Аналіз художнього твору - Марко В.П. 2015

Словесні мережива Павла Тичини
Художній світ лірики та ліро-епосу

Всі публікації щодо:
Тичина Павло

Творчість раннього П. Тичини — якісно новий етап розвитку уланської поезії. Мереживо словесної форми, справжня краса, художня досконалість, психологічна точність віршів періоду «Сонячних кларнетів» доносять до читача глибокий зміст. Гармонія їхньої цілісності надається для різних інтерпретацій, потребуючи чітких методологічних позицій та уважного ставлення до слова.

Початок двадцятих років був складним у долі поета. Він формував свою життєву позицію, що визначала б його ставлення до світу як творця-гуманіста. П. Тичина знайшов слова, які стали його кредо:

За всіх скажу, за всіх переболію,

Я кожен час на звіт іду, на суд...

У завершальній строфі — неодноразово цитовані рядки:

Я дійшов свого зросту і сили,

Я побачив ясне вдалині.

Деформувалась суспільна атмосфера, тьмяніла і «далина»», якій він упродовж життя намагався додавати барв. Бо не міг інакше. І в цьому була його драма.

Художній еквівалент душі

«О ПАННО ІННО...»

Аналізуючи вірш П. Тичини «О панно Інно...» (1915), доречно зіставити два підходи: міметичний, запропонований В. Панченком у літературознавчій новелі «В Нюсі я довго любив Полю...» (П. Тичина)», і психологічний, тісно пов’язаний з художньою формою твору. Міметичний підхід уводить в атмосферу поетового переживання крізь призму факту — «художнього», взятого з інших його творів, чи зі щоденників, листів, спогадів поета та інших людей; психологічний відкриває світ поетового слова, яким воно бачиться читачеві чи інтерпретатору — відлитого в конкретну художню форму, різні складники якої активізуються залежно від того, з якої позиції / коду аналізувати вірш.

Текст вірша «О панно Інно...» — це зафіксоване слонами внутрішнє мовлення ліричного героя, зокрема ним складніший його вид — потік (плин) свідомості. Поет передав складний внутрішній стан ліричного героя, де багато невизначеного, навіть суперечливого, що приносить йому страждання: «Я ридаю». Внутрішнії драма ліричного героя розігрується на фоні самотності («Я — сам») і світу, звуженого до обширу вікна («Вікно»), який (світ) розширюється штрихом зимового пейзажу за вікном («Сніги...»). Цією деталлю — підсиленою фігурою повтору («Сніги, сніги, сніги...») — автор завершує першу строфу, замкнувши не тільки світ, що оточує ліричного героя, а й вичерпавши предметне представлення реальної дійсності в творі. Усе інше — уявні картини, стани, зізнання, сумніви, думки, що передають реальну драму ліричного героя, яка в його свідомості межує з трагедією («Любові усміх квітне раз — ще й тлінно»).

У стані глибокої душевної кризи ліричний герой звертається до «панни Інни», промовляючи її ім’я як заклинання, як звернення до останньої інстанції, що могла б його порятувати. І справді, лише могла б... Бо після піднесеного зізнання («Сестру я Вашу так любив — дитинно, злотоцінно») йде сумнів щодо висловленого («Любив?»). І лише друга частина цього своєрідного паралелізму («Цвіли луги...») звучить як далеке відлуння колишньої любові. У результаті парадоксальності чоловічої психіки (дослідники стверджують, що чоловіки можуть водночас щиро кохати двох жінок) звертання до «панни Інни» стало сповіддю про драму любові до її сестри. Якою могла б бути реакція Інни на таку сповідь у реальній дійсності — не варто міркувати. Поет пропонує художню версію гіпотетичної розв’язки, яка виявляється надто ускладненою.

У другій строфі, де зберігається звертання до Інни, ліричний герой переводить свою увагу зі ставлення до сестри на взаємини із самою Інною. Прикметно: якщо кохання до сестри асоціюється лише з одною предметною деталлю — квітучими лугами, то образ Інни викликає пучок асоціацій. На фоні скупо поданого зимового вечора, тиші, інтимної атмосфери («Ми») ліричний герой акцентує увагу передусім на очах Інни, але не як деталі портрета дівчини, а як на засобі передачі власного враження: «Я Ваші очі пам’ятаю, / Як музику, як спів». Наприкінці строфи поет іще раз, тепер уже прийомом напливу («І раптом — небо... шепіт гаю...»), зосереджується на очах Інни («О ні, то очі Ваші»), створюючи навколо образу дівчини привабливу духовну ауру.

