Аналіз художнього твору - Марко В.П. 2015

Театр Івана Тобілевича
На перехресті слова і дії

Всі публікації щодо:
Карпенко-Карий Іван

І. Тобілевич (І. Карпенко-Карий), за словами І. Франка, — один із батьків українського театру. Був «великим драматургом, якому рівного не має наша література». Його п’єси «Сто тисяч», «Хазяїн», «Мартин Боруля», «Сава Чалий» не сходять зі сцени, органічно вписуються в найсучасніший репертуар, стимулюють найсміливіші режисерські пошуки та експерименти.

Секрет їх довговічності — висока майстерність драматурга. Він порушував важливі проблеми (людина і земля, особистість і суспільство, взаємини українських селян і польської шляхти, театр і народ), створив багатогранні характери (Пузир, Калитка, Боруля, Сава Чалий). І. Карпенко-Карий добре знав людські гідності і вади. Його бачення людини завжди актуальне в цьому мінливому часі.

Спокута стражданням і кров’ю

«САВА ЧАЛИЙ»

Один із найнапруженіших монологів Сави Чалого з однойменної трагедії І. Тобілевича (І. Карпенка-Карого) глибоко передає драму героя, котрий щиро хоче допомогти рідному народові в захисті його прав і гідностей, які топче польська шляхта. Хоче досягнути цього, зібравши велике військо, як колись Богдан Хмельницький, і примусити панів шанувати права і віру українців: «О ненько, моя Україно! Невже ж тобі судилося весь вік топить своїх синів у братній крові, палить і нищить все вогнем затим, щоб, утопивши і потерявши діток славних, ти надівала знов ярмо і тяжко знов під ним щоб ти стогнала?..». Майже дослівно він перегукується зі словами поеми І. Франка «Мойсей»: «Невже задарма стільки серць горіло до тебе найсвятішою любов’ю, тобі офіруючи душу й тіло? Задарма край твій весь политий кров’ю твоїх борців?».

Між гайдамацькими ватажками Савою Чалим і його побратимом Гнатом Голим немає згоди, хоча обидва хочуть добра народові, обидва готові віддати життя за його свободу. Гнат щиро заявляє: «Не треба мені моєї голови. Коли її у полі я за правду не складу — нехай за правду кат рубає!». Однак добрі наміри розбиваються на друзки, коли доходить до вибору шляхів їх реалізації. Замість тривалої і планомірної підготовки до великої справи визволення українського народу спалахують миттєве вдоволення гніву, розбій, різанина, які множать озлобленість і кривди в суспільстві. Істотну відмінність між цими шляхами автор показує з перших сцен п’єси. Дізнавшись про кривди, які чинить людям панський посіпака-орендар, Сава «пристращав» його. Той «сторожею корчму обставив і ще гірше почав грабувати. Тоді Гнат Голий сторожу розігнав і всіх порізав».

Сава не хоче, щоб проливалася кров беззбройних, збирає сили, щоб у чеснім бою зійтися з панами. Його мета — домогтися зменшення податків, рівних прав трудящих і панів перед судом та законом. Гнатові ж, за його словами, така робота видається нудною, бо він «запальний дуже», як характеризує його запорожець. «...Зненацька нападать, і різать, і палить напасників» — ось його гасло. Відмінності між побратимами усвідомлює й Сава: «Брате! Ти тілько мстити хочеш, а я прогнать всі кривди хочу з України, щоб не було потім причини нам кров братерську знову й знову проливать!». Різні мета і засоби Сави Чалого та Гната Голого призводять до розриву між ними, суспільної катастрофи й особистої трагедії Чалого.

Два погляди на ставлення до українського народу проявляються в ворожому таборі. Польський шляхтич Жезніцький прагне будь-який опір придушувати тортурами й шибеницями. «Пан Чеслав купається щодня у хлопській крові...», — характеризує його шляхтич Шмигельський. Сам Жезніцький обов’язок ката вважає за велику честь. Про кожний акт покарання гайдамаків, запорожців чи звичайних українських селян говорить із хворобливою насолодою. Така необмежена сваволя призводила до кривавого опору українців, які захищали власне життя і гідність. Шляхтич Шмигельський шукає шляхів примирення між польською короною і українським народом через визнання українських селян за людей та людяне ставлення до них. Про це він одверто говорить коронному гетьману Потоцькому.

