Аналіз художнього твору - Марко В.П. 2015

Психологізм Володимира Винниченка
Грані епічного слова

Всі публікації щодо:
Винниченко Володимир

Художній світ В. Винниченка сповнений високої напруги, екстремальних, часто межових ситуацій, ризикованих учинків персонажів, парадоксальних і навіть епатажних суджень, самогубств як засобу подолання безвихідних обставин тощо. У такий спосіб письменник актуалізує проблему проступку і кари, до якої прикладались творчі інтенції багатьох митців.

Соціаліст і, вочевидь, атеїст В. Винниченко пильно простежує переживання людини в ситуації гріха, наближення її до критичної межі. Всі тривоги персонажів ішли з душі автора, що загострювало проблему їхніх джерел і природи. Аналіз багатьох ситуацій, чинків героїв, мотивування їхніх дій автором та їхні самомотивації наблизили до розуміння особливостей і першопричин такого стану: в його основі — страх як результат реакції особи на певні травми або їх загрозу. Ці травми можуть бути і побутового, і суспільного характеру.

Сублімація страху як проекція досвідів дитинства

Страх проявляється як стан, процес, спонука до дії абo регулятор учинків. За масштабами охоплення він буває індивідуальний і масовий, навіть суспільний. Причинами його можуть стати побутові обставини травми дитинства), соціальні умови, суспільно-політичні катаклізми, стихійні лиха. За глибиною проникнення до внутрішнього світу людини та взаємодією з її долею страх буває: тимчасовий — зі зміною обставин зникає; страх-застереження, який регулює поведінку людини; страх, який призводить до катастрофи. Сутність і причини страху пояснює і філософія, без осягнень чого не збагнути Винниченкових художніх моделей поведінки людини та її мотивування. Чи не найглобальнішим поясненням страху є Біблійне: страх Божий. Його пізнали ще Адам і Єва, коли вчинили перший переступ. Цей страх виконує регулятивну функцію — застерігає від гріха. Поширене й поясненій індивідуально-типового страху як наслідку природної травми при народженні людини, тобто при переході з комфортного середовища материнського лона до і чужого» світу. Страх активізується при хворобливих станах. Для німецького соціолога Альфреда Вебера (1868—1958) страх — результат повернення людства до емоційного ставлення до світу. Категорія «страх» важлива в філософії екзистенціалізму. Німецький філософ Мартін Хайдеггер (1889—1976) причину страху вбачав у бутті людини в світі, ототожнював його зі способом буття-в-світі. Французький письменник і філософ-екзистенціаліст Жан-Поль Сартр (1905— 1980) мотивував народження страху обставинами, коли людина боїться самої себе через невмотивовану, непередбачувану свободу.

Небезвідносними до цієї проблеми були ідеї Фрідріха Ніцше (1844—1900), зокрема його праці «Антихрист. Спроба критики християнства» (1888), де автор намагався «зробити переоцінку всіх цінностей», і «Так казав Заратустра» (1892), в якій утверджувався ідеал надлюдини; психоаналіз Зигмунда Фройда (1856— 1939), котрий відкрив безодню підсвідомого в людській психіці, яке В. Винниченко назве «мохноногим» (однойменна п’єса); висновок німецького філософа Освальда Шпенглера (1880—1936) про трагічну долю європейської культури, зроблений у праці «Присмерк Європи» (1918—1922). Розмаїті європейські віяння в філософії та психології В. Винниченко своєрідно поєднав із марксизмом, заповзявшись розв’язати соціально-політичні протиріччя дійсності утопічними моделями перебудови світу.

В. Винниченко як дитя свого часу, активний учасник суспільно-політичних процесів за найменшими імпульсами передчував суспільні катаклізми й не міг не реагувати на них. А як талановитий письменник передавав свої відчуття персонажам, і їхні душі ставали полем битви ідей, поглядів, принципів, які тривожили автора та певні верстви суспільства.

Інтерес до межових станів людини виявляли й інші письменники. Адже атмосфера життя кінця XIX — початку XX ст. була сповнена тривогою, що йшла від численних суспільних катаклізмів. Картини страху виконують різні художні функції в творах І. Франка «Boaconstrictor», М. Коцюбинського «Лялечка», «Коні не винні», «Що записано в книгу життя», «Сміх», «Він іде», Лесі Українки «Лісова пісня», В. Стефаника «Новина» , «Камінний хрест». Багато значать вони у творчості У. Самчука, М. Хвильового, І. Багряного.

На сьогодні немає розгорнутого психологічного портрета В. Винниченка, створеного на основі свідчень знайомих, щоденникових записів, епістолярію письменника, його художніх і публіцистичних творів. Не буде простежено спадкових ліній роду Винниченків. Через те спроба глянути на художній світ автора крізь призму страху може прокласти стежку до розуміння причин психічних станів, позицій Винниченкових персонажів, мотивів їхніх інтенцій і вчинків.

