Аналіз художнього твору - Марко В.П. 2015

Іван Франко: душевна драма зворушення
Художній світ лірики та ліро-епосу

Всі публікації щодо:
Франко Іван

Широкий тематичний і жанровий діапазон лірики І. Франка, збагачений численними перекладами й переспівами з різних мов світу, висока культура поетичного мислення, органічна єдність раціонального й інтелектуального начал в образному світі, відкритість до художніх віянь свого часу забезпечили йому гідне місце серед найвідоміших поетів світу. Чи торкався він соціальних, ідеологічних, філософських, чи вузько інтимних тем, на перше місце ставив душевне зворушення читача.

Сенс канону

«СОНЕТИ — СЕ РАБИ...»

Іван Франко — один із найвідоміших українських сонетарів, що пропагував сонет не тільки творчою практикою (цикли «Вольні сонети», «Тюремні сонети» збірки «З вершин і низин»), а й викладом його формальних і змістових ознак.

У сонеті «Епілог» («Голубчики, українські поети—») автор подає характерну для сонета схему розташування віршових рядків («Два з чотирьох, два — з трьох рядків куплети...»), звертає увагу на дзвінку риму, вимогу до змісту («Тій формі й зміст хай буде відповідний...»), окреслює динаміку думки, яка «при кінці спливе в гармонію любови». І. Франко узагальнив досвід світового сонета і свій власний, що надало його творові стислості, чіткості, афористичності. Дослідники часто цитують вимоги до змісту, застосовуючи їх не тільки до сонетів, а й до літератури загалом: «Тій формі й зміст хай буде відповідний...».

По-іншому написано твір «Сонети — се раби. У формі пута...», де поет створив образ сонетної форми й характерного для неї змісту. Він обрав кодові слова «раби», «пани», визначив оксиморонний зв’язок між ними: «Екстреми ся стрічають...». Завершується сонет яскравим рядком: «Живі, грізні, огромнії сонети...». На рівні основних концептів образ сонета схоплений точно, а логічну формулу наповнили емоційно наснажені слова. Концепти раби / пани вписуються в соціальну позицію І. Франка. Перенісши до естетичної сфери, автор наповнює їх новим змістом; концепт раби асоціюється з рекрутом, уніформою. Але цього видалось замало, і він розкриває функцію першого концепту: «У форми пута / Свобідна думка в них тремтить закута...».

Концепт пани автор послідовно спрямовує на приглушення думки, на моду. Четвертий рядок другої строфи афористично завершує авторські асоціації ключового концепту: пани — це «гарний цвіт, що не приносить плоду». Справді, в приглушенні думки «екстреми ся стрічають». Від такої зустрічі мала б народжуватися нова істина. І поет її подає: «Живі, грізні, огромнії сонети ». Цей вираз акумулює в собі емоційну й раціональну енергію. Своєю яскравістю завершальний рядок сонета підноситься над змістом прикінцевих терцетів, не досить злютований з ними. Річ у тім, що енергію фінального рядка І. Франко асоціативно пов’язує з концептом раби*, сила рекрутів, нехай і повільно, народжується з єдності їхньої мети і дії, коли вони стануть «хлоп в хлопа, плечі в плечі». І тут логічно виникає запитання: А де дія панів? Чи вони так і залишаться «гарним цвітом, що не приносить плоду»?

Закроєний на яскравій парі концептів раби І пани сонет І. Франка несподівано став однополюсним. Перенесена із соціальної до естетичної сфери основна теза / антитеза раби j пани втратила частину рушійної сили, що автор компенсував експресивним фінальним рядком: «Живі, грізні, огромнії сонети». Наведені вище міркування підводять до висновку, що образ сонета з його складною формою і не менш складним змістом, — образ, який тяжіє до символу, дається нелегко навіть поетові такого рівня, як І. Франко.

Закодовані смисли

«БЕЗМЕЖНЕЄ ПОЛЕ В СНІЖНОМУ ЗАВОЮ...»

Художній ідеал — так коротко можна схарактеризувати й оцінити містку мініатюру І. Франка «Безмежнеє поле в сніжному завою...», що увійшла до збірки «Зів’яле листя»:

Безмежнеє поле в сніжному завою,

Ох, дай мені обширу й волі!

Я сам серед тебе, лиш кінь підо мною

І в серці нестерпнії болі.