Коліївщину неоднозначно висвітлено в літературі. Але згадка про неї служила застереженням панству (не тільки польському). У такому плані згадував про часи Коліївщини Т. Шевченко у вірші «Холодний Яр»: «І повіє огонь новий / 3 Холодного Яру». У поемі «Гайдамаки» правда про жорстокості того часу поєднувалася з романтизацією помсти. Проте здоровий глузд підказував Т. Шевченкові, що є вища правда: «Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їхні помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами». Ця ідея, очевидно, імпонувала І. Карпенкові-Карому, бо саме вона покладена в основу його концепції при зображенні тієї кривавої доби та її представників з обох таборів — українського й польського.

Трагедія «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого народилася з глибоких національних коренів подієвої й духовної історії українського народу. Свого часу про Саву Чалого й Гната була складена пісня, її сліди помітні в п’єсі: Саву карає його колишній побратим Гнат; перед виконанням вироку козаки насипають у чоботи землі, щоб ніхто не дізнався про їхній намір; згадано в тексті п’єси «сукні-адамашки» як символ панської платні за зраду; кілька разів звучить за вікном голос «Добривечір» як вісник лиха. Очевидно, й тенденція до ритмізованої мови також походить від народної пісні. Ще одне джерело в письменника — історична драма М. Костомарова «Сава Чалий».

І. Карпенко-Карий створив цілком оригінальну річ за концепцією, естетикою та поетикою, виводячи українську драматургію із соціально-побутової традиції та етнографізму. Герої трагедії Сава Чалий, Гнат Голий, Шмигельський — неодномірні, суперечливі характери, сформовані складним, кривавим часом.

На кривди й жорстокості польської шляхти українці також відповідали жорстокостями й кров’ю. Взаємна ворожнеча вела у безвихідь. Тому І. Карпенко-Карий — услід за Т. Шевченком — показує, як у польському й українському середовищах визріває ідея примирення двох народів для взаємної користі. Спроби зреалізувати її роблять шляхтич Шмигельський і козак Сава Чалий. Завдяки цьому мотиву твір набуває ознак драми ідей. Через те в трагедії багато гострих діалогів і напружених монологів. Такими є блискуче написані монологи Чалого — після розриву з Голим про загибель справи, за яку готовий був життя покласти; про усвідомлення ним страшної правди: після переходу до Потоцького він, не бажаючи того, наблизився до шляхти, і його боротьба з гайдамацькою руїною іде на користь лише панам; монолог про трагічну долю України та її синів. Такими ж напруженими є діалоги Шмигельського і Потоцького про жорстоке ставлення шляхти до хлопа-українця, що призводить до кривавих сутичок; Шмигельського і Чалого — про забезпечення миру в суспільстві й поліпшення становища українського простолюду шляхом панських зобов’язань і утихомирення гайдамацького руху; діалог-поєдинок Сави і Гната про вину Сави перед громадою і неминучість кари тощо.

Для випробування на життєздатність ідеї примирення польського панства й українського поспільства, що виявилась історично утопічною, автор створює відповідні ситуації, вдається до оригінальної композиції, взявши в її основу принцип симетрії: найголовніші в драматичній інтризі події висвітлені з позицій двох таборів. У перших двох діях всі розмови точаться навколо Сави Чалого, хоч він з’являється на кону лише в кількох явах першої дії. Цей образ висвітлено з діаметрально протилежних позицій. Селяни-гайдамаки говорять про Чалого (вісімнадцять разів називаючи його ім’я) як зразкового лицаря, що захищає народ від панської сваволі. По суті, у першій дії автор подає драматургічний варіант рядків згадуваної пісні про Чалого і Голого: «Вигодував сина Саву / Козакам на славу».

Творення образу Чалого відбувається за законами легенди, вписуванням у контекст романтичних героїв, як Мойсей з однойменної поеми І. Франка, Він із драматичної поеми О. Олеся «По дорозі в Казку». Сава пропонує селянам, рятуючись від панського гніту, родинами покидати домівки і заснувати нову Україну за порогами понад Дніпром, де до них не дотягнеться загребуща панська рука. У творі ця пропозиція Сави — лише невеликий штрих, що дає підстави говорити про зв’язок автора з ідейно-художніми пошуками митців на межі XIX й XX ст.