Спроби з’ясувати сутність натури В. Винниченка помітні у праці В. Панченка «Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості» (2004). Безперечно, в основі його багатьох учинків були травми дитинства, внаслідок яких склалися непрості взаємини з матір’ю. У гімназійні роки небезслідно минули загрози відрахування через несплату за навчання. За зовнішньої розбишакуватості в хлопця була вразлива душа. Джерелом напруги ставало й утвердження власного українства. Відомий інцидент, пов’язаний з приходом В. Винниченка на випускний екзамен у Златопільській гімназії в селянському одязі, був розрахований на межову ситуацію як засіб самоутвердження.

Одна із загадок психіки полягає в тому, що свій страх людина часто намагається подолати зовні сміливими вчинками, аж на межі безрозсудності. У біографії В. Винниченка і в біографіях його персонажів подібних моментів немало. Приміром, перебуваючи в тюрмі, молодий революціонер В. Винниченко робив спробу повіситись, яка ледь не закінчилась трагічно; імітував він і божевілля. Уже на волі хотів застрелитись — обійшлось пораненням у голову. Ці факти певним чином проектують філософський, ідеологічний, психологічний досвід автора на деякі аспекти його художнього світу, де простежуються найрізноманітніші сублімації страху.

У творах про дітей В. Винниченко глибоко проникає до внутрішнього світу юних персонажів, дошукуючись прихованих мотивів їхніх учинків. Часто між героями різних оповідань можна побачити психологічну схожість. Помістивши їх у різні ситуації, автор зосереджується на нових проблемах, акцентуючи увагу на неоднакових естетичних функціях страху.

Гринь («Віють вітри, віють буйні...») і Зінь («Гей, хто в лісі, обізвися...») — майже ровесники, живуть у благополучних родинах, їх люблять батьки. Але дитячого страху не уникли. Опинившись на самоті в напівосвітленій кімнаті (батьки на весіллі, а вдома лише дів-чинка-наймичка), Гринь раптом відкрив, що в його «царстві, де він владика, цар і Бог», робиться щось «інше», не таке, як завжди: появилось «щось дужче за нього», «таємне», «загадкове та моторошне». Всеохопний страх шестирічного хлопчика став передумовою переоцінки його ставлення до дев’ятирічної дівчинки-наймички, яку називав Рябухою, скаржився на неї мамі або й сам штрикав, коли Саня чимось не догоджала йому.

У оповіданні «Віють вітри, віють буйні...» страх не пов’язаний з реальними загрозами для Гриня, тому легко зникає, коли хлопчик опиняється в товаристві дівчинки-служниці. Письменник тонко простежує психологію дітей у новій ситуації, яка змінила їхнє становище. Через страх Гринь мусить підкоритися Сані: «...сьогодні цар і Бог в її руках», «їй любо... бачити владику на колінах перед собою». Але найголовніший третій щабель взаємин між Гринем і Санею: дівчинка не тільки зачаровує малого казкою, а й відкриває таїну своєї душі, зворушуючи Гриня талантом оповідати й болючою правдою про себе. Його спонтанне зізнання («Я буду тебе любити, Саню») і символічна деталь як емблема злагоди («дві голівки... на одній подушці») передають головний пафос твору: утвердження таланту, краси й любові як загальнолюдських цінностей, що й страх можуть розвіяти.

Складну психологічну ситуацію зобразив В. Винниченко в оповіданні «Гей, хто в лісі, обізвися...». Упродовж фабульного часу хлопчик Зінь переживає душевну драму: від спокуси покуштувати великодні наїдки, які так смачно пахнуть; від страху бути покараним за гріх (цей страх має цілком конкретне втілення в образі Корчуна — «справжнього і страшного Бога кари та заборони») до несподіваного звільнення від страху через трагічну смерть Корчуна, яка сталася на очах юного персонажа. Основний зміст поведінки Зіня — хлопчика «дуже слухняного та лагідненького» — то пошук оптимальної поведінки в ситуацїї зовнішньої загрози. За прикладом дорослих, які ставлять свічки перед іконами, Зінь вирішує поставити свічку Корчу ну, щоб його задобрити. Коли задумане ось-ось мало відбутися, трапилось абсолютно неможливе й незрозуміле для Зіня: у проваллі халамидники вбивають Корчуна. Однак не радість, а сум’яття поселяється в душі хлопчика. «Хіба можна Корчуна бити, всевладного, всемогутнього Бога?!» — думає він. В. Винниченко проектує на дитячу психіку ефект трагічного висновку філософа: «Бог помер». Як наслідок, Зінь уже не боїться заходити до кімнати, де чекають Великодня паски, тістечка, шинка, їсти які до освячення гріх. Проте зникнення страху, а отже, й гріха разом зі смертю Корчуна не тішить Зіня. Він із сумом повідомляє цю новину матері: «Так Корчун уже не страшний, мамо. Корчун уже не прийде з торбою. І ви вже можете їсти...». Зінь сміливо куштує паску, тістечка. Вони ніби й солодкі, але «чогось не смачні». Так В. Винниченко торкається ще однієї проблеми людської психіки — туги за страхом. «Сльози, сум і непорозуміння» хлопчика в фіналі оповідання — то плата за життєвий досвід, який доведеться здобувати на кожному новому прузі життя.