Неси ж мене, коню, по чистому полю,

Як вихор, що тутка гуляє,

А чень, утечу я від лютого болю,

Що серце моє розриває.

Найперше впадає в око тендерна особливість зовнішніх виявів страждання ліричного героя. Це стане зрозумілішим, коли зіставити вірш І. Франка з твором Лесі Українки «Горить моє серце, його запалила...» (цикл «Мелодії»), що завершується такими рядками:

Хотіла б я вийти у чистеє поле.

Припасти лицем до сирої землі

І так заридати, щоб зорі почули,

люди вжахнулись на сльози мої.

Між творами І. Франка та Лесі Українки чимало схожих моментів. Зближуються вони ситуаціями, які узагальнено можна означити: «людина і відкритий простір». В обох творах є навіть однакова словесна формула — «чисте поле»; наявні образи-гіперболи «безмежнеє поле», «нестерпнії болі» — в І. Франка; «заридати, щоб зорі почули» — у Лесі Українки. Помітні у поезіях і тендерні відмінності. Вони стосуються функціональної ролі простору і характерних для чоловіка та жінки жестів. І. Франко звертається до «безмежного поля», щоб дати йому «обширу й волі», конем промчати по «чистому полю», вирватися з простору, «утекти» від «лютого болю», — виявляє характерний для чоловіка динамічний, активний тип зовнішнього жесту. Семантичними одиницями, що передають жадання руху, особливо насичена друга строфа: неси, кінь, вихор, гуляє, утечу. Лірична героїня Лесі Українки, навпаки, хоче злитися з простором, «припасти лицем до сирої землі», «заридати». Це пасивний тип протесту, хоч і поданий за допомогою гіпербол. Тендерний тип художнього мислення позначився на всіх складниках змісту і форми цих творів.

Вісім рядків вірша І. Франка щільно заповнені місткими архетипними і символічними образами. «Нестерпнії болі» він проектує на зовнішній світ: «безмежнеє поле в сніжному завою», «чисте поле в сніжному завою», «чисте поле», «вихор, що тутка гуляє». Параметри його зовнішнього світу, як і переживання ліричного героя, гіперболізовані. Автор шукав адекватні величини своєму станові — і знайшов. Але ця адекватність нестійка. За законами символічного письма, зовнішній світ — «безмежнеє поле», «чисте поле» — уявний. Він передає самотність ліричного героя: «Я сам серед тебе...». Так онриявнюється ліричний конфлікт. Його розвиток, динаміка зумовлені волею ліричного героя: «Неси ж мене, коню, по чистому полю, / Як вихор, що тутка гуляє...».

Концепти безмежнеє поле і чисте поле за семантикою не рівновеликі. До того ж «сердечнії болі» ліричного героя — замкнутий простір, ліричний герой потребує «обширу й волі». Володіючи абсолютним художнім чуттям, І. Франко вирівнює ситуацію зовнішнім рухом («неси ж мене, коню») і словами-заклинаннями «дай», «неси», завдяки чому долає складні взаємини між внутрішнім світом ліричного героя і зовнішніми обставинами, спрямовує ліричний конфлікт до бажаної, хоча й не доконечної розв’язки: «А чень, утечу я від лютого болю, / Що серце моє розриває». Так на напружену ситуацію проектується гармонія, яка переноситься за межі ліричного сюжету та сприймається як уявний ліричний епілог.

Збагнути складність взаємин між ліричним героєм і зовнішнім світом допомагає розкодування символу «безмежнеє поле» (степ і кінь). У підсвідомості українця степ — не тільки безмежний простір, а й символ небезпеки, загрози. У вірші І. Франка активізується семантика безмежності. В цьому плані образи «безмежного поля» і «нестерпного болю» сприймаються як протилежні і співмірні, що створює художню енергію твору.

Свою символіку має й образ коня. За спостереженнями О. Сліпушко, в українській міфології кінь є носієм архетипної ідеї волі, володіє відворотною силою. І. Франко добре знав українську міфологію, народну творчість. Його звернення до коня по допомогу, щоб утекти від болю, який «серце... розриває», має надійну основу — досвід предків. Тому звернення до «безмежного поля» («дай»), до коня («неси») нагадують заклинання, спрямовані на нейтралізацію лиха (сердечного болю). Як наслідок, у тексті народжується надія: ліричний герой подолає модальність «ачень» і таки втече від «лютого болю», що «серце... розриває».







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.