Епістолярій Тараса Шевченка і Лесі Українки на уроках української літератури у 5—8 класах

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

ТАРАС ШЕВЧЕНКО

Епістолярій Тараса Шевченка і Лесі Українки на уроках української літератури у 5—8 класах

Н. Петриченко,

кандидат педагогічних наук

Умань

Епістолярій автора „Заповіту” та Співачки „Досвітніх вогнів” уже неодноразово ставав предметом зацікавлення вчених (І. Айзеншток, Л. Вашків, С. Ганжа, Р. Гром'як, Ж. Ляхова, В. Святовець, М. Чеме-рисов, Ю. Шерех та ін.). Маємо методичні розробки, що стосуються використання листів на уроках літератури (Н. Волошина, 3. Гузар, Є. Ломонов, Є. Пасічник, Б. Степанишин, В. Цимбалюкта ін.).

Мета цієї статті — показати на конкретних прикладах, які форми та методи роботи може застосовувати вчитель, залучаючи до свого методичного арсеналу багатство епістолярію класиків.

На сьогодні відомо 259 епістол Кобзаря. Знаємо зі слів самого І Шевченка, що він любив листуватися, а в період заслання це було однією з найбільших потреб, засобом не тільки самовираження, а й зв'язку із зовнішнім світом. „Незвичайна комунікабельність поета, — слушно зазначає І. Айзеншток, — закладений у ньому величезний інтерес до людей і здатність швидко сходитись з ними — все це робить його листування особливо цікавим і цінним не тільки для історика літератури, але й для звичайного читача”. Залишилися свідчення про надзвичайну пунктуальність Т. Шевченка у веденні листування. Слова героя повісті „Прогулка с удовольствием и не без морали”: „Я маю благородну звичку відповідати зразу ж на отриманий лист” — повною мірою стосуються й самого автора. Отримавши послання, згадувала А. Ускова, Т. Шевченко буквально увесь мінявся, очі спалахували вогнем.

Кореспонденції Лесі Українки також є цікавим документом, який дає багато матеріалу для розуміння біографії і творчості. їх О. Гончар небезпідставно залучив, поряд із поетичними та драматичними творами, статтями, до головних здобутків поетеси, а К. Кухалашвілі назвав „історією сучасного письменниці життя”.

Цитуючи уривки з листів, створюємо відповідний емоційний настрій перед вивченням поезії, ілюструємо життєвий і творчий шлях митців. Разом з тим учні з їх допомогою вчаться проникати у творчу лабораторію письменників, розкривати особливості їхнього духовного світу.

Так, перед вивченням поезії „Мені тринадцятий минало” вчитель прочитає уривок із листа Т. Шевченка до С. Гулака-Артемовського від 1 липня 1852 р.: „...Да и в самом деле, мне счастье не к лицу. Родился, вырос в неволе, да и умру, кажется, солдатом” , який стане поштовхом до розмови про волю й неволю поетову, спонукатиме п'ятикласників пригадати відоме з молодших класів про Кобзаря. Допоможуть у цьому й запитання вчителя:

1. Що ви знаєте про життя Тараса Шевченка? Чому поет пише, що він і народився, і виріс у неволі?

2. За що Шевченко був відданий у солдати?

3. Чим була для нього солдатчина? Як про це сказано в листі до С Гулака-Артемовського?

Ось як відповідали на запитання учні:

— Я знаю, що батьки Тараса Шевченка були кріпаками, і його також ще змалечку забрали до панського палацу. Тому поет і пише, що він народився й виріс у неволі, адже кріпацтво було справжнім рабством для людей (Сергійко Ю.);

— Шевченка віддали в солдати за його твори проти царизму. І солдатчина, і заборона писати й малювати були для нього рабством. Тому поет і написав С. Гулаку-Артемовському, що, народившись і вирісши в неволі, помре також невільником (Катя С).

Словами „...а гордості... я ще в моєї матері позичив, у мужички, у безталанної крепачки...” розпочнеться розмова про тяжку долю поетової матері, яка, навіть будучи невільницею, не тільки зберегла гордість і гідність людську, а й зуміла передати їх синові.

Перед вивченням поезії „На Великдень на соломі” вчитель у бесіді з учнями з'ясовує їхні знання про головні християнські свята — Різдво й Великдень, наголошує на глибокій релігійності Т. Шевченка, пошані до народних звичаїв та традицій. Залежно від особливостей конкретного класу на уроці можуть цитуватись уривки з листів до В. Рєпніної від 25-29 лютого 1848 р. та

1 січня 1850 p.: „Молитва и ваши искренние письма более всего помогут мне нести крест мой”; „Единственная отрада моя в настоящее время — это евангелие.

