Аналіз художнього твору - Марко В.П. 2015

Наближення до Тараса Шевченка
Художній світ лірики та ліро-епосу

Всі публікації щодо:
Шевченко Тарас

Геніальний поет, творець духовної України, її пророк — у таких проекціях постає перед нами Шевченко. Його художнє слово невичерпне. У ньому нуртують смілива правда і нестримний творчий пошук. Шевченко мав мужність дивитися в очі правді, якою гіркою вона не була. Не приховував особистого болю:

...Либонь уже десяток літ,

Як людям дав я «Кобзаря»,

А їм неначе роти зашито,

Ніхто й не гавкне, не лайне,

Неначе й не було мене.

(«Хіба самому написать...»).

Виявляв мужнє суспільно-історичне прозріння: «Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами» («Передмова» до поеми «Гайдамаки»).

Новаторським був майже кожен його твір. На цьому фоні вирізняються ускладнений внутрішній монологу поемі «І мертвим, і живим...», образи могили в ранньому творі «Перебендя» і в поезії «Як умру, то поховайте...», психологічно-ціннісна спрямованість вірша «Садок вишневий коло хати» як переломного в життєвій долі Шевченка. В ідилічному образі сільського вечора він утілив ідеал, недоступний через ув’язнення, ідеал. Наближення до Т. Шевченка — це долання обмежень, які накладає на його творчість час. А сама вона — понад часом, це слово, натхненне Богом.

Послання з «переяславської осені»

Твори, написані в жовтні — грудні 1845 року, виокремлені С. Шаховським у Шевченкову «переяславську осінь», воістину були паланням у слові. Дві ліричні мініатюри — «Не завидуй багатому...» і «Не женися на багатій...», написані 4 жовтня 1845 року в Миргороді, прилягають до неї. Перебуваючи в Марийському, Переяславі, В’юнищах, Шевченко написав концептуально важливі поезії «Холодний Яр», болючі медитації «Минають дні, минають ночі...», «Три літа», різножанрові поеми «Єретик», «Сліпий», «Великийльох», «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим, і живим...», переспіви Біблії «Давидові псалми». Завершував цей творчий спалах загальновідомий вірш «Як умру, то поховайте...», датований 25 грудня 1845 року. І все це за неповні три місяці. Поет немовби поспішав реалізувати свої відкриття, бо «прозрівати став потроху».

Шевченка хвилює кардинальне питання:

...що ми?..

Чиї сини? Яких батьків?

Ким? За що закуті?

Йому поступово відкривається гірка правда про ту частину українського суспільства, яку називаємо інтелігенцією, елітою, проводирями нації:

Кругом мене, де не гляну,

Не люди, а змії.

Не приносить радості і правда про українське панство в минулому:

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття — ваші пани,

Ясновельможнії гетьмани.

У творах «переяславської осені» поряд зі словами викриття наростає дух заперечення, протесту. Уже в перших мініатюрах читаємо:

Нема раю на всій землі,

Та нема й на небі.

Удвох, кажуть, і плакати

Мов легше неначе;

Не потурай: легше плакать,

Як ніхто не бачить.

Поет захищає гайдамаків від образливого звинувачення: «разбойники, воры». На думку Шевченка, гайдамаки стали «за святую правду-волю», а Холодний Яр — то символ помсти за соціальні й національні кривди, символ свободи.

Шевченка турбують думки про майбутнє України. Він активно шукає шляхи подолання соціальних і національних утисків, то закликаючи до соціальної злагоди в ім’я кращої долі України, то застерігаючи суспільну верхівку від можливих катаклізмів. Кінцівка фрагмента «Стоїть в селі Суботові...» — яскраве оксиморонне поле, на якому зібрано визначальні цінності: Україна, правда, воля. Саме вони творять омріяний образ її майбутнього:

Церква-домовина

Розвалиться.., І з-під неї

Встане Україна

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!..

Усе це засвідчує напружену внутрішню роботу, коли жадання волі спонукало поета вдаватися до крайнощів, п серце доводилося гоїти отрутою («серце ядом гою»). Втілення свого ідеалу Шевченко шукає то в родинній ідилії, але вона така рідкість («Сліпий»); то в чеській історії, але коли з’явиться український Ян Гус?.. («Єретик»). Болить доля сучасної йому України, бо вона гірка, безрадісна:

Кати знущаються над нами,

А правда наша п'яна спить.

За короткий час осені 1845 року Шевченкове слово вмістило широкий діапазон думок і настроїв. Поема «І мертвим, і живим...» та вірші «Як умру, то поховайте...» («Заповіт»), «І золотої, й дорогої...», «Сон» («На панщині пшеницю жала.,.») гідні найпильнішої уваги, бо й через роки слово Шевченка історично актуальне та художньо досконале.

