Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011

Естетика
Стиль бароко й епоха бароко

Всі публікації щодо:
Давня українська література

З другої половини XIX ст. під бароко починають розуміти стиль мистецтва, що став у XVII ст. визначальним для художнього життя практично всієї Європи. Це стиль, для якого властиве прагнення до ускладненої художньої форми, символічно-метафоричної мови, синтезу різних видів мистецтва. Стиль бароко організує систему естетичних уявлень і запитів цілої епохи, котра через те також називається епохою Бароко.

Суб’єктивізм. Драматичні зміни в естетиці пов’язуються з новим розумінням краси. Відходить у минуле ідея краси як об’єктивної вартости явищ і речей. Формується суб’єктивізм у відчутті краси. Джордано Бруно заперечує абсолютність краси. Рене Декарт визнає красу як чинник нашого сприйняття предмета.

Динамізм. Наука й філософія в XVII ст. указують на реальність як на невпинний рух. Відчуття ладу й стабільности у світі підпадає під сумнів. Слідом за релігією й філософією література змушена давати відповідь на фундаментальні питання, що стосуються існування людини.

Нові відчуття створюють нові мистецькі форми. Архітектурна перспектива конструюється таким чином, аби вона відображала нескінченність. Межі споруд ніби тануть, зникають прямі лінії та площини, що їх різко обмежують. Барокові церковні бані створюють ілюзію небес, що розкриваються над людиною та йдуть у нескінченність.

Бароко - динамічний, афектований стиль, якому властиві театральність, феєричність, ілюзіонізм. Він відзначається антиномічністю сприйняття й відображення світу, чуттєвою та інтелектуальною напруженістю. Митці охоче послуговуються мовою парадоксів. Для поетики стають властивими вишукані антитези.

Відчуття нестійкости й збентежености, викликане війнами та суспільними потрясіннями, стимулювало посилення мотиву минущости, марности буття. Наскрізна ідея барокової культури формулюється латинським словом «vanitas» - «марнота», узятим із другого стиха книги Еклезіяста: «Vanitas vanitatum, - dixit Ecclesiastes, - vanitas vanitatum omnia vanitas»⁵(Екл. 1:2).

Символізм. Твори епохи Бароко виділяються з усього текстового масиву тим, що не просто втілюють відомий спосіб тлумачення знання, але й відтворюють його своїм буттям - відтворюють «символічно». Форми міфічної свідомости пов’язуються, зокрема, із суперечкою про античність, про розуміння античного міфу. Однак бароко творить власну міфічну свідомість як один з найважливіших способів осягнення категорій часу і простору.

Символ визначається як образ із надміром значень. Його найістотнішими рисами є багатозначність, різнорідність, багатство можливих інтерпретацій. Це випливає із самої структури символа. Семантичний потенціал символа реалізується в перебігу його сприйняття, що мобілізує творчу образну уяву реципієнта. Мистецтво образної уяви (imaginatio) надзвичайно високо цінувалося теоретиками бароко.

Символічне мислення - це мислення образами. В символі здійснюється зв’язок між різними сферами мистецтва. Такого роду образи підлягають архетипізації.

Метафора. Майстри всіх видів мистецтва однаково прагнули до метафори. Метафора поєднувала світові явища, вимагала для проникнення в таємниці світової гармонії швидкого й дотепного розуму.

У культурі Бароко весь світ сприймається як твір мистецтва. Поширюються метафори «світ-книга» і «світ-театр». Реальний світ уподібнюється до ілюзії, елементи якої - символи й алегорії - потребують витлумачення.

Консептизм. Метафорична мова бароко стимулює поєднання в художньому образі ідей або явищ, на перший погляд, відмінних або й протилежних, здатних вражати уяву при своєму поєднанні. У барокових поетиках розробляється вчення про концепт або кончетто (від лат. conceptus - поняття), що розкриває несподівані зв’язки між об’єктами, віддаленими один від одного. Концепт передбачає стислість і змістову насиченість, головне ж - дотепність, влучність й свіжість вислову. Феофан Прокопович писав: «Дотепність, або гострота вислову виникає тоді, коли із викладу випливає щось неочікуване для слухача або також протилежне очікуванню». А Митрофан Довгалевський пропонує таке визначення: «Консептом називається заперечення узгодженого і ствердження неузгодженого». Українські теоретики йшли передусім за Матеєм-Казимиром Сарбєвським (1595-1640), хоч іноді помітно незначний вплив на них Юлія Цезаря Скалігера (1484-1558) і Якова Понтана (1542-1626). В барокових поетиках побутували ще синонімічні терміни acumen, argutum, acutum, argutiae - дотепний задум, поєднання неподібних, протилежних понять і речей.