Я читаю ее без изучения, ежедневно и ежечасно .

— Великдень, — говорять діти, — одне з найбільших свят. Це — радість від звістки про воскресіння Христа, надія на своє майбутнє щастя. У цей день усі люди бажають одне одному здійснення всіх найзаповітніших мрій.

— Так, — підтримує розмову вчитель. — У цей день чекають дива. Наприклад, листа, як було це в період заслання. Ось як про це пише поет А. Лизогубу 9 травня 1848 року:

„Воістино воскрес!

Спасибі тобі, щирий мій друже, і за папір, і за лист твій, ще кращий паперу. Папір мені тепер дуже став у пригоді, а лист ще дужче! І тим самим, що мені тепер треба було молитви і щирого дружнього слова, а воно якраз і трапилось. Я тепер веселий йду на оте нікчемне море Аральське. Не знаю, чи вернуся тілько!.. А іду, єй-богу, веселий...”.

— Тому так вражає в цей день чуже горе. А ще коли воно дитяче. Доля сироти-дівчинки нагадала поетові власну долю, викликала гіркі роздуми, адже Т. Шевченко дуже любив дітей.

Цитуються рядки з іншого листа, написаного на засланні, де поет часто бавився з малими дітьми коменданта фортеці: „Я так люблю детей, что не насмотрелся бы на верный отпечаток ангела” . Розкажемо п'ятикласникам, що турбувався поет і про своїх племінників.

Так, у листі від 23 березня 1860 р. він звертається до В. Шевченка: Нехай мені Пріся напише, що вона прочитала в тих книжках, що я їй послав. Скажи Васі, що як буде вчиться, то я їй на ту весну намистечко привезу... А сестрам, як побачиш, од мене поклонися...”. Уже повернувшись після заслання в Петербург, Т. Шевченко допомагає матеріально всім родичам, а особливо їхнім дітям, піклується, щоб вони добре вчилися, щоб у них були для читання відповідні книги, щоб одягом були забезпечені. А більшість з них були кріпаками. Це було справді батьківське піклування. Власної сім'ї поетові так і не вдалося створити, й усю щедрість і ласку душі віддавав він їм.

Ці уривки допомагають учням збагнути, як важливо в житті підтримувати теплі взаємини з родиною. Школярі переконуються, що любов і дружба — надійна опора в житті кожної людини.

Вивчення поезій Лесі Українки „Зоряне небо”, „Вечірня година” в 5 класі можна супроводити рядками з листів до М. Косача, брата поетеси, від 30 травня 1890 року, до О. Кобилянської від 21 липня 1899 p.:

„… Невже ти так-таки й не приїдеш до нас... Ліси наші гомонять, жита наші хвилюють, садки буйно зеленіють, у нас тепер чистий рай!...”; „...побачите вже таку Україну, що „українішої” й нема... Наша хата оточена лісом, а нижче по річці ліс ще більший, не смерековий, правда, а мішаний, але темний і гарний...”.

Ці слова допоможуть учителеві підвести учнів до висновку, що пейзажі Лесі Українки уособлені, олюднені, вони радіють і переживають разом з поетесою, їхнє життя або гармонує з настроєм людини, або контрастує. Тоді яскравішими стають переживання й почуття самої людини. Безумовно, така робота допоможе п'ятикласникам збагнути, що так змалювати чарівну природу України може тільки геній і патріот, якою й була наша Леся Українка.

Бесіду можна організувати за такими запитаннями:

— Як ви розумієте слова: побачите вже таку Україну, що „українішої” й нема...” ?

— Це, мабуть, дуже-дуже рідна, така, що ріднішої уже й немає... (Оленка Д.).

— Україна дуже різна, наприклад, в Карпатах і на Волині. І для Лесі Українки наирідніша все ж таки її рідна Волинь. Вона — „найукраїнніша” (Славко Л.).

— Леся так і пише: „У нас тепер чистий рай!” (Тарас К.).

— А ще Леся дуже любить природу. Вона для неї як жива: ліси гомонять, жита хвилюють. Я теж колись був у лісі, й мені здалося, що хтось говорив до мене (Петрик П.).

