Українська література. Довідник, тестові завдання. Повний повторювальний курс, підготовка до зовнішнього незалежного оцінювання та державної підсумкової атестації - Куриліна О.В. 2020

Василь Симоненко (1935 - 1963)
Література ХХ століття

Всі публікації щодо:
Симоненко Василь

Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївцях на Полтавщині. Напівголодне і напівсирітське довоєнне дитинство, лихоліття й злидні. Виховувати хлопця допомагали бабуся й дід. Після закінчення середньої школи вступив на факультет журналістики Київського університету, закінчив у 1975 році. Далі - робота в обласній пресі Черкащини (газети “Молодь Черкащини” та “Черкаська правда”) і літературна творчість. За життя вийшла єдина збірка творів “Тиша і грім” (1962). У середині 1962 року В.Симоненка жорстоко побили працівники міліції залізничної станції в місті Сміла. Другу збірку “Земне тяжіння” було опубліковано вже після смерті у 1964 році.

Помер 13 грудня 1963 року, поховано в Черкасах. У наступні роки опубліковано книжки “Поезії” (1966), 1966-1981 рр. - роки офіційного забуття поета. “Лебеді материнства” (1981) з передмовою Олеся Гончара, “Поезії” (1985), казки “Цар Плаксій та Лоскотон” (1963), “Подорож у країну Навпаки” (1964), збірка новел “Вино з троянд” (1965).

Загальна характеристика творчості. 60-ті роки минулого вже століття - період так званої хрущовської відлиги. На той час на історичну арену ступило бунтівливе покоління шістдесятників, яке стане об'єктом звірячої ненависті принишклих після критики культу особи сталіністів. Як засвідчили пізніші події, тоталітаризму ніколи не набути людського обличчя. Дуже скоро розпочнеться реставрація сталінщини, яка відкриє брами своїх концтаборів і таємних кадебістських психушок назустріч вільнодумним письменникам.

В Україні скорбний мартиролог брежнєвського терору судилося започаткувати не комусь іншому, як двадцятивосьмилітньому поетові, родом із обездоленого покоління дітей війни, Василю Симоненку.

Повіривши в торжество правди, він на повні груди вдихнув озон тієї відлиги та не ввійшов, а увірвався в затхлу царину тодішнього красномовного радянського письменства.

Уже перша збірка його поезій “Тиша і грім” (1962) вразила читача не запаморочливими новаціями, не вишуканими словами, а осяйною красою власної душі, силою справжніх почуттів, інтелектуальністю і молодим завзяттям.

Щоб дійти до сприймання Симоненка як поета, треба побачити його як людину. Один винятково цікавий документ для пізнання Симоненка-людини - це його інтерв'ю для Українського радіо після виходу книжки “Тиша і грім”.

“Що я можу сказати про себе? Ще так мало прожито і так мізерно мало зроблено. Хочеться бути людиною, хочеться робити гарне і добре, хочеться писати такі вірші, які б мали право називатися поезією. І якщо мені це не вдається, то не тому, що я не хочу, а тому, що мало вмію і мало знаю ...

Найбільше люблю землю, людей, поезію і ... село Бієвці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя. Ненавиджу смерть. Найдужче боюся нещирих друзів. Більше мені сказати про себе нічого”.

“П'ять Симоненкових заповідей: 1) знати мову, якою пишеш; 2) стати освіченою людиною; 3) не бути байдужим до людей; 4) працювати до сьомого поту; 5) мати те, що від Бога, - талант”. (М.Сніжко.)

Мотиви лірики В.Симоненка:

1) патріотична лірика (“Задивляюсь у твої зіниці”, “Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок”, “Світ який - мереживо казкове!”, “Лебеді материнства”, “Україні”);

2) “проста людина” у художньому відтворенні Василя Симоненка (“Ти знаєш, що ти - людина?”, “Дід умер”, “Баба Онися”);

3) зловісна примара сталінської системи в поезіях (“Монархи”, “Де зараз ви, кати мого народу?”);

4) інтимна лірика поета (“Є в коханні і будні, і свята”, “Ніби краплі жовті, в темну воду”).