Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014

Новела «Intermezzo»
Михайло Коцюбинський (1864-1913)
Нова українська література (кінець XVIII - XIX століття)

Всі публікації щодо письменника:
Коцюбинський Михайло

Одним із визначних у творчості письменника є твір «Intermezzo». Сама назва новели відповідає законам імпресіонізму, однією з ознак якого є тяжіння до музики, образотворчого мистецтва (звідси й назви «малих жанрів» - ескіз, шкіц, образок, акварель тощо). Intermezzo (від лат. intermedius - проміжний, середній) - музичний термін, так називають інструментальну п’єсу довільної будови, іноді самостійний епізод в опері (інструментальний, вокально-інструментальний, хоровий).

Новела «Intermezzo» має автобіографічний характер - її появу зумовили події особистого життя М. Коцюбинського: складна суспільна політична ситуація в країні, пригнічування розвитку української культури, негаразди на роботі й в особистому житті виснажили письменника, він потребував перепочинку, часу на відновлення сил. Запрошення знайомого відвідати Кононівну, село на Полтавщині, стало рятівним для письменника. Тому й присвячено «Intermezzo» кононівським полям.

Темою новели є перебування героя на відпочинку. Така, здавалось би, прозаїчна тема, викладена за законами імпресіонізму, є знаряддям формування високої суспільно-мистецької ідеї - служіння митця народові: образом intermezzo новеліст не тільки зображує свій перепочинок, а й підкреслює, відповідно до функцій музичного твору такого виду, органічний зв’язок поки що обірваних періодів його життя і боротьби.

У новелі М. Коцюбинського «Intermezzo» ареною зіткнення чорних і світлих сил - утоми й сонця - стала душа людини. Отже, конфлікт твору пролягає у філософсько-психологічній площині.

Цей прозовий твір має деякі спільні риси із драматичним: як і в драматичному творі, тут є дійові особи, які можна поділити на дві групи: негативні й позитивні. Негативними, що руйнують людську душу, є «моя втома», «людське горе», «залізна рука города»; позитивними - «ниви у червні», «зозуля», «жайворонки», «сонце»; «три білих вівчарки» є скоріш «перехідним місточком» від однієї групи персонажів до іншої.

Кожний із персонажів, з’являючись у певний момент життя героя, впливає на його хід, формує особливий світ душі. Хто ж переможе у цьому двобої?

Якщо уважно аналізувати цитатний матеріал новели, можна відзначити, що кожний негативний персонаж пригнічує моральний стан героя, а кожний позитивний вносить свою частку в його моральне й духовне одужання.

Дійова особа

Цитата

Коментар

Моя утома

А люди йдуть. За одним другий, тертій. Вороги й друзі, близькі й сторонні - і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі залишають на душі моїй сліди своїх підошов. Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: тут вхід не вільний!

Втома, роздратування, потреба захисту власної душі від втручання іззовні. Сліди людських підошов на душі - як на землі, яку всі товчуть ногами.

Залізна рука города

Поїзд летів, повний людського гаму. Здавалось, город витягує свою залізну руку за мною і не пускає. Мене дратувала непевність, що тремтіла в мені: чи розтулить рука свої залізні пальці, чи пустить мене? Невже я вирвусь від цього зойку та увійду у безлюдні зелені простори? Вони замкнуться за мною, і надаремне клацати буде кістками залізна рука?

Місто, одягнене в камінь, місто, що дихає смородом, місто, в якому дим, рев і злість, є втіленням утоми ліричного героя. Коли ж він їде з міста, здається, що воно не хоче відпускати від себе свою жертву і простягує далеко в природу свою залізну руку. Вирватися з цієї руки - це вирватися з лабет горя, втоми, безвихіддя.

Зозуля

Кує зозуля. Б’є молоточком у кришталевий великий дзвін - ку-ку! ку-ку! - і сіє тишу по травах. /.../ я зскакую з ліжка і гукаю в вікно до зозулі: «Ку-ку... ку-ку... Добридень!»

Перший реальний звук, відчутий ліричним героєм без почуття роздратування, болю. Зозуля молоточками неначе достукалась до глибинних почуттів людської душі. Це той звук, який сіє тишу, чого так не вистачало людині. Герой навіть відчув сили і бажання відповісти на цей звук. Початок одужання.