Запитання „Яку пору доби найбільш любила Леся Українка?” не викликає труднощів. І підтвердженням того, що це були вечірня година й ніч, оскільки саме тоді поетеса найбільше могла сконцентрувати свою енергію, фантазію, стає уривок із листа до М. Павлика від 7 березня 1899 p.: „...можу займатись літературою тільки тоді, коли сама в хаті, і то головно ввечері і вночі...”.

Це один із перших кроків до проникнення в творчу лабораторію поетеси, й п'ятикласники запам'ятають, що дороговказом їм були уривки з листів.

У 6 класі перед вивченням художнього твору про дитинство Т Шевченка учні ознайомляться з листом до брата Микити від 15 листопада 1839 року. Запитання вчителя „Що можна сказати про почуття, переживання, думки і мрії Т. Шевченка?” стане поштовхом до розмови.

— Він радіє, що звільнився з кріпацтва: „Велике щастя буть вольним чоловіком...” (Наталка А.).

— Шевченко дуже любив своїх рідних. Трохи заробивши грошей, одразу відсилає їх братові, аби той купив щось сестрі Марусі, й обіцяє ще вислати, як будуть. Передає усім вітання (Сашко О.).

— А як ви гадаєте, — запитує вчитель, — чому Шевченко наголошує, аби брат поклонився окремо дідові?

— Хлопчик з дитинства виніс особливу любов та шану до діда Івана, який відповідав на всі його запитання, а особливо про гайдамаків, бо, мабуть, сам був гайдамакою (Віта С).

— Так, — стверджує вчитель, — кланяючись усім рідним, поет називає його окремо, й то не тільки в цьому листі. 2 березня 1840 року він знову пише братові: „...Поцілуй старого діда Івана за мене і поклонись всій рідні нашій, яка єсть, доглядай сестру Марусю та, коли можна, помагай і бідній Ярині...”

— А я ще хочу додати, — включається в розмову Дмитрик Б., — що Шевченко дуже любив рідну мову. Навіть перебуваючи в Петербурзі, він не тільки не забув її, а й просить брата писати „по-своєму”, аби хоч через лист почути рідне слово. А в кінці ще раз наголошує: „Не забудь же, зараз напиши письмо — та по-своєму”.

Ці та інші уривки активізують увагу й уяву учнів перед текстуальною роботою над уривками з повісті „Широкий шлях”. Вони зазвучать і на інших уроках, зокрема під час вивчення поезії „Якби ви знали, паничі...”.

Однак за умови відповідної підготовленості класу навіть шестикласники можуть під керівництвом учителя залучатися до пошукової (звісно, на їхньому рівні) роботи.

Так, під час вивчення вірша „І золотої, й дорогої...” учням можна запропонувати простежити, в яких ще поезіях Шевченка звучить заперечення існуючого ладу, а опісля знайти аналогії в листах Кобзаря. Цитування обов'язково супроводжуватиметься цікавою розповіддю вчителя про той чи той епізод із життя поета.

Читаючи уривок з листа Т Шевченка до А. та Н. Родзянок від 23 жовтня 1845 р. з Миргорода, вчитель зазначить, що Т Шевченко, будучи бажаним гостем у поміщицьких маєтках, не міг спокійно дивитися на підневільне життя селян. Особливо його хвилювала доля дітей, над якими збиткувалися багачі. Уривок переносить нас у поетове дитинство, болючі згадки про яке виникли ніби самі собою. А було це так. Поет гостював у маєтку Аркадія Родзянки на Полтавщині. Він намалював портрет сина поміщика, заприятелював з учителем музики Алоїзом Єдлічкою, вихованцем Празької консерваторії, який був цікавим співрозмовником, збирав українські народні пісні, готував їх до друку. Невідомо, скільки б часу пробув ще тут Художник, якби не трапилося несподіване: він побачив, як було тяжко покарано двірського хлопчика. Не повідомивши господарів, Т. Шевченко полишив маєток. Це був протест проти віковічного зла, проти рабства.

Тепер учні зрозуміють зміст листа, у якому йдеться про залишений у кімнаті альбом. Схвильований побаченим, поет не захотів більше ні з ким розмовляти й пояснювати причину своєї раптового від'їзду. В маленькому хлопчикові він побачив себе, своє дитинство.