Вистраждана правда

«І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ...»

Поема Т. Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» — твір рідкісної емоційної напруги. Для зіставлення можна звернути увагу на «Пролог» до поеми «Мойсей» І. Франка, «Невідомого» М. Коцюбинського, «Одержиму» Лесі Українки, «Я (Романтика)» М. Хвильового, щоденники О. Довженка.

Внутрішня напруга автора позначилася на душевному стані ліричного героя, проблематиці твору та його жанрових особливостях, формах викладу, композиції, пафосі, деяких акцентованих словесних засобах тощо.

Поет звернувся до поширеного в культурній традиції різних часів і народів жанру послання: послання святих апостолів (Новий Завіт), «Повчання» Володимира Мономаха, а з ближчого часу — І. Франка, П. Грабовського, М. Рильського, А. Малишка, Д. Павличка та ін. Послання бувають громадянського, дружнього чи інтимного характеру. їх адресують групі людей чи одній особі; адресат може бути конкретно визначений або узагальнено-збірний; бувають послання інформативні, повчальні, сповідальні чи викривальні.

У посланні Т. Шевченка ліричне освоєння матеріалу відбувається через роздуми й переживання ліричного героя (перший план) зі зверненням до відповідних проблем, фактів, ідей (другий план). Засобом утілення думок і передачі психічних станів є відлиті в словесні форми предметні деталі, зміст яких розкривається в усьому творі. З огляду на обсяг такий ліричний твір прийнято називати поемою, хоча епічні елементи, характерні для цього жанру, в ньому відсутні. Факти історії та алегоричний образ матері не розгортаються навіть у фрагменти сюжету, а є лише засобом утілення авторових думок та ідеалу. За теоретичним каноном «І мертвим, і живим...» можна назвати ліричною поемою-монологом. Цей монолог — внутрішній, бо аудиторія, до якої звертається поет (автор і ліричний герой тут у певному розумінні тотожні), фігурує лише в його уяві. Він настільки яскраво бачить адресата, що веде з ним гострий діалог-диспут, який також є лише уявним.

Ця специфіка форми викладу — внутрішній монолог, ускладнений уявним діалогом, — особливо важлива для аналізу твору, бо саме форма викладу виносить на передній план образ і внутрішній світ ліричного героя, а не безпосередньо проблеми, на які він так гостро реагує. Предметом відображення є динаміка думок, переживань і психічних станів, а образ ліричного героя — об’єднавчим началом досить пістрявої картини діалектики душі, підпорядкованої спонтанним імпульсам, породженим больовими точками свідомості поета.

Філософський зачин поеми передає природний плин життя, якому підкоряються всі, бо він вироблений доконечною потребою та віковим досвідом:

І смеркає, і світає,

День Божий минає,

І знову люд потомлений

І все спочиває.

Здається, ніщо не віщує відхилення від цього одвічного порядку. Насправді ж тиша — мить перед бурею: завиють внутрішні завірюхи, застогне душа поета, а свідомість вибухатиме думками й картинами, що обпікають вистражданою правдою:

Тільки я, мов окаянний,

І день і ніч плачу

На розпуттях велелюдних...

Пряме значення слова «окаянний» — грішний, проклятий. Завдяки сполучнику мов і визначенню в наступних рядках причини такого стану ліричного героя слово «окаянний» набуває протилежного значення: ліричний герой — чи не єдиний праведник серед велелюдного натовпу справжніх грішників, байдужих до чужого плачу й лиха. Поет нанизує дієслова з часткою не, які акцентують майже цілковиту відособленість від чужої біди тих, хто її породжує і кого після соціально-психологічної характеристики названо нелюдами:

І ніхто не бачить,

І не бачить, і не знає —

Оглухли, не чують...

Емоційно-вибуховий стан поета передано промовистою гіперболою: «І день і ніч плачу». Причина його тривог і розпачу — соціальні кривди, що розбивають серце автора.

Превалювання в «І мертвим, і живим...» емоційного начала над логічним зумовило особливості композиції твору. Імпульси думок і почуттів поета, пов’язані з рядом проблем, не концентруються в компактні частини тексту, розташовані у логічній послідовності, як це буває у монологах-промовах. Ця обставина свого часу спонукала М. Драгоманова назвати Шевченкове послання «беззв’язним і далеко не так мудрим, як звичайно думають». З такою оцінкою не можна погодитися, бо вона ґрунтується на апріорній вимозі до твору, а не на його реальній специфіці. Текст поеми будується не за публіцистичними правилами, а за законами сповіді власної совісті, коли відстань від болю-зойку до звинувачення-прокльону мінімальна, а викриття веде до апокаліпсичного застереження і заклику єднатися.

