Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011

Єпископ Лазар Баранович
Чернігівське полемічне коло
Полемічна проза

Всі публікації щодо:
Баранович Лазар

Дата народження письменника невідома. Називаються 1616 р., 1620 р. або навіть кінець XVI ст. (трапляється уточнення - 1593 р.). Лазар Баранович походив із заможної родини на Чернігівщині. Його хресне ім’я - Лука.

Вчився Лука Баранович у Київській братській школі або вже й у Києво-Могилянській колеґії. За відомостями о. Іоаникія Ґалятовського, коштом свт. Петра Могили він навчався також у школах Вільна, Каліша.

З 1642 р. Лазар Баранович - викладач у класах фари, інфіми, граматики в Києво-Могилянській колеґії. Він також викладав латинську, грецьку та церковнослов’янську мови. Потім Лазар Баранович був професором поетики, риторики й філософії. Зберігся один із конспектів його лекцій з риторики. Баранович став першим ректором Києво-Могилянської колеґії з числа її вихованців (1650-1651). Водночас він - ігумен Богоявленського Братського монастиря (1650-1658), а також Київського Кирилівського монастиря (1652-1658). Згодом Лазар Баранович очолює Куп’ятицький і Дятиловецький монастирі, а з 1653 р. - також і Єлецький монастир на Чернігівщині.

8 березня 1657 р. митрополитом Молдови Гедеоном і двома тамтешніми єпископами Лазар Баранович був висвячений у Ясах на єпископа Чернігівського й Новгород-Сіверського. Він оселився в Новгород-Сіверському Преображенському монастирі й отримав від гетьмана Богдана Хмельницького колишні маєтності домініканців і єзуїтів. Після смерти митрополита Сильвестра Косова (1657) та митрополита Діонісія Балабана (1661) єпископ Лазар Баранович призначається місцеблюстителем Київського митрополичого престолу.

Він виявив неабиякий дипломатичний хист, зберігаючи добрі стосунки з московським царем. Єпископ Лазар отримав повноваження місцеблюстителя митрополичого престолу близько 1666 р., а вже за рік був піднесений патріархом Московським у сан архиепископа. Оскільки Київська митрополія перебувала на той час під юрисдикцією Вселенського патріарха, це було порушенням православних канонів. Константинопольський патріарх продовжував іменувати Лазаря Барановича єпископом.

Пропозиції прийняти в Москві митрополичий сан Лазар Баранович відхилив. Після висвяти московським патріархом Гедеона Святополк-Четвертинського на митрополита Київського і всієї Руси, Чернігівську архиєпархію було виведено з-під його юрисдикції й підпорядковано безпосередньо патріархові Московському.

Чернігівський єпископ мав помітний вплив на політичне життя України, зокрема на обрання гетьманом Дем’яна Многогрішного та схвалення Глухівських статей (1659). Він намагався позбутися воєвод, призначуваних з Москви, але безуспішно. Гетьман Іван Самойлович потай від Лазаря Барановича клопотався про вибір на київського митрополита Гедеона Святополк-Четвертинського. І сам вибір нового митрополита (1685), і перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріярха (1686) відбувалися поза Барановичем.

У 1674 р. єпископ Лазар Баранович заснував у Новгороді-Сіверському друкарню, перенесену ним же 1679 р. до Чернігова. Владика започаткував працю над заснуванням у Чернігові колеґії, завершену вже його наступником, архиепископом Іоаном Максимовичем. Лазар Баранович гуртував при чернігівській кафедрі освічених і талановитих людей: проповідників, письменників, граверів. Фактично центр культурного життя під час занепаду Києва, сплюндрованого за часів Руїни, переноситься до Чернігова.

У 1692 р. єпископ Лазар Баранович відійшов на спочинок, а 3 вересня 1693 р. помер. Він був похований у Чернігівському Борисоглібському монастирі, реставрованому його коштом.