Коментуючи слова з листа до В. Рєпніної від 25-29 лютого 1848 р. („...я вам жаловался на соседа вашего П[латона] Л[укашевича]”), вчитель розповість про дикий вияв жорстокості поміщика, що вважав себе патріотом України. З ним поет познайомився як з представником культурної еліти, а той показав нутро жорстокого експлуататора-самодура, суворої зими погнавши свого кріпака за ЗО верст до Шевченка та наказавши повернутися того ж дня. Цей епізод призвів до повного розриву їхніх стосунків. Про таких лжепатріотів йдеться в листі до Григорія Тарновського. Кобзар називав їх лицемірами, прислужниками поміщицько-самодержавного ладу, оскільки це вони разом із російськими реакціонерами образливо відгукувалися про нього як про мужицького поета. А Шевченко гордився таким ім'ям: „...тут москалі зовуть мене ентузіастом, сиріч дурнем. Бог їм звидить, нехай я буду і мужицький поет, аби тілько поет, то мені білше нічого і не треба...”.

На прикладі поезії „Зоре моя вечірняя...” та „Над Дніпровою сагою...” вчитель має змогу показати, що природа в творах Т. Шевченка — дійова особа, яка радіє й переживає разом із людиною, заспокоює її в горі, розкриває свої секрети. Звичайно, тут стануть у пригоді й уривки з листів, де йдеться про синівську любов поета до України, до свого народу. Вчитель запропонує шестикласникам прокоментувати рядки: „...Малороссия давно имела своих и композиторов, и живописцев, и поэтов. Чем они увлеклись, забыв свое родное, не знаю; мне кажется, будь родина моя самая бедная, ничтожная на земле, и тогда бы она мне казалась краше Швейцарии и всех Италии...” (3 листа до чернігівського цивільного губернатора П. Гессе від 1 жовтня 1844 p.).

— Поет любить свою землю так, що готовий померти за неї. Він ні на що її не проміняє (Катя А.).

— Йому також болить, що українські поети, художники, композитори забули рідну землю, рідну мову (Юля П.).

— Нині, на жаль, теж так буває. І слова Шевченка ніби й про тих, хто сьогодні забуває про своє рідне. Ми в 5 класі читали лист, де поет просить брата, щоб той писав до нього листи „по-своєму..., а не по-московськи” (Миколка Л.).

Так стають у пригоді здобуті і, як виявилося, міцно засвоєні знання з минулих класів, перекидається місток між вивченим колись і виучуваним зараз, формується усвідомлення важливості епістолярної спадщини для розуміння душі митця.

На уроці цитуватимуться уривки з інших листів:

„…Помните ли нашу с вами прогулку в Андруши и за Днепр в Монастырище на гору. Вспомните тот чудный вечер, ту широкую панораму, и посередине ее длинную, широкую фиолетовую ленту, а за лентой фиолетовой блестит, как из золота кованный, Переяславский собор. Какая-то чудная, торжественная тишина. Помните, как мы долго не могли промолвить слова, пока, наконец, белое, едва заметное пятнышко не запело:

Та яром, яром за товаром.

Чудный вечер! Чудный край и песни дивные!...”

(До А. Козачковського від 16 липня 1852р.)3.

Мета, що ставиться перед учнями 7-8 класів, складніша: використовуючи здобуті знання, вироблені вміння й навички, вони повинні вчитися порівнювати епістолярні й художні твори, робити виписки з листів, оформляти бібліографію.

Одна з „аксіом філолога” : „Читання — це уявний діалог і співтворчість” (Р. Гром'як) — стане „ключем” до розгляду як художніх, так і епістолярних творів.

Чинна програма передбачає розповідь про життя й творчість митців. Опираючись на здобуті в попередніх класах знання, вчитель наведе нові цікаві факти з біографії Кобзаря, підтверджуючи їх цитатами з листів.

„Добродію і друже.

На другий день, як я од вас поїхав, мене арестовали в Києві, на десятий — посадили в каземат в Петербурзі, а через три місяці я опинився в Орской крепости в салдатській сірій шинелі, чи не диво, скажете! Отже воно так. І я тепер точнісінький, як той москаль, щозмальовав Кузьма Трохимович панові, що дуже кохався в огородах. От вам і кобзар! позабирав грошики та й шморгнув за Урал до киргиза гуляти. Гуляю! бодай нікому не довелося так гуляти...” (З листа Т. Шевченка до А. Лизогубавід 22 жовтня 1847 р.).

Перед опрацювання змісту листа до А. Лизогуба від 7 березня 1848 р. дамо учням випереджальне завдання: виписати, правильно оформивши, цитати, які, на їхню думку, найкраще характеризують стан поета. Метою такого виду роботи є закріплення вмінь працювати з епістолярною спадщиною митців як джерелом знань про їхній життєвий і творчий шлях.