П. Тичина тонко передає внутрішню напругу ліричного героя завдяки особливій семантичній позиції слів чужий І рідний («Я Вам чужий... — ти рідну стрів»), образу парадоксального почуття — роздвоєння («Сестра чи Ви?»). Конфлікт «прикривається» семантично визначеною лексемою «любив», яка завдяки формі минулого часу не просто передає усвідомлений стан ліричного героя, а й фіксує (поруч із снігами за вікном) єдину реальність — минулу любов, що перебирає від тих «снігів» холодні відтінки і вже не зігріває серце.

Удавшись до майстерно переданого внутрішнього мовлення, власне плину свідомості, П. Тичина створив не тільки вишукано гаптоване художнє полотно, а й художній еквівалент душі — тонкої, вразливої, спраглої — і самотньої. Та самотність фіксується як номінативно («Я — сам»), так і опосередковано: стає відчутною завдяки уявним картинам емоційних станів, думок, естетично освоєним світом, яким поет / ліричний герой намагається її заповнити, бо ще не усвідомлює, що його страждання — плата за новий емоційний досвід, своєрідне виховання почуттів. У такий спосіб взаємодія вибору психічних станів ліричного героя як концептуального моменту і відповідної їм форми викладу — плину свідомості як моменту стилю — стали кодом для однієї з інтерпретацій маленького шедевра великого поета.

Образ трагічного світу

«ПО ХЛІБ ШЛА ДИТИНА...»

Поезія «По хліб шла дитина...» вписується в трагічний контекст часу — громадянської війни в Україні — і в творчий контекст поета, представлений віршами «На стрімчастих скелях...», «Одчиняйте двері», «Скорбна мати».

Перейняті трагічним пафосом, вони передають істотний аспект світобачення й світорозуміння поета періоду громадянської війни в Україні. Крім того, ці твори об’єднані алегоричним характером образів, різно-векторною асоціативністю у стилі символізму й імпресіонізму та високим художнім рівнем.

Вірш «По хліб шла дитина...» складається з шести ряддків, поділених на два терцети:

По хліб шла дитина — трояндно!

...тікайте! Стріляють, ідуть

. Розкинуло ручки — трояндно...

Ні Бога, ні чорта — на бурю!

...гей, стійте! Знайдем і в церквах.

Знялось гайвороння — на бурю...

У цій мініатюрі сконцентрована поетична думка набуває такої сили, що кожна фраза і навіть кожне слово можуть бути розгорнуті в цілі картини. Авторська концепція сповнює та естетично напружує образи. Обидва терцети мають подібну будову, перший і третій їх рядки закінчуються однаковими словами: «трояндно» — перший терцет, «на бурю» — другий. У створених поетом семантичних ситуаціях слова-повтори набувають різного змісту.

Перша частина першого рядка «По хліб шла дитина... » передає побутову ситуацію: хлопчик чи дівчинка виконують нескладне доручення когось зі старших. (У цій ситуації кожного разу уявляється дівчинка. Очевидно, такий образ провокують форма жіночого роду слова «дитина» й акцентована внутрішня форма слова «трояндно». Образ дівчинки поглиблює емоційний вплив твору. Але це чисто суб’єктивні враження, що свідчать, наскільки індивідуальним може бути сприймання художнього твору.) Слово «трояндно», яким закінчується перший рядок, передає стан радості, захоплення дитиною. Зміст неологізму П. Тичини ширший за звичайне порівняння дитини з трояндою. У світлі цього неологізму вся початкова картина символізується: хліб — символ життя, дитина — символ майбутнього. Разом зі словом «трояндно» ці образи творять гармонію, яка втілює авторський ідеал.

У трагічну епоху гармонія, ідеали виявилися нетривкими, їх руйнують страшні реалії світу: «...тікайте! Стріляють...». Узагальнена особовість надає цим знакам зла відверто загрозливого характеру, що підтверджується смертю дитини, переданою одним метонімічним штрихом: «розкинуло ручки...». Цей рядок також завершується словом «трояндно». Але тут його зміст відмінний від першого рядка, навіть протилежний йому. Перед зором — поруйнована гармонія, незмірна трагедія, бо тут «трояндно» означає заперечення життя. Ситуативна оксиморонність акцентованого слова — наслідок психологічної інерції ліричного героя, котрий ще не встиг усвідомити, що сталося, через те на стару зовнішню форму накладено нове значення, яке активізують асоціації за кольором: троянда — кров. Як наслідок, зміст слова «трояндно» в третьому рядку кардинально змінився, набувши значення: кров, смерть.