Друга дія розгортається в замку магната Потоцького. Тут Саву згадують близько сорока разів — його ім’я і в панів на устах. Тільки згадують зі злістю, жадобою найжорстокішої кари, а також зі страхом, бо, за словами Шмигельського, «Сав тепер багато по Україні». Але й тут його визнають за сміливого воїна й талановитого, винахідливого ватажка. І. Карпенко-Карий тонко проводить межу між Савою-легендою і Савою-реальною постаттю, показуючи, як багато гайдамаків видають себе за Саву, а несподіваний напад на панський двір Гната Голого приписують Чалому.

У третій дії Шмигельський розгортає перед Савою шляхи досягнення спокою в державі й полегшення життя українського люду завдяки переходу Чалого на службу до Потоцького. У четвертій дії гайдамаки проклинають Саву за зраду і постановляють покарати його, доручивши виконати вирок Савиному побратимові Гнату Голому (мотив, характерний для найдавніших міфів). П’ята дія відбувається у домі Чалого (другий елемент симетрії): він страждає, карається, бо добрі наміри не здійснилися, кривда «як панувала скрізь, так і панує», а панство, як і раніше, зневажає українця та його віру. Польські можновладці грішми та прилученням до шляхетського стану намагаються навернути Саву в католицьку віру, що для нього є найбільшою образою. Завдяки композиційному принципу симетрії автор досягає стереоскопічного бачення характерів, долі героїв та історичних подій, на які ті долі проектуються.

Непримиренність обох таборів — польської шляхти й українського поспільства — особливо яскраво виявляється в суперечках шляхтича Шмигельського (котрий готовий ділом засвідчити відданість Україні, але гине від гайдамацької кулі) з бузувіром Жезніцьким і магнатом Потоцьким, а також із гайдамацьким отаманом Гнатом Голим. Постать Шмигельського не менш трагічна, ніж Чалого. Через кривди селян-українців у нього «серце кров’ю закипає», він заперечує думку Потоцького, буцімто український селянин «розбещений і злий з природи». Натомість із захопленням говорить: «З таким народом можна весь світ покорити». А в суперечці з Гнатом Голим жорстокою правдою знімає романтичний ореол із вчинків гайдамацького отамана та його ватаг: «Ти проливаєш кров винуватих і невинних». Віддаючи належне розуму та лицарській честі Шмигельського, Голий завершує словесний поєдинок із ним сакраментальною фразою: «Нас порівня лиш домовина», хоча сам Шмигельський пропонує дещо м’якшу формулу: «Нас Бог розсудить там, а поки що суди мене як хочеш сам». Так ключові проблеми твору про зраду й кару, рівність і лицарську честь знаходять трагічну розв’язку, бо найкращі наміри шляхтича Шмигельського гинуть у вогні й крові, якими з відчаю відповідала гайдамаччина на непомірні утиски з боку польського панства.

Глибока прірва між інтересами тодішньої польської шляхти й українського поспільства поглинала будь-які благородні прагнення і поляків, і українців. Це є і поясненням історичних причин трагедії Сави Чалого. У художньому їх потрактуванні виявилися мудрість і мужність таланту драматурга, котрий при зображенні трагічних сторінок українсько-польських відносин утримався на рівні історичної, психологічної, соціально-станової правди, взяв за основу свого твору високі загальнолюдські вартості. Такого ж поціновування вартує його відмова від прагнення підвести читача до якогось одного висновку, прийняти одну правду. Знімається лише беззастережне звинувачення Чалого у зрадництві. Автор іде складними дорогами пошуку істини, коли знайти її не судилося нікому; розкриває внутрішні муки, коли людина робить хибний крок і усвідомлює це. Так народжувалася концептуальна відмінність його позиції від звинувачувального пафосу народної пісні про Саву Чалого і Гната Голого.

І. Карпенко-Карий виніс на суд своє бачення історичної долі народу та його представників, руйнуючи крайні стереотипи. Трагедія народу виливається в трагедію окремої особи. Сава власну трагедію усвідомлює, а Гнат — ні. У народній пісні Сава — лише зрадник, а Гнат — лише месник. У інтерпретації І. Карпенка-Карого Сава, зважуючись на фатальний крок і переходячи на «другий берег», тобто на бік Потоцького, усвідомлює, наскільки небезпечні випробування на нього чекають: «...серцем і душею таким же паном буть, як і усі, без милосердя і жалю до хлопа, повинен зрадить віру й унії сприять зо всії сили». Його сумнівів і болючих передчуттів не можуть розвіяти ні запевнення Шмигельсь-кого, такого ж романтика, як і Сава, ні лист Потоцького. Страждання диктує йому слова, перейняті глибокою мукою й готовністю найвищою ціною спокутувати мимовільні гріхи: «Прости мене, моя Україно, коли я помиляюся, а помиляючись, тобі печаль і горе нове принесу! Що хочу я народові бездольному служити — я в тім клянусь; коли ж помилку сам свою побачу, до тебе, нене, я вернуся таким же щирим сином, як і був, і всі гріхи спокутую я кровію своєю!..».

