Аналіз художнього твору - Марко В.П. 2015

Симфонія слова Михайла Коцюбинського
Грані епічного слова

Всі публікації щодо:
Коцюбинський Михайло

«Поезія жити не може на смітнику, а без неї жити - злочин» - це кредо, висловлене в новелі «Сон», М. Коцюбинський втілив у багатьох творах. У новелах кримського циклу — «Цвіт яблуні», «В дорозі», «Intermezzo», «Сон» — цей принцип ішов від імпресіонізму. Романтичне сприймання світу — то віддзеркалення душі героя. Антін (новела «Сон») втомився від одноманітних буднів. Як їх заперечення він розповідає сон про романтичну зустріч із чарівною жінкою. Оповідь його натхненна. Він «чув потребу творити», хотів пережити «нову казку життя», «виспівать недоспівану пісню». «Красою слова, блиском уяви» Антін захопив («оглушив..., скорив, водив за собою») дружину Марту, котра прийняла сон за дійсність, ревнує чоловіка до невідомої жінки. Романтично переказаний сон пробуджує в душі Марти залишки емоцій, пережитих у молодості.

Складнішу історію передано в новелі «Цвіт яблуні». Батько-письменник переживає смерть єдиної донечки. Він намагається запам’ятати всі деталі цієї трагічної ночі. «Все воно здасться мені... Колись... як матеріал...». Трагедія батька і поклик письменника опинились у нерозв’язному конфлікті.

М. Коцюбинський створив нові види психологізму, надав прозі ритмів, які містили музичне начало.

Кардіограма внутрішнього монологу

«INTERMEZZO»

У центрі новели «Intermezzo» — образ людини, чутливої до різних сфер життя, вразливої до чужих страждань, сприйнятливої до краси й водночас здатної само-заглиблюватись; людини, близької автору душевним складом. Письменник уважний до внутрішнього світу героя, до його думок і переживань, до форми викладу — наскрізного внутрішнього монологу, нюанси якого коригуються особливостями життєвого матеріалу. Подій у новелі небагато, вони зводяться до руху в просторі: з міста до Кононівки і кононівськими полями. Наприкінці герой зустрічається з людиною. Зустріч і розмова з селянином — кульмінація, після якої настає розв’язка: герой прощається з кононівськими полями, знову готовий виконувати громадські обов’язки.

Але не ці події становлять основний зміст новели, а динаміка внутрішнього світу ліричного героя, який розкривається в контактах з алегоричними дійовими особами: утомою, нивами в червні, сонцем, трьома білими вівчарками, зозулею, жайворонками, залізною рукою города, людським горем. Конфлікт у творі внутрішній. Новела розпочинається з найвищої його точки — гострої втоми героя, коли він став невільником громадських обов’язків, «тих незчисленних «треба»», які не давали йому спокою ні вдень, ні вночі. Далі внутрішня напруга спадає — аж до розмови з селянином, коли герой відчув у собі душевну рівновагу й готовність приймати в своє серце чуже горе, підкорятися внутрішній спонуці: «Говори, говори...» — що означає також: «Я слухаю». Таким рухом конфлікту зумовлена назва новели «Intermezzo».

Новела поділена на дванадцять фрагментів, принцип зв’язку між якими — монтаж. У кожному фрагменті превалюють певний настрій і тип внутрішнього монологу. Коли передається стан утоми героя, активізується монолог-самоаналіз. У поїздці до Кононівки він переживає відсторонення від утомливого ритму життя, внутрішній монолог ускладнюється плином свідомості: чужий світ доходить до неї лише окремими фразами. Перехідний етап від утоми до відпочинку в Кононівці вилився в монолог-марення. Уявні звертання до вівчарок з проекцією на суспільну атмосферу втілились у монолог-фантазію. Коли герой опиняється серед природи, в монолозі-описі виявляється його поетична натура. Короткий розділ, що містить опис, як «будувалась ніч», викладено в майстерному монолозі-фантазії, що засвідчив початок відновлення сил героя. Цей стан розгортається в наступному розділі; для передачі уявної розмови героя з сонцем автор удається до монологу-звертання. Монолог-роздум знадобився, щоб передати усвідомлення героєм свого зв’язку з землею.

Складним монологом-пошуком автор передає процес народження моделі пісні жайворонка людською мовою. Художньою знахідкою М. Коцюбинського став багатошаровий монолог, яким передано зустріч ліричного героя з людиною, враження від її одвертого слова про життя після революційних подій 1905—1907 рр. Завершується новела монологом-розв’язкою. Спілкуючись із природою, герой відновив сили й готовність діяти. Він прощається з кононівськими полями, щоб розпочати нову сторінку життя.