У внутрішньому світі Федька («Федько-халамидник») і Васька («Бабусин подарунок») автор не акцентує почуття страху, хоча напруга, близька до цього стану, сповнює атмосферу творів. У родині Федька та напруга йде від постійного очікування чергових бешкетів неспокійного сина, від страху перед власниками помешкання, які можуть виселити родину. Більша частина тексту оповідання «Бабусин подарунок» пройнята напругою через можливий докір Васькові за «профиськаний» карбованець, подарований бабусею, та ризиковані його дії, щоб добути ним же закинуту монету. Напруга в оповіданні «Ой випила, вихилила...» зумовлена хворобою матері дівчинки Ланки, бідністю родини, яка живе без годувальника. Цими обставинами автор мотивує й одчайдушний вчинок Ланки, щоб допомогти матусі. В оповіданні «Кумедія з Костем» напруга виникає між абсолютною самотністю й незахищеністю хлопчика Кості та відчуженістю від нього батька (пана); між готовністю Кості витримати будь-які випробування й не заплакати та несподіваною реакцією на недопалок пана (батька), що викликало нерозуміння серед челяді. Усі неординарні вчинки Кості — сублімації глибинного страху перед світом, спроби заповнити порожнечу самотності серед чужих людей.

У межах окреслених обставин автор подає цікаві психологічні портрети юних героїв. Мотивація вчинків Федька в оповіданні «Федько-халамидник» вібрує між двома опозиціями: усі знають, що хлопець ніколи не говорить неправди, не любить видавати товаришів, а в найвідповідальніший момент обмовив самого себе; найбільше діставалось Федькові за хазяйського сина Толю, і все ж обійти його ніяк не може, що й призвело до фатального кінця. Уся поведінка Федька, а особливо грубі докори й прокльони на його адресу матері засвідчують, що він — дитина травмована, а його бешкети — компенсація глибоко загнаного в підсвідомість відчуття ущербності. Цей стан щоразу вимагає розрядки й підштовхує Федька до постійного самоутвердження, яке виливається в бешкети, грубе поводження з іншими дітьми. Навіть найвідчайдушніший вчинок — перехід через скреслу річку — Федько здійснює, б’ючись об заклад із Толею, щоб відчути перевагу над хлопцем з «іншого світу».

Автор зосереджується здебільшого на вчинках, а не мотивах і психологічних станах Федька. Тільки перед наміром перейти крижинами через скреслу річку виокремлено деталі, що передають внутрішній стан Федька: «губи побіліли, а очі стали такі чудні, коли він дивився на кригу». Далі упродовж його небезпечної подорожі скреслою річкою на передній план виходять деталі, що засвідчують сміливість, зібраність, спритність. Завершується Федькова «льодова епопея» порятунком Толі, котрий через заздрощі також опинився на крижині.

Далі відбувається щось незбагненне: Федько зраджує самого себе. Він згоджується з неправдивим звинуваченням, висунутим проти нього Толею. Але цей учинок Федька видається незбагненним лише на перший погляд. Насправді В. Винниченко торкається таких глибин його підсвідомості, які не відразу надаються для адекватної інтерпретації. Перенесені психічні травми підштовхують Федька до вчинків, які мають доводити його зверхність над іншими (він любив сидіти в скриньці на воротях, неначе Соловей-Розбійник): то іграшкові хатки поваляє, то паперового змія одніме, то штовхана дасть, насяде та й питає: «Наживсь на світі? ». Так зовнішніми жестами й мовленнєвими засобами на початку оповідання окреслено межові ситуації, до яких тягне якась невідома сила: «Наче біс який сидів у хлопцеві!.. Спокій був його ворогом...». Психологічний портрет Федька — то модель внутрішньої вичерпаності дитини в умовах родинної нелюбові й складної, неусвідомленої залежності від Толі — хлопчика дрібної, підленької душі. Його внутрішня вичерпаність сублімується в зовнішню активність, а невпевненість — у акцентовану рішучість. Мотив внутрішньої вичерпаності героя В. Винниченко розвиватиме в багатьох творах, зокрема драматичних («Гріх», «Брехня», «Закон», «Пригвождені», «Пророк»).