Образ зла, який домінує в вірші, вражаючий. Такого ефекту автор досягає кількома способами: фіксує реакцію на зло звичайних громадян: «...тікайте! Стріляють, ідуть»; зображує результат реального вчинку-злочину: «Розкинуло ручки — трояндно...»; подає характеристику носіїв зла з використанням більшовицької фразеології: «Ні Бога, ні чорта — на бурю!»; наводить їхню мовленнєву характеристику: «гей, стійте! Знайдем і в церквах»; алегорично, через пейзажні деталі, зображує новий стан світу: «Знялось гайвороння — на бурю...».

Перший і третій рядки другого терцета закінчуються однаковим за звучанням, але різним за змістом словосполученням «на бурю». Перший рядок терцета, завдяки категоричному запереченню «Ні Бога, ні чорта — на бурю!», поєднав дві антагоністичні сили світу — Бога і чорта, їм протиставлено алегоричний образ бурі, який у вірші має два шари значень: означає революцію, зміни (суб’єктивний більшовицький зміст); у світлі трагедії, яку несуть провісники бурі (смерть дитини), стає знаком насилля («знайдем і в церквах»). Повторившись у іншому локальному контексті третього рядка («Знялось гайвороння — на бурю....»), кінцеве словосполучення набуло значення застереження: наближаються злі сили, які не зупиняються ні перед Абсолютом (Богом), ні перед його антиподом (чортом), ні перед святинею (церквою).

Аналіз вірша П. Тичини «По хліб шла дитина...» з позиції світової вертикалі наводить на такі думки-асоціації: земну гармонію (нижній рівень) поруйновано смертю; космічну, духовну висоту (Бог) та її символ (церкву) зневажено; осяжну природну висоту (гайвороння) наповнено зловісним змістом. Так у межах художнього світу твору зло стає тотальним. Поет, ще не покалічений тоталітарною системою, глибоко збагнув суть соціально-політичних процесів, що відбувалися в Україні 1917 р., коли було написано вірш, і впродовж усієї громадянської війни. Бо вже тоді чув не тільки «золотий гомін» (однойменна поема) спалаху національного відродження України, а й трагічний подих подій, коли «смерть шумить косою» («На стрімчастих рвелях...»); коли «Всі шляхи в крові!» («Одчиняйте двері...»); коли «Скорбна мати» (однойменний цикл) «Упала на обніжок. Хрестом розп’явши руки!..», тим самим дорівнявшись до жертовної смерті сина Ісуса (біблійні алюзії проектуються на українське історичне тло, а образ-алегорія матері — на образ стражденної України). Високого художнього результату досягнуто силою поетичного таланту, а також завдяки вмілому використанню естетичних ресурсів слова в поетичному тексті.

Жаданий спалах волі

«ЗОЛОТИЙ ГОМІН»

Поема Павла Тичини «Золотий гомін» — один із шедеврів української літератури XX ст. У ній відображено потужний спалах національного почуття автора, яке злилося з поривом українців до національного визволення після тривалих «років неслави».

Доля поеми складна, навіть драматична, як і доля автора й усього українського письменства за часів тоталітаризму. Написана 1917 р., вона була надрукована в періодиці («Літературно-науковий вісник», листопад — грудень), а наступного — у збірці «Сонячні кларнети», яка засвідчила народження великого поета й початок нового періоду в історії української літератури. Невдовзі на догоду комуністичній ідеології з тексту поеми було вилучено християнські символи Бог, хрест, храм, молитви, жрець, вираз про Київ, що «моливсь за всю Україну», повтор рядків про Андрія Первозванного. Це порушувало цілісність поетового світогляду, в якому гармонійно поєднувались язичницькі та християнські елементи; порушувало гармонію, яку поет знайшов у собі й передав у творі. Тривалий час поема не друкувалась.

У «Золотому гомоні» конкретних картин зовсім мало, її художній світ заповнюють емоції поета (М. Костенко, Л. Новиченко). Така визначальна ознака поеми. Тому з позицій позитивізму її не збагнути: не події відіграють у ній головну роль (багато з них уявні, подані символічно), а настрій поета, відгомін історичних подій, які проектуються на масштабні сакральні дійства. Не обминув він і профанного світу, який розхитує знайдену гармонію.