Наведемо, як приклад, виписку учениці експериментального класу.

„Лист Т.Шевченка до А, Лизогуба від 7 березня 1848 року”, посланий з Орської фортеці.

Це відповідь А. Лизогубу після отримання від нього малярського приладдя й томика Шекспіра.

Поет висловлює глибоке почуття вдячності й упевненість, що вдасться подолати всі знегоди.

„Не знаю, чи зраділа б так мала ненагодована дитина, побачивши матір свою, як я вчора, прийнявши подарунок твій щирий, мій єдиний друже...цілісіньку ніч не спав, розглядав, дивився, перевертав по-тричі, цілуючи всяку фарбочку”.

„Не будемо журитися, а будемо молитися, ще те лихо далеко, а всяке здалеку страшніше, як то кажуть розумні люди” (Оксана Р).

Встановлення паралелей між змістом вірша й кореспонденцій поета радимо провести й перед вивченням поезії „І виріс я на чужині...”, між цим твором та згадуваними у попередніх класах листами, поезіями „І виріс я на чужині...” та „Мені однаково, чи буду...” , „Сонце заходить, гори чорніють...”.

Учитель цитує рядки з листів до В. Рєпніної від 24 жовтня 1847 р. та 14 листопада 1849 p., Андрія Лизогуба від 7 березня 1848 р. З їх допомогою створить відповідний настрій, семикласники з'ясують, чому в творах на засланні так глибинно відтворено мотиви туги за власною долею, що воедино зливаються з тугою за батьківщиною. Наголосимо, що Т. Шевченко карався, мучився, але не міг мовчати, забути пережите колись та побачене під час поїздки 1843 року в рідне село Кирилівку та десятки міст і сіл України. Горе народне було його горем. У поезії „І виріс я на чужині...” туга поетова переходить у відкрите засудження панів та всього самодержавно-кріпосницького ладу.

На наступному занятті, коли вивчатиметься „Заповіт” Т. Шевченка, після виразного читання поезії проаналізуємо записану на дошці цитату з листа до М. Цертелєва: „…Було б з мене: не забула б Україна мене, мізерного...” . Учитель має допомогти учням усвідомити, що уривок і стилістичним складом, і твердою вірою в майбутнє споріднений із „Заповітом” , а цитата найповніше виражає упевненість поета, що майбутні покоління його не забудуть, пам'ятатимуть у новому вільному суспільстві. Ці слова й у „Заповіті” звучать як заклик, вони стали пророчими. Активізує роботу й проблемне завдання: прокоментувати роль означення „мізерного” в епістолі Шевченка.

Автори підручника з української літератури для 8 класу О. Бандура та Н. Волошина подають біографічні відомості про письменників через уривки зі спогадів та свідчень сучасників. Вдало дібрані запитання до творів спонукають учнів до заглиблення в думки й переживання автора та його героїв і свої власні. Так, після прочитання „Гамалії” пропонується виділити в тексті пісні, що співають козаки, й довести, що кожна з них відтворює думки й почуття персонажів, пояснити, як ставиться до зображуваного автор, кому з героїв і чому симпатизує сам учень.

Епістолярна спадщина митців стає доречним доповненням, допомагає створити цілісний портрет художника слова. Так, запропонуємо восьмикласникам для глибшого розуміння ідейного змісту романтичної поеми „Гамалія”, її гіперболізованої мови та персоніфікованих образів, історії написання ознайомитися з листом Т. Шевченка до П. Корольова від 22 травня 1842 р.: „Спасибі тобі, добрий чоловіче, за ласкаве слово, за гроші і за „Старину запорозьку”... добра книжка, спасибі вам і Срезневському. Я думаю дещо з неї зробить, коли здоров буду, там багато є дечого такого, що аж губи облизуєш, спасибі вам...”1 — й уривком із листа до П. Корольова від 18 листопада 1842 p.: позавчора вернувся в Петербург. Мене носив проклятущий пароход у Шведчину й Датчину. Пливши в Стокгольм, я скомпонував „Гамалія” , невеличку поему...”. Зробити висновок, що під впливом читання „Запорожской старины” в Т. Шевченка народжувалося багато нових думок, які він хотів утілити в конкретні поетичні та живописні твори, що й видно з поеми „Гамалія”, учням буде не складно.