Поет по декілька разів звертається до одних проблем, дошукуючись слова, яке б найповніше відображало його позицію. Тому в поемі простежується кілька варіантів вираження ідеї, жоден із яких не можна абсолютизувати, бо саме ті варіанти, адекватні живому процесу думання й переживання ліричного героя, творять непросту істину, що відкрилася поетові.

Для розуміння твору принципове значення має з’ясування образу адресата Шевченкового послання, масштабно окресленого у заголовку: «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє». Зіставивши заголовок і текст, неважко помітити: коло осіб, яким адресує своє послання поет і з ким веде діалог, неоднакове. Масштабність окресленого в назві адресата зрозуміла і виправдана лише стосовно проблематики, яка хвилювала автора й була актуальною для України в давні часи, в добу Шевченка, залишаючись такою й сьогодні: проблеми правди і брехні, щирості і лицемірства, ставлення до «свого» й «чужого», до історичного минулого, взаємин між різними прошарками українського суспільства як нації, майбутнього України.

Позиція Шевченка та його адресатів-опонентів (їх погляди подано в авторському переказі, у формі реальних чи стилізованих, а часом доведених до абсурду цитат) виявляються діаметрально протилежними. Завдяки цьому в «Посланні» виникає гострий уявний діалог, непримиренне зіткнення двох ідеалів, що надає творові напруженого полемічного характеру. Поет шукає способи з’єднати ці ідеали та їхніх носіїв, і ті пошуки завдають йому найбільшого болю. їхніми виправданням і метою є жадане щастя України, яка для Шевченка — найвища цінність, міра всіх речей і вчинків.

У тексті поеми адресат, із яким полемізує поет, окреслюється вужче (очевидно, поет мав на увазі конкретних осіб): українська суспільна верхівка; ті, кого у вірші «Три літа» він характеризує однозначно — «не люди, а змії». Концентрація перед внутрішнім зором поета найістотніших моментів з минулої, теперішньої і майбутньої долі України вимагала чіткого окреслення його ідеалу як переконливого мірила непростих об’єктів (переважно духовного плану), як незаперечного доказу правоти автора — людини й громадянина.

Неприйняття Шевченком позиції своїх адресатів виражено гостро й категорично. Лише високий ідеал давав право і спромогу шукати зближення з опонентами («брати мої»), закликати до міжкласової національної злагоди («Обніміться ж, брати мої, / Молю вас, благаю!»). У першому випадку «брати» — то українська суспільна верхівка, у другому — вся нація. На найвищий щабель цінностей Шевченко ставить матір-Україну: «Нехай мати усміхнеться, / Заплакана мати...». Оксиморонність переживань і прагнень (усміхнена — заплакана) призводить до перетворення наскрізних антитез на поетичні оксиморони, які передають складність сприймання поетом світу, що є знаком його високого таланту. Авторський ідеал у творчості Шевченка і и посланні зокрема має стійкі прикмети, що зводить ого до рангу загальнолюдських вартостей: воля, вольний, усміхнений, веселий, молодий, правда, братерство, світло (світ), рай тощо. Ці високі цінності утримують слово поета на рівні справедливості, праведності навіть тоді, коли воно сповнене гніву, несе знищувальний сміх, зриває псевдоромантичні шати з носіїв лицемірства і кривди.

Серед проблем, які хвилюють поета і виявляють його позицію — наскрізна проблема правди і брехні, щирості і лицемірства. Вона закріплена в епіграфі, взятому з Першого соборного послання св. апостола Івана (розділ 4, вірш 20), який в українському перекладі передають такі слова: «Як хто скаже: «Я Бога люблю», та ненавидить брата свого, той неправдомовець». Для християнина істини Святого Письма — незаперечний авторитет. А цей вислів — один із основоположних у християнській моралі. Любов до невидимого Бога повернуто у практичне русло любові до брата, конкретної людини, котра живе поруч. Думка, висловлена св. апостолом Іваном, є критерієм оцінювання правдивості, щирості кожної людини, узгодженості її слів і вчинків. Шевченка в цьому вислові привабили: ставлення до «брата», тобто селянина-кріпака («братів незрячих, гречкосіїв», «найменшого брата»; правдивість, щирість, як засіб викриття адресатів — « неправдомовців», у котрих ці якості відсутні. Правдивість і щирість — ключові критерії в ставленні до «свого» й «чужого» та до власної історії.

Про соціальну несправедливість поет веде мову, вдаючись до алегоричних образів, наближаючи своє послання до книг пророків Ісаї, Єремії, послань св. апостолів, Одкровення св. Івана. Перша характеристика українського панства подана сконденсовано, «збоку» (у формі третьої особи множини). Поету болить несправедливість, яку чинять повсюдно й систематично, без будь-яких мук совісті:

Кайданами міняються,

Правдою торгують.

І Господа зневажають, —

Людей запрягають

В тяжкі ярма.