⁵ «Наймарніша марнота, - сказав Проповідник, - наймарніша марнота, марнота усе!» (лат.).

Театральність. Світ бароко усвідомлює себе як театр. Людина уявляється в цьому світі невільним актором, котрого обставини життя змушують до лицемірства. Людина грає роль, але її індивідуальність не зводиться до цієї ролі. Тому людська особистість важко переживає свою приреченість на гру. У протистоянні грі чітко визначається проблема пошуку власної тотожности. Тотожність уявляється чимось чужим ролі, тим справжнім, що його годі схопити, піймати й утримати.

Естетичне уподібнення художнього світу до театральної сцени викликає замилування орнаментальним багатством у поетичній стилістиці. Твори насичуються гіперболами, від яких зовсім не вимагається зовнішньої правдоподібности. Естетика неймовірного та гіперболізація стають засобами дистанціювання художнього світу від реалій повсякденного життя.

Нормативність. Назвою «бароко» від початків позначалися химерні, дивні твори, які невиправдано відхиляються від норми. Водночас це поняття передбачає тенденцію впровадження нових правил, сформованих у перебігу мистецьких шукань. Унаслідок цього термін «бароко» змушений поєднати в собі і химерність, і норму, і порушення канонів, і свій особливий канон.

Творець тексту втягається до художнього світу свого твору, як і кожен персонаж.

Текст постає вербалізацією (наданням словесної форми) життєвого шляху особистости. Біографія твориться як текст, суспільне прийняття якого вже не конче пов’язане з канонізацією суб’єкта цього тексту. Життєва драма Мелетія Смотрицького вже невдовзі після його смерти прочитується єпископом Яковом Сушею в коді алегорії перетворення гонителя християн Савла на Павла. Григорій Сковорода, Василь Григорович-Барський, прп. Паїсій Величковський залишають свою біографію як вершину й підсумок власної творчости, найдосконаліший твір, який може кодифікуватися у відповідних текстових формах, проектуватися в народну культуру з її схильністю до міфологізації життєвих фактів, сакралізуватися за допомогою агіографічних кодів.

Твори бароко відкриті, вони вимагають тлумачення з використанням досвіду з позатекстових середовищ. Раціональне продовження висловленого у творі, обмірковування твору, його тлумачення - неодмінний ореол тексту. Твір занурений у цей процес, що починається ще всередині тексту.

Ерудиція. Науковий, пізнавальний і мистецький чинники в барокових текстах дуже близькі. Текст уподібнюється світові тим, що неодмінно містить таємне, непізнане й непізнаванне. Текст інтеґрує в собі складну й загадкову світобудову та проектується на довколишній світ, передбачаючи коди позатекстові. Автор, створюючи текст, тяжіє до енциклопедичної широти, до зведення знань, сюжетів, деталей, що мають відтворити хаос і упорядкованість світу.

Автор барокового твору неодмінно виявляє себе як учена людина. Він наполегливо демонструє свою ерудицію на різних рівнях тексту. До твору включається величезна кількість наукових, історичних фактів, релігійних і бібліографічних відомостей, власних імен і географічних назв. Формується стійкий «ескорт» твору, що його становлять передмова, коментар, примітки, покажчики. Неабияку роль відіграють формальні композиційні прийоми, наприклад розташування частин за алфавітом або акровіршевий зв’язок рядків чи строф з іменем автора.

Зближуються наука й мистецтво, різні види мистецтва, поетика й риторика. Переосмислюються самі засади культури, мова котрої узагальнюється. Узагальнення й збирання всього доступного культурі здійснюється в параметрах риторичної системи знання.

Можна говорити про полісемантичну рецепцію - сприйняття читачем не тільки безпосередньо відображеного в тексті сенсу, але й прихованих змістів, закодованих у символічній мові.

Коди. Бароковому тексту неодмінно належить прихований зміст, часто таємничий і загадковий, що виявляється шляхом аналізу стилетворчих кодів. Твір занурений у сферу позалітературних знань, а читач уявляється своєрідним додатком до внутрішньої структури тексту. Причому таємна поетика бароко звертається не до читача, а до самого тексту. Твір відсилає сам себе до «другого дна», глибинного шару, доступного для втаємничених у загадки символічного коду тексту. Код - семіотична система, котра уможливлює рецепцію інформації або дозує, схематизує й формалізує інтерпретацію.

«Таємна ж поетика бароко звернена не до читача, а до онтології самого твору, котрий може й навіть має створювати своє друге дно, такий глибинний шар, до якого відсилає твір сам себе - як якийсь вигляд-зведення, що репрезентує світ»⁶.

⁶ Михайлов А. В. Поэтика барокко: завершение риторической эпохи // Историческая поэтика: Литературные эпохи и типы художественного сознания. - М.: Наука, 1994. - С.