Українська література 10 класс (рівень стандарту) - Олександр Авраменко - Грамота 2018

Мріє, не зрадь!.. - ЛЕСЯ УКРАЇНКА (1871-1913) - ОБРАЗНЕ СЛОВО ПОЕТИЧНОГО МОДЕРНІЗМУ

Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,

Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей ...

А тепера я в тебе остатню надію вложила.

О, не згасни ти, світло безсонних очей!

Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари

в серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть,

вже ж тепера мене не одіб'ють від тебе примари,

не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть.

Я вже давно інших мрій відреклася для тебе.

Се ж я зрікаюсь не мрій, я вже зрікаюсь життя.

Вдарив час, я душею повстала сама проти себе,

і тепер вже немає мені вороття.

Тільки — життя за життя! Мріє, станься живою!

Слово, коли ти живе, статися тілом пора.

Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,

той не вмре, не здобувши нового добра.

Мріє, колись ти літала орлом надо мною, —

дай мені крила свої, хочу їх мати сама,

хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною,

а як прийдеться згинуть за теє — дарма!

Пейзажна й інтимна лірика. Відчуте І. Франком „м'яке жіноче серце” Лесі Українки особливо разюче виявилося в інтимній та пейзажній ліриці.

Природу поетеса сприймала як живу, одухотворену силу, розрадницю, невичерпне джерело енергії та божественний вияв краси. А ще — вияв душі України.

Пейзажний цикл „Подорож до моря” був створений на основі вражень, отриманих Лесею від поїздки до Одеси влітку 1888 р. їдучи потягом із Ковеля через Поділля на південь, поетеса побачила Україну в усій її красі:

Онде балочка весела,

В ній хороші, красні села,

Там хати садками вкриті,

Срібним маревом повиті,

Коло сел стоять тополі,

Розмовляють з вітром в полі.

Волинські краєвиди змінюються подільськими, а далі — безкраїми степами, іскристими хвилями синього моря й акерманськими турецькими вежами, які викликають у юної Лесі уявлення про тяжку долю рідної землі.

Екзотичний (у неоромантичному стилі) і дуже чуттєвий вірш „Хвиля” (1908) написаний у Євпаторії. Своєрідна форма, унікальний звукопис, суміжне римування створюють ефект припливу й відпливу хвилі, а дієслівні рими підсилюють динамічність картини, яка виникає в уяві читача:

Хвиля йде,

вал гуде —

білий, смілий, срібний, дрібний,

нападе

на сухеє баговиння,

на розсипане каміння,

білим пломенем метнеться,

стрепенеться,

скине з себе все, що ясне,

й гасне ...

Поезія „Стояла я і слухала весну...” (1895) наповнена свіжістю й теплом прекрасної пори року. Усього у двох строфах Леся Українка вмістила багату палітру відчуттів, які бентежать душу навесні.

Лірична героїня вміє не просто слухати весну, а ніби спілкується з нею як із персоніфікованим образом. Дієслівний ряд стояла, слухала, говорила, співала, шепотіла передає мінливість світлих почуттів героїні.

У Лесі Українки творів інтимної (зокрема, любовної) лірики порівняно небагато. Вона намагалася не виносити свої сокровенні почуття на людський суд. Більшість цих поезій присвячено С. Мержинському. У них поєднуються життєствердні мотиви кохання з мотивами туги, розлуки, самотності, суму за втраченим чи недосяжним щастям.

* * *

Стояла я і слухала весну,

Весна мені багато говорила,

Співала пісню дзвінку, голосну,

То знов таємно-тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов,

Про молодощі, радощі, надії,

Вона мені переспівала знов

Те, що давно мені співали мрії.

Ніжно-трагічну історію стосунків із С. Мержинським, передчуття довічної розлуки Леся Українка символічно закодувала у вірші „Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти...”. Плющ міцно обіймає стеблами руїну, боронить її від негоди, „а прийде час розсипатись руїні, — / Нехай вона плюща сховає під собою. / Навіщо здався плющ у самотині?”.

О. Гудима. „Стояла я і слухала весну...”