Орють лихо,

Лихом засівають,

А що вродить?

Кайдани, ярма — символи неволі, Господь — непорушна святиня, зневажання якої обертається карою.

Повтор слова «лихо» в контексті замкнутого циклу (орють — засівають — вродить) провіщає і «лихі» жнива, хоча про них у поемі є лише натяк. Далі про соціальні кривди йдеться у формі уявного діалогу і прямих звинувачень, що надає словам поета максимальної напруги. З огляду на естетичну вмотивованість уявного діалогу, послання «І мертвим, і живим...» є продовженням полеміки Шевченка, якому боліла доля України, із тим, хто перебував на іншій позиції:

І знову шкуру дерете

З братів незрячих, гречкосіїв...

Пошуки виходу з тієї ситуації мучать поета, спонукаючи вдаватися до переконливих доказів про те, що соціальний вибух справді назріває — і тоді порятунку не буде нікому. Тому заклик «Схаменітеся!» повторюється кілька разів у різних морально-оцінних формулах: одверто-критичній («Схаменіться, недолюди, діти юродиві!» ); ідеально-застережливій ( «Схаменіться! Будьте люде, / Бо лихо вам буде»). Останнє «схаменіться» розгорнуто в картину, яка продовжує думку: «...побачите, / Які будуть жнива!». Фактурою предметних деталей та асоціацій цей епізод нагадує картини-видіння з Одкровення св. Івана Богослова. Найбільш вражаючі з цих деталей справді провіщають кінець свіття: «розкуються незабаром / Заковані люде», «настане суд», «потече сторіками кров», говориться про помсту «певченого ока» й «немудрих». Різні форми слова «розкуватися» у двох словосполученнях мають неоднакове значення. У першому контексті («Розкуйтеся, братайтеся!») воно стосується всієї нації та є закликом позбутися московських кайданів, що можливо лише спільними зусиллями еліти й народу. У другій ситуації («розкуються незабаром / Заковані люде») домінує соціальний аспект. Усі проблеми у посланні підпорядковані найвищій меті — майбутній долі України, заради чого поет готовий жертвувати найдорожчим: «...я оддав би веселого / Віку половину».

Для Шевченка — поета із гострим соціальним чуттям — такий розвиток думки цілком виправданий. Загальнонаціональні проблеми, поневолення України, ставлення українського панства до «свого» й «чужого» болять авторові. Він прагне добрим словом розчулити тих, у кого є серце, а гострим словом пробити товсту шкіру байдужості та егоїзму, пробудити втрачену чи поруйновану гідність. Через те опинилися поруч протилежні за значенням слова, якими поет називає Україну: «рай тихий» і «велика руїна». Вольовим зусиллям він спонукає повернутися щирим серцем до рідної землі і емоційним ставленням зрівняти «рай» і «руїну».

Автор стверджує про марноту зусиль і дій тих, хто прагне здобути щось незвичайне, чого «немає і на небі», поза межами України. Невизначеності прагнень української денаціоналізованої еліти протиставляє конкретну основу майбутнього рідного краю: «В своїй хаті своя й правда, / І сила, і воля». І справді — ні сили, ні волі не здобути за панування у хаті чужого господаря. Відносини України зі світом Шевченко бачить ширше: як знання рідної культури й мови, як обмін духовними цінностями з іншими народами. Ці слова настільки влучні, що стали афоризмами, як і попередні рядки: «Якби ви вчились так, як треба, / То й мудрість би була своя»; «...Учітесь, читайте / і чужому научайтесь, / Й свого не цурайтесь».

Утілена в сконденсованих виразах думка поета — складна, динамічна, часом і парадоксальна — супроводжується емоційною напругою, що нерідко виливається в сатиричний пафос. Цього Шевченко досягає моделюванням ситуації й мовлення адресатів, продовженням мовлення власною думкою, що своєю суттю заперечує попередню модель думки, абсурдність якої стає очевидною.: «Моголи! Моголи!». Авторське слово «Золотого Тамерлана / Онучата голі», побудоване на оксимороні, несе сильний оцінний заряд, стає засобом викриття бездумності як однієї з причин тяжких кривд України.

Оскільки послання Шевченка будується як гостра полеміка, пошук правди неминуче веде до історичних екскурсів. Коли дух нації пробуджується, вона прагне осмислити себе в часі. Для Шевченка правда історії рідного народу була так само болючою, як і його сучасне. В ім’я тієї правди він не боїться руйнувати офіційні (московські) і романтичні (козакофільські) стереотипи та міфи. Для викриття неправди ефективно використовує прийом моделювання мовлення адресатів. їхня романтично піднесена самохарактеристика сповнена пафосу самовозвеличення:

І гармонія, і сила,

Музика та й годі

(це — про зневажену рідну мову. — В. М.)

А історія!..

