожні, і вівчарі поралися там, щоб було де ночувати при вівцях. Ватаг занятий був добуванням живого вогню.

Заклавши в одвірки скалку, двоє людей перетягали ремінь, від чого скалка крутилась і скрипіла.

— Слава Ісусу! — привітався Іван.

Але йому нічого не відповіли.

Так само фуркала скалка, і двоє людей, скуплені й строгі, тим самим рухом перетягали ремінь. Скалка починала куритись, і скоро маленький вогник вискочив з неї та запалав з обох кінців. Ватаг побожно підняв вогонь і встромив у ватру, зложену коло дверей.

— Навіки слава! — обернувся він до Івана. — Тепер маєм живий вогонь, а доки ме він горіти, ні звір, ні сила нечиста не озьме́ся маржини та й нас (...).

І завів Івана до стаї, де від порожніх бербениць5, путин6 і голих лавиць ішов запах пустки.

— Завтра приженуть нам худібку, коли б допоміг пан Біг усю людям віддати, — обізвався ватаг і розповів, що Іван має робити.

Щось було спокійне, навіть величне в мові та в рухах полонинського ґазди.

— Мико!.. — гукнув він у двері. — А розклади борше ватру в стаї...

Тонкий кучерявий Микола, з повним жіночим обличчям, уніс у стаю вогонь.

— Ти ж хто, браччіку, будеш — вівчар? — зацікавивсь Іван.

— Ні, я спузар, — одкрив зуби Микола, — маю пильнувати ватри, аби не згасла через усе літо, бо була б біда!.. — Він навіть із жахом озирнувся навколо. — Та й піти до потоку води, та й у ліс дров ...

1Невістульки — народна назва польових і лісових ромашок.

2Ізвір — яр.

3Коновка — відро.

4Гуслянка — кисляк із пареного молока.

5Бербенйця — діжечка, барило.

6Путина — посудина для молока або для виготовлення овечого сиру.

Тим часом ватра розгоралася на полонині. Повним поваги рухом, як давній жрець, підкидав ватаг до неї сухі смереки та свіжу хвою, і синій дим легко здіймався над нею, а далі, кинутий вітром, зачіплявся за гори, перетинав чорну смугу лісів і стелився по далеких блакитних верхах.

Полонина починала своє життя живим невгасимим вогнем, що мав її боронити від усього лихого. І, наче знаючи се, вогонь вився гордо своїм гадючим тілом і дихав усе новими клубами диму ...

Чотири сильні вівчарки, поклавши в траву свої кожухи, дивилися задумливо в гори, готові в одну хвилину скочить на ноги, показать зуби та наїжити шерсть.

День уже гас. Гори міняли своє блакитне вбрання на рожеві із золотом ризи.

Микола кликав вечерять.

Тоді зійшлися до стаї всі вівчарі й сіли біля живого вогню, щоб у мирності з'їсти свою першу полонинську кулешу ... (...)

* * *

За своє літування в полонині зазнав Іван немало пригод. (...)

* * *

Так літував Іван у полонині, аж поки вона не спустіла. Стекла маржинка назад у долини, розібрана хазяями, одтрембітали своє трембіти, лежать стоптані трави, а вітер осінній заводить над ними, як над мерцем. Лишилися тільки ватаг зі спузарем. Вони мусять чекати, аж згасне вогонь, той вогонь полонинський, що сам народився, неначе Бог, сам має й заснути. А коли і їх уже не стало, на засмучену полонину приволіклася мара та й нипа по стаї й по загородах, чи не лишилося чого для неї.

* * *

Надаремне Іван поспішав з полонини: він не застав Марічки живою. (...)

Повернувшись із полонини, хлопець дізнається про смерть Марічки (коли дівчина переходила Черемош, раптова повінь накрила її та забрала із собою). Іван не вірить у смерть Марічки, уважає, що це вигадки Гутенюків, і йде її шукати — в одному селі люди знайшли тіло дівчини, проте в ньому, посинілому й розбитому річним камінням, Іван не впізнає Марічки — через шість років блукань Іван повертається в село, через рік одружується з Палагною.

(...) Чи він кохав Палагну? Така думка ніколи не займала його голови. Він ґазда, вона ґаздиня, і хоч дітей у них не було, зате була худібка — чого ж ще більше? На добрім хазяйстві Палагна набралася тіла, стала повна й червона, курила люльку, як Іванова мати, носила пишні шовкові хустки, а на воластій шиї блищало в неї стільки намиста, що челядь із заздрощів аж розсідалася. Вони їздили разом до міста або на храм. Палагна сама сідлала свого коня й закладала червоний постіл в стремено так гордо, неначе всі гори належали тільки до неї. На храмах були люди та далекі роди, пінилося пиво, лилася горілка, злітались усякі новини з далеких гір, Іван обіймав молодиці, Палагну цілували чужі чоловіки — ото диво яке! — і вдоволені, що набулися так файно, вони верталися знову до щоденних турбот.

Кадр із кінофільму „Тіні забутих предків” (реж. С. Параджанов)

***

(...) Пізно обляглися перед Юрієм люди, хоча рано мали вставати.