Вірші „Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами”, „Все, все покинуть, до тебе полинуть...”, „Уста говорять: “Він навіки згинув!.. ”” сприймаються як лірична драма кохання.

Лірична героїня — інтелігентна дівчина, душа якої вражає шляхетністю, чистотою почуттів, відданістю в любові. Леся все залишає та, не боячись заразитися страшною невиліковною хворобою, сама недужа, їде до Мінська, де помирає Сергій:

Все, все покинуть, до тебе полинуть,

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згублений світе!

Два з половиною місяця вона самовіддано боролася за життя коханого, але смерть виявилася сильнішою. Повернувшись після похорону додому, свої найпотаємніші почуття, пекучий біль жінка довіряє лише білому паперу.

Уста говорять: „Він навіки згинув!”

А серце каже: „Ні, він не покинув!”

Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?

Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,

Тут в глибині і б'ється враз зі мною:

„Я тут, я завжди тут, я все з тобою!”

Поступово у творчості Лесі Українки посилюється епічне начало. Воно відтворено в багатьох поемах, баладах, написаних на сюжети світової культури („Самсон”, „Роберт Брюс, король шотландський”, „Віла-посестра”, „Ізольда Білорука”, „Одно слово”, „Саул”, „Орфеєве чудо” та ін.). Найчастіше в центрі цих творів — мужній герой, що протистоїть несправедливому світу. Скажімо, у поемі „Давня казка” (1893) ідеться про місце поета в боротьбі народу за свободу й гідність.

Драматична спадщина. Внутрішній драматизм поетичного мислення завжди був характерний для творчого стилю Лесі Українки. Тому закономірно, що геній письменниці найповніше виявився в драматичних жанрах, зокрема в драматичній поемі, драматичному етюді й драматичному діалозі. В основі цих творів найчастіше запозичена з античної драми форма агону — словесного турніру між двома супротивниками, кожен з яких завзято боронить свою правду. Улюблені теми — античність і біблійна історія. На цьому матеріалі авторка осмислює вічні філософські питання буття, а також актуальні проблеми українського суспільства.

Ви вже знаєте, у яку страшну ніч Леся Українка створила свою першу драматичну поему „Одержима” (18 січня 1901 р.). Її сюжет повертає нас у євангельські часи. Мотив — пошук істинної любові. Конфлікт виразно романтичний — між одухотвореною особистістю й примітивною, корисливою масою.

Героїня поеми Міріям — „одержима” — обожнює Месію, бо бачить у ньому Сина Божого, який приносить себе в жертву заради щастя людей. А натовп поклоняється йому з корисливих мотивів, бо одержує від нього всілякі блага, сподівається на вічне життя. Отже, це любов нещира. Тому юрба так легко зраджує Месію й зрікається його. Тільки єдина Міріям із готовністю жертвує своїм життям заради любові.

У наступних драматичних поемах Леся Українка

• осягає психологічну природу імперського поневолення, національної зради;

• розробляє мотив непростих відносин духовного провідника (пророка) і народу („Вавилонський полон”, „На руїнах”, „Бояриня”, „Кассандра”);

• обстоює ідеї особистих прав і свобод людини („У пущі”);

• доводить, що власну й національну свободу треба добувати лише самим, бо звільнення, одержане від інших, обертається новою неволею („Три хвилини”);

• осмислює проблему морального вибору представника поневоленого народу між особистим благополуччям і національними інтересами („Оргія”).

„Бояриня” (1910). Це єдиний твір Лесі Українки, присвячений безпосередньо українській історії.

Історична основа твору. У драмі йдеться про трагічний період Руїни. На історичному тлі другої половини XVII ст. Леся Українка розглядає насамперед проблеми національної пасивності й зрадництва. У творі описано родинне життя й побут козацької старшини та московського боярства саме тоді, коли після смерті Б. Хмельницького Московщина порушила угоди, укладені на Переяславській раді. Через войовничу політику царизму й розбрат між окремими представниками козацької старшини Україна перетворилася на руїну.

