Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011
Сюжет
Вертеп
Вертепна драма
Всі публікації щодо:
Давня українська література
Перший відомий текст вертепу записаний у 1770-х рр. Серед найстарших - запис Миколи Марковича, здійснений у 1840-рр. Текст цієї версії вертепної драми був усталений ще у др. пол. XVIII ст. Стабільного тексту вертепу, однак, немає: в Україні побутували його різні варіянти. Відомі записи: Сокиринський, або Ґалаґанівський (1771), Волинський (1788-1791), Куп’янський (1823), Славутинський (1897), Батуринський і Хорольський (кін. XIX ст.), пізніші галицькі та закарпатські тексти.
Різдвяний сюжет вертепної драми будується на основі двох наративних текстів: з Євангелія від Матея (Мт. 1:18-25; 2:1-23) та Євангелія від Луки (Лк. 2:1-20). Євангелист Матей після родослів’я Ісуса Христа подає історію явлення ангела праведному Йосифові та сповіщення його про майбутнє народження Месії, потім наводить розповіді про прихід за зорею трьох мудреців зі Сходу, Іродові спроби вбити народженого Царя Юдейського, втечу Святої Родини до Єгипту і її повернення до Галилеї. Євангелист Лука згадує про перепис, задля якого праведний Йосиф і Пресвята Богородиця мали прийти з Назарету до Вифлеєму, про народження Спасителя в печері (вертепі), де утримували худобу, про явлення пастухам ангельських хорів, прихід пастухів до вертепу й поклоніння Новонародженому Месії.
Вертепна драма за зразком містерії утримується від зображення Святої Родини. Її сюжет контамінує епізоди, що супроводжують прихід у світ Божого Сина: появу зірки, сповіщення ангелів про народження Месії, поклоніння пастушків, прихід трьох східних мудреців (волхвів або царів), допитування царя Ірода про новонароджене Немовлятко, принесення трьома мудрецями символічних дарів Спасителеві, застереження мудреців ангелом про підступні наміри Ірода, повернення мудреців додому в обхід Єрусалиму, гнів Ірода й наказ повбивати немовлят у Вифлеємі, жорстоке виконання солдатами царського наказу. Зв’язок між епізодами забезпечується постійно присутнім на сцені символічним центром вистави - зображенням вертепу, а також піснями, які тлумачать перебіг сюжету і доповнюють виставу розповіддю про події, не відображені безпосередньо. Розширення євангельського сюжету відбувається завдяки двом головним тенденціям. Це насамперед інтерпретація засобами народної культури євангельських символів, за своєю структурою чужих її кодові. Виразним прикладом цього був образ Рахилі. В євангельському сюжеті Рахиль як персонаж відсутня. Згадка про улюблену Яковову дружину Рахиль з’являється в евангелиста Матея, схильного постійно нагадувати читачеві про здійснення з приходом Месії старозавітніх пророцтв. У цьому разі Матей, розповідаючи про вбивство вифлеємських дітей віком до двох років, відсилає читача до пророка Єремії: «Тоді справдилось те, що сказав був пророк Єремія: В Рамі чути голос, плач і тяжке ридання: то Рахиль плаче за дітьми своїми й не хоче, щоб її втішити, бо їх немає» (Мт. 1:17-18). Юдейському читачеві, до котрого звертався Матей, ставало зрозумілим, що із загибеллю невинних дітей по-новому розкрилося пророцтво Єремії, виголошене перед завоюванням Юдеї вавилонянами: «Так говорить Господь: У Рамі чути голосіння, лемент, гірке ридання: Рахиль плаче за дітьми своїми, розважитись не хоче, бо їх уже немає» (Єрем. 31:15). На користь такої інтерпретації була близькість до Вифлеєму гробу праматері Рахилі.
Український читач був поза географічними вимірами Святої Землі, рідко коли знав драматичну історію пророка Єремії, та й із самою постаттю Рахилі як персонажа книги Буття навряд чи був добре знайомий. Більшість чула ім’я Рахилі лише в євангельському читанні на царських часах перед Різдвом, яке потім повторювалося і на другий день різдвяних свят, і в неділю по Різдві. Тому й сприймалася постать Рахилі суто в різдвяному контексті. Це стимулювало цілком нове драматургічне переосмислення цього образу: як однієї з вифлеємських матерів, що зголосилася загинути, аби лише врятувати свою дитину від страти.
Другою тенденцією було включення до різдвяного сюжету властивої фольклорові щасливої розв’язки, яка б стверджувала у предметній формі перемогу справедливости й покарання зла. Євангелія нічого не говорять про кару Ірода Великого - юдейського правителя, за часів якого народився Христос. Це вже відомий лише освіченим українцям XVII-XVIII ст. античний єврейський письменник Йосиф Флавій у «Юдейських старожитностях» описує жахливі страждання смертельно хворого Ірода, згадує про його леґендарний наказ убити ув’язнених юдейських книжників зі смертю царя, аби ввесь народ плакав у дні його похорону, та характеризує Ірода як людину неймовірно жорстоку, нестримну в гніві. Народній аудиторії ці сюжети не були відомі, та вони й не могли б задовольнити прагнення глядача побачити покарання кривавого царя не лише на майбутньому Страшному Суді, але й тут, тепер, у перебігу вистави. Так з’являється при зображенні різдвяних подій мотив покарання Ірода, що його здійснюють у дусі народних казок традиційні фольклорні персонажі - Чорт і Смерть. Функцією вертепу було не лише ілюстрування євангельських подій, але й впровадження глядачів в атмосферу загальної радости, що охоплює світ з приходом його Спасителя. Поступово вертепне дійство обростає додатковими інтермедійними сценками. їхня поява мотивувалася загальною стратегією перекладу сакрального сюжету мовою народної карнавальної культури. Радість людства від зустрічі з Месією відображається у формі низки веселих, розважальних сюжетів, об’єднаних мотивом святкування. Кожен із цих сюжетів втілюється в композиційно автономну інтермедійну сцену.
Деякі яви поєднувалися образом Запорожця. У зв’язку з цим образом накреслюються певні композиційні й змістові паралелі з першою частиною: якщо Смерть і Чорт здолали згубити Ірода й забрати його до пекла, то Запорожцеві вдається захиститися і від змії, і від циганки, і від пекельних сил, після чого він заявляє:
По сій мові
Будьте здорові.
Мені приходиться, панове,
З пісні слова не викидать.
А що було, барзо прошу,
Об тому лихом не поминать.
Піду тепер собі в курінь
Віку доживать (XVIII ст., с. 439-440).
Останні яви мали суто гумористичний характер. Завершувалася дія появою міхоноші, жебрака або Клима, які мали збирати пожертви від глядачів.
