Всі публікації щодо:
Українка Леся

Українська література 8 клас - О. І. Борзенко - Ранок 2016 рік

ДАВНЯ КАЗКА - Леся Українка (1871-1913) - СВІТ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

(Скорочено1)

Може б, хто послухав казки?

Ось послухайте, панове!

Тільки вибачте ласкаво,

Що не все в ній буде нове.

Та чого там, люди добрі,

За новинками впадати?

Може, часом не завадить

І давніше пригадати.

Хто нам може розповісти

Щось таке цілком новеє,

Щоб ніхто з нас не відмовив:

«Ет, вже ми чували сеє!»

Тож, коли хто з вас цікавий,

Сядь і слухай давню казку,

А мені коли не лаврів,

То хоч бубликів дай в’язку.

І

Десь, колись, в якійсь країні,

Де захочете, там буде,

Бо у казці, та ще в віршах,

Все можливо, добрі люде.

Десь, колись, в якійсь країні

Проживав поет нещасний,

Тільки мав талан до віршів,

Не позичений, а власний.

На обличчі у поета

Не цвіла урода гожа,

Хоч не був він теж поганий, —

От собі — людина Божа!

Той співець — та що робити!

Видно, правди не сховати,

Що не був співцем поет наш,

Бо зовсім не вмів співати.

Та була у нього пісня

І дзвінкою, і гучною,

Бо розходилась по світу

Стоголосою луною.

І не був поет самотнім:

До його малої хати

Раз у раз ходила молодь

Пісні-слова вислухати.

Теє слово всім давало

То розвагу, то пораду;

Слухачі співцю за теє

Ділом скрізь давали раду.

Що могли, то те й давали,

Він зо всього був догодний.

Досить з нього, що не був він

Ні голодний, ні холодний.

Як навесні шум зелений

Оживляв сумну діброву,

То щодня поет приходив

До діброви на розмову.

Так одного разу ранком

Наш поет лежав у гаю,

Чи він слухав шум діброви,

Чи пісні складав,— не знаю!

Тільки чує — гомін, гуки,

Десь мисливські сурми грають,

Чутно разом, як собачі

Й людські крики десь лунають.

1 На електронному освітньому ресурсі interactive.ranok.com.ua ви знайдете повний текст твору.

Тупотять прудкії коні,

Гомін ближче все лунає,

З-за кущів юрба мисливська

На долинку вибігає.

Як на те ж, лежав поет наш

На самісінькій стежині.

«Гей! — кричить він,— обережно!

Віку збавите людині!»

Ще, на щастя, не за звіром

Гналася юрба,— спинилась,

А то б, може, на поета

Не конечне подивилась.

Попереду їхав лицар,

Та лихий такий, крий боже!

«Бачте,— крикнув,— що за птиця!

Чи не встав би ти, небоже?»

«Не біда,— поет відмовив, —

Як ти й сам з дороги звернеш,

Бо як рими повтікають,

Ти мені їх не завернеш!»

«Се ще также полювання! —

Мовить лицар з гучним сміхом.

Слухай, ти, втікай лиш краще.

Бо пізнаєшся ти з лихом!»

«Ей, я лиха не боюся,

З ним ночую, з ним і днюю;

Ти втікай, бо я, мосьпане,

На таких, як ти, полюю!

В мене рими — соколята,

Як злетять до мене з неба,

То вони мені вполюють,

Вже кого мені там треба!»

«Та який ти з біса мудрий! —

Мовить лицар.— Ще ні разу

Я таких, як ти, не бачив.

Я тепер не маю часу,

А то ми б ще подивились,

Хто кого скорій вполює.

Хлопці! геть його з дороги!

Хай так дуже не мудрує!»

«От спасибі за послугу! —

Мовить наш поет.— Несіте.

Та візьміть листки з піснями,

Он в траві лежать, візьміте».

«Він, напевне, божевільний! —

Крикнув лицар.— Ну, рушаймо!

Хай він знає нашу добрість —

Стороною обминаймо.

А ти тут зажди, небоже,

Хай-но їхатиму з гаю,

Я ще дам тобі гостинця,

А тепер часу не маю».

«Не на тебе ждать я буду, —

Так поет відповідає, —

Хто ж кому подасть гостинця,

Ще того ніхто не знає».

Лицар вже на те нічого

Не відмовив, геть подався;

Знову юрба загукала,

І луною гай озвався.

Розтеклись ловці по гаю,

Полювали цілу днину,

Та коли б же вполювали

Хоч на сміх яку звірину!

А як сонечко вже стало

На вечірньому упрузі,

Стихли сурми, гомін, крики,

Тихо стало скрізь у лузі.