Палатна збудилась, як тільки почало дніти. „Чи ще не рано?” — подумала вголос, але зараз згадала, що нині свято й треба йти на царинку. Одкинула теплий ліжник і встала на ноги. Іван ще спав, піч позіхала в кутку чорним отвором пащі, а під нею сумно бринів цвіркун. Палатна розщібнула сорочку, скинула із себе, постояла гола посеред хати й, боязко озираючись на Івана, пішла до дверей. Скрипнули двері, і ранішній холод обвіяв їй тіло. Гори ще спали. Спали ще смерекові ліси, як ченці строгі, посірілі за ніч царинки й сиві шпилі, що розпливалися в тумані. Холодна мрич підіймалася з долини та простягала білі мохнаті лаби до чорних смерек, а під блідим ще небом оповідав свій сон Черемош.

Палагна ступала по мокрих травах і злегка тремтіла в ранішнім холодку. Вона була певна, що ніхто її не побачить, а якби й побачив, то що? Звісно, шкода було б, якби пропало її ворожіння. Іншої думки в неї не було. На Благовіщення ще вона закопала в муравлисько1 сіль, булку й намисто, і нині треба було все те звідти дістати. Помалу звикла до зимна. Її туге тіло, що не знало ще материнства, свобідно й гордо пливло в молодих травах царинки, таке рожеве та свіже, як позолочена хмара, переповнена теплим весняним дощем. Нарешті спинилася, під буком. Але перше ніж розкопать муравлисько, вона підняла вгору руки й потяглася смачно всім тілом, хруснувши кісточками. І враз почула, що тратить силу. Щось їй недобре. Опустила безвладно руки, глянула перед себе й раптом упірнула в чорну вогнисту безодню, що не пускала її від себе.

Юра-мольфар стояв по той бік вориння й дивився на неї.

Вона хотіла крикнуть на нього — і не могла. Хотіла закрити груди руками — і не мала сили їх зняти. Намагалась утекти — і вросла в землю. Стояла безсила, сливе зомліла, і вперто дивилась у дві чорні жаринки, що випивали з неї всю силу.

Урешті в ній ворухнулася злість. Пропало ціле ворожіння! Палагна зробила над собою зусилля, щоб підняти ту злість, і сердито обізвалася до нього:

— Чого вилупив баньки? Не видів?

Не спускаючи з неї очей, якими скував її всю, Юра блимнув зубами:

— Такої, як ви, Палагно, бігме, не видів.

І закинув ногу через вориння. Вона бачила добре, як пливли до неї ті дві жаринки, що спопелили їй волю, а все ж стояла, нездатна поворухнутися, чи то в солодкім, чи то в жахливім чеканні.

1 Муравлисько — те саме, що мурашник.

Він був уже близько. Бачила мережані шви кептара ... блискучі зуби в отворі рота ... напівпідняту руку ... Тепло його тіла зблизька війнуло на неї, а вона все ще стояла.

І аж коли залізні пальці стиснули їй руку та потягли до себе, вона з криком шарпонулась і побігла до хати.

Мольфар стояв, роздуваючи ніздрі, і дивився вслід, як біле Палагнине тіло вигиналося на травах, мов габи1 в Черемоші.

Потому, коли Палагна вже щезла, він переліз знову вориння та знову почав розсівать по царинці попіл од учорашньої ватри, аби корови та вівці, що будуть тут пастися, пишно плодилися, щоб кожна ягничка чинила по двоє ...

Палагна прибігла додому лиха. Добре, що хоч Іван нічого не бачив. Ну й сусідонько файний, смага б ті втяла! Не мав коли приступитися до неї!.. Ігій на тебе!.. А що ворожіння пропало — то вже пропало... Вагалася, чи казати про Юру Іванові, чи дати спокій. Ще бійка готова вийти з того та сварка, а з мольфаром лише зачепися ... От було дати в лице та й уже ... Але Палагна знала, що не годна зняти на нього руку. Навіть при одній думці про се почувала млость у всім тілі, у руках і в ногах, якусь солодку знемогу. Чула немов павутиння на всьому тілі від гарячого погляду чорних очей, од блиску зубів у пожадливо відкритому роті. І що б вона не робила в той день, мольфарів погляд її в'язав.

Уже зо два тижні минуло від того часу, а Палагна Іванові не казала про стрічу з Юром. Вона лише придивлялася до чоловіка. Щось було важке в ньому, якась жура його гризла й ослабляла тіло, щось старе, водянисте світилось у його стомлених очах. Помітно худ, ставав байдужий. Ні, Юра кращий. Коли б захотіла мати любаса, узяла б Юру. Але Палагна була фудульна2, її силком не візьмеш. До того, була сердита на мольфара. (...)

* * *

Усі говорили про Палагну та Юру, чув і Іван, але приймав усе байдуже. Як мольфар, то й мольфар. Палагна цвіла й веселилась, а Іван нидів і сох, утрачаючи силу. Він сам дивувався тій зміні. Що сталося з ним? Сили покидали його, очі, якісь розпорошені й водянисті, глибоко запалися, життя втратило смак. Навіть маржинка не давала колишньої втіхи. Чи йому пороблено що, чи хто урік? Не мав до Палагни жалю, навіть кривди не чув у серці, хоч бився за неї з Юром.

Не із злості, а для годиться, коли люди звели. Якби не Семен, його побратим, що заступився за Івана, може б, нічого не було.

Бо, стрівшись раз у корчмі, Семен ударив Юру в лице.

— А ти, лайдаку якийсь, тобі що до Палагни, не маєш своєї жони?

Тоді Іванові соромно стало. Він скочив до Юри:

— Пазь своєї Гафії, а моєї не руш! — і затряс барткою в Юри перед лицем.