Передчуття Сави Чалого збуваються з фатальною неминучістю. Його внутрішній конфлікт дедалі поглиблюється, бо збройна боротьба має свої закони, які далеко не завжди відповідають намірам борців. Так і Сава мимоволі чинить кривди тим, кого хотів боронити. Автор вбачає провину Сави не в пошуку способів боронити край від крові та руїни, а в конкретних проступках: спалив кіш гайдамаків у Чорному лісі, зрадницьки напавши на нього; ловив своїх товаришів і в панські руки оддавав; спалив православну церкву. За це й має нести покару. Гнат із гайдамаками руйнують костьоли, грабують, проливають кров, сіють смерть. Проте гріха у цьому не вбачають, а вважають, що борються за правду й рівність. Тому не відчувають мук совісті. Тим більше, не відчуває їх Гнат Голий, бо він — на відміну від своїх товаришів, — які належить героєві народних легенд і пісень, безкорисливий. Після пограбування панського маєтку й костьолу він каже до товаришів-гайдамаків: «Паюйте все, товариші, поміж собою, а мені нічого не треба; тютюн є, оливо і порох є, то з мене й доволі!». Правда письменника полягає в тому, що він не обминув і тієї деталі, що гайдамацькі напади на панів супроводжувались і вбивствами, і ґвалтуванням (винятковий випадок із Зосею), і грабунками. Такі невблаганні закони життя «людини зі зброєю». Це слід мати на увазі, намагаючись зрозуміти задум автора, який чітко розрізняє суб’єктивні та об’єктивні аспекти людських прагнень і вчинків, а також відходячи від задавненої, утверджуваної народниками й більшовиками апологетики вибухів масового насильства з боку соціальних низів.

Два погляди на вчинок Сави зберігаються до кінця твору. Помираючи від рук колишнього побратима Голого та його товаришів, він вважає, що «смерть прийняв за рідний край... кров’ю змив свою вину». Називаючи мертвого Саву братом, Гнат не тільки не кається у вчиненому, а й вважає це вбивство благом, завдяки якому вривається «безчестя козачеству всьому».

Основні перипетії драми розкривають важкий шлях, який обрав письменник для зображення складної й суперечливої історії рідного народу, його непростих взаємин із сусідами і своїми поводарями. Позиція драматурга виважена, він не чинить беззастережного суду, хоча, яків народній пісні, момент вироку настає у драмі. Є в ній і спонука до роздумів, рясних асоціацій з нашим часом, який волає до злагоди, до порозуміння між суспільними силами. У цьому жагуча сучасність твору, написаного майже сто років тому.

Не позбавлений твір і комічного елементу, який вносять образи Качинської та Яворського, на все життя переляканого панськими примхами. Вони відтворюють атмосферу різкого розмежування, яке панувало серед панства; відверту зневагу магната Потоцького до дрібної шляхти, змушеної схилятися перед багатством і владою, зносити сваволю, безцеремонне втручання навіть в інтимне життя.

Потоцький дозволяє Шмигельському сказати правду про причини гайдамаччини: її коріння — в надзвичайній жорстокості панів, надмірних податках та утисках. Щоб позбутися гайдамаччини, слід ліквідувати її причини, а не посилювати жорстокість і розширювати масштаби розправ із бунтарями. Він твердо стоїть на позиціях історичного досвіду свого стану: «Бунти всі кров’ю підпливали споконвіку, і гайдамацький бунт потоне, а чи погасне у хлопській крові. Це закон...». Так воно й сталося: коли ж гайдамаччина під керівництвом Сави Чалого набула розмаху, Потоцький збагнув задум Чалого, усвідомив, що «гайдамаччина Хмельниччиною стане». Через те готовий іти на поступки, підкуп, фальшиві обіцянки. Це також частина гіркого досвіду історії, ще одна причина трагедії Сави Чалого. Драматург створив правдивий образ доби жорстокої й кривавої, боротьби за власну гідність, доби страждань, помилок, наївної віри й загибелі з думою про долю України.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.