Ефективна підготовка до ЗНО учнів 10-11 класів

Література кінця XVIII — початку XX ст.

Вихід у 1798 р. перших трьох частин „Енеїди“ І. Котляревського знаменував початок нового етапу в історії української літератури, зародження нової української літератури з живою народною мовою.

Періоди розвитку нової української літератури:

1) кінець XVIII - початок XIX ст.

2) 40 - 60-ті роки XIX ст.

3) 70 - 90-ті роки XIX ст.

4) кінець XIX ст. - початок XX ст.

Характерні ознаки нової української літератури:

— розвиток шляхом народності;

— вплив сентименталізму й романтизму - літературних течій, що прийшли із Заходу;

— на першому плані - протест народу проти соціального й національного гноблення;

— поява нових тем соціальної та національної неволі, спільної боротьби трудящих проти царату, запроданства частини козацької старшини;

— поява нових образів народних месників, жінки-страдниці, сатиричні образи царів, панів-лібералів;

— поява нових жанрів: ліро-епічна поема, віршована байка, балада, соціальна та історична повісті, реалістична драма, громадянська та інтимна лірика.

Період розвитку нової української літератури

Течія

Представники

Кінець XVIII –

початок XIX ст.

класицизм

І. Котляревський („Енеїда“),

Г. Квітка-Основ'яненко (оповідання),

П. Гулак-Артемовський

сентименталізм

Г. Квітка-Основ'яненко (повісті „Маруся“, „Сердешна

Оксана“, „Козир-дівка“, „Щира любов“)

20 - 60-ті роки XIX ст.

романтизм

Є. Гребінка, Л. Боровиковський,

А. Метлинський, М. Костомаров,

В; Забіла, М. Петренко, Ганна Барвінок,

Т. Шевченко (рання творчість),

П. Куліш та ін.

Друга половина XIX ст.

реалізм

С. Руданський, А. Свидницький,

Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький,

Панас Мирний, Іван Білик, Б. Грінченко,

І. Франко, П. Грабовський


Класицизм (від лат. „зразковий“) - напрям в європейській літературі та мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI ст., найбільшого розквіту досяг у Франції (XVII ст.), був притаманний усім європейським літературам до першої чверті XIX ст., в Україні не розвинувся як цілісна структурована система, переважно орієнтувався на низькі жанри (травестійна поема, комедія, байка, епіграма).

Характерні ознаки:

— абсолютизація естетичного ідеалу античності;

— проста прозора побудова твору;

— краса як досконалість форми - основна мета художнього твору;

— найточніше, без прикрас, формулювання думки;

— традиційна канонічність (чітка система „високих“ і „низьких“ жанрів, використання певних художніх засобів, змалювання чітко окреслених художніх образів).

Сентименталізм (від фр. „почуття“, „чутливість“) - напрям в літературі другої половини XVIII - початку XIX ст., що розвивався як заперечення класицизму.

Характерні ознаки:

— особлива увага до духовного світу людини;

— герої творів - духовно багаті, чутливі, добросерді люди;

— ідеалізація дійсності;

— культ природи;

— перебільшення почуттів;

— основна увага приділялася почуттям і пристрастям простої людини (моральні риси простої людини - зразок досконалості); мета - розчулити читача, викликати співчуття до нещасної долі героїв;

— головну роль відіграє психологічне вмотивування поведінки персонажів.

Романтизм (фр. romantisme - romanus - римський) - літературний напрям, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX ст. Романтизм мислився його засновниками як антикласицистичний напрям.

Романтизм - „таємний ґрунт душі і серця, звідки піднімаються всі невизначені прагнення до кращого та піднесеного, намагаючись знаходити собі задоволення в ідеалах, що створюються фантазією“ (В. Бєлінський).

Український романтизм розвинувся у 20 - 60-ті роки XIX століття як реакція проти наявних бурлескних і травестійних традицій, розвинувся, передусім, під впливом поглибленого вивчення народної творчості.

Характерні ознаки:

— протиставлення реальній дійсності, що не задовольняє митця, картин життя бажаного, витвореного мрією, піднесеного над дійсністю;

— виняткові характери у виняткових обставинах;

— ліризм, фантастика;

— повернення до правди, простоти і народності, що дало окрилені образи, простір живому виразові письменницької індивідуальності;

— протест проти класицистичного культу розуму (подібно до сентименталістів);

— основна увага приділяється не раціональному, а почуттєвому, не зовнішньому, а внутрішньому, не об'єктивному, а суб'єктивному. „Світ душі торжествує перемогу над зовнішнім світом“ (Гегель);

— зображення „почуттєвої“ сторони людського буття не так однобічно, як у сентименталістів: романтики приділяють увагу єдності почуттів і розуму, емоцій та ідей;

— посилений інтерес до фольклору:

— взаємопроникнення та взаємодія поезії, музики, живопису (романтики особливо цінували музику);

— народ та історія - основні теми української романтики;

— утвердження в українській літературі нових жанрів: балади, історичної та ліро-епічної поеми, думи, медитації, трагедії, драми, громадянської та інтимної лірики;

— розширення проблематики літератури, розвиток художньої фантазії та умовних засобів;

— література романтизму „свідомо поставила собі завдання утворити "повну літературу", яка могла б задовольнити духовні потреби всіх кіл та шарів українського суспільства“ (Д. Чижевський).