— Ти купив її на торзі? — спалахнув Юра.

Його бартка так само мигтіла перед очима в Івана.

1Габа́ — хвиля.

2Фуду́льна — гордовита, зарозуміла, пихата.

— Потеруха б тя стерла!..

— Опришку єден!..

— На, маєш.

Іван тяв перший, просто в чоло. Але Юра, умиваючись кров'ю, устиг рубонути Івана між очі й об'юшив його аж до грудей. Посліпли обоє від хвилі гарячої крові, що заливала їм очі, а все ж кресали бартку об бартку, усе гатили один одному в груди. Вони танцювали смертельний танець, оті червоні маски, з яких парувала гаряча кров. Юра мав уже скалічену руку, але щасливим ударом раптом зламав надвоє Іванову бартку. Іван зігнувся, чекаючи смерті, та Юра вгамував свою лють на бігу й гарним, величним рухом одкинув набік свій топірець.

— На безоружного з бартков не йду!..

Тоді вони взялися за барки.

Їх ледве розборонили.

Ну, що ж, Іван обмив свої рани, закрасивши Черемош кров'ю, та й пішов межи вівці. Там знайшов свій спочинок і розраду.

Однак бійка не помогла. Усе залишилося, як було. Так само Палагна не трималася хати, так само марнів Іван. Його шкіра зчорніла й обліпила кості, очі запалися ще глибше, його жерли гарячка, роздратовання та неспокій. Він навіть утратив охоту до їжі.

„Не інакше, як мольфарова справа, — гірко думав Іван, — наважився на життя, хоче із світу мя звести та й сушить ...” (...)

Сонце сховалося за гори, у тихих вечірніх тінях закурилися гуцульські хати. Синій дим вився крізь шпари дахівок, густо окутував хати, що розцвіталися на зелені гір, як великі блакитні квітки.

Тусок обіймав серце Івана, душа банувала за чимсь кращим, хоч невідомим, тяглася в інші, кращі світи, де можна б спочити.

А коли надійшла ніч і чорні гори блимнули світлом самотніх осель, як потвори злим оком, Іван почув, що сили ворожі сильніші за нього, що він уже поліг у боротьбі.

* * *

Іван прокинувся.

— Уставай, — будила його Марічка. — Уставай та ходімо.

Він глянув на неї й анітрошки не здивувався. Добре, що Марічка нарешті прийшла.

Підвівся й вийшов з нею.

Вони мовчки здіймалися вгору, й, хоча була вже ніч, Іван виразно бачив при світлі зірок її обличчя. Перелізли вориння, що відділяло царинку від лісу, і вступили в густу заросль смерічок.

— Чогось так змарнів? Ци ти недужий? — обізвалася Марічка.

— За тобою, душко Марічко ... за тобою банував ... — Не питав, куди йдуть. Йому було так добре з нею.

— Чи пам'ятаєш, серце Іванку, як ми сходилися тут, у сему лісі: ти мені грав, а я закладала свої руки тобі за шию та й цілувала кучерики любі?

— Ой пам'ятаю, Марічко, і повік не забуду ...

Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка. Ішов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачить криваву діру ззаду в неї, де видно серце, утробу й усе, як се в нявки буває. На вузьких стежках він тулився до Марічки, аби йти рядом, аби не лишитися ззаду, і чув тепло її тіла.

— Давно я мала тебе спитати: за що ти вдарив мене в лице? Тоді, пам'ятаєш, як билася стариня наша, а я тремтіла під возом, бачачи кров...

— Ти побігла потому, я кинув твої уплітки у воду, а ти дала мені цукерок ...

— Я тебе покохала відразу ...

Вони все заглиблювалися в ліс. Чорні смереки добродушно простягали над ними свої мохнаті лаби, наче благословляли, скрізь панувала строга, у собі замкнута тиша, і тільки в долинах розбивалася шумом піниста сваволя потоків. (...)

Ліс усе густішав. Прілий дух гнилих пнів, запах кладовища лісного йшов на них з пущі, де трухліли мертві смереки та гніздилися погані гриби — гадяр і голубінка. Великі каміння холоділи під слизьким мохом, голі корені смерек заплітали стежки, укриті верствою сухої глиці.

Вони йшли далі й далі, забиралися в холодний та непривітний глиб верховинних лісів.

Прийшли на полянку. Тут було трохи ясніше, смереки наче замкнули поза собою чорність глибокої ночі.

Ураз Марічка здригнулась і стала. Витягла шию та наслухала. Іван помітив, як тривога слизнула по обличчю в неї, звела її брови. Що сталося? Але Марічка нетерпляче спинила його питання, поклала палець на губи на знак мовчання й раптом зникла. Усе се сталося так несподівано й чудно, що Іван не встиг спам'ятатися.

Чого вона налякалася, куди й чого втекла? Він постояв трохи на місці, сподіваючись, що Марічка надійде зараз, але коли її довго не було, він стиха покликав:

— Марічко!..

М'яке запинало смерекового гілля ковтнуло той поклик, і знову було тихо.

Іван стривожився. Хотів шукати Марічку, але не знав, у який бік іти, бо не помітив, куди вона зникла. Ще готова десь заблудитись у лісі або зірватись у прірву. Чи не покласти ватру? Побачить вогонь і буде знати, куди вернутися.