Вони знайдуть у тексті картини, які міг бачити сам автор, пливучи морем, встановлять паралелі між поетичними творами й уривками з листів, наведуть відповідні цитати. Така робота стане гарною ілюстрацією до тези про конкретне й узагальнене в художньому творі, реальність і авторський вимисел.

Один з учнів експериментального класу так розпочав аналіз уривка з листа й поезії Т. Шевченка: „…Брожу понад Уралом та... ні, не плачу, а щось ще поганше діється зо мною...”, — пише Т.Шевченко до А. Лизогуба 22 жовтня 1847 р.

Ці рядки перегукуються з поетичними із „А. О. Козачковському” :

Неначе злодій, поза валами

В неділю крадуся я в поле.

Талами вийду понад Уралом

На степ широкий, мов на волю.

І болящее, побите

Серце стрепенеться...

Що могло відбуватися з поетом? Очевидно, відчувати себе „злодієм”, про що сказано у вірші, крастися, аби малювати чи писати, було для Шевченка найгіршою мукою” (Петро Л.).

Аналогічно проводимо роботу з епістолярієм Лесі Українки.

Програма 8 класу (автори О. Бандура, Н. Волошина) передбачає текстуальне вивчення віршів „Красо України, Подолля!...” , „На роковини Шевченка” , „Скрізь плач, і стогін, і ридання...” , „Досвітні огні” та поеми „Давня казка” .

„Прозора” змістом і поетикою поезія „Красо України, Подолля!..” не викликає труднощів під час аналізу, але саме це може призвести й до спрощеного трактування. Пожвавити роботу, урізноманітнити її можна за допомогою повідомлень, що сприймання людиною природи залежить не тільки від особливостей натури, характеру, воно нерозривно пов'язане з її ментальністю, історичним досвідом свого народу, який знаходить відображення в архетипах — стійких психологічних утвореннях, що існують у підсвідомості й про які людина часто навіть не здогадується.

— Яким настроєм пройнята поезія „Красо України, Подолля!..” ? — звернеться вчитель до учнів. — Відповідь спробуйте сформулювати максимально стисло, буквально кількома словами.

— Замилування природою...

— Закоханість у природу...

— Почуттям єдності з рідною землею...

— Радістю відчуття, що це — моя Україна...

— А тепер прослухаймо уривок з листа Лесі Українки до М. Косача (вересень 1888 року) й спробуймо визначити настрій, яким пройнятий опис турецької фортеці Акерман: „…От уже страшна будова, нехай їй цур! Високі мури та товсті, грубі, що аж хати в їх видовбані, мов келійки, башти круглі, тяжкої архітектури, в баштах льохи та темниці з ґратами залізними (певно, колись там козаки наші сиділи), тепер там дике зілля та квітки ростуть, мама казала: „Десь ото з наших козаків все те повиростало” . Ми вирвали ті квітки на спомин та й подались швидше до парохода, геть з тії кріпості, бо страшно нам там зробилося, пустка така, „ще, борони боже, й головою наложити можна”, ніхто й душі не прийме”

Після прослуховування учні діляться враженнями:

— Відчуття чужини...

— їй миліші простори Поділля, лагідність природи...

— Але як ви гадаєте, — запитає вчитель, — чи немає в цьому відчутті чужини відтінків, скажімо, почуття близькості, хоч як це парадоксально не звучить?

Може виявитися, що це запитання буде дещо складним для восьмикласників. Тоді прийдемо їм на допомогу:

— Давайте поміркуємо ось над чим: у невеликому листі (якихось 8 рядків) Леся Українка тричі (!) згадує українську історію (давайте пригадаємо): темниці з ґратами залізними викликають думку: „певно, колись там козаки наші сиділи” , буквально через десяток слів: „мама казала: „Десь ото з наших козаків все те повиростало” , і далі — „геть з тії кріпості, бо страшно нам там зробилося, пустка така, „ще, борони боже, й головою наложити можна”. Як ви гадаєте, чим викликані ці слова?

— Поетесі картини зруйнованої фортеці нагадали сторінки української історії...

— Вона ніби відчула „подих століть”...

— Щось ніби промовляло до неї тут, може, ті квітки та зілля, що „з наших козаків повиростали” , як казала мама Лесі Українки...

Так учні засвоюють уміння йти шляхом поетової думки, вловлювати найтонші нюанси почуттів, сприймати епістолярну творчість як джерело розкриття духовного світу автора.

