Українська література. Довідник, тестові завдання. Повний повторювальний курс, підготовка до зовнішнього незалежного оцінювання та державної підсумкової атестації - Куриліна О.В. 2020

ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХVIII-ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
Література кінця ХVIII-початку ХХ століття

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Українську літературу цього періоду називають “новою”. Порівняно з давньою це була література нової тематики, з новими героями і мовним оформленням. Будучи проявом не релігійного, а світського життя, нова література долучається до сфери соціальної боротьби і стає знаряддям розвитку національної самосвідомості. Поступово відходять у минуле традиційні форми книжної мови, розраховані на обслуговування тільки освічених кіл суспільства. У літературу дедалі активніше проникає народна розмовна мова. Могутнім фактором оновлення ідейно-естетичного змісту літератури стає народна поезія, фольклор як художній літопис життя, історії, світобачення і найзаповітніших сподівань народних мас.

Через відсутність української держави ця література змушена була виконувати функціональні обов'язки державних інститутів: вона обороняла і відстоювала права й інтереси народу. Саме цим пояснюється соціальна заанґа- жованість нової української літератури, переважання у ній громадянських мотивів та настроїв. Оскільки більшу частину населення складало селянство, яке берегло морально-етичний і культурно-естетичний досвід наці,, то головним героєм літературних творів стає селянин. Твори писалися переважно на селянську тематику.

Нова література пройшла більш ніж столітній шлях розвитку. Упродовж XIX століття стояло питання “бути чи не бути?” літературі українського народу, зневаженого і пригніченого чужою владою. Знаючи про співчутливе ставлення прогресивних українських письменників до народу, панічно боячись “малоросійського” сепаратизму, царський уряд чинив усілякі утиски для розвитку української культури. Якщо Польща хотіла сполонізувати Україну, але не мала для цього сили, то Росія не тільки хотіла зрусифікувати її, але й мала для цього досить можливостей. Якщо Польща проти власної волі все ж залишила деякі можливості для розвитку української культури, то Росія придушила будь-яку можливість цього розвитку. Розпочалося переслідування “особого наречия” українців, їхнього письменства, друкарень, навіть архітектурного стилю. Утиски і денаціоналізація української інтелігенції примусили її працювати на ниві російської культури. Наприкінці XVIII століття російська мова стає літературною мовою в Україні.

У тяжкій боротьбі з рутинністю, національним нігілізмом українського панства, цензурними заборонами завойовувала право на своє існування та розвиток українська мова.

Формування нашої національної мови на основі усно-розмовної почалося ще в XVI-XVII століттях (твори Івана Некрашевича та Климентія Зіновіїва). З “Енеїди” Івана Котляревського починається якісно новий етап у її розвитку: вона цілком ґрунтується на розмовній основі. Починається очищення її лексичного складу від елементів старокнижної мови, вона невпинно збагатиться лексично, удосконалюється синтаксично, поповнюється, як раніше, з різних діалектів та уснопоетичної творчості.

Незабаром царський уряд вдається до прямих заборон (валуєвський циркуляр (1863 рік): “Малороссийского языка не было, нет и быть не может”; Емський акт (1876 рік). Дуже повільно виробляється й український алфавіт та правопис.

Періодичні видання з'являються в Україні значно пізніше, ніж в інших країнах. Причини цього такі: обмеження сфери вжитку української мови, відсутність потрібних фахівців цієї справи; відсутність засобів друку. Після приєднання України до Росії упродовж XVII-XIX століть українським видавництвам дозволялося друкувати книги лише релігійного змісту. Цей тиск послаблюється тільки на початку XIX століття.

У силу різної ідейно-тематичної спрямованості, типу героя, художніх особливостей нова українська література поділяється на кілька етапів:

-   література кінця XVIII - 40-х років XIX століття (І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, М. Шашкевич);

-   література 40-60-х рр. XIX століття (Т. Шевченко, П. Куліш, Ю. Федькович);

-   література 70-90-х рр. XIX століття (Марко Вовчок, Панас Мирний, Л. Глібов, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, П. Грабовський, І. Франко);

-   література кінця XIX - початку XX століття (Леся Українка, М. Коцюбинський, Марко Черемшина, В.Стефаник, О.Кобилянська, Лесь Мартович).

Гостра криза існуючих на той час порядків знайшла своє ідеологічне вираження у просвітительстві — могутньому ідейному русі XVIII століття, який охопив усі європейські країни. Характерною рисою просвітительської ідеології була безмежна віра в перетворювальну силу людського розуму й освіти, котрі протиставлялися усім формам суспільної свідомості минулого, що були породженням релігійного мракобісся, темноти й забобонів. Мисляча людина стала мірилом усього існуючого. Йшлося не просто про поширення освіти як такої, а про “просвітлення умів”, про утвердження нового світогляду, істинних уявлень про світ. Основною темою літератури цього періоду є конфлікт між людиною соціальною і людиною етичною, між свідомим виконанням суспільного етичного обов'язку й егоїстичним потуранням пристрастям.

Настанова на художню правду, що була в просвітителів одним з найважливіших принципів, є характерною особливістю всієї творчості І.П. Котляревського.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.