Іван накидав сухих галузок і підпалив. Вогонь потріщав трохи під сподом і вигнав дим. А коли дим заметався над вогнем, заметалися тіні кострубатих смерек і залюднили полянку.

Іван сів на пеньок та обдивився. Поляна була закидана вся трухлявими пнями, колючою сіткою гострих вершків, між якими вилася дика малина. Спідні галузки смерек, тонкі й посохлі, звисали додолу, як руда борода.

Сум знову обняв Івана. Він знову був сам. Марічка не йшла. Закурив люльку та вдивлявся у вогонь, щоб чим-небудь скоротити чекання. Мусила ж урешті прийти Марічка. Йому навіть здавалося, що він чує її ходу й тріск під ногами гіллячок. О! Урешті, вона... Хотів устати й піти їй назустріч, але не встиг.

Сухі гіллячки розсунулися тихо, і з лісу вийшов якийсь чоловік.

Він був без одежі. М'яке темне волосся покривало все його тіло, оточало круглі й добрі очі, заклинилося на бороді й звисало на грудях. Він склав на великий живіт зарослі вовною руки й підійшов до Івана.

Тоді Іван зразу його пізнав. Се був веселий чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей од нявок. Він був смертю для них: зловить і роздере.

Чугайстир добродушно всміхнувся, кліпнув лукаво оком та поспитав Івана:

— Куди побігла?

— Хто?

— Нявка.

„Се він про Марічку, — з ляком подумав Іван, і серце сильно закалатало йому в грудях. — Ось чого вона зникла!..”

— Не знаю ... Не видів, — байдужно обізвався Іван і запросив чугайстра:

— Сідайте.

Чугайстир сів на пеньок, обтрусився із сухого листу й простяг до вогню ноги.

Обоє мовчали. Лісовий чоловік грівся коло ватри та розтирав собі круглий живіт, а Іван думав уперто, яким би чином довше затримати чугайстра, щоб Марічка якнайдалі встигла втекти.

Але чугайстир сам допоміг. Підморгнув до Івана лукавим оком та обізвався:

— Може б, ти трошки пішов зо мною в танець?

— А чому б ні? — радо піднявсь Іван.

Докинув у ватру смеріччя, поглянув на постоли, обсмикнув сорочку на собі й став до танцю.

Чугайстир поклав волохаті руки на боки та вже хитався.

— Ну, починай!..

Що ж, як починати, то починати.

Іван тупнув на місці, виставив ногу, струснув усім тілом і поплив у легкім гуцульськім танці. Перед ним смішно вихилявся чугайстир. Він прижмурював очі, поцмокував ротом, трусив животом, а його ноги, оброслі, як у ведмедя, незграбно тупцяли на однім місці, згинались і розгиналися, як грубі обі ддя. Танець, видимо, його загрівав. Він уже підскакував вище, присідав нижче, додавав собі духу веселим бурчанням та оддувався, неначе ковальський міх. Піт краплями виступав круг очей, стікав струмочком від чола до рота, під пахвами й на животі блищало в

нього, як у коняки, а чугайстир уже розійшовся:

— Гайдук раз! Ще такий! — кричав на Івана й бив п'ятами в землю.

— Ще кривий!.. Ще сліпий!.. — піддавав жару Іван. — Го-го! Як танцювати, то танцювати.

— Най буде так! — плескав у долоні чугайстир, і присідав до землі, і крутився круг себе.

— Ха-ха-ха! — хльоскав себе по стегнах Іван.

Хіба він не годен уже танцювати?

Ватра розгорялася веселим вогнем та відділяла від танцюючих тіні, що корчились і билися на залитій світлом полянці.

Чугайстир утомлявся. Щохвилини підносив до лоба руку, усю в брудних нігтях, обтираючи піт, і вже не скакав, а тільки дрібно трусив волохатим тілом на місці.

— Може, уже буде? — сапав чугайстир.

— Е, ні... ще трошки.

Іван і сам умлівав од утоми. Загрівся, був увесь мокрий, ноги боліли в нього, а груди ледве ловили віддих.

— Я ще заграю до танцю, — бадьорив він чугайстра й сягнув по флояру за черес. — Ти ще такої не чув, небоже ...

Він заграв пісню, що підслухав у щезника в лісі: „Є мої кози!.. Є мої кози!..” — і чугайстир, оживлений згуками пісні, знову вище підкидав п'яти, заплющив од вдоволення очі й паче забув про втому.

Тепер Марічка могла бути спокійна.

„Тікай, Марічко... не бійся, душко ... твій ворог танцює”, — співала флояра.

Шерсть прилипла до тіла чугайстра, наче він тільки що виліз з води, слина стікала цівкою з рота, одкритого втіхою рухів, він увесь блищав при вогні, а Іван піддавав йому духу веселою грою та, наче в нестямі, у знемозі й у забутті, бив у камінь поляни ногами, з яких облетіли вже постоли ...

Нарешті чугайстир знемігся.

— Буде, не можу ...

Упав на траву й важко сапав, заплющивши очі. Іван звалився на землю рядом з чугайстром. І так дихали разом. (...)

Але де була Марічка?

Іван мав ще багато їй розказати. Він чув потребу оповісти їй ціле своє життя, про свій тусок за нею, безрадісні дні, свою самотність серед ворогів, нещасливе подружжя ... Але де вона була? Куди подалася? Може, наліво? Йому здалося, що він бачив її востаннє з лівого боку.