Попри те поема П. Тичини найглибинніше пов’язана зі своїм часом. У ній автор виявив найвищу творчу свободу. У «Золотому гомоні» і віршах того часу П. Тичина гостро реагував на події, якими жив український люд, утягнутий російським царатом у криваву світову війну; реагував на запах волі, що захопила українське суспільство періоду національного піднесення- У вірші «І являвсь мені Господь...», датованому 1916—1917 рр., подав штрих, який вражає трагізмом: «І коли явивсь Господь / У крові моїх братів, — / Заридала в серці віра / І вжахнулася душа». А в поезіях «Як ударили у дзвони...» (1917?), «Гей, вдарте в струни, кобзарі...» (1917), «Ой що в Софійському заграли дзвони, затремтіли...» (10 листопада 1917 року) чимало розгорнутих, інтертекстуально акцентованих деталей-концептів, які увійдуть до поеми очищеними від конкретики. Насамперед це Бог, янголи, вкраїнські прапори, воля, сонце, вогонь («душі вогняні»), рух («ідуть, ідуть»). Усе це свідчить, що в поемі «Золотий гомін» відобразився настрій П. Тичини, багаторазово пережитий та освоєний художньо. Як наслідок, усі деталі в ній філігранно оброблені; і птертекстуальність надала їм повнозвучності; талант автора забезпечив їм естетичну однорідність, а художньому світові твору — концептуально-стильову завершеність.

У тоталітарні часи дослідники складно йшли до адекватного тлумачення поеми. Простіше зробити це було Є. Маланюку в зарубіжжі; він і дав їй високу оцінку. Л. Новиченко двічі звертався до її аналізу: у книжці «Поезія і революція» (кілька видань) йшлося про націоналістичні ухили автора; у статті «Тичина і його час: незайві уточнення» (1991) поему було потрактовано як твір про українські визвольні змагання. Істотно переакцентував оцінку «Золотого гомону» і Г. Клочек, що стає очевидним при зіставленні його книжки про «Сонячні кларнети» П. Тичини «Душа моя сонця намріяла...» (1986) і нарису «Павло Тичина» (2003). Своєрідний варіант інтерпретації поеми запропонував О. Поляруш у статті «Вслухався я в той гомін золотий...».

« Золотий гомін» П. Тичини — твір унікальний. Багато його аспектів чекають на адекватну інтерпретацію. Ключем до розкодування багатьох складників поеми є надзвичайний емоційний стан автора, що ввібрав у себе багато звукових і зорових вражень, які активізуалізували його ідеологічну, інтелектуальну, моральну й генетичну енергію. Результат її — потужно заряджений образний потік, де рівноцінними е знаки тієї доби й вічності, концепти сакрального, космічного й земного. Вони стали співмірними на рівні храму людської душі, куди «з глибин вічності падають зерна», що їх «Бог засіває». Усі знаки-концепти поєдналися, коли піднесення України благословляє Андрій Первозванний («Слава! З тисячі грудей»), коли автор фіксує момент єдності класового й загальнолюдського, індивідуального й національного («Проходять бідні, багаті, горді, молоді, закохані в хмари і музику...»).

Художній напрям (метод), за принципами якого створена поема «Золотий гомін», радянська критика — всупереч естетичним законам — тулила до реалізму, як і творчість Лесі Українки, Ольги Кобилянської, М. Коцюбинського, В. Стефаника. Насправді, «Золотий гомін» — яскравий зразок модернізму, тієї його гілки, яку прийнято називати символізмом. Кожен образ та образна система твору прочитуються на багатьох рівнях, вібрують у такт із душею поета, відкритою до визвольних змагань рідного народу. Поет приймає їх як власну долю, а воднораз і в своїй душі відкриває скарби, в яких спресовано віковий духовний досвід українців. Для відтворення мінливого внутрішнього світу ліричного героя він вдається до елементів імпресіонізму, який найбільше сприяв передаванню індивідуального бачення світу. А в образах «чорного птаха із гнилих закутків душі», калік та в епізоді трагічного конфлікту між «братами» («Уб’ю!») помітні штрихи експресіонізму. Творчим поліфонізмом поема органічно вписується в контекст інтенсивних художніх пошуків європейських митців слова початку XX ст. Однак П. Тичина знайшов на цьому поприщі свій шлях. Синтезуючи елементи різних стилів, створив новий художній сплав небаченої краси й сили. Про це точно висловився М. Могилянський ще 1923 р.: «На ґрунті загальних художніх пошуків, на ґрунті загального художнього піднесення інтенсивною творчістю розпустилась і пишним цвітом розквітла своєрідна яскрава квітка поезії П. Тичини, такої сучасної й ідейним змістом, і формою, і такої, разом з тим, національної, яка так глибоко пустила коріння в національний ґрунт. Тичина брав від усіх і ні від кого, скрізь і ніде: в його поезії сліди всіх запозичень і всіх впливів, все запозичене він перетворив на власне, дав, як плід своїх щирих і глибоких особистих переживань, своїх творчих досягнень».