Поема Вольного народа!

Що ті римляни убогі!

Чорт зна що — не Брути!

У нас Врути! і Коклеси!

Славні, незабуті!

У нас воля виростала,

Дніпром умивалась,

У голови гори слала,

Степом укривалась!

Далі, здавалось би, в тій самій тональності — слова автора, але їхнє значення діаметрально протилежне:

Кров’ю вона умивалась,

А спала на купах,

На козацьких вольних трупах,

окрадених трупах!

Ці слова розвіюють оманливий туман брехні. Романтика адресатів обертається псевдоромантикою, а кожна їхня фраза — антифразою.

Принцип історизму, сформульований Шевченком, є глибоко науковим. Поет пропонує: «читайте» власне минуле «од слова до слова, / Не минайте ані титли, / Ні же тії коми, / Все розберіть...». Парою літот (титла, кома), як чарівними лініями, окреслює образ власного бачення історії, здатного відкривати історичну правду. Правда — не самоціль для Шевченка, а засіб самоусвідомлення, адекватної оцінки минулого і спосіб організації майбутнього.

У посланні Шевченко сформулював посутні питання, які впродовж століть не втрачають актуальності. Перегукуючись із першоджерелом нашої історії — «Повістю минулих літ» — «...звідки пішла руська земля... (і з чого руська земля) такою стала», Шевченкові запитання влучають і в наше сьогодення:

...що ми?..

Чиї сини? Яких батьків?

Ким? За що закуті?...

Шевченко волав до совісті сучасників, обравши найістотніше з потоку історичних подій: живий ланцюг роду «прадіди — діди — батьки — сини — онуки — правнуки», як конкретний ряд причин-наслідків, що призвели українців до рабського становища («закуті»). Цей знак неволі пронизує увесь твір як найболючіше нагадування про недолю українців. Непогамованим болем перейняті і слова на адресу батьків і дідів Шевченкових адресатів:

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття — ваші пани,

Ясновельможнії гетьмани.

Шевченкові було чуже національне чванство. Він не боявся виносити на світ Божий криваві чи облудою і зрадою тавровані сторінки української історії. Його тривожило сумне сучасне з кайданами соціального й національного гніту. Пекли душу зневажання національних святинь, а через мовчазне потурання денаціоналізованого українського панства заорюється історична пам’ять народу:

...на Січі мудрий німець

Картопельку садить,

А ви її купуєте, їсте на здоров’я

Та славите Запорожжя.

Слова про німця й картопельку на Січі — цілком реальні знаки колонізаторської політики російського царату в Україні.

Болить поету найстрашніше: Україну «гірше ляха свої діти ...розпинають». Слово «лях» вжито в конкретно-історичному значенні «польська шляхта» і як узагальнений образ кривдника; «німець» — реальні німці-колоністи, котрих царат заманював в Україну, образ чужинця. Такі уточнення необхідні для адекватного тлумачення Шевченкового твору, його складної образної системи. Щоправда, в тих словах головне інше: кривда України з боку самих українців. А за нормами християнської і народної моралі, які в українській духовній традиції були дуже сильними, кривда, заподіяна матері (у Шевченка мати — алегоричний образ України), — найбільший гріх. Тому й кара за нього страшна:

...хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

Чужі люди проганяють,

І немає злому

На всій землі бесконечній

Веселого дому.

Система символів, до яких звертається Шевченко, зводиться до одного смислу: застереження від лиха й попередження про кару, бажання навернути необачних дітей України на добру дорогу. А думка про добро для рідного краю змінює настрій ліричного героя, тональність його монологу. Він готовий приєднатися до нащадків «дідів наших», хоча справи їхні «тяжкі». За правдивими свідченнями про минуле поет пропонує звернутися до могил (один з істотних елементів художнього світу Шевченка), які, розкрившись, устами «мучеників», захисників доброї слави України, виповідять: «кого, коли, / За що розпинали!». І лише після з’ясування цієї правди можливе примирення між синами України.

Шевченко усвідомлював, що картина, яку він викликає перед внутрішнім зором і в уяві читача, далека від реальності, про що з нещадною одвертістю стверджував у своїх творах. Але і жадана картина-видіння гідна того, щоб заради неї закликати «і мертвих, і живих, і ненарожденних земляків... в Украйні і не в Украйні» до злагоди. Бо в цій ідилічній картині-видінні майбутнього є усміхнена матір, котра благословляє й цілує своїх діток «вольними устами». Десь у минулому .іалишилась «срамотна / Давняя година», а натомість «оживе добра слава, / Слава України...». Завершує штрихом, уподібненим до біблійних символів: «І світ лісний, невечірній / Тихо засіяє...». Поет розумів, що навіть це світло не може зняти тернового вінка з голови страдниці України. Через те вдається до заклику-заклинання, куди вкладає всю жагу свого серця: «Обніміться ж, брати мої, / Молю вас, благаю!».