Іван подався наліво. Тут була гущина. Смереки так тісно збилися в купу, що трудно було пролазить між їх шершавими пнями. Сухі нижні гіллячки кололи йому лице. Але він ішов. Брів у густій пітьмі, спотикався й натикався безперестанку на стовбур. Часом йому здавалося, що хтось його кличе. Ставав, затаївши в грудях віддих, і прислухався. Але ліс наливала така глибока тиша, що шелестіння сухих гіллячок, об які терся плечем, здавалось йому голосним лускотом пня, що валився, стятий сокирою, у лісі. Іван ішов далі, простягнувши наперед руки, неначе сліпець, який ловить руками повітря зі страху наткнутися на перешкоду.

Раптом до його вуха долетіло тихеньке, ледве вловиме дихання:

— Іва!..

Голос ішов ззаду, десь з глибини, наче добувався крізь море смерекової глиці.

Значить, Марічка була не тут.

Треба було вертатися назад. Іван поспішавсь, стукався коліньми в смереки, одводив руками гіллячки й жмурив очі, щоб не наколотися на хвою. Ніч наче чіплялася йому за ноги й не пускала, а він волік її за собою та розпихав грудьми. Блукав уже довго, а не знаходив полянки. Тепер земля під його ногами почала спускатись у долину. Великі каміння перетинали йому дорогу. Він їх обходив, сковзаючись раз у раз на слизькім моху, спотикаючись на цупкому корінні, тримаючись за траву, щоб не зірватися.

І знову з провалля, з-під його ніг, дійшов до нього слабенький поклик, заглушений лісом:

— Іва-а!..

Він хотів одгукнутися на голос Марічки, але не смів, щоб не почув чугайстир. Тепер уже знав, де має її шукати. Податись управо й спуститися вниз. Але тут було іще крутіше, і здавалося дивним, як могла злізти звідси Марічка.

Дрібні каміння сипалися під ногами в Івана, з глухим гарчанням спадаючи в чорну глибінь. Але він, зручний і звиклий до гір, умів спинитися на краю кручі та знов обережно шукав підпори для ніг. Дедалі ставало трудніше спускатися. Раз мало не впав, та вхопився за виступ скелі й повис на руках. Не знав, що там під ним, але чув холод і зловісне дихання безодні, яка відкривала на нього свою ненажерливу пащу.

— Іва-а! — стогнала Марічка десь з глибини, і був у голосі тому поклик кохання й муки.

— Іду, Марічко! — билася в Іванових грудях одповідь, лякаючись вилетіть звідти.

Він уже забув обережність. Скакав по каміннях, як дикий баран, ледве ловлячи віддих одкритим ротом, калічив руки й ноги, припадав грудьми до гострої скелі, тратив часами ґрунт під ногами й крізь гарячий туман бажання, у якому котився в долину, чув тільки, як його наглить1 дорогий голос:

— Іва-а!..

— Я тут! — крикнув Іван і почув раптом, що його тягне безодня. Схопила за шию, перегнула назад. Хапав руками повітря, ловив ногою камінь, одірваний нею, і чув, що летить униз, сповнений холодком і дивною пусткою в тілі. Чорна важка гора розправила крила смерек і вмить, як птах, пурхнула над ним у небо, а гостра смертельна цікавість опекла мозок: об що стукнеться голова? Почув ще тріск кості, гострий до нестерпучості біль, що скорчив тіло, — і все розплилося в червонім вогні, у якому згоріло його життя ...

Другої днини знайшли пастухи ледве живого Івана.

* * *

(...) Трембіти плакали під вікном.

Жовте лице Івана спокійно лежало на полотні, замкнувши в собі щось тільки йому відоме, а праве око лукаво дивилося з-під піднятого трохи повіка на купку мідяних грошей на грудях, на стулені руки, у яких горіла свічка.

У головах тіла невидимо спочивала душа: вона ще не сміла вилетіть з хати. Палагна зверталася до неї, до тої самотньої душеньки мужа, що сиротливо тулилася до нерухомого тіла.

— Чому не заговориш до мене, чому не поглянеш, не позавиваєш мозолі на моїх пучках? А в котру онь доріжку вибираєшся, мужу, відки виглядати маю тебе? — голосила Палагна, і грубий голос її переривався в жалібних нотах.

— Файно голосить ... — кивали головами старі сусідки й чули одвітні зітхання, що розпливались у шумі людських голосів.

— Ми разом пастушили в полонині... Раз якось паслисьмо вівці, та й звіяв студений вітер, гейби взимі ... Така віхола крутить, що світку не видно, а він, небіжчик... — оповідав ґазда сусідам. А в сусідів уста ворушились од своїх згадок, бо годилося потішити засмучену душу, розлучену з тілом.

— Ти пішов, а мене саму полишив... З ким же я буду тепер ґаздувати, з ким буду худібчину доглядати?.. — питала чоловікову душу Палагна.

1 Наглити — квапити, підганяти.

В одчинені двері, просто з темної ночі, уступали в хату все нові гості. Згиналися перед тілом коліна, бряжчали мідяні гроші на грудях в Івана, і посувалися на лавах люди, щоб дати місце новим.

Грубі свічі тихо топилися, опливаючи воском, неначе сльозами, блідий поломінь лизав сперте повітря, і синій чад, змішавшись з нудним запахом воску та з випаром тіл, висів над глухим гомоном у хаті.