Жанр як синтетична форма визріває під дією багатьох зовнішніх і внутрішніх чинників. У «Золотому гомоні» підвищену активність виявляють співвідношення ліричного й епічного начал та форма нарації (викладу тексту), превалює зображення емоційного стану поета над картинами подій, тобто на перший план виходить ліричне освоєння дійсності. Символічні образи становлять основу уявних і спостережених картин, що забезпечує естетичну єдність твору. У цьому ключі зреалізовується і форма викладу — внутрішній монолог з елементами плину свідомості, хоча традиційне в таких випадках Я-думання відсутнє. Отже, особливість жанру поеми «Золотий гомін» — ліричний монолог про одну з найвизначніших подій української історії кінця другого десятиріччя XX ст., коли П. Тичина вірив у можливість історичного оптимізму для України як самостійної держави, хоча передчуття трагізму вже тоді тривожили його. Тому в піднесений пафос твору вриваються трагічні й сатиричні нотки. А те, що радянська критика вважала націоналістичним ухилом, насправді було його історичною правдою.

Як внутрішній ліричний монолог, поема П. Тичини не має розвинутого сюжету, містить лише окремі фрагменти подій. Та й вони закодовані в образах-символах. Зате конфлікт у ній напружений і розвивається за особні ними законами. Визначальним складником її структури є композиція. Об’єднавши за принципом монтажу всі фрагменти, вона передає ритм думок та емоцій автори, рух художнього часу й зміни художнього простору. Водночас композиція розташовує різнопланові образи-концепти (символи) як знаки вічності й конкретної доби, коли Київ, мов «жрець сп’янілий від молитви... моливсь за всю Україну»; на вертикальній і горизонтальній лініях розташовує знаки матеріального й духовного, сакрального й профанного світів. Завдяки цьому постає велична картина душі поета, що вмістила гармонію світу, органічною частиною якого є Україна. «Чорному птахові», що століття довбав «розп’яття душі людської», він протиставляє силу тих, що йдуть до перейнятого «золотим гомоном» Києва, щоб стати «дужим народом», вільною нацією, овіяною «рідними піснями».

Загальний піднесений настрій поеми тримається на наскрізних концептах золотий гомін, голуби, сонце, години радості і сміху, Дух, Огонь Прекрасний. Наймогутніший серед них — перший. «Золотий гомін» переважає особистісну сферу («За ним не чути, що друг твій каже») і навіть стихію («Від нього грози, пролітаючи над містом, плачуть, — / Бо їх не помічають»). Поема П. Тичини — образ душі, яка трепетно вбирає оновлення українського «рідного» світу, бачить його в міфологічному, історичному, сучасному й майбутньому вимірах. Естетичний зміст епітета золотий вписується в давню фольклорну (щедрівки, колядки, прислів’я тощо) й літературну (від «Слова про Ігорів похід» до новітніх часів) традиції. Епітет золотий — то знак найвищої оцінки. У такому значенні він функціонує і в поемі П. Тичини. Тому «Золотий гомін» — і стан душі поета. Лише в такій душі могли знайти золотий відгомін земні справи. Смисловий центр твору — рядки про храм власної душі, «над яким в недосяжній високості в’ються голуби — молитви, / Там, / У повнозвучнім храмі акордами розцвітають, / Натхненними, як очі предків!». Синкретичний епітет «золотий гомін» виражає ідеальну сферу, в якій перебуває душа поета й весь Київ — символ України. Джерела того гомону — реальні («потужні ріки дзвону Лаври і Софії») і уявні (жертвоприношення предків — сонцепоклонників, що встали з могил; «човни золотії», з яких виходить Андрій Первозванний, щоб благословити Київські гори й визволення України; «золоті джерела... під землею»).

Розгортаючи основний конфлікт поеми як своєрідне «подвійне коло» (носії «золотого гомону» — ворожі сили — дужий, молодий народ), П. Тичина конкретизує чинники небезпеки для України, що протидіють «золотому гомону», образам голубів і сонця. Вони зловісні й осяжні: два чорних гроба — символ одвічної трагедії людини, трагічних сторінок історії України, трагічного часу; каліки — символ бідності («їсти їм дайте»), духовного пригнічення й деградації («сонце проклинають, / Сонце і Христа!»); чорний птах — символ багатоликого зла, зокрема одвічного роздвоєння людини (птах приходить із «гнилих закутків душі», із затяжної Першої світової війни («Із поля бою прилетів»)), національного, духовного гніту («розп’яття душі людської / Століття довбав... І виймав живим очі, / Із серця віру...»). Поет відчув реальну загрозу братовбивчої війни: один із братів, які разом «ходили... по братніх стежках, / Славили сонце!», готовий убити іншого («Відступись! Уб’ю!»). Ці зловісні образи й ситуації на якийсь час витісняють із тексту титульний образ, викликають негативне ставлення предків до українського світу («Предки з жахом одвернулись»). Так зафіксовано сигнал відчутої поетом катастрофи.