— Отже, які почуття сповняли душу поетеси? Давайте спробуємо узагальнити, — пропонує вчитель.

— Вона відчуває відчуженість від цієї землі, але заразом усвідомлює, що тут лежать ті, хто боровся за Україну, „чує” їхній голос...

— Ці почуття якісь дуже складні й суперечливі...

— Цікаво, що їх Леся Українка відтворила й у поезії:

Сі вежі й високії мури —

Страшні та суворі, непевні, понурі,

І скрізь у тих вежах стрільниці, бійниці,

При вежах тих сумнії темні темниці.

Запитуємо учнів: Якщо порівняти ці два уривки, то чим відрізняється поетичне відтворення настрою від епістолярного? Який із них сильніше впливає на читача?

— Звичайно, поетичний.

— Як це досягається?

— Ритм нагнітає настрій...

— За допомогою звукопису створюється якась гнітюча картина... Повторюються „с” , „т” , „р” , „скр” , „стр”, „свр”...

— „Темні темниці” — два слова підсилюють одне одне...

— Це називається, — підсумовує учитель, — сугестивною силою поетичного слова, коли всі засоби — алітерації, асонанси, метафори й т.п. — „працюють” на те, аби передати настрій, почуття, думку автора. І наше завдання — вловити їх.

Так восьмикласники засвоять ще одне правило: „Під час аналізу ліричного твору в центрі уваги повинен знаходитися рух поетичної думки”'.

Знову звучить поезія й сприймається вона тепер учнями по-іншому: як чиста й прозора пісня про красу рідного краю.

Вірші „Скрізь плач, і стогін, і ридання...” та „Досвітні огні” об'єднує мотив болю за долю рідного краю та протест проти неволі й тих, хто мовчки терпить гніт. І знову ж „прозорість” теми й ідеї інколи призводить до спрощеного трактування поезії. Аби цього не сталося, запропонуємо учням після її прочитання пригадати, у яких ще творах вони зустрічали подібні настрої, почуття. Пошуки неминуче приводять до нещодавно вивченої поезії Т. Шевченка „Минають дні, минають ночі...”.

Восьмикласники знаходять рядки, що перегукуються своїм змістом: „Заснули думи, серце спить, // І все заснуло” (Т. Шевченко) — „Усі спочивають у сні” (Леся Українка); „...і не знаю, // Чи я живу, чи доживаю, // Чи так по світу волочусь, // Бо вже не плачу й не сміюсь...” (Т. Шевченко) — „Щасливий, хто сни має милі! // Від мене сон милий тіка... // Навколо темнота тяжка, // Навколо все спить, як в могилі” (Леся Українка).

Відповідаючи на вміщені в підручнику запитання до поезії „Скрізь плач, і стогін, і ридання...”, цитують відповідні рядки з неї, а також із „Досвітніх огнів” та, знову ж, із „Минають дні, минають ночі...” : „Не дай спати ходячому, // Серцем замирати // І гнилою колодою // По світу валятись” (Т. Шевченко), „Берімось краще до роботи, // Змагаймось за нове життя!” („Скрізь плач, і стогін, і ридання...”), „Вставай, хто живий, в кого думка повстала! // Година для праці настала!” („Досвітні огні” ).

У завданнях до поезії „Досвітні огні” автори підручника звертають увагу читача на те, що „композиція ліричних творів значно відрізняється від побудови прозових і драматичних (тобто сюжетних): вона визначається послідовністю і зв'язністю у відтворенні насамперед почуттів, роздумів”.

Простежити розвиток почуттів допоможуть і пропоновані рядки з листів.

До тези анотації програми „Осуд поетесою своїх сучасників, які лише тужать над недолею рідного краю... Палкий заклик братися до роботи...”:

„...Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулась, і тяжко мені, і жаль, і болить...” (З листа Лесі Українки до М. Драгоманова від 17 березня 1891 р.);

„… що вже мені такий стан речей обрид! По-моєму так: або жити або вже вмирати, аби тільки не тремтіти та не скніти отак ціле життя. Даремне Ви думаєте, що мені тільки й журби, тільки й думки, що моє здоров'я, чи то пак, слабість, — якби було так, то ще б жадної біди не було, не було б про що й говорити...” (З листа Лесі Українки до М. Павлика від 24 серпня 1891 р.)4.