Ставало тісно. Обличчя схилялися до облич, тепле дихання мішалося з диханням, упрілі чола ловили в себе блиск смертельного світла, що запалило мінливі вогні на дротяних запасках, на чересах і табівках. А хата все сповнялася новими гістьми, що вже товпилися біля порога.

Тіло рушало. Білясті плями, як лишаї, повзли по ньому ледве помітною тінню.

— Мужу мій солоденький, на біду-сь мя лишив ... — жалілася Палагна. — Не буде кому ні в місто піти, ні принести, ні дати, ні взяти, ні привезти ...

А за вікном тужливо повістувала про се трембіта, додаючи їй жалю.

Чи не багато вже суму мала бідна душа?

Така думка, видимо, таїлася під вагою гнітучого смутку, бо від порога починався вже рух. Ще несміливо тупали ноги, пхалися лікті, гуркотів часом ослін, голоси рвались і мішались у глухому гомоні юрми. І ось раптом високий жіночий сміх гостро розтяв важкі покрови суму, і стриманий гомін, наче поломінь, бухнув з-під шапки чорного диму.

— Ей, ти, носатий, купи в мене зайця! — басив зсередини молодий голос, й у відповідь йому покотився придушений сміх:

— Ха-ха! Носатий!..

— Не хочу.

Починалася забава.

Ті, що сиділи ближче до дверей, повернулися спиною до тіла, готові приєднатися до гри. Весела усмішка розтягнула їм лиця, перед хвилею скуплені в смутку, а заєць переходив усе далі й далі, захоплював ширше й ширше коло та вже добирався аж до мерця.

— Ха-ха, горбатий!.. Ха-ха, кривий!..

Світло коливалось од сміху й чаділо димом.

Один за другим гості вставали з лавок і розходилися по кутках, де було весело й тісно.

По обличчю мерця все розросталися плями, наче затаєні думки його ворушили, безперестанку міняючи вираз. У піднятому кутику вуст немов застрягло гірке міркування: що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт ...

При сінешніх дверях уже цілувалися.

— А на ким висиш?

— На Анничці чорнявій.

Анничка буцім не хотіла й упиралась, але десятки рук випихали її з тісної юрми, і гарячі уста піддавали охоти:

— Іди, дівонько, іди ...

И Анничка обіймала за шию того, що висів, і смачно цілувала в уста при загальних радісних криках.

Про тіло забули. Тільки три баби лишилися при нім і скорботно дивилися скляними очима, як по жовтім застиглім обличчі лазила муха.

Молодиці липли до гри. З очима, у яких ще не встигло згаснути смертельне світло й затертись образ мерця, вони охоче йшли цілуватися, байдужі до чоловіків, які так само обіймали та тулили чужих жінок.

Дзвінкі поцілунки лунали по хаті й спліталися з плачем сумної трембіти, що все ознаймляла далекі гори про смерть на самотній кичері.

Палагна не голосила більше. Уже було пізно й треба було прийняти гостей.

Веселість усе розпалялася. Робилося душно, люди пріли в кептарях1, дихали випаром поту, нудним чадом теплого воску та запахом трупа, що вже псувався. Усі говорили вголос, наче забули, чого вони тут, оповідали свої пригоди й реготалися. Махали руками, гупали один одному в спину й моргали на челядь.

Ті, що не містились у хаті, розклали на подвір'ї вогонь і справляли коло нього веселі грища. У сінях згасили світло, дівки дико пищали, а парубки душились од сміху. Забава трясла стінами хати та била хвилями зойку в спокійне ложе мерця.

Жовтий вогонь свічок притьмився в густому повітрі.

Навіть старі брали участь у забаві. Безжурний регіт трусив їх сивим волоссям, розтягував зморшки й одкривав згнилі пеньки зубів. Вони помагали молодшим ловити челядь, наставивши руки, що вже тремтіли. Бряжчало намисто в молодиць на грудях, жіночий вереск роздирав вуха, гриміли ослони, зрушені з місця, і стукались у лаву, де лежав мрець.

— Ха-ха!.. Ха-ха!.. — котилось од покуті до порога, і цілі ряди людей згинались од сміху вдвоє, придушивши руками живіт.

Серед писку й ґлоти нестерпуче коцкав десь „млин” дерев'яним клекотом згуків.

— Що маєш молоти? — завзято вигукував мельник.

— Маємо кукурудзу ... — пхалися до нього дівки, і сварилися між собою жиди, приліпивши довгі бороди з клоччя.

Тугий скруцак2 з рушника, мокрий та замашний, гатив з лускотом у спини направо й наліво. Від нього тікали, серед реготу й крику, перекидаючи стрічних, збиваючи пил і псуючи повітря. Поміст двигтів у хаті під вагою молодих ніг, і скакало на лаві тіло, трясучи жовтим обличчям, на якому все ще грала загадкова усмішка смерті.

На грудях тихо бряжчали мідяні гроші, скинуті добрими душами на перевіз.

Під вікнами сумно ридали трембіти.

Повість „Тіні забутих предків”.

Лебединою піснею письменника стала повість „Тіні забутих предків”.

Стильова своєрідність. У „Тінях забутих предків” М. Коцюбинський звертається до неоромантичної поетики, яка на той час стала дуже популярною. У цьому ключі були написані справжні шедеври: відомі вже вам „Мойсей”, „Украдене щастя” І. Франка, а також „У неділю рано зілля копала” О. Кобилянської, „Бояриня” та „Лісова пісня” Лесі Українки, вірші Олександра Олеся, ще багато прекрасних творів.