Аналізуючи поему «Золотий гомін», не слід вдаватися до схем, чужих її природі, особливо, коли йдеться про її макро- і мікроструктуру. Автор поділив текст на шістнадцять різнорядкових фрагментів, наповнив їх різномасштабними й різновекторними концептами-символами. Взаємодіючи, вони формують зміст твору. Зважаючи на специфіку, місце в авторській системі цінностей (вони є знаками вічності чи конкретного часу, презентують духовний або матеріальний світ, належать до величин високих, сакральних чи низьких), поет розташував їх на вертикальній чи горизонтальній осі, відвівши кожному концепту-символу певне місце в художньому часі й просторі поеми. Така система художньо-концептуальних координат, коли на вертикальній осі розміщено цінності в діапазоні Божественне, космічне, небесне, сакральне, духовне — земне, підземне (цього разу воно представляє світлі сили), матеріальне, а на горизонтальній осі — цінності в межах найзагальнішої часової тріади минуле — сучасне — майбутнє, а також просторові відношення Київ — уся Україна, села і хуторці — Київ, надала поемі ідейно-естетичної єдності й поліфонізму.

Параметри композиції поеми підводять до висновку, що найдоцільніше групувати їх у формально-змістові блоки навколо маркованих частин доби: двох днів, двох ночей і одного «зоряного ранку». Воднораз із рухом у часі автор нерідко переносить «точку зображення» («око камери») у просторі, що посилює динаміку художнього світу поеми.

Перший день зафіксовано «золотим гомоном... І голубами... сонцем!» і Дніпром, які вибудовують вертикальну вісь, що буде домінувати в художньому просторі поеми. У цьому блоці й уявна картина, породжена асоціаціями із «золотим гомоном»: «Предки жертви сонцю приносять — / І того золотий гомін». Так на вертикальну вісь накладається горизонтальна (предки — це історія), що засвідчує міфологічний історизм як духовну серцевину поетичного мислення П. Тичини. Блок першого дня завершується піднесеним вигуком-повтором «Золотий гомін!», у якому активізуються джерела цього акцентованого синкретичного епітета: колір сонця, струни Дніпра, гомін предків-сонцепоклонників, внутрішній голос поета.

Другий композиційно-смисловий блок містить дві нічні картини, марковані номінативно («Уночі») і величною деталлю — образом Чумацького Шляху. Титульний образ активізується урочистим дзвоном Лаври і Софії. Центральне місце в обох фрагментах другого блоку посідають сакральні образи Андрія Первозванного і Бога. Апостол прибув із сивої давнини й благословляє Київські гори і Дніпро. Ця картина відображає одну з найяскравіших сторінок нашої міфології. Цієї ночі автору відкривається ще одне видіння: «небесними ланами Бог проходить» і засіває зерна в душу. П. Тичина фіксує таїнство єднання Бога, душі людини й натхненних «очей предків», створюючи сприятливі передумови для найвищого акту — проголошення незалежності України, про що поет скаже в наступному блоці.

Другий день, вісім фрагментів (сцен) якого сформували третій композиційно-смисловий блок твору, найбільш напружений. Очі поета звернені насамперед до Києва, який, «мов жрець сп’янілий від молитви... І моливсь за всю Україну». Поряд фрагменти, де окремими штрихами подано явища земного рівня — мітинг («хтось говорить: / слава! з тисячі грудей»), урочисту ходу Києвом («Розвивши ясні короговки... І Проходять: / бідні, багаті, горді, молоді, закохані в хмари й музику...»), а також сакрального порядку («Україну / За всі роки неслави благословляв хрестом / Опромінений, / Ласкою Божою в серце зранений / Андрій Первозван-ний»). Сакральний і земний рівні творять гармонію («засміялись гори, / Зазеленіли»). Стан гармонії світу — то ідеал П. Тичини. Того стану палко прагне тонка душа поета. Але вона гостро реагує й на дисгармонію, вловлюючи найменші її вияви («— блиск! І — жах!») та заглядаючи в найтемніші зони зла. Як наслідок, у поемі постають опозиційні пари голуби й сонце — чорний птах, чорнокрилля; Прекрасний Київ — два чорних гроба; ті, що «сміються, як вино», «закохані в хмари і музику» — каліки; Київ моливсь — каліки проклинають; «брате мій» — «Не пам'ятаю. Одійди»; «Любий мій...» — «Відступись! Уб'ю!»; Андрій Первозванний благословляє — предки одвернулись.

