Українська література. Довідник, тестові завдання. Повний повторювальний курс, підготовка до зовнішнього незалежного оцінювання та державної підсумкової атестації - Куриліна О.В. 2020

Моя автобіографія
Остап Вишня (1889 - 1956)
Література ХХ століття

Всі публікації щодо:
Вишня Остап

“Моя автобіографія” - гумореска, розповідь про дитинство, батьків, юнацькі роки і становлення світогляду Павла Михайловича Губенка.

Юрій Лавріненко твір: “Вишня залюбки маскувався під “простачка”, який здебільшого з усім погоджується, але від нього повівало казковим “Дурником”, перед яким пасують мудреці і королі. Такого “простака” грає він і в автобіографії”.

У назві використано художній прийом тавтології (повтору однакових чи близьких за значенням слів).

У творі змішано різні стилі: художній, науковий та офіційно-діловий. Автор будує твір у формі анкети: дає відповіді на запитання про дату народження, походження, найближчих родичів, освіту, трудову та літературну діяльність. Але при цьому використовує різні художні прийоми, засоби комічного (гумор, сатиру та іронію) тощо. У тональності розповіді відчувається ліричний та гумористичний струмінь.

Композиційно твір складається ніби з окремих фрагментів, динаміці описуваних подій сприяють уведені діалоги, жанрові сценки.

Твір починається авторським колоритним коментарем з приводу сього народження: “У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ білий і потім - років, мабуть, із десять підряд- мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку”.

Далі - документально точне повідомлення: “Трапилась ця подія 1 листопада (ст.стилю) 1889 року, в містечку Груні, Зіньківського повіту на Полтавщині*.

Розповідь про походження письменника (генеалогію) сповнена гумору та легкої іронії: “А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі. За двадцять чотири роки спільного їхнього життя послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли молитись милосердному”.

Добрим словом автор згадує і свого першого вчителя Івана Максимовича, що “учив сумлінно, бо сам він був ходяча совість людська”, та його лінійку,

що виробляла “стиль літературний”. Розповідає про своє захоплення книгами. Свій шлях до літератури Остап Вишня жартома обґрунтовує подіями дитинства: то він розводив рукою калюжу (“Писатиме, - сказав якось батько”), то ховався в картоплі від материного гніву (“вітер віє, сонце гріє, картоплиння навіває думки про всесвіт, про космос”), то впав з коня і випадково залишився живий (“мабуть, я для літератури потрібен”).

У творі відчувається глумливе ставлення автора до анкет, літературознавчих та критичних публікацій. З уїдливою іронією звучать рядки: “Письменник не так живе й не так росте, як проста собі людина... Про письменника подай, обов'язково подай: що впливало на його світогляд, що його оточувало, що організовувало... А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в літературу потягла... Бо письменники так, спроста, не бувають”.

У творі “Моя автобіографія” простежується вплив літературних традицій, зокрема, І.Котляревського (використання такого прийому, як бурлеск), Т.Шевченка (“Та куди ж мені в ті чиновники, коли “мені тринадцятий минало”).

Оминути питання про класову свідомість у жорстких умовах панування методу соціалістичного реалізму було неможливо, тому Остап Вишня, віддаючи належне пануючій ідеології, не без іронії зачіпає і цю “важливу” проблему: “Неясна якась тоді була в мене класова свідомість. З одного боку - цілував барині ручку (явна контрреволюція), а з другого - клумби квіткові їй толочив... Чистий тобі лейборист. Між соціалізмом і королем вертівся, як мокра миша”.

Іронізуючи та підсміюючись над собою, Остап Вишня розповідає про власні захоплення революційних часів. Використовуючи прийом градації (нанизування однорідних членів), письменник створює відчуття надзвичайно активного періоду у своєму житті: “Як ударила революція - завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної ради в університет, а з університету в Центральну раду. Тоді до св. Софії, а з св. Софії до “Просвіти”, а з “Просвіти” на мітинг, а з мітингу на збори, зі зборів у Центральну раду, з Центральної ради на з'їзд, із з'їзду на конференцію, з конференції в Центральну раду... Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в університету бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати...”

Попри такі іронічні зауваження, автор ні на хвилину не забуває про пряме призначення автобіографії, тому продовжує знайомити читача з фактами власного життя: “Зінківську школу закінчив ... року 1903, з свідоцтвом, що маю право бути поштово-телеграфним чиновником ... чотирнадцятого розряду”, “зробився фельдшером”, “писати в газетах ... почав у Кам'янці на Поділлі, 1919 року, за підписом Павла Грунського”, “в квітні місяці 1921 року почав ... працювати у “Вістях” з Вас.Блакитним” тощо.

Наприкінці твору звучить несподівано просте пояснення того, як Павло Губенко став письменником: “Перекладав я, перекладав, а потім думаю собі: “Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати! А потім — письменником можна бути...” Зробився я Остапом Вишнею, та й почав писати. І пишу собі...”







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.