Гурт мисливський зголоднілий

Весь підбився, утомився,

Дехто ще зоставсь у гаю,

Дехто вже й з дороги збився.

Геть одбившися від гурту,

Їде лицар в самотині.

Зирк! — поет лежить, як перше,

На самісінькій стежині.

«Ах, гостинця ти чекаєш! —

Мовив лицар і лапнувся

По кишенях.— Ой небоже,

Вдома гроші я забувся!»

Усміхнувсь поет на теє:

«Не турбуйсь за мене, пане,

Маю я багатства стільки,

Що його й на тебе стане!»

Спалахнув від гніву лицар,

Був він гордий та завзятий,

Але ж тільки на упертість

Та на гордощі багатий.

«Годі жартів! — крикнув згорда.—

Бо задам тобі я гарту!»

А поет йому: «Та й сам я

Не люблю з панами жарту...

Бачиш ти — оця діброва,

Поле, небо, синє море?

То моє багатство-панство

І розкішне, і просторе.

При всьому сьому багатстві

Я щасливий завжди й вільний».

Тут покликнув лицар: «Боже!

Чоловік сей божевільний!»

«Може буть,— поет відмовив, —

Певне, всі ми в божій волі.

Та я справді маю щастя,

І з мене його доволі.

Так, я вільний, маю бистрі

Вільні думи-чарівниці,

Що для них нема на світі

Ні застави, ні границі.

Все, чого душа запрагне,

Я створю в одну хвилину,

В таємні світи надхмарні

Я на крилах думки лину.

Скрізь гуляю, скрізь буяю,

Мов той вітер дзвінкий в полі;

Сам я вільний і ніколи

Не зламав чужої волі!»

Засміявсь на теє лицар:

«Давню байку правиш, друже?

Я ж тобі скажу на теє:

Ти щасливий, та не дуже.

Я б віддав отой химерний

Твій таємний світ надхмарний

За наземне справжнє графство,

За підхмарний замок гарний.

Я б віддав твоє багатство

І непевнії країни

За єдиний поцілунок

Від коханої дівчини.»

Щось поет хотів відмовить

На недбалу горду мову,

Та вже сонечко червоне

Заховалось за діброву.

Надійшла сільськая молодь,

Що з роботи поверталась,

І побачила поета,

З ним приязно привіталась.

Тут поет взяв мандоліну,

І на відповідь гуртові

Він заграв, і до музики

Промовляв пісні чудові.

Всі навколо нерухомі,

Зачаровані стояли,

А найбільше у дівчаток

Очі втіхою палали.

Довго й лицар слухав пісню,

Далі мовив на відході:

«Що за дивна сила слова!

Ворожбит якийсь, та й годі!»

ІІ—ІІІ

[Лицар звертається до поета з проханням про допомогу: він закоханий у чарівну Ізідору, але ніяк не може заслужити її прихильності. Співець складає серенаду, яка й дозволяє лицареві завоювати серце неприступної дівчини. На радощах Бертольдо влаштовує бучне весілля, та забуває запросити поета.

Минає час. Лицар одержує від короля наказ виступити у військовий похід проти чужої країни. Загін під його керівництвом довго не може захопити ворожої столиці. Військо потерпає від голоду, солдати вимагають повернення додому. У вирішальний момент співці піснею відновлюють бойовий дух війська — солдати знову готові до бою. Вороже місто нарешті вдається захопити. У захваті Бертольдо дякує співцям, натомість чує від них, що віддячувати слід тому, хто склав пісню, яка піднесла бойовий дух війська. Лицар присягається, що довіку буде вдячний поетові.]

IV

Кажуть, весь поміст у пеклі

З добрих замірів зложився!

Для пекельного помосту

І Бертольдо потрудився...

Вже давно Бертольд вернувся

Із далекої чужини,

Знов зажив життям веселим

Біля милої дружини.

Знов у нього в пишнім замку

Почалося вічне свято, —

О, тепер було у нього

Срібла, золота багато!

Окрім того, що набрав він

На війні всього без ліку,

Ще король йому в подяку

Надгороду дав велику.

Сила статків та маєтків!

Вже Бертольдо граф заможний!

Він живе в свойому графстві,

Наче сам король вельможний.

Та околиця, де жив він,

Вся була йому віддана,

Люд увесь в тім краю мусив

Узнавать його за пана.

Тож спочатку того щастя

Справді був Бертольдо гідний:

Правий суд чинив у панстві,

До підданих був лагідний.

Але то було не довго,

Він дедалі в смак ввіходив

І потроху в себе в графстві

Інші звичаї заводив.

Що ж, напитки, та наїдки,

Та убрання прехороші,

Та забави, та турніри,

А на все ж то треба гроші!