Останній жест «Предки з жахом одвернулись», яким завершується другий день художнього часу поеми (третій блок), має чітко виражений оцінний характер: поет попереджає про можливість катастрофи, оскільки гармонія світу, зафіксована в багатьох сценах-фрагментах, порушена.

У третьому блоці (другий день) у ситуації активної дії — протидії опинились представники різних сил, носії добра і зла. Тільки Бог залишається на «небесних ланах», у «глибинах Вічності» й не відвертається від України. Це надихнуло поета написати багатошаровий оптимістичний фінал, що й сьогодні сприймається як обнадійливий знак долі українців і України.

Три невеличкі фрагменти, що складають четвертий блок, не марковані конкретними знаками доби. Вони логічно сприймаються як переходові від напруженого дня, що завершився од вертим конфліктом («предки одвернулись»), який насправді є внутрішнім, адже сцени з предками — уявні, викликані з глибин підсвідомого автора — до обнадійливого «зоряного ранку» й можуть бути тлумачені як «нічні роздуми» (М. Бажан) поета над перспективами національного визволення України. Витоки енергії для поступу він бачить у рідній землі (тополі, квіти, Дніпро), в її «золотих джерелах», що «скресають під землею», у самоцвітах, що «ростуть в глибинах гір», зрештою, у власній душі. «Виростем! ...розіллємось!» — таким енергійним внутрішнім жестом завершуються «нічні роздуми» поета, засвідчуючи його готовність окреслити нові перспективи українського світу у вирішальну історичну добу.

Останній фрагмент поеми (п’ятий блок) має конкретний часовий маркер — «зоряний ранок». Ключем до розуміння його змісту є внутрішня спонука поета («припади вухом до землі») та її майже біблійна реалізація: «Вслухався я в твій гомін золотий — / І от почув. І Дивився я в твої очі — / І от побачив». У картині, що відкрилася поетові і є також уявною, П. Тичина повертається до ідеального стану світу. Він творить новий міф-легенду, де головним героєм є український народ. Динамізм і сила фінальної картини тримаються на акцентованих дієсловах: «ідуть», «дзвенять», «співають», «сміються», на символічних образах: Огонь Прекрасний, І Одвічний Дух, на самоусвідомленні народу-героя нового міфу-легенди: «Я —дужий народ!.. / Я — молодий! / Молодий!».

Образний світ усього фрагмента увібрав нову напругу внутрішніх сил поета й національного піднесення після драматичного роздвоєння українського світу. Він повертає в поему центральний концепт — золотий гомін, притлумлений у сценах активізації зла; відкриває його нові витоки. Крім поданих у попередніх фрагментах «золотих джерел», «самоцвітів», творить яскраві метафори «Дзвенять немов сонця у такт», «І всі сміються як вино: / І всі співають як вино». Сукупно вони символізують український люд як нову силу, що «із сел і хуторців» прямує до Києва й засвідчує прагнення української нації до єдності.

Останній фрагмент поеми цікавий з погляду нарації. П. Тичина вдало компонує «голоси» автора й народу, демонструючи на рівні структури нарації єдність поета з часом і нацією («вітайте нас рідними піснями»). З колективного монологу постає образ народу-велета, сповненого молодої енергії, що перехлюпнула з улюбленого тичинівського порівняння («І всі сміються, як вино», «І всі співають, як вино») до однозначної формули самоусвідомлення й самоствердження: «Я — дужий народ, / Я — молодий». Завдяки повтору в кінці поеми проголошені якості народу стають визначальними в межах матеріального простору. Силу народу конкретизовано яскравою метафорою: «Гори каміння, що на груди мої навалили, / Я так легенько скинув — / Мов пух...». На образі народу поет замикає й духовний простір поеми: «Я — невгасимий Огонь Прекрасний, / Одвічний Дух». Реальне, яке вийшло за межі буденного, за концепцією П. Тичини, стає ідеальним. Як наслідок, поет подає нове співвідношення цінностей: народ несе до Києва свій «гомін золотий», іде зі своїми «сонцем, голубами». Наскрізні концепти-символи стають обрамленням, надаючи поемі оптимістичного звучання, а також композиційної, образної та ідейної завершеності.