Розвиток українського романтизму має три періоди:

1) 1835 - 1844 рр. - харківський:

2) 1840 - 1847 рр. - київський;

3) 1855 - Ї862 рр. - петербурзький.

Реалізм (від лат. „річ, діло“, „матеріальний“) - літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ; провідний критерій художності - вірність дійсності, прагнення до безпосередньої достовірності, „відтворення“ життя у формах самого життя.

Характерні риси:

— раціоналізм;

— раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);

— правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;

— принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;

— характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;

— спрощення образів, їх стандартизація;

— особистість - частка певного соціального класу;

— вторинність людської душі (пояснення усіх психологічних процесів як наслідку економічних та соціальних причин);

— конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;

— вільна будова творів;

— перевага епічних, прозових жанрів у літературі (оповідання, повість, роман), послаблення ліричного струменя мистецтва;

— розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей;

— послаблення ролі автора у художньому творі (розповідь переважно ведеться від третьої особи.


Реалістичні течії другої половини XIX століття в українській літературі

Побутово-просвітницький реалізм: письменники демократизовано звертаються до життєвого матеріалу, у художніх творах з'являються представники різних соціальних верств, митець свідомо втілює радощі та хвилювання своєї епохи і розкриває певний настрій часу, притому головним об'єктом типізації робить соціальну природу своїх героїв, метою суспільства вважають людське щастя, шлях до якого - переустрій суспільства відповідно до розуму; висуваються ідеї цінності людини, патріотизму, осуду експлуатації людини людиною, утвердження самосвідомості й самоцінності особи. Але перебільшується роль суспільного середовища у формуванні особистості.

Елементи побутово-просвітницького реалізму мають місце у творах: „Катерина“ Т. Шевченка, „Людина“ О. Кобилянської, „Інститутка“ Марка Вовчка, „Хазяїн“ І. Карпенка-Карого, „Перехресні стежки“ І. Франка, „Чорна рада“ П. Куліша та ін.

Революційний реалізм: наявність у творах ідей кардинальної зміни життя суспільства, неприхованого заклику до боротьби за кращу долю народу, за утвердження дійсного миру, прекрасного і справедливого („Заповіт“, „Гайдамаки“ Т. Шевченка, „Гімн“ І. Франка-та ін.). Пізніше революційний реалізм переріс у соціалістичний.

Класичний реалізм: „спадкоємець“ просвітницького реалізму, збагачений досягненнями художньо-психологічними, об'єкт письменницького зображення - людина та її внутрішній світ, який досить глибоко досліджується, розкривається психологія звичайної, типової людини. Класичний реалізм має унікальну якість: він піднімається над своїми творцями і залишає їх далеко позаду („Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ Панаса Мирного, „Кайдашева сім'я“ І. Нечуя-Левицького, „Хазяїн“ І, Карпенка-Карого та ін.).

Критичний реалізм: в основі - принцип історизму, правдивого зображення дійсності; сміливе викриття вад суспільного устрою, заперечення законів існуючої системи, завдання мистецтва не тільки відобразити світ, але й дати йому оцінку („Сон“ („У всякого своя доля...“), „Кавказ“ Т. Шевченка, „Мойсей“ І. Франка“ та ін.).

Модернізм (від фр. „новітній“, „сучасний“) - філософсько-естетична й художня система, що склалася на межі XIX - XX ст. і об'єднала новітні напрями й течії, яким притаманна більша увага до внутрішнього світу людини і більша творча свобода у його розкритті. Модерністи проголошували переважну увагу до індивідуальних, а не суспільних цінностей, зосередження на складності й неоднозначності сучасної дійсності.

Характерні риси українського модернізму:

— прагнення проникнути в душу людини, у суть явища;

— індивідуалізм - на зміну масовізму (зосередження на „Я“ автора, героя, читача);

— використання символу як засобу пізнання і відтворення світу;

— естетизм;

— у творах затверджується перевага форми над змістом;

— психологізм, пильна увага до позасвідомих сфер психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського „Я“;

— ліризм у прозі, драматургії, публіцистиці;.

— умовність;

— ідеологічність;

— краса - мета творчості (і форма, і зміст);

— культ сили волі, активності, боротьби;

— поява нових жанрів: ліричної новели, ліричної драми, драматичної поеми, драми-феєрії та ін.