Та й по всіх далеких війнах

Граф привчився до грабунку,

А тепер в своїй країні

Він шукав у тім рятунку.

Почалися нескінченні

Мита, панщина, податки,

Граф поставив по дорогах

Скрізь застави та рогатки.

Трудно навіть розказати,

Що за лихо стало в краю, —

Люди мучились, як в пеклі,

Пан втішався, як у раю.

Пан гуляв у себе в замку, —

У ярмі стогнали люди,

І здавалось, що довіку

Все така неволя буде.

Розливався людський стогін

Всюди хвилею сумною,

І в серденьку у поета

Озивався він луною...

Ось одного разу чує

Граф лихі, тривожні вісті:

Донесла йому сторожа,

Що не все спокійно в місті;

Що співці по місті ходять

І піснями люд морочать,

Все про рівність і про волю

У піснях своїх торочать.

Вже й по тюрмах їх саджають,

Та ніщо не помагає, —

Їх пісні ідуть по людях,

Всяк пісні ті переймає.

«Ну,— гукнув Бертольд,—

то байка!

Я візьму співців тих в руки!»

Раптом чує — десь близенько

Залунали пісні гуки:

«В мужика землянка вогка,

В пана хата на помості;

Що ж, недарма люди кажуть,

Що в панів біліші кості! У

У мужички руки чорні,

В пані рученька тендітна;

Що ж, недарма люди кажуть,

Що в панів і кров блакитна!

Мужики цікаві стали,

Чи ті кості білі всюди,

Чи блакитна кров поллється,

Як пробити пану груди?»

«Що се, що? — кричить

Бертольдо. —

Гей, ловіть співця, в’яжіте!

У тюрму його, в кайдани!

Та скоріш, скоріш біжіте!»

Коли се з-за мурів замку

Обізвався голос долі:

«Гей, біжіте, панські слуги,

Та спіймайте вітра в полі!

Не турбуйся ти даремне,

Все одно, вельможний пане,

Вловиш нас сьогодні десять,

Завтра двадцять знов настане!

Нас таки чимале військо,

Маєм свого отамана,

Він у нас одважний лицар,

Врешті, він знайомий пана...»

Мов крізь землю провалився

Той співець, утік од лиха.

А Бертольд сидів і думав,

Далі так промовив стиха:

«Маєм свого отамана!

Ось де корінь цілій справі!

Ну, та я тепера хутко

Положу кінець забаві!»

Тут він двох щонайвірніших

Слуг до себе прикликає

І до нашого поета

У хатину посилає:

«Ви скажіть йому від мене,

Що я досі пам’ятаю,

Як пісні його втішали

Нас колись в чужому краю.

Власне я тепер бажаю

Дать йому за них заплату:

Я поетові дарую

В себе в замку гарну хату.

Я його талан співацький

Так високо поважаю,

Що співцем своїм придворним

Я зробить його бажаю.

Ви скажіть, що він у мене

Буде жити в шані, в славі,

Тільки, звісно, хай забуде

Різні вигадки лукаві».

Слуги зараз подалися

До убогої оселі,

Принесли вони поету

Ті запросини веселі.

Усміхаючись, він слухав

Те запрошення знаднеє,

А коли вони скінчили,

Так промовив їм на сеє:

«Ви скажіте свому пану,

Що заплати не бажаю,

Бо коли я що дарую,

То назад не одбираю.

Хай він сам те пригадає,

Що то ж я йому дав злото,

Хоч тепер об тім жалкую,

Краще б кинув у болото!

Ви скажіть, що я не хочу

Слави з рук його приймати,

Бо лихую тільки славу

Тії руки можуть дати.

Золотих не хочу лаврів, —

З ними щастя не здобуду.

Як я ними увінчаюсь,

То поетом вже не буду.

Не поет, у кого думки

Не літають вільно в світі,

А заплутались навіки

В золотії тонкі сіті.

Не поет, хто забуває

Про страшні народні рани,

Щоб собі на вільні руки

Золоті надіть кайдани!

Тож підіте і скажіте,

Що поки я буду жити,

Не подумаю довіку

Зброї чесної зложити!»

З тим вернулись вірні слуги

До Бертольда і сказали:

«Так і так поет відмовив,

Ми даремне намовляли...»

Аж скипів Бертольд, почувши

Гордовитую відмову,

До поета посилає

Посланців тих самих знову:

«Ви скажіть сьому зухвальцю,

Що тепер настав день суду,

Що терпів його я довго,

Але більш терпіть не буду.

Коли він складання віршів

Бунтівничих не покине,

То в тюрму його закину,

Там він, клятий, і загине!»

Знову слуги подалися

До убогої хатини

І, підходячи, почули

Тихий бренькіт мандоліни.