Фінальна ідилія в «Посланні» не стійка, бо й після неї не покидає сумнів: чи не обернеться заклик поета новим його відчаєм? Наступні твори Шевченка підтвердили його. У такому разі виникає питання: як оцінювати фінальну ідилічну картину в «Посланні»? Відповідь не може бути однозначною. Та ідилія — не єдина в творчості Шевченка. Ідилічні картини-пейзажі, картини-си-туації, картини-алегорії є в багатьох його творах. Вони втілюють різні аспекти ідеалу майбутнього, на фоні яких жорстока дійсність чіткіше виявляє свої контрасти, а майбутнє прибирає вимріяний, гармонійний образ, утопічний за своєю суттю. У «Посланні» ідилічна картина передає живий процес мислення поета як людини, не позбавленої надії на майбутнє. Вона утверджує віру в перетворювальну силу слова, що характерно майже для всіх великих поетів і пророків.

У «Посланні» мовби підсумовано напружені роздуми і переживання, сфокусовані у схвильований внутрішній монолог, що переходить у гострий уявний діалог-диспут про животрепетні проблеми правди у ставленні до історичного минулого, сучасного та майбутнього України, до «свого» й чужого. У ньому переважає викривальний пафос, що ґрунтується на системі цінностей, які дотепер не втратили значення.

Пророчі формули поета

«ЯК УМРУ, ТО ПОХОВАЙТЕ...»

Вірш «Як умру, то поховайте....», за яким закріпилася назва «Заповіт», має межові ознаки. Хронологічно він завершив напружений період у житті Шевченка, який став випробуванням волею, випробуванням правдою, що відкрилася йому. Поет із болем усвідомив вичерпаність попереднього шляху:

...Не вернуться знову

Літа моі молоди,

Веселеє слово

Не вернеться...

І я серцем

До вас не вернуся.

Втрата колишніх ціннісних орієнтацій спричинилася до кризового стану, духовного і фізичного. Романтичний період у житті Шевченка закінчився 25 грудня 1845 року. Цей день позначений абсолютною межею — смертю («умру»). У вірші вона пом’якшена сполучником як, що надає фразі «як умру» уявного, умовного характеру. Умовність ситуації, закріпленої фразою, не пом’якшує її функціональної ролі. Вона прозвучала і набула ознак межі, що поділила світ автора на посейбіччя і потойбіччя. Посейбіччя — усе, що пережив Шевченко до тієї часової межі і що відбилося в його слові. Потойбіччя — світ цінностей, переважна більшість яких позитивні: могила, степ, Україна, лани, Дніпро, кручі, гори, Бог, воля, сем’я, слово. Вони тяжіють до ідеалів Україна і Бог. Із їхньої взаємодії випливає ідея твору.

І. Франко започаткував розгляд образів могили, степу, України з погляду візуального розширення їхніх масштабів. Не менш ефективним може бути й тлумачення образів-концептів «Заповіту» з погляду семантики цінностей. За такого підходу могила, степ, лани, Дніпро, кручі, гори — знаки України. Там поет хоче бути похований, тобто назавжди поєднатися з Україною, від якої був відірваний; хоче мати змогу й після смерті бачити «Лани широкополі», кручі, Дніпро, чути рев його порогів. Так він виражає любов до рідної землі.

Концепти воля, сім’я, слово — знаки майбутньої України. Воля — найвища цінність, без якої поет не уявляє щасливої долі своєї Батьківщини. Тільки вільна Україна може стати «новою сім’єю». У тій «сім’ї вольній, новій» Шевченко сподівається на скромну винагороду — пам’ять («не забудьте пом’янути»). Не гучної слави прагне поет, а «тихого слова». Синонім-літота слава вписується в картину майбутнього України, що постійно перебувала перед внутрішнім зором Шевченка. Як наслідок, очікуване слово-відгук народу («Не забудьте пом’янути / Незлим тихим словом») і слово поста (молитва, псалом) урівноважуються. У переспіві псалма 12, написаного 19 грудня 1845 року, за тиждень до «Заповіту», є трепетне звернення до Бога:

Спаси мене, помолюся

І воспою знову

Твої блага чистим серцем,

Псалмом тихим, новим.

Епітети «псалмом тихим, новим» повторяться і в «Заповіті»: «В сем’ї вольній, новій», «Незлим тихим словом». Вони є складником картин-ідилій у багатьох творах Шевченка. На таких наскрізних концептах тримається його художній світ, як ідейно-естетична єдність.

Серед концептів позитивного плану поруч з Україною — Бог як найвища ідеальна величина. Заради нього поет готовий покинути навіть Україну:

...І лани і гори —

Все покину і полину

До самого Бога

Молитися...