Приїхавши на відпочинок у с. Криворівню, М. Коцюбинський був захоплений красою величавої природи Карпат, а також „первісним” життям гуцулів. Він довго шукав єдину точну назву для свого нового твору, перебрав понад 10 варіантів: „У зелених горах”, „Тіні минулого”, „Голоси передвічні”, „Сила забутих предків”...

1Кептар — верхній хутряний одяг без рукавів.

2Скруцак — скручений жмут соломи, сіна, прядива.

І. Труш. Трембітарі

І зрештою вибрав назву, у якій частка таємничості й навіть містики чи не найбільша.

Уже з перших сторінок читач відчуває аромат екзотики Гуцульського краю. Життя горян у повісті — це химерне поєднання християнського та язичницького. У гірському селі „усі були богомільні”, водночас тут мовби законсервувалося й язичництво — у стародавніх звичаях, обрядах, у всьому, чим характерний лад життя гуцулів. Мовби тіні забутих предків ожили перед письменником у Криворівні. І він натхненно відобразив у слові цей двоєдиний барвистий світ. Язичництво цікавило письменника навіть більше, тому так багато уваги віддає він казково-демонічному, фантастичному світу довкола Івана й Марічки — арідникам, щезникам, мольфарам, чугайстрам; малює екзотичні звичаї, обряди, ритуали, якими було наповнене життя гуцулів. Вони тісно пов'язані з природою, горами, лісом, полонинами, вони — діти цієї природи.

Головні герої повісті — незвичайні, вони протиставлені обставинам та оточенню. Кохання Івана й Марічки зароджується на тлі споконвічної ворожнечі родів, родової помсти та протиставляється цій ворожнечі. Драматургія твору живиться енергією неоромантичних контрастів. Є тут ніжна й безпосередня у своїй природно-поетичній первозданності Марічка, і є приземлено-груба Палагна.

Утративши Марічку, Іван на якийсь час опиняється в полоні Палагни, проте без Марічки-мрії життя йому немає... Іван помирає, але у фіналі повісті знову (укотре в М. Коцюбинського!) тріумфує симфонія життя в час індивідуальної смерті. Так було й у новелах письменника „Цвіт яблуні”, „На камені”, „Хвала життю”.

Життєхваленням завершив він і „Тіні забутих предків”: під час похорону Івана гуцули влаштовують танок. Цей гуцульський обряд, що став фінальною сценою повісті, письменник побачив у Криворівні.

З листа до О. Аплаксіної: „У селі потрапив на оригінальний обряд. Уночі померла десь стара жінка — і ось із далеких хат (тут хата від хати за кілька верст) зійшлися люди. На лаві під стіною лежить покійниця, горять перед нею свічі, а в хаті поставлено лавки, як у театрі, і на них сидить маса людей. Тут же, біля покійниці в сінях, зібралася повеселитися молодь. І яких тільки ігор не було! Сміх лунав безперервно, жарти, поцілунки, крик, а покійниця скорботно зімкнула вуста, і жевріють похоронним блиском свічі. І так цілу ніч ...”

Річ не тільки в точному відтворенні обряду письменником — важливим є філософське наповнення цього обряду. Світосприймання гуцулів передбачало ставлення до життя як до самодостатньої цінності. У карпатських нотатках М. Коцюбинського є така фраза: „Хочу набутися”. Митець записав її під час третього відвідання Криворівні, маючи намір продовжити „Тіні забутих предків”. Проте смерть не дала йому можливості здійснити це бажання, але ця філософська фраза ввійшла в канву повісті, письменник уклав її в уста Палагни, дружини Івана.

Герої М. Коцюбинського наповнені ненаситною жадобою життя — найдивовижнішої загадки людини й усього живого. З'явився на світ — отже, маєш набутися в ньому, бо сенс і краса життя — у самому житті, його індивідуальній неповторності.

Неоромантичне життєхвалення й поетизація природи підсилені в „Тінях забутих предків” яскравими імпресіоністичними малюнками. Автор нерідко вдається до:

• мови метафор;

• несподіваного поєднання звукових і кольорових образів:

• принципу переважання враження над вираженням.

Що таке, наприклад, „зелений сміх”, як не кольорова музика гір? М. Коцюбинський увесь час експериментує, шукає нові можливості слова — через метафору, персоніфікацію, несподівані контексти для епітетів, нюансування барв. „Гори міняли своє блакитне убрання на рожеві із золотом ризи”; „синє дихання гір”; „зелена кров гір” — ці й інші мікрообрази допомагають побачити світ у його первозданній чистоті й одухотвореності.

Філософський зміст. Багато хто з критиків уважав і вважає головним здобутком „Тіней забутих предків” докладне й достовірне змалювання життя та побуту гуцулів. Протилежну думку висловив Г. Хоткевич — сучасник М. Коцюбинського, відомий письменник та авторитетний знавець етнографії Гуцульщини.

Г. Хоткевич наводить багато мовних та етнографічних неточностей у повісті. Заперечити критикові важко. Та все ж, очевидно, він не зовсім ураховує специфіку літератури: не копіювати реальне конкретне життя, а узагальнювати, моделювати, утілювати його в образах.

Зрештою, найбільший здобуток М. Коцюбинського не в описі етнографічних тонкощів, а в уже згаданій хвалі життю й глибокій філософській проблематиці.