Образи. Головна героїня драми Оксана виховувалась у козацькій родині, де нормою були державницькі настрої. Покохавши доброго та щирого боярина Степана й одружившись із ним, вона опинилась у Москві. Батько Степана — українець, але присягнув на вірність московському цареві й переїхав до Москви. Оксану спочатку не лякає чужина, адже там коханий оберігатиме її та рідну Україну. Однак надії молодої жінки швидко розвіялися. У Москві вона не може звикнути до тамтешніх звичаїв. З подивом бачить, як принижує свою гідність її чоловік, щоб догодити цареві, як Степанова мати згинається під тягарем чужого побуту, розгублюючи рештки людської самоповаги. Отже, серцем і розумом героїня відчула себе в рабській неволі:

Ти хіба не ходиш

під ноги слатися своєму пану,

мов ханові? Скрізь палі, канчуки...

Туга за Україною, холопська поведінка чоловіка ламають її остаточно. Конфлікт наростає, коли Степан наказує не приймати послань з України, забороняє Оксані „озиватись” до брата Івана, який залишився справжнім патріотом рідного краю. З вуст Оксани зривається гірке зізнання: „Я гину, в'яну, жити так не можу!” Важко хвора Оксана, пригадуючи епізод знахідки в дитинстві іржавої шаблі, каже Степанові: „Отак і ми з тобою зрослись, / мов шабля з піхвою ... навіки ... Обоє ржаві”. Ці слова промовисто виражають ідейний задум Лесі Українки.

Оксана, з одного боку, віддана рідному краєві, як і брат Іван, а з іншого — щиро любить свого чоловіка. Поєднати ці дві любові просто неможливо. Розв'язка твору виразно романтична — тяжка туга Оксани спричиняє смертельну хворобу.

Наскрізь трагічна постать — Степан. Він усвідомлює своє холопське становище „боярина Стьопки”, зневагу власної честі й гідності.

image1

Трагізм становища Степана ще й у тому, що навіть таким вірним прислужникам Москва не вірить, — вони завжди перебувають під пильним наглядом. Степан погоджується з Оксаною, що обох їх доля „скарала тяжко” чужиною, обох здушила „змора”, але не вистачило в них сили перемогти цей чужинецький тягар.

Представником національно свідомої старшини є Іван Перебійний, брат Оксани. Він має діаметрально протилежне ставлення до факту Переяславської угоди, засуджуючи при цьому Степана та його батька, бо ж „лихий їх спокусив давати слово” Москві. Так письменниця зображує дві полярно протилежні життєві настанови української еліти — войовниче патріотичну й пристосовницьку.

Україна й Московщина у творі. Так само діаметрально протилежними світами є Україна й Московщина. Разюче відмінні їхні традиції, звичаї та побут.

Оксана, звична до пошанування на Батьківщині жінки, дружини, її честі й гідності, не може звикнути до того, що в Москві дружину мають за „холопку з вотчини” її чоловіка, що „нема тут звичаю з чоловіками жіноцтву пробувати при бесіді”, що етикет пригощання господинею гостя зводиться до мовчазного та фамільярного „поцелуйного обряда”, а в рідній стороні в таких випадках звучало: „Дай Боже, панночко, тобі щасливу та красну долю!” А від свого коханого вона чула звертання на зразок „моя доле”, „голубонько”, „єдина”.

Високий естетизм, тонкий художній смак української жінки не приймає некрасивого російського жіночого вбрання: „Той шарахван такий бахматий ... мов попівська ряса!.. Ото й на голову такий підситок надіти треба?” Влучні за своїм ідейним звучанням репліки, деталі, монологи й діалоги органічно вмотивовують і пояснюють розв'язку твору.

Авторська ідея очевидна: українці мають боротися за свободу та незалежність рідного краю, інакше „заржавіють”, як Степан та Оксана.

5. Перегляньте відеоматеріал Вахтанга Кіпіані „Не така, як усі” і розкажіть, які ярлики навішують на Лесю Українку та які стереотипи про неї розвінчано в цій програмі.

Історична правда з Вахтангом Кіпіані: „Не така, як усі”.

6. Опрацюйте матеріал про драму-феєрію Лесі Українки „Лісова пісня” і запишіть у зошит визначення поняття „драма-феєрія”.