„Українська література“ 11 клас - Готуємося до зовнішнього незалежного оцінювання

Літературний процес першої третини XX ст. (1900 — 1930)

Літературні явища цієї доби становлять надзвичайно строкату картину.

(О. Білецький).

Початок XX ст. визначається інтенсивним розгортанням визвольного руху в Російській імперії під гаслами боротьби за землю і волю, подіями революцій 1905 - 1907 рр., 1917 р., проголошенням УНР (1917). Усе це позначилося на розвиткові української літератури, зумовило пожвавлення українського політичного, культурно-освітнього, мистецького життя. Відкриваються національні школи, створюються Український народний університет, Українська академія наук, Національна бібліотека. Виникають українські видавництва, починають виходити журнали і газети.

У цей період гостро постали проблеми гуманізму, сенсу життя людини, свободи, прогресу і справедливості. Письменники вірили, що історичні умови складалися на їхню користь: вони зможуть писати правду і творити за велінням розуму і серця, бо влада на словах спові­дувала демократичні принципи. У час революції і громадянської війни українську літера­туру творили переважно вихідці з народних мас.

Митці акцентують увагу на справедливості визвольних змагань, розвивають ідеї націо­нального відродження українського народу. Це простежується у творчості Михайла Коцю­бинського, Івана Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Володимира Винниченка, Олександра Олеся, Миколи Вороного, Володимира Самійленка, Бориса Грінченка, Гната Хоткевича, Любові Яновської, Архипа Тесленка, Степана Васильченка та ін.

У пореволюційні роки відбувається певний переворот в естетичній свідомості й художній культурі. Розширюються тематичні обрії письменства (показ життя українських селян, робітників, наймитів, інтелігенції, урядовців, військових; життя інших народів). Пись­менники, моделюючи дійсність, звертаються до прийомів і засобів суміжних мистецтв, що естетично оновлює літературу. Утворюється нова система напрямів, стилів, розвиваються всі жанри літературної творчості. Пошуки митців розгортаються в річищі українського мо­дернізму, який вбирає в себе імпресіонізм, експресіонізм, неоромантизм, неореалізм, нео­класицизм, символізм, футуризм тощо.

Модернізм (від франц. “новітній, сучасний”) - філософсько-естетична й художня система, що склалася на межі XIX - XX ст. і об’єднала новітні напрями й течії, яким притаманна більша увага до внутрішнього світу людини і більша творча свобода у його розкритті.

Модернізм як поняття, що окреслювало нові явища в українській літературі, першою ввела в науковий обіг Леся Українка в статті “Малорусские писатели на Буковине”.

Основні модерністські напрями й течії (в літературі)

з/п

Назва напряму (течії)

Характеристика

Представники

1

2

3

4

1

Імпресіонізм

(від франц. “враження”)

В основі лежить витончене відтворення осо- бистісних вражень і спостережень, миттєвих відчуттів і переживань, настроїв митця. Поси­лена естетична роль кольорів, звукових тонів, передача внутрішніх психологічних станів.

М. Коцюбинський,

Г. Журба,

Г. Михайличенко,

Г. Косинка,

Є. Плужник та ін.

2

Експресіонізм

(від франц. “вираження”)

Передача загостреного суб’єктивного світобачення митця, напруги його переживань та емоцій, бурхливої реакції на антигуманні суспільні явища.

В. Стефаник,

О. Туринський (повість “Поза межами болю”),

М. Куліш (“97”),

Проза М. Хвильового,

Ю. Липи, Т. Осьмачки та ін.

3

Неоромантизм (від грец. “новий”, франц.

“ романтичний ”)

Прагнення розірвати ідеал з дійсністю, уславлення індивідуальної й суспільної свободи, піднесення постаті визначного героя, його порив у майбутнє.

Леся Українка, А. Тесленко, Марко Черемшина,

О. Кобилянська(психоло­гічна проза), А. Кримсь­кий (перший філософсь­кий роман) та ін.

4

Неореалізм

(від грец. “новий” і “речовий”)

Відзначається (порівняно з класицизмом) глибоким психологізмом і ліризмом, філософським осмисленням життя, поєднанням з документальною достовірністю зображення.

В. Винниченко,

В. Підмогильний,

Б. Антоненко-Давидович, Григорій Тютюнник та ін.

5

Неокласицизм (від грец. “новий” “зразковий”)

Повернення до вічних законів мистецтва, орієнтир на кращі здобутки античності, інтелектуалізм, використання зразків ан­тичної культури і культури епохи Відрод­ження, естетизм, аристократизм духу, гармонія між розумом і почуттями, не сприйняття радянської дійсності (комуніс­тичної ідеології - всього, що призвело до падіння рівня духовності).