Васько з оповідання «Бабусин подарунок» чимось нагадує Федька. Він також готовий повалити на землю товариша зі словами: «Ну... гляди, а то тут тебе й кончу». Схильний створювати екстремальні ситуації: спочатку закинув через провалля карбованець, подарований бабусею, а потім з ризикованими пригодами дістає його; а водночас готовий віддати того карбованця, щоб виручити з біди товариша. Але автор знімає фатальність вчинків Васька, більше мотивує їх: хлопець боїться, щоб його не запідозрили в бідності або скнарості — і демонструє байдуже ставлення до карбованця. А щоб товариші не мали його за боягуза, спускається на вірьовці в урвище. Коли ж автор дошукується глибинного мотиву екстремальних вчинків Васька, з’ясовується: хлопець прагне, «щоб таки його зверху було», чим зумовлена певна демонстративність дій. Так психологічні портрети Васька й Федька зближуються, засвідчуючи зв’язок із одним прототипом — самим автором.

Проте Васько не розвіює симпатій навіть тоді, коли його переймає страх, який автор зафіксував багатьма деталями: «губи стали тоненькі, сірі очі гострими... зробився червоний... сопів носом»; «ледве-ледве бліденько посміхався»; його очі «були немов невидющі, губи бліді, а голос з хрипотою», «на серці й у животі ставало так якось тоскно, нудно, важко... ноги робились м’якими, підгинались, руки слабли, по всьому тілі прокочувався гидкий, млосний холодок». Зображуючи живі, мінливі переживання героя, В. Винниченко акцентує увагу не тільки на його фізичній силі, а й на силі духу, що допомагає Васькові концентрувати волю в складній ситуації й долати, здавалось би, непереборні перешкоди.

Оповідання «Бабусин подарунок» має щасливий кінець. Удома Васько «вийняв його [карбованець] з кишені, притулив до щоки і сів близько-близько до бабусі». Такої родинної гармонії не вистачало Федькові, що поглиблювало його внутрішню вичерпаність.

З перших сторінок оповідання «Ой випила, вихилила...» серед дитячої, власне, хлоп’ячої ватаги вирізняється восьмирічна дівчинка Ланка: краще за хлопців грає в «пувички», через хворобу матері господарює дома, ходить на ринок. Матеріальна скрута штовхає дівчинку на незвичайний вчинок: зрізати ґудзик з одягу генерала. Ситуація анекдотична, але завдяки таланту автора вдалося видобути з неї цікавий художній зміст, основним носієм якого є винятково милий образ юної героїні, не за віком серйозної й цілеспрямованої. Передаючи внутрішній стан Ланки на «операції з генералом», коли вся атмосфера перейнята страхом, В. Винниченко виявляє тонку спостережливість, проникливість: дівчинка «хижими очима» вистежує «жертву». А опинившись у кущах біля лавиці, на якій сидить генерал, вона відчуває внутрішню напругу: «страшенно гупає серце... аж ув очах стає каламутно і ноги м’якнуть», «дихати важко і руки дуже трусяться». Коли Ланку заскочили в підозрілій ситуації, «вона ні ногою, ні рукою рухнути не може. А в ухах гуде, а серце впало кудись у живіт, в очах усе в тумані». Зафіксовані автором деталі — то знаки страху. Але, як і в оповіданні «Бабусин подарунок», він зосереджується не на страхові, а на цілеспрямованих учинках дівчинки й на психологічному змаганні Ланки з городовиком, як виявилось, доброю людиною. Щасливий кінець акції з генеральським ґудзиком (ситуація наскільки драматична, настільки ж комічна) — винагорода дівчинці за рішучість, винахідливість, готовність іти на жертву заради матері.

В оповіданнях про дітей В. Винниченко зображує їхні переживання, не обминаючи й страху. Часто страх прихований у глибинах підсвідомості, виявляючись у портретних деталях та сублімованих формах: ризикованих учинках, межових або парадоксальних ситуаціях («Кумедія з Костем»). Ці оповідання засвідчують складні процеси суспільної адаптації дітей: Гриня («Віють вітри, віють буйні...» ), Зіня ( « Гей, хто в лісі, обізвися...»), Васька («Бабусин подарунок»), Ланки («Ой випила, вихилила...») або їх внутрішню вичерпаність, що веде до трагічного кінця, як із Федьком («Федько-халамидник») і Костем («Кумедія з Костем»). За неприхованої тенденційності В. Винниченко охоплював чималий обшир людських доль і характерів, наснажуючи твори комічним, драматичним чи трагічним пафосом, у силовому полі якого опинялись і герої його оповідань про дітей.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.