• Удумливо перечитайте початок твору: історію безпричинного й безглуздого ворогування двох родів і химерного знайомства Івана й Марічки. Тут автор, як свого часу Т. Шевченко й І. Франко, осмислює проблему зла. Якщо ми на зло відповідаємо помстою, злом, то замикаємо його в коло, з якого немає виходу, зло тільки помножується. Єдина можливість розірвати це коло — простити ворогові, відповісти на зло добром. Саме так робить Марічка — і перетворює ворожнечу на справжню любов.

• Найсвітліші сторінки у творі ті, що присвячені розквіту почуття Івана й Марічки. Письменник переконує: щире, безоглядне кохання є самою сутністю життя, найвищим щастям, воно виявляє красу людини, надихає па творчість (гра Івана на флоярі, Маріччині співанки).

• Проте нерідко жорстока доля руйнує людське щастя, гармонію та повноту життя (випадкова смерть Марічки). І тоді ми мусимо вибирати між духовним і матеріальним. Утративши разом із Марічкою й духовну первину свого єства, Іван за якийсь час вирішує спробувати жити матеріальною гранню душі. Він заводить господарство, одружується з Палагною. Спочатку нова родина спромагається навіть на якусь видимість щастя. Однак незабаром Іван переконується, що так жити не може.

Літературознавці по-різному оцінюють епілог повісті (сцену похорону Івана). Одні прочитують її оптимістично — як утвердження перемоги життя над смертю; інші — песимістично — як торжество матеріального, приземлено-примітивного життя над піднесено-духовним (як і в новелі „На камені”).

Оригінальний барвистий світ Гуцульщини, що постав зі сторінок „Тіней забутих предків”, вразив геніального кінорежисера С. Параджанова.

Про те, як С. Параджанов знімав „Тіні забутих предків”, дивіться у відеоматеріалі.

Зроблено в Україні. „Тіні забутих предків” — шедевр світового кінематографа.

8. Виконайте завдання.

1. Ознакою драматичного твору в новелі „Intermezzo” М. Коцюбинського є

А розповідь селянина про п'ять голодних діток

Б розгортання дії переважно в одному місці

В образ „тисяч чорних ротів”

Г перелік дійових осіб на початку твору

Д переживання ліричного героя

2. Установіть відповідність.

Літературний(а) герой (героїня)

Дія

1. Іван

А видобуває вогонь старим способом

2. Марічка

Б постійно ворожить, зраджує близькійлюдині

3. Палагна

4. ватаг

В потопає в Черемоші


Г покидає рідне село й повертаєтьсячерез шість років



Д уважає свою дитину підкинутим бісеням

3. Установіть відповідність.

Діалектизм

Лексичне значення

1. ґазда

2. царинки

3. ватра

4. плай

А вогнище

Б хазяїн

В гірська стежка

Г обгороджений сінокіс близько до оселі

Д безлісі гори

4. Назвіть ознаки імпресіонізму як течії модернізму.

5. Які автобіографічні мотиви наявні в новелі М. Коцюбинського „Intermezzo”?

6. До якого літературного роду належить новела „Intermezzo”? Аргументуйте свою думку конкретними прикладами.

7. Як ви розумієте подане в дужках уточнення М. Наєнка про повість „Тіні забутих предків”: „...митець... розповів (не розповів, а проспівав!) натхненну легенду...”?

8. Чому головних героїв повісті М. Коцюбинського „Тіні забутих предків” називають „карпатськими Ромео та Джульєттою”?

9. Які ознаки неоромантичного стилю властиві повісті „Тіні забутих предків”? У яких епізодах цього твору яскраво виразне імпресіоністичне звучання?

10. Прокоментуйте назву новели „Intermezzo”, використовуючи тлумачення музичного терміна й особливості змісту цього літературного твору.

11. Перепишіть у зошит чи на окремий аркуш уривок (або зробіть його ксерокопію) з новели М. Коцюбинського „Intermezzo” від слів „Мої дні течуть тепер серед степу...” до слів „Я тільки тепер побачив село...”. Зафарбуйте рядки цього уривка олівцями, добираючи кольори відповідно до барв, які виникають у вашій уяві під час читання. Зіставте свої „імпресіоністичні роботи”, проаналізуйте кольорову палітру та сформулюйте висновок.

12. Якби вам довелось озвучити фільм за мотивами повісті М. Коцюбинського „Тіні забутих предків”, то які за настроєм мелодії ви створили б для нього, які музичні інструменти використали? Поясніть свій вибір.

9. Виконайте домашнє завдання.

1. Випишіть із тексту новели М. Коцюбинського „Intermezzo” по два-три приклади зорових, слухових і запахових образів. Яку роль вони відіграють в імпресіоністичному малюнку новели?

2. Підготуйте невелике повідомлення (з ілюстративним матеріалом) про імпресіонізм в образотворчому мистецтві (за бажанням).

3. Переглянувши кінофільм „Тіні забутих предків”, напишіть невеликий відгук про те, наскільки вдало С. Параджанов передав ідейний задум М. Коцюбинського.

4. Скориставшись спеціальною літературою й матеріалами Інтернету, підготуйте невелике повідомлення про всесвітню славу фільму С. Параджанова „Тіні забутих предків” (за бажанням).

5. Напишіть есе на тему „Моє цьогорічне інтермецо” (за новелою М. Коцюбинського „Intermezzo”).