У вікно зирнули слуги,

Бачать: зібрана громада,

Всі стоять навколо ліжка,

Мов якась таємна рада!

Утомивсь поет від праці,

Третій день лежить в недузі,

Слухачі навколо нього

Посхиляли чола в тузі.

А поет усе то грає,

То щось пише на папері

Й роздає писання людям, —

Тут вступили слуги в двері.

Всі метнулись хутко з хати,

І поет один зостався,

Подививсь на слуг спокійно,

Гордовито привітався.

Всі Бертольдові погрози

Слухав мовчки, усміхався.

А коли скінчили слуги,

Так до них він обізвався:

«Ви скажіть свойому пану,

Що готовий я в дорогу,

Тільки хай велить прислати

Слуг ще двох вам на підмогу.

На запросини ласкаві

Я не можу встать з постелі,

Вам нести мене прийдеться

Аж до нової оселі.

Та й в темниці буду вільний, —

Маю думи-чарівниці,

Що для них нема на світі

Ні застави, ні границі.

І мого прудкого слова

Не затримає темниця,

Полетить воно по світі,

Наче тая вільна птиця.

З словом зіллються в темниці

Гіркий жаль і тяжка туга,

І тоді потрійна стане

І страшна його потуга.

І поет від свого люду

Не почує слів догани

В день сумний, коли на нього

Накладатимуть кайдани!»

Так довіку у темниці

Довелось поету жити,

За тюремний спів він мусив

Головою наложити.

Та зосталися на світі

Молоді його нащадки,

Що взяли собі у спадок

Всі пісні його, всі гадки.

Здійнялось повстання в краю,

І Бертольда вбили люде,

Та й гадали, що в країні

Більш неволі вже не буде.

Та зостався по Бертольду

Молодий його нащадок,

І пиху його, й маєтки

Він забрав собі у спадок.

І тепер нащадки графські

Тюрми міцнії будують,

А поетові нащадки

Слово гостреє гартують.

Проти діла соромного

Виступає слово праве —

Ох, страшне оте змагання,

Хоч воно і не криваве!

А коли війна скінчиться

Того діла й того слова,

То скінчиться давня казка,

А настане правда нова.

1893

Аналізуємо художній твір

1. Яке враження справив на вас твір Лесі Українки «Давня казка»?

2. Про що йдеться в авторському вступі до твору? З якою метою у вступі поетеса протиставляє «давнє» і «нове»?

3. Які рядки поеми можна визначити як «зачин казки»? На які роздуми наводять слова поетеси «Де захочете, там буде»?

4. Яким постає поет на початку твору? Яким ви його уявляєте? Чому поетеса звертає читацьку увагу на те, що поет не вирізняється ні зовнішньою красою, ні солодкоголосими співами?

5. Перекажіть епізод першої зустрічі поета й лицаря. З якою метою кожен із них прибув до весняного гаю? Яке враження персонажі справляють на читачів?

6. Як розкриваються персонажі поеми під час другої зустрічі? Що для кожного з них означають такі поняття, як щастя, воля, багатство?

7. Як змінився Бертольдо, здобувши багатство та владу?

8. Поміркуйте, чому лицар хотів поставити поета собі на службу.

9. Що, на вашу думку, означає свобода для поета? Чому поет вважає себе найбагатшим у світі? Чому він і в темниці залишається вільним?

10. За допомогою цитат проілюструйте авторський погляд на проблему митця та його суспільного обов’язку.

11. Використовуючи пам’ятку № 3, порівняйте поета й Бертольдо. У зручній для вас формі (тексту, плану, таблиці, схеми) складіть порівняльну характеристику героїв. Зробіть висновок, які життєві позиції протиставляються в поемі.

12. Чим поема відрізняється від ліричного твору? Поміркуйте, чому для втілення свого художнього задуму Леся Українка обрала форму поеми.

13. Які риси казки наявні в поемі Лесі Українки «Давня казка»? З якою художньою метою авторка використала в цьому творі казкові елементи?

Запрошуємо до дискусії

14. Як ви розумієте слова про одвічну боротьбу «діла соромного» та «правдивого слова»?

Порівнюємо твори різних видів мистецтва

15. На interactive.ranok.com.ua знайдіть і послухайте інсценовану поему Лесі Українки «Давня казка» (режисер — Василь Обручев). Хто з акторів, на вашу думку, найвлучніше відтворив образ свого персонажа? Чи видався вдалим музичний супровід до поеми? Обґрунтуйте власну позицію.

Виявляємо творчі здібності

16. Поділіться своїми роздумами про проблеми, порушені Лесею Українкою в поемі «Давня казка». Оберіть тему й напишіть твір:

• «Чи здатне мистецтво змінювати життя?»

• «У чому полягає щастя людини?»