Художньо освоєний життєвий матеріал (переживання й думки ліричного героя) концентрується навколо двох станів — утоми й відпочинку на лоні природи і навколо двох проблем: «Людина-інтелігент і її громадські обов’язки» та «Людина і природа».

Перший блок життєвого матеріалу зосереджений довкола відчуття героєм утоми від безконечних «треба», що втілюють обов’язок перед людьми. Його пригнічує навіть тінь від людини. Перше «треба» в тексті («Се було одно з тих незчисленних «треба», які мене так утомили...») витіснено словом «лишилось». І все ж за гострими доріканнями на адресу людини («Ти бичуєш святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс...») істотнішими є піклування ліричного героя людьми, духовний зв’язок з ними, а не ті докори, бо герой не розрізняє, «де кінчається власне життя, а чуже починається». До його серця, «як до власного сховку», люди кидають свої страждання й болі. Але настав момент, коли герой відчув, що його «втомили люди». Йому «докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння...», «Дай мені спокій...», «Я утомився» — таким семантичним кільцем автор стягує розмаїтий психологічний матеріал у художню єдність. Вона відображає межовий стан людини прогресивних поглядів, яка вірно служить громаді й на якомусь етапі вичерпала свої сили. їй потрібен відпочинок. Поїздка до Кононівки не стала зрадою. Бо, навіть опинившись на самоті, герой марить вбитими й повішеними: «Се ви, що з вас витекла кров в маленьку дірку від солдатської кульки, а се ви... сухі препарати: вас завивали у білі мішки, гойдали на мотузках в повітрі...». Незабаром до героя на зміну втомі і спокою повернеться втрачена активність — постійна готовність відгукуватись на чужі болі. Кінцеві фрази новели «Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає...» це стверджують. Герой стає на поріг наступного етапу життя й громадської діяльності, який виходить за межі сюжету.

Другий блок життєвого матеріалу об’єднав переживання ліричним героєм краси і величі природи. Тут художнє мовлення відзначається яскравою поетичністю, вишуканістю: «Стулились краями дві половини — одна зелена, друга блакитна — й замкнули у собі сонце, немов перлину», «Тихо пливе блакитними річками льон»; «Мене спиняє біла піна гречок, запашна, легка, наче збита крилами бджіл. Просто під ноги лягла співуча арфа й гуде на всі струни». Глибокого змісту набуває розмова ліричного героя з сонцем: «...коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, в феєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої». У розмові з сонцем ліричний герой несподівано виявив, що «йому бракує товариства людей».

Слово письменника виграє винахідливістю в монолозі-пошуку, коли герой вслухається в «многоголосу тишу полів» і помічає в ній щось «не земне, а небесне». Його увагу привертає спів жайворонків, що творять свою пісню. Багато спроб розпізнати секрет тієї пісні нарешті увінчалися успіхом: «сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильми на місці напружено, часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо вниз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо з землею в голосну арфу і грала на струнах симфонію поля». Наведені тропи наголошують на високій духовній та естетичній культурі письменника, його вмінні бачити глибинні зв’язки між предметами та явищами і втілювати їх у художнє слово.

Чи не найскладніша форма внутрішнього монологу використана в епізоді зустрічі ліричного героя з селянином. Нічого не відомо про зовнішність, не чути його голосу, але опосередковані характеристики точно доносять атмосферу тогочасного селянського життя, образ селянина. Ліричний герой не відвертається від його слів, а уявно спонукає його до невимушеної сповіді: «Говори, говори!».

Із розповіді селянина він виокремлює чотири теми: про дітей («П’ятеро діток голодних чомусь не забрала гарячка»); про «гостинці» від станового («Раз на тиждень б’ють людину в лице») і про озлобленість найближчого середовища («Між людьми, як між вовками»); про продажність своїх («Найближча людина готова продати»).

Кожен блок розмови має схожу структуру: першим іде живе слово селянина, але автор його не подає; другим — виклад суті сповіді селянина в інтерпретації ліричного героя; конструкцію завершує короткий виклад змісту живого слова селянина. Уся ця інформація характеризує не тільки його самого, а й ліричного героя, котрий викладом оповіді селянина виявляє своє ставлення до нього й до його слова.

В основі стилю новели М. Коцюбинського — особистість героя. У критичній літературі поширена думка, що він — письменник. На цій підставі формулюється проблема: «Письменник і життя». Але в творі немає жодної згадки про письменницьку працю героя, як і про його професійну діяльність загалом. Індивідуальне мовлення засвідчує, що він людина освічена, щиро переживає людське горе, натура естетично багата, тонко відчуває красу природи, людської душі, слова. Працюючи над новелою, автор, дивився у дзеркало власної душі — і бачив у ній вселюдські ідеали. У їхній аурі народився ліричний герой новели «Intermezzo».







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.