Зізнання Шевченка дуже особистісне, інтимне. У слові покину немає драми, хоча стосується воно найдорожчого — України («І лани і гори»). Друга частина думки «полину / До самого Бога / Молитися...» не протиставлена першій, а урівноважує її. Україна ( «...І лани і гори») і Бог перебувають на одній ціннісній осі, творять таку органічну єдність, яка може настати лише за однієї умови — коли Дніпро «понесе з України / У синєє море / Кров ворожу....», тобто Україна здобуде соціальну й національну свободу.

Ідеальна єдність співця-пророка з Богом — одна з романтичних традицій літератури. Таку ситуацію Шевченко подав у ранній поезії «Перебендя»: після контактів з людьми кобзар усамітнюється на могилі для розмови з Богом («бо то Боже слово»). Розмова Перебенді з Богом подана як повторюваний епізод його життя, засіб подолання внутрішної напруги, яка ще не переросла в конфлікт. У «Заповіті» єднання з Богом («полину... молитися») — уявний крок до ідеального стану в потойбічні. Через те могила в «Перебенді» — реальний вівтар для розмови з Богом, а в «Заповіті» — своєрідний національний пантеон, оскільки в бездержавній Україні традиційного пантеону не було. Романтичний образ могили-вівтаря уже не вписувався в систему цінностей «Заповіту» й «переяславської осені». Залишились тільки велич уявного поховання та могили, велич степу, України, Дніпра, круч. Кожен із цих концептів освячений українською традицією і любов’ю Шевченка («На Вкраїні милій»). Окреслена велич пов’язана з межовою ситуацією («Як умру»), що надає їй трагічного звучання, яке активізується пам’яттю посейбіччя, з позицій якого звучить фраза «...а до того / Я не знаю Бога». Ця фраза тривалий час тлумачилась як свідчення атеїзму Шевченка. Такий підхід спрощував складний і болісний процес його пошуків душевної рівноваги і способів виходу України з-під соціального й національного гніту. Душевна рівновага поета органічно пов’язана зі становищем України: лише вільна Україна є повноцінною величиною на вертикальній осі «Україна — Бог». Але від нещасливої й милої України він відмовитися не може; перед Шевченком був ще один ідеал — Бог. І поет наважується на непростий крок: тимчасово («до того», тобто до звільнення України) відмовитися від молитви до Бога («не знаю Бога» — не молюсь до Бога). Отже, мотив цієї фрази не зневага до високого ідеалу, а біль, відчай, які акцентують численні перенесення й напружена медитативна інтонація.

Після уявної єдності з Україною, пережитого відчаю і відмови від розмови (молитви) з Богом Шевченко знову повертається до ключового в «Заповіті» слова «поховайте», а також до спонукальної, наказової форми дієслів: «поховайте», «вставайте», «порвіте», «окропіте». У рішучу їх тональність добре вписується новий ряд концептів: синєє море, кров ворожа, кайдани, вража зла кров. У системі цінностей Шевченкового твору «синєє море» розкодовується як образ чужини, заме-жів’я, пустої сторони, куди народ відсилав нечисту силу, Шевченко відсилає туди «кров ворожу» — основу закабаления України. Тому слова «понесе з України / У синєє море / Кров ворожу» означають звільнити рідну землю від чужого гніту, що є умовою єднання поета з Богом. Особливий зміст виражають прикінцеві рядки:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

Семантика символічної формули «кайдани порвіте» прозора й однозначна: звільнення від неволі; слово «вставайте» означає активізуйтесь, відроджуйтесь, боріть до рук зброю і захищайте свою гідність. Смисл елів «вражою злою кров’ю / Волю окропіте» складніший. На перший погляд, «вража зла кров» — рівноцінний варіант виразу «кров ворожа». Але та рівноцінність видима. В одному семантичному полі з його другою частиною («волю окропіте») «вража зла кров» стає синонімом архетипного образу живої / мертвої води. Шевченко так гаряче прагнув волі для України, так наполегливо шукав способів її здобуття, що надав образу «вражої злої крові» чарівних властивостей: здатності оживити жадану волю. У підсвідомості поета, очевидно, перебував архетипний образ живої / мертвої води. Його Шевченко спроектував на свій новотвір — «вражу злу кров» і надав йому життєдайного змісту. Таким семантичним змінам сприяла постійна налаштованість на традиційні для українців цінності: матір, родина, добро, Бог, любов до людей.

Розкодування ідейно-естетичного змісту «Заповіту» дає підстави вважати його програмою поета, сформульованою в один із найкритичніших періодів життя і творчості. Шевченко сформував позицію з найскладніших питань у системі цінностей, які й досі зберігають орієнтаційне значення.

Два береги недолі

«І ЗОЛОТОЇ, Й ДОРОГОЇ...»