Принцип неокласиків: “На теми, що нові, античний вірш складаймо”.

Характерні жанри: сонет, олександрина, терцина, октава, рондо тощо.

“П’ятірне гроно” неокласиків:

М. Зеров,

М. Драй-Хмара,

П. Филипович,

Освальд Бургардт

(Юрій Клен),

М. Рильський.

Поети “празької школи”

та ін.

6

Символізм

(від франц. “умовний знак, прикмета, ознака”)

Головний художній засіб - символ як спосіб вираження незбагненної суті явищ життя та індивідуальних уявлень митця (символ - поза межами чуттєвого сприймання, дає право тлумачити його по-своєму).

П. Тичина,

М. Вороний,

М. Шаповал,

П. Савченко,

В. Ярошенко та ін.

7

Футуризм

(від англ. “майбутній”)

Виник як різновид італійського авангар­дизму; формалістичний напрям. Принцип: “Ліквідація мистецтва є наше мистецтво”; “Набутки розуму, а не душі та серця”. За­перечення реалізму, відкидання класичної спадщини, руйнування традицій й прийо­мів старого мистецтва створенням нового стилю. Мають місце ознаки тоталітаризму (у цьому - антимодернізм).

М. Семенко,

Я. Савченко,

В. Поліщук та ін.

Будівництво української державності супроводжується організацією видавництв, віднов­ленням національної періодики у Києві, Одесі, Харкові, Катеринославі, Полтаві, Черкасах, Кам’янці-Подільському та ін.

Громадянська війна (1918 - 1920), загибель УНР, установлення більшовицької влади в Східній Україні звузили процеси національного відродження. Починаються гоніння пись­менників, деякі з них вимушені залишати Батьківщину й емігрувати за кордон (Володимир Винниченко, Олександр Олесь, Микола Вороний та ін.), дехто починає працювати впівсили, уведений в рамки тоталітарної системи.

На цей період припадає проведення офіційної політики українізації державного апарату, установ, шкіл. (Цієї проблеми торкається М. Куліш у п’єсі “Мина Мазайло”.)

20-ті роки XX ст. вважаються добою українського ренесансу, періодом розвинутого українського модернізму (мистецька плеяда: П. Тичина, М. Рильський, М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Зеров, Є. Плужник, В. Підмогильний та ін.).

У період національно-визвольних змагань 1917 - 1921 рр. українська література одержа­ла могутній імпульс для свого розвитку. Бажання консолідуватися навколо спільних ідей призвело до організації великої кількості письменницьких організацій:

-   “Гроно”, “Біла студія” (1918), “Музагет” (школи, організації символістів). Діячі: Я. Савченко, П. Тичина, П. Савченко, О. Слісаренко, Д. Загул, М. Терещенко, Ю. Іванів-Меженко; діяльність спрямована проти народницьких поглядів на літературу, стверджува­ли самоцінність мистецтва і творчої особистості.

-   “Фламінго” (організація футуристів, 1919 р.). Представники: М. Семенко, О. Слісарен­ко, Г. Шкурупій, В. Ярошенко, та ін.; пропагували модернізм у мистецтві, протиставляючи його народницькій літературі.

-   “Комкосмос” (Комуністичний космос, 1921 р.), перейменована на “Аспанфут” (Асоціа­ція панфутуристів (від грец. “всеохоплюючий”)). Представники: О. Слісаренко, М. Семен­ко, Г. Шкурупій, М. Яловий, А. Чужий та ін.

-   “Плуг” (об’єднання митців, що перейшли “від поля і плуга” - об’єднання селянських письменників). Представники: С. Пилипенко, Н. Забіла, П. Усенко, П. Панч, В. Гжицький, А. Дикий та ін.; головна мета - масовість (існував приблизно у 1921 - 1925 рр.);

-   “Гарт” (спілка пролетарських письменників, 1923 - 1925 рр.). Представники: Василь Еллан-Блакитний (лідер), В. Сосюра, О. Копиленко, П. Тичина, В. Поліщук, М. Йогансен, М. Хвильовий та ін. М. Хвильовий організував групу “Урбіно”, яка переросла у ВАПЛІТЕ. Ті, хто не пішов за М. Хвильовим, увійшли до організації ВУСПП.

-   ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). Представники: Микола Хвильо­вий (лідер), М. Яловий, М. Куліш, П. Тичина, Ю. Яновський, М. Бажан, О. Довженко та ін. Існувала 1926 - 1928 рр.

-   ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників, 1927 р.). Представники: І.   Кулик, І. Микитенко, І. Ле, Л. Смілянський та ін.). Ця організація виникла як про­тиставлення всім іншим літературним спілкам в Україні: творила “пролетарський конс­труктивний реалізм”, спочатку виконувала вказівки партії, вела рішучу боротьбу за інтер­національно-класовий союз літератури України проти “міщанського, націоналістичного”.