«Нова міра старої віри» (1676)

Ориґінальна назва - «Nowa miara starej wiary». Полемічний трактат видано в Новгороді-Сіверському. Це відповідь на книгу віленського єзуїта Бенедикта Павла Боїма «Стара віра», в якій доводился, що церковна традиція гідно зберігається лише в єдності з римським престолом, а латинське вчення про походження Святого Духа відповідає поглядам Отців Церкви. Відповідно автор зосереджуться на двох головних проблемах: примат папи римського й походження Святого Духа («Filioqiie»). Православній Церкві закидається поверхове розуміння Святого Письма й брак освічених людей, хоча загалом автор намагається зберігати коректне ставлення до опонентів і називає їх «улюбленими братами».

Бенедикт Павло Боїм (1629-1670) - вихідець зі знаного львівського міщанського роду Боїмів, яким належала каплиця на цвинтарі біля римсько-католицького кафедрального собору. Каплицю також називали Оґруйцовою - від польського слова «ogrójec» (сад - власне, Гетсиманський сад). Тут і досі можна побачити статую, що зображає Христа в Гетсиманському саду. Зрікшись права на спадщину, він вступив до єзуїтського новіціяту у Вільні, потім навчався в Лювені (Бельґія) й намірявся виїхати для місійної праці до Китаю. Не отримавши на це дозволу, він почав займатися наверненням православних. Під час навчання в Лювені Боїм співпрацював із боландистами у виданні житій святих, переклав для них житіє святого Іоана Канти (пам’ять 20 жовтня).

Єпископ Лазар Баранович будує свою книгу на запереченні вихідної тези Боїма про пріоритет Латинської Церкви за старовинністю походження й збереженням традиції. У вірші-посвяті опонентові, вміщеному на звороті титульної сторінки, автор вдається до дотепного обігрування назви книги: вона утворилася, коли східній вітер перевернув першу літеру в книзі о. Боїма: замість слова «WIARA» з’явилося «MIARA». Баранович має намір мірою апостола Іоана Богослова перевірити, якою ж є «стара віра» о. Боїма. Крім низки біблійних епіграфів, які вказують на важливість міри (скажімо, «думати скромно, мірою віри, як Бог наділив кожному» - Рим. 12:3), наводяться влучні прислів’я: «Dal сі Bog dary, wżyj że miary¹³⁸» або «Pewniey mierzyć, niż wierzyć¹³⁹». До барокової гри вдається автор і в передмові-посвяті, адресованій Пресвятій Богородиці, що її Баранович називає «Словородицею» (мається на увазі народження Бога Слова, Логоса, Другої Особи Пресвятої Тройці). Тут ім’я «Maria» пов’язується з польським словом «Міага» - «міра».

¹³⁸ Дав тобі Бог дари, застосуй же міру (польськ.).

¹³⁹ Певніше мірити, ніж вірити (польськ.).

Відкриває полемічний текст вступний розділ, «Від Східної Церкви», де автор дорікає опонентові за помилкове трактування старовини й окремо звертається до читача. У першій частині - «Про владу святого Петра й римських пап» - автор аналізує положення, декларовані Боїмом, і доводить некоректність тлумачення ним євангельських і патристичних текстів. Він критично розглядає діяльність римських архиєреїв і заперечує ототожнення вищої влади в Церкві з однією постаттю, а не із самим Христом. При цьому раз у раз Баранович вдається до римованих дотепів, історичних прикладів. Говорячи про етимологію Петрового імені, він зазначає: так, «Петро» - [означає] камінь, але магніт. І додає:

Niech go zlotem, perłami zewsząd kto okrąży,

Przecie on do żelaza, nie do złota tąży¹⁴⁰ (c. 21)

Баранович заперечує леґітимність Берестейської унії, але визнає за необхідне прагнути до справедливого єднання рівноправних Церков, котрі визнають Христа за найвищого ієрарха. Єдність Пресвятої Тройці має бути взірцем єдности апостолів і всіх християн. Композиційно твір набуває форми діялогу: тезі опонента відповідає