До тези анотації програми „Роль поета й поезії в суспільстві. Образ народного співця, його високі моральні риси” (підчас вивчення „Давньої казки”):

„… я візьмуся тепер до роботи так, що тільки ну! Що залежатиме від мене, я все зроблю, ба — що ж мені й робити, як не се! Адже, як би там не було, а література моя професія...” (З листа Лесі Українки до М. Косача, брата, від 8-10 грудня 1889 р.);

„… як тяжко носити кайдани і як дуже ярмо намулило мені шию... у мене руки в кайданах, але серце й думка вільні...” (З листа Лесі Українки до М. Косача від 25 лютого 1891 р.).

„Сором і жаль за мою країну просто гризе мене..., думка про сє тюремне життя сушить моє серце. Не знаю, як хто, а я не можу терпіти мовчки під'яремного життя” (3 листа до М. Павлика від 19 квітня 1895 р.).

Розглянувши їх, учні зроблять висновок про співзвучність думок і почуттів у поезіях та кореспонденціях Лесі Українки.

За потреби вчитель може залучити й інші рядки з листів, які стануть підмогою під час роботи. Важливо лише подбати, аби це не перетворилося на самоціль, а стало шляхом проникнення в духовний світ митців, творчу лабораторію, засобом кращого розуміння творчості. І ще: не уроці має залишатися час для пошуку учнем власних істин, розкриття власного „я” через знайомство з „я” письменника. Тоді й листи, написані десятки, а то й сотні літ тому, знайдуть свого далекого адресата.

Література

1. Айзеншток И. Я. Судьба литературного наследства Т. Г. Шевченко //Литературное наследство. — 1935. — №19 — 21. —С. 468.

2. Кухалашвілі К. П. Леся Українка-публіцист. — К.: Дніпро, 1965.-С. 17.

3. Шевченко Т. Г. Листи. Нотатки. Фольклорні записи // Повне зібрання творів: У 6-ти тт. / Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка; Ред. кол.: М. К. Гудзій (голова) та ін. — К, 1964. — Т.6. — С. 72.

4. Там само. С 239., С. 49, 61., С 54 — 55.

5. Шевченко Т.Г. Листи. Нотатки. Фольклорні записи // Повне зібрання творів: У 6-ти тт. / Ін-т літератури ім. Т.Г.Шевченка; Ред. кол.: М.К.Гудзій (голова) та ін. — К., 1964. — Т.6. - С 89.

6. Там само. С 261.

7. Українка Леся. Листи // Зібрання творів: У 12 тт. — К.: Наукова думка, 1978-1979. — ТЮ. — С 61.

8. Українка Леся. Листи // Зібрання творів: У 12 тт. — К.: Наукова думка, 1978-1979. — Т.11. — С 133.

9. Там само. С125.

10. Шевченко Т. Г. Листи. Нотатки. Фольклорні записи // Повне зібрання творів: У 6-ти тт. / Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка; Ред. кол.: М. К. Гудзій (голова) та ін. — К., 1964. — Т.6. — С 23.

11. Там само. С 31., С. 76-77.

12. „Гром'як Р. Т Завдання та вправи з української літератури. Вивчення літературознавчих понять і термінів. Додаток до підручника 7 класу. Зошит для учня. — Тернопіль: Підручники і посібники, 1998. — С 3.

13. Шевченко Т. Г. Листи. Нотатки. Фольклорні записи//Повне зібраннятворів:У6-титт./ін-тлітератури ім.Т. Г Шевченка; Ред. кол.: М. К. Гудзій (голова) та ін. — К., 1964. — Т.6. — С 40.

14. Шевченко Т. Г Листи. Нотатки. Фольклорні записи // Повне зібрання творів: У 6-ти тт. / Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка; Ред. кол.: М. К. Гудзій (голова) та ін. — К., 1964. — Т.6. — С 19.

15. Там само. С. 21.

16. Українка Леся. Листи // Зібрання творів: У 12 тт. — К.: Наукова думка, 1978-1979. — ТЮ. — С 22.

17. Пути анализа литературного произведения: Пос. Для учителя / Под ред. Б.Ф. Егорова. — М.: Просвещение, 1981. — С. 144-145.

18. Бандура О. М., Волошина Н. Й. Українська література: Підручник для 8 кл. — К.: Освіта, 2000. — С. 201.

19. Українка Леся. Листи // Зібрання творів: У 12 тт. — К.: Наукова думка, 1978-1979.—Т.10. — С. 83.

20. Там само. С. 107., С. 38., С. 68., С. 297-298.