Зміст поезії Т. Шевченка «І золотої, й дорогої...», написаної в Кос-Аралі 1849 р., найповніше розкривається в системі його цінностей: воля, веселий, усміхнений, молодий, родина, мати з дитям і т. д. Аналіз творів засвідчує відносний характер більшості з них. Визначальним є концепт воля — від її наявності (відсутності) залежить характер інших цінностей: вони несуть щастя або горе.

У поезії «І золотої, й дорогої...» акцентованими є концепти воля, молодість, підкріплені епітетами золотої, дорогої (долі). На номінативному рівні вони містять високий оцінний потенціал, за суттю є ідеальними величинами. їм протиставлено печаль, плач, які підсилюються важливим метафоричним порівнянням «мов одірвалось од гіллі», що стосується хлопчика-сироти, образ якого — через «низький больовий поріг» (О. Довженко) автора — нагадує долю самого Тараса: «Мені здається, що се я, / Що це ж та молодість моя». Емоційна сила Шевченкового слова-прозріння фокусується у словах, що характеризують долю хлопчика: «Воно не бачитиме волі, І Святої воленьки». Як наслідок, початкові рядки вірша набувають іншого смислу: молодість як найцінніше, що є в людини, в умовах народної неволі втрачає для поета сенс. І його уява малює моторошну картину звуження «широкого вольного світу» сироти до закутків наймів і москалів. А місток із антифраз, розташованих за принципом градації (не плакав, не журивсь, прихиливсь), з’єднує два береги неволі безталанного хлопчика найми — москалі, засвідчує байдужість і жорстокість світу, який викидає знедолених на задвірки життя. Завдяки емпатії автора нестерпний біль від страшного видива долі сироти вражає своєю жорстокою правдою. Смислова та емоційна енергетика утримує код Шевченкового твору «І золотої, й дорогої....» у сфері життєвих цінностей, сфокусованих в образі ідеалу, поданого в перших рядках вірша і знівельованого умовами невільницького життя народу України.

Джерела художньої енергії

«СОН» («НА ПАНЩИНІ ПШЕНИЦЮ ЖАЛА...»)

Семантику тексту й особливості композиції твору «Сон» («На панщині пшеницю жала....») визначають концептуальні антитези кріпацтво І воля текстовий варіант — «на панщині» / «на своїм веселім полі». На осягненні їхньої взаємодії ґрунтується розкодування образної системи вірша та розкриття джерел його художньої енергії.

У творі подано дві картини, подібні, хоч і не однакові, в яких концентруються різні системи цінностей. У першій подано реальний епізод із життя жінки-кріпачки: вона жне пшеницю, втомилася, годує малого сина Івана, над ним задрімала, а після короткого сну «копу дожинать пішла». У тексті немає ні скарг, ні прямих нарікань на кріпацьку недолю. Про неї чимало сказано в інших творах. Але немає й радості від праці. Деталі передають фізичну втому жінки, Гї материнський дискомфорт.

Друга картина — сон жінки: її син уже дорослий, жонатий, має діток, працює в полі. Між працею матері й сина істотна відмінність, яка тяжіє до опозиції кріпацтво / воля. Її текстовий варіант розлогіший: мати «на панщині пшеницю жала», а син уже «не панський, а на волі... І на своїм веселім полі». Вирази «на волі» і «на своїм веселім полі» — концептуальні синоніми, протиставлені виразу «на панщині». Спостерігаючи у сні ідилічну картину єднання людини з землею у праці («удвох собі пшеницю жнуть»), поруч із сином мати відчула себе щасливою — й усміхнулася. За законами семантики поетичного тексту Шевченка, слова «вільний», «веселий», «усміхнений», «щасливий» — також концептуальні синоніми, що формують естетичну основу його ідеалу, який прикрасив обличчя жінки веселою усмішкою. Тільки усмішка та недовга, як і сон кріпачки: «прокинулась — нема нічого».

Зображені у вірші картини взаємодіють і на рівні композиції. Картина праці матері виконує роль своєрідного обрамлення щодо картини сну. Гірка правда життя кріпачки обручем стискає ту ідеальну картину сну, витісняючи її за обрій реального життя, закріплює за нею образ нездійсненної мрії. У межах цієї тенденції автор утверджує посутній аспект думки: не сама праця тяжка для селянки, а її підневільність — панщина.

Динамічне Шевченкове слово надається для різних інтерпретацій. Ціннісні орієнтації поета стабільні, але не монотонні. Деталі свіжі, живі, що надає його поетичному світові подібності зі світом реальним. На цій підставі за ним надовго закріпився статус: основоположник реалізму. Насправді, Шевченко — творець не побутової правдоподібності, а високої художньої правди. Тому кожне наближення до нього дарує відкриття і приносить естетичну насолоду.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.