Поему П. Тичини варто коротко схарактеризувати з погляду сюжету. Подієвий сюжет у ній не розвинутий, хоча ідеологічний і психологічний конфлікти окреслені енергійно. Глибинною суттю ці конфлікти виражають внутрішній стан наратора й проектуються на його свідомі й підсвідомі сфери. Динаміка, етапи й особливості тих конфліктів, за віддаленою аналогією, дають змогу визначити традиційні елементи сюжету твору.

Перший фрагмент, де зафіксовано сильне враження, радість ліричного наратора від сприймання нової якості світу, можна визначати як експозицію. Далі сюжетна лінія прокреслює багатоступеневе усвідомлення цього стану. Його етапами стали високі символи, що (за традицією вертепної драми) можуть бути тлумачені як містерійні (предки, Андрій Первозванний, Бог) і земні (Київ, «мов жрець, сп’янілий від молитви»). За естетичними законами контексту, семантика виділених слів — «натхненні очі предків» і «сп’янілий від молитви» Київ — зближується, оскільки ці слова означають подібний стан людей, віддалених у часі, але зближених в уяві автора. Останнє має значення для розкодування конфлікту твору як відображення суперечностей українського світу.

Наступний етап сюжету — активізація темних сил, презентованих символічними образами двох чорних гробів, чорного птаха, калік на колінах. Конфлікт, збурений ними, найгостріший, за пафосом — трагічний. Він досягає кульмінації в жесті предків («з жахом одвернулись») і символізує кризу українського світу й роздвоєння в душі поета.

З цього моменту повернення до попередньої гармонії стає неможливим. Потрібен був принципово новий вихід із складної ситуації, який би зняв наявну суперечність. Після фрагментів, які можна назвати «нічними роздумами» (М. Бажана) і які виконують функцію ретардації, подано розгорнуту розв’язку — фінальну картину поеми. Земне й містерійне дійства у фіналі об’єднано: із них постає динамічний образ народу, що усвідомлює свою природну сутність (епітети дужий, молодий тяжіють до земного дійства) і сакральну силу (образи Огонь Прекрасний, Одвічний Дух тяжіють до містерійного дійства). Об’єднавши «вершини і низини» (І. Франко) художнього світу поеми, П. Тичина створив основу для нової гармонії. Завдяки інтертекстуальним зв’язкам акцентований епітет «молодий народ» уписує цю гармонію у традицію Т. Шевченка, у творчості якого епітет молодий входить до стильових синонімів веселий, усміхнений, вільний, щасливий, що характеризують ідеальний світ поета.

У заключній частині поеми «Золотий гомін» постає авторський міф — образ народу, який виявляє себе в нестримному русі (яскраво передано повтором слова «ідуть») та ідеальному самоусвідомленні («невгасимий Огонь Прекрасний», «Одвічний Дух», «дужий», «молодий»). Поставлений у контекст усієї творчості, він почав окреслюватись як засіб, якому П. Тичина надавав універсального значення. Вдаючись до все інших деталей, зберігав його піднесену тональність, але непомітно змінював зміст. Така тенденція намітилась уже в 1920 р. в циклі «Псалом залізу». У четвертому вірші є рядки, що перегукуються з поемою «Золотий гомін»: «Ідуть, ідуть робітники / веселою ходою. І Над ними стрічки і квітки, / немов над молодою». Але новий контекст («А вже з повстанцями ідуть, / співають комуністи»; «Червоно в небо устає / новий псалом залізу») засвідчує підміну національно-народного міфу (ідуть «із сел і хуторців»: село на той час було основою української нації) класово-народним («ідуть робітники»: робітничий клас комуністи вважали соціальною основою своєї ідеології).

Аналіз найважливіших параметрів форми і змісту поеми П. Тичини «Золотий гомін», розкриття основних її кодів дають підстави зарахувати її до найпомітніших художніх явищ української літератури XX ст. і поставити на найвищий оцінний щабель, ім’я якому — художній ідеал. Ця поема — найбільш цілісний твір П. Тичини з погляду свободи самореалізації, системи цінностей, оригінальності художньої концепції та повноти її втілення.

У 1920 р. оригінальний міф П. Тичини зазнав змін, які надавали йому нового ідеологічного забарвлення й відкривали шлях до майбутніх масштабних образів-символів народу: «Океан повен» (1945), «Море говорить» (1946), «Наш народ — океан» (1955) тощо, що несли на собі печать тоталітарної системи. Очевидно, істотна переорієнтація П. Тичини з українського поета-символіста на поета радянського, соцреалістичного, була наслідком не лише зовнішнього тиску, а й міфологізму як визначальної властивості художнього мислення.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.