Три білі вівчарки

Біжу на подвір’я. А там бряжчать залізні цепи і люто ґвалтують собаки. Великі білі вівчарки, наче ведмеді, скачуть на задніх лапах, і скаче на них довга кудлата вовна. Підходжу ближче. Ну, чого ти, собако... Як тебе звать? Ну, годі, Оверко... Не чує, не бачить. Скачуть червоні очі, скаче широкий лоб і білі хутряні ногавиці. Рветься й не може вискочить зовсім зубата лють з глибокої пащі і лиш підкида копицею вовни. Ну, чого ж ти, Оверко? Чого горять твої червоні очі і стоплюють у вогні разом страх і зненависть? /.../ Правда, я розумію, ланцюг... Може, ти більше на нього сердитий, аніж на мене... То через нього твої передні лапи мусять хапати повітря, то він душить за горло і вганяє назад у нього твою вогняну злість. Почекай трошки. Зараз будеш на воді. /.../ ...тобі воля дорожча, аніж задоволена злість.

Три білі вівчарки сприймаються і як прямий, і як алегоричний образ. Цепи - символ неволі. Емоційно забарвлена лексика відтворює стан неволі, злості. У собаки - людське ім’я, що сильніше підкреслює алегорію. Лють собаки на ланцюгу - лють знедоленої людини. Зображення лютих псів далі різко контрастує із радістю свободи.

Ниви у червні

...передо мною встала його (поля) безмежність, тепла, жива, непереможна міць. Вівса, пшениці, ячмені - все це зіллялось в одну могутню хвилю: вона все топить, все забирає в полон. Молода сила тремтить і пориває з кожної жилки стебла: клекотить в соках надія й те велике жадання, що його звати - плодючість.

/.../ Йдемо повз чорний пар.

Тепло дихнула в лице пухка чорна рілля, повна спокою й надії. Вітаю. Спочивай тихо під сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я.

Я теж пустив свою душу під чорний пар.

Широка нива - символ незмірних, невичерпних сил. Нива порівнюється з водою, а вода - символ очищення. Герой очистився душею на лоні природи.

Незасіяна земля - не мертва. Вона спочиває. Так відпочиває стомлена душа, щоб набратися сил. Уособлення, звертання, порівняння - засоби що одушевляють природу, підкреслюють нерозривний зв’язок усього живого.

Жайворонок

Та пісня має в собі щось отруйне. Будить жадобу. Чим більше слухаєш, тим більше хочеться чути. Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем. Тріпотіла крильми на місці напружено, часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла і звучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо з землею в голосону арфу і грала на струнах симфонію поля.

Се було прекрасно.

Співає не прекрасний птах, а маленька сіра пташина (так і в людському житті непомітна людина може бути прекрасною).

Чи може бути музика тільки з високих звуків? Така музика не складеться у симфонію. Чи може бути життя тільки радісним? В такій одноманітності загубиться й радість. Високе й низьке, небо і земля, щастя і горе - ось музика, симфонія життя.

Сонце

Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка: стулились краями дві половини - одна земна, друга блакитна - й замкнули у собі сонце немов перлину. А я там ходжу і шукаю спокою /.../ На небі сонце - серед нив я. Більш нікого.

Ліричний герой і сонце - чим вони схожі? Вони єдині у своїй неповторності, чисті, своїм теплом зігрівають людей. І ще - самотні...

Хоча сюжет новели безфабульний, він розвивається за класичною схемою: зав’язка (вирішення ліричного героя виїхати з міста), розвиток дії (перебування на відпочинку, подорожі полями), кульмінація (зустріч із мужиком і почута від нього жахлива розповідь про життя простої людини), розв’язка (усвідомлення ліричним героєм свого духовного одужання й готовності до продовження своєї громадянської й мистецької діяльності й боротьби: «Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає...»).

Опрацьовуючи цей твір, зверніть увагу на особливості використання художніх засобів, особливо на персоніфікацію дійових осіб, а також епітетів, порівнянь, які формують багату «палітру» для відтворення прекрасних пейзажів кононівських полів.

Поміркуймо з науковцями

Коцюбинський був одним із тих митців, хто закликав до оновлення літератури, збагачення художньої форми. Він був природженим художником, «який має трохи інші очі, ніж другі люди, і носить в душі сонце, яким обертає дрібні дощові краплі в веселку, витягає з чорної землі на світ Божий квіти і перетворює в золото чорні закутки мороку, як сам визначив в уривку «Павутиння». Недаремно Коцюбинський називав себе в листах до друзів вогне- і сонцепоклонником, а в новелі «Intermezzo» писав: «Сонце! Я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів - хто знає, що вийде з того насіння. Може, вогні?»

Н. Калениченко







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.