-   “Нова генерація” (1927 р.). Створена М. Семенком. Мета - пропаганда новітніх худож­ніх стилів під пролетарськими гаслами.

-   “Молодняк” (1926 - 1932). Представники: С. Воскрекасенко, І. Гончаренко, Я. Гримайло, Б. Коваленко, П. Колесник, О. Корнійчук, С. Крижанівський, Л. Первомайський, Л. Смілянський, А. Шиян та ін. - учасники оголосили себе “бойовим загоном пролетарсько­го фронту”.

-   “Неокласики” (“п’ятірне гроно”: М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович, Освальд Бургардт (Юрій Клен) - організація була ліквідована існуючою владою).

-   АСПИС (Асоціація письменників).

-   “Авангард”.

-   “Ланка” (“Марс” - майстерня революційного слова).

-   “Західна Україна” та ін.

Велика кількість письменницьких організацій з різними поглядами на мистецтво й творчу особистість призвела до літературної дискусії, яка розгорнулася у 1925 - 1928 рр. Основне питання - бути чи не бути українській літературі як самобутньому мистецькому явищу в контексті світового духовного розвитку. Розпочалася дискусія виходом 30 квітня 1925 р. памфлету М. Хвильового “Про сатану в бочці, або про графоманів, спекулянтів та інших “просвітян”” на сторінках газети “Культура і побут”, що стало викликом тим, хто дискредитував мистецтво, зводячи його до примітивізму й узагальнення. Актуальним став лозунг “Геть від Москви!”, який вказував на те, що українській літературі треба мати свій індивідуальний шлях розвитку, а не наслідувати, копіювати досягнення інших літератур; письменник має бути обдарованим від природи, а не штучно створеним. 23 квітня 1932 р. вийшло Рішення ЦК компартії більшовиків про ліквідацію всіх асоціацій, спілок, об’єднань письменників.

Й. Сталін переймався тим, що лозунги М. Хвильового набувають не літературного, а політичного характеру (спочатку, мовляв, він відірве українську літературу від російсь­кої, а потім - Україну від Росії).

У мистецьке “Українське Відродження” насильницьки вторглася тоталітарна система (ерзацлітература). Література розпадається на дві гілки:

-   тоталітарну;

-   ту, що продовжує традицію розвинутого модернізму (галицька школа, “празька шко­ла”, нью-йоркська група, емігрантська література).

У 1934 р. на І з’їзді радянських письменників із подачі Горького та Жданова творчим методом радянської літератури проголошено соціалістичний реалізм (продовжувався до 80- х років XX ст.). Провідним цей метод був у творчості П. Панча, А. Головка, М. Стельмаха, М. Рильського, М. Бажана, О. Довженка, О. Гончара та ін. Література підпорядковувалася ідеалам “пролетарського мистецтва”. У тоталітарній системі акцент робився не на талановитих людях, а на тих, що були піддані владі. Тому влада починає знищувати митців. До багатьох кріпиться тавро “ворог народу”. Дискусія з літературної площини переходить на політичну.

Піддається критиці творчість Валер’яна Підмогильного, Миколи Куліша, Бориса Антоненка-Давидовича, Миколи Вороного, Євгена Плужника, “неокласиків” та багатьох інших.

Статистичні дані: у 1930 р. налічувалося 259 українських письменників; у 1938 р. - тільки 36.

Роки життя українських письменників:

-   Микола Хвильовий (1893 - 1933)

-   Михайль Семенко (1892 - 1937)

-   Олекса Близько (1908 - 1934)

-   Микола Зеров (1890 - 1937)

-   Михайло Драй-Хмара (1889 - 1939)

-   Павло Филипович (1891 - 1937)

-   Микола Куліш (1892 - 1937)

-   Майк Йогансен (1895 - 1937)

-   Валер’ян Підмогильний (1901 - 1937)

-   Григорій Косинка (1899 - 1934) та ін.

“Розстріляне відродження” - літературно-мистецький рух 20 - 30-х рр. XX ст., який дав високохудожні твори в галузі літератури, живопису, театру, де відтворилися найкращі риси українського національного характеру; покоління митців, що було знищене більшовицьким тоталітаризмом. Термін стосується не тільки знищених фізично, але й тих, хто уцілів й жив упівсили, творив упівталанту.

Таким чином, українська література впродовж першого тридцятиріччя XX ст. розвивалася в складних суспільних умовах, але мала періоди піднесення, функціонувала певною мірою в загальноєвропейському мистецькому контексті.




На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.