Візьміть участь в інтерактивному конкурсі письмових творчих робіт.

ДАВНЯ КАЗКА

(Скорочено1)

Може б, хто послухав казки?

Ось послухайте, панове!

Тільки вибачте ласкаво,

Що не все в ній буде нове.

Та чого там, люди добрі,

За новинками впадати?

Може, часом не завадить

І давніше пригадати.

Хто нам може розповісти

Щось таке цілком новеє,

Щоб ніхто з нас не відмовив:

«Ет, вже ми чували сеє!»

Тож, коли хто з вас цікавий,

Сядь і слухай давню казку,

А мені коли не лаврів,

То хоч бубликів дай в’язку.

І

Десь, колись, в якійсь країні,

Де захочете, там буде,

Бо у казці, та ще в віршах,

Все можливо, добрі люде.

Десь, колись, в якійсь країні

Проживав поет нещасний,

Тільки мав талан до віршів,

Не позичений, а власний.

На обличчі у поета

Не цвіла урода гожа,

Хоч не був він теж поганий, —

От собі — людина Божа!

Той співець — та що робити!

Видно, правди не сховати,

Що не був співцем поет наш,

Бо зовсім не вмів співати.

Та була у нього пісня

І дзвінкою, і гучною,

Бо розходилась по світу

Стоголосою луною.

І не був поет самотнім:

До його малої хати

Раз у раз ходила молодь

Пісні-слова вислухати.

Теє слово всім давало

То розвагу, то пораду;

Слухачі співцю за теє

Ділом скрізь давали раду.

Що могли, то те й давали,

Він зо всього був догодний.

Досить з нього, що не був він

Ні голодний, ні холодний.

Як навесні шум зелений

Оживляв сумну діброву,

То щодня поет приходив

До діброви на розмову.

Так одного разу ранком

Наш поет лежав у гаю,

Чи він слухав шум діброви,

Чи пісні складав,— не знаю!

Тільки чує — гомін, гуки,

Десь мисливські сурми грають,

Чутно разом, як собачі

Й людські крики десь лунають.

1 На електронному освітньому ресурсі interactive.ranok.com.ua ви знайдете повний текст твору.

Тупотять прудкії коні,

Гомін ближче все лунає,

З-за кущів юрба мисливська

На долинку вибігає.

Як на те ж, лежав поет наш

На самісінькій стежині.

«Гей! — кричить він,— обережно!

Віку збавите людині!»

Ще, на щастя, не за звіром

Гналася юрба,— спинилась,

А то б, може, на поета

Не конечне подивилась.

Попереду їхав лицар,

Та лихий такий, крий боже!

«Бачте,— крикнув,— що за птиця!

Чи не встав би ти, небоже?»

«Не біда,— поет відмовив, —

Як ти й сам з дороги звернеш,

Бо як рими повтікають,

Ти мені їх не завернеш!»

«Се ще также полювання! —

Мовить лицар з гучним сміхом.

Слухай, ти, втікай лиш краще.

Бо пізнаєшся ти з лихом!»

«Ей, я лиха не боюся,

З ним ночую, з ним і днюю;

Ти втікай, бо я, мосьпане,

На таких, як ти, полюю!

В мене рими — соколята,

Як злетять до мене з неба,

То вони мені вполюють,

Вже кого мені там треба!»

«Та який ти з біса мудрий! —

Мовить лицар.— Ще ні разу

Я таких, як ти, не бачив.

Я тепер не маю часу,

А то ми б ще подивились,

Хто кого скорій вполює.

Хлопці! геть його з дороги!

Хай так дуже не мудрує!»

«От спасибі за послугу! —

Мовить наш поет.— Несіте.

Та візьміть листки з піснями,

Он в траві лежать, візьміте».

«Він, напевне, божевільний! —

Крикнув лицар.— Ну, рушаймо!

Хай він знає нашу добрість —

Стороною обминаймо.

А ти тут зажди, небоже,

Хай-но їхатиму з гаю,

Я ще дам тобі гостинця,

А тепер часу не маю».

«Не на тебе ждать я буду, —

Так поет відповідає, —

Хто ж кому подасть гостинця,

Ще того ніхто не знає».

Лицар вже на те нічого

Не відмовив, геть подався;

Знову юрба загукала,

І луною гай озвався.

Розтеклись ловці по гаю,

Полювали цілу днину,

Та коли б же вполювали

Хоч на сміх яку звірину!

А як сонечко вже стало

На вечірньому упрузі,

Стихли сурми, гомін, крики,

Тихо стало скрізь у лузі.

Гурт мисливський зголоднілий

Весь підбився, утомився,

Дехто ще зоставсь у гаю,

Дехто вже й з дороги збився.

Геть одбившися від гурту,

Їде лицар в самотині.

Зирк! — поет лежить, як перше,

На самісінькій стежині.

«Ах, гостинця ти чекаєш! —

Мовив лицар і лапнувся

По кишенях.— Ой небоже,

Вдома гроші я забувся!»

Усміхнувсь поет на теє:

«Не турбуйсь за мене, пане,

Маю я багатства стільки,

Що його й на тебе стане!»

Спалахнув від гніву лицар,

Був він гордий та завзятий,

Але ж тільки на упертість

Та на гордощі багатий.

«Годі жартів! — крикнув згорда.—

Бо задам тобі я гарту!»

А поет йому: «Та й сам я

Не люблю з панами жарту...

Бачиш ти — оця діброва,

Поле, небо, синє море?

То моє багатство-панство

І розкішне, і просторе.

При всьому сьому багатстві

Я щасливий завжди й вільний».

Тут покликнув лицар: «Боже!

Чоловік сей божевільний!»

«Може буть,— поет відмовив, —

Певне, всі ми в божій волі.

Та я справді маю щастя,

І з мене його доволі.

Так, я вільний, маю бистрі

Вільні думи-чарівниці,

Що для них нема на світі

Ні застави, ні границі.

Все, чого душа запрагне,

Я створю в одну хвилину,

В таємні світи надхмарні

Я на крилах думки лину.

Скрізь гуляю, скрізь буяю,

Мов той вітер дзвінкий в полі;

Сам я вільний і ніколи

Не зламав чужої волі!»

Засміявсь на теє лицар:

«Давню байку правиш, друже?

Я ж тобі скажу на теє:

Ти щасливий, та не дуже.

Я б віддав отой химерний

Твій таємний світ надхмарний

За наземне справжнє графство,

За підхмарний замок гарний.

Я б віддав твоє багатство

І непевнії країни

За єдиний поцілунок

Від коханої дівчини.»

Щось поет хотів відмовить

На недбалу горду мову,

Та вже сонечко червоне

Заховалось за діброву.

Надійшла сільськая молодь,

Що з роботи поверталась,

І побачила поета,

З ним приязно привіталась.

Тут поет взяв мандоліну,

І на відповідь гуртові

Він заграв, і до музики

Промовляв пісні чудові.

Всі навколо нерухомі,

Зачаровані стояли,

А найбільше у дівчаток

Очі втіхою палали.

Довго й лицар слухав пісню,

Далі мовив на відході:

«Що за дивна сила слова!

Ворожбит якийсь, та й годі!»

ІІ—ІІІ

[Лицар звертається до поета з проханням про допомогу: він закоханий у чарівну Ізідору, але ніяк не може заслужити її прихильності. Співець складає серенаду, яка й дозволяє лицареві завоювати серце неприступної дівчини. На радощах Бертольдо влаштовує бучне весілля, та забуває запросити поета.

Минає час. Лицар одержує від короля наказ виступити у військовий похід проти чужої країни. Загін під його керівництвом довго не може захопити ворожої столиці. Військо потерпає від голоду, солдати вимагають повернення додому. У вирішальний момент співці піснею відновлюють бойовий дух війська — солдати знову готові до бою. Вороже місто нарешті вдається захопити. У захваті Бертольдо дякує співцям, натомість чує від них, що віддячувати слід тому, хто склав пісню, яка піднесла бойовий дух війська. Лицар присягається, що довіку буде вдячний поетові.]

IV

Кажуть, весь поміст у пеклі

З добрих замірів зложився!

Для пекельного помосту

І Бертольдо потрудився...

Вже давно Бертольд вернувся

Із далекої чужини,

Знов зажив життям веселим

Біля милої дружини.

Знов у нього в пишнім замку

Почалося вічне свято, —

О, тепер було у нього

Срібла, золота багато!

Окрім того, що набрав він

На війні всього без ліку,

Ще король йому в подяку

Надгороду дав велику.

Сила статків та маєтків!

Вже Бертольдо граф заможний!

Він живе в свойому графстві,

Наче сам король вельможний.

Та околиця, де жив він,

Вся була йому віддана,

Люд увесь в тім краю мусив

Узнавать його за пана.

Тож спочатку того щастя

Справді був Бертольдо гідний:

Правий суд чинив у панстві,

До підданих був лагідний.

Але то було не довго,

Він дедалі в смак ввіходив

І потроху в себе в графстві

Інші звичаї заводив.

Що ж, напитки, та наїдки,

Та убрання прехороші,

Та забави, та турніри,

А на все ж то треба гроші!

Та й по всіх далеких війнах

Граф привчився до грабунку,

А тепер в своїй країні

Він шукав у тім рятунку.

Почалися нескінченні

Мита, панщина, податки,

Граф поставив по дорогах

Скрізь застави та рогатки.

Трудно навіть розказати,

Що за лихо стало в краю, —

Люди мучились, як в пеклі,

Пан втішався, як у раю.

Пан гуляв у себе в замку, —

У ярмі стогнали люди,

І здавалось, що довіку

Все така неволя буде.

Розливався людський стогін

Всюди хвилею сумною,

І в серденьку у поета

Озивався він луною...

Ось одного разу чує

Граф лихі, тривожні вісті:

Донесла йому сторожа,

Що не все спокійно в місті;

Що співці по місті ходять

І піснями люд морочать,

Все про рівність і про волю

У піснях своїх торочать.

Вже й по тюрмах їх саджають,

Та ніщо не помагає, —

Їх пісні ідуть по людях,

Всяк пісні ті переймає.

«Ну,— гукнув Бертольд,—

то байка!

Я візьму співців тих в руки!»

Раптом чує — десь близенько

Залунали пісні гуки:

«В мужика землянка вогка,

В пана хата на помості;

Що ж, недарма люди кажуть,

Що в панів біліші кості! У

У мужички руки чорні,

В пані рученька тендітна;

Що ж, недарма люди кажуть,

Що в панів і кров блакитна!

Мужики цікаві стали,

Чи ті кості білі всюди,

Чи блакитна кров поллється,

Як пробити пану груди?»

«Що се, що? — кричить

Бертольдо. —

Гей, ловіть співця, в’яжіте!

У тюрму його, в кайдани!

Та скоріш, скоріш біжіте!»

Коли се з-за мурів замку

Обізвався голос долі:

«Гей, біжіте, панські слуги,

Та спіймайте вітра в полі!

Не турбуйся ти даремне,

Все одно, вельможний пане,

Вловиш нас сьогодні десять,

Завтра двадцять знов настане!

Нас таки чимале військо,

Маєм свого отамана,

Він у нас одважний лицар,

Врешті, він знайомий пана...»

Мов крізь землю провалився

Той співець, утік од лиха.

А Бертольд сидів і думав,

Далі так промовив стиха:

«Маєм свого отамана!

Ось де корінь цілій справі!

Ну, та я тепера хутко

Положу кінець забаві!»

Тут він двох щонайвірніших

Слуг до себе прикликає

І до нашого поета

У хатину посилає:

«Ви скажіть йому від мене,

Що я досі пам’ятаю,

Як пісні його втішали

Нас колись в чужому краю.

Власне я тепер бажаю

Дать йому за них заплату:

Я поетові дарую

В себе в замку гарну хату.

Я його талан співацький

Так високо поважаю,

Що співцем своїм придворним

Я зробить його бажаю.

Ви скажіть, що він у мене

Буде жити в шані, в славі,

Тільки, звісно, хай забуде

Різні вигадки лукаві».

Слуги зараз подалися

До убогої оселі,

Принесли вони поету

Ті запросини веселі.

Усміхаючись, він слухав

Те запрошення знаднеє,

А коли вони скінчили,

Так промовив їм на сеє:

«Ви скажіте свому пану,

Що заплати не бажаю,

Бо коли я що дарую,

То назад не одбираю.

Хай він сам те пригадає,

Що то ж я йому дав злото,

Хоч тепер об тім жалкую,

Краще б кинув у болото!

Ви скажіть, що я не хочу

Слави з рук його приймати,

Бо лихую тільки славу

Тії руки можуть дати.

Золотих не хочу лаврів, —

З ними щастя не здобуду.

Як я ними увінчаюсь,

То поетом вже не буду.

Не поет, у кого думки

Не літають вільно в світі,

А заплутались навіки

В золотії тонкі сіті.

Не поет, хто забуває

Про страшні народні рани,

Щоб собі на вільні руки

Золоті надіть кайдани!

Тож підіте і скажіте,

Що поки я буду жити,

Не подумаю довіку

Зброї чесної зложити!»

З тим вернулись вірні слуги

До Бертольда і сказали:

«Так і так поет відмовив,

Ми даремне намовляли...»

Аж скипів Бертольд, почувши

Гордовитую відмову,

До поета посилає

Посланців тих самих знову:

«Ви скажіть сьому зухвальцю,

Що тепер настав день суду,

Що терпів його я довго,

Але більш терпіть не буду.

Коли він складання віршів

Бунтівничих не покине,

То в тюрму його закину,

Там він, клятий, і загине!»

Знову слуги подалися

До убогої хатини

І, підходячи, почули

Тихий бренькіт мандоліни.

У вікно зирнули слуги,

Бачать: зібрана громада,

Всі стоять навколо ліжка,

Мов якась таємна рада!

Утомивсь поет від праці,

Третій день лежить в недузі,

Слухачі навколо нього

Посхиляли чола в тузі.

А поет усе то грає,

То щось пише на папері

Й роздає писання людям, —

Тут вступили слуги в двері.

Всі метнулись хутко з хати,

І поет один зостався,

Подививсь на слуг спокійно,

Гордовито привітався.

Всі Бертольдові погрози

Слухав мовчки, усміхався.

А коли скінчили слуги,

Так до них він обізвався:

«Ви скажіть свойому пану,

Що готовий я в дорогу,

Тільки хай велить прислати

Слуг ще двох вам на підмогу.

На запросини ласкаві

Я не можу встать з постелі,

Вам нести мене прийдеться

Аж до нової оселі.

Та й в темниці буду вільний, —

Маю думи-чарівниці,

Що для них нема на світі

Ні застави, ні границі.

І мого прудкого слова

Не затримає темниця,

Полетить воно по світі,

Наче тая вільна птиця.

З словом зіллються в темниці

Гіркий жаль і тяжка туга,

І тоді потрійна стане

І страшна його потуга.

І поет від свого люду

Не почує слів догани

В день сумний, коли на нього

Накладатимуть кайдани!»

Так довіку у темниці

Довелось поету жити,

За тюремний спів він мусив

Головою наложити.

Та зосталися на світі

Молоді його нащадки,

Що взяли собі у спадок

Всі пісні його, всі гадки.

Здійнялось повстання в краю,

І Бертольда вбили люде,

Та й гадали, що в країні

Більш неволі вже не буде.

Та зостався по Бертольду

Молодий його нащадок,

І пиху його, й маєтки

Він забрав собі у спадок.

І тепер нащадки графські

Тюрми міцнії будують,

А поетові нащадки

Слово гостреє гартують.

Проти діла соромного

Виступає слово праве —

Ох, страшне оте змагання,

Хоч воно і не криваве!

А коли війна скінчиться

Того діла й того слова,

То скінчиться давня казка,

А настане правда нова.

1893

Аналізуємо художній твір

1. Яке враження справив на вас твір Лесі Українки «Давня казка»?

2. Про що йдеться в авторському вступі до твору? З якою метою у вступі поетеса протиставляє «давнє» і «нове»?

3. Які рядки поеми можна визначити як «зачин казки»? На які роздуми наводять слова поетеси «Де захочете, там буде»?

4. Яким постає поет на початку твору? Яким ви його уявляєте? Чому поетеса звертає читацьку увагу на те, що поет не вирізняється ні зовнішньою красою, ні солодкоголосими співами?

5. Перекажіть епізод першої зустрічі поета й лицаря. З якою метою кожен із них прибув до весняного гаю? Яке враження персонажі справляють на читачів?

6. Як розкриваються персонажі поеми під час другої зустрічі? Що для кожного з них означають такі поняття, як щастя, воля, багатство?

7. Як змінився Бертольдо, здобувши багатство та владу?

8. Поміркуйте, чому лицар хотів поставити поета собі на службу.

9. Що, на вашу думку, означає свобода для поета? Чому поет вважає себе найбагатшим у світі? Чому він і в темниці залишається вільним?

10. За допомогою цитат проілюструйте авторський погляд на проблему митця та його суспільного обов’язку.

11. Використовуючи пам’ятку № 3, порівняйте поета й Бертольдо. У зручній для вас формі (тексту, плану, таблиці, схеми) складіть порівняльну характеристику героїв. Зробіть висновок, які життєві позиції протиставляються в поемі.

12. Чим поема відрізняється від ліричного твору? Поміркуйте, чому для втілення свого художнього задуму Леся Українка обрала форму поеми.

13. Які риси казки наявні в поемі Лесі Українки «Давня казка»? З якою художньою метою авторка використала в цьому творі казкові елементи?

Запрошуємо до дискусії

14. Як ви розумієте слова про одвічну боротьбу «діла соромного» та «правдивого слова»?

Порівнюємо твори різних видів мистецтва

15. На interactive.ranok.com.ua знайдіть і послухайте інсценовану поему Лесі Українки «Давня казка» (режисер — Василь Обручев). Хто з акторів, на вашу думку, найвлучніше відтворив образ свого персонажа? Чи видався вдалим музичний супровід до поеми? Обґрунтуйте власну позицію.

Виявляємо творчі здібності

16. Поділіться своїми роздумами про проблеми, порушені Лесею Українкою в поемі «Давня казка». Оберіть тему й напишіть твір:

• «Чи здатне мистецтво змінювати життя?»

• «У чому полягає щастя людини?»

Візьміть участь в інтерактивному конкурсі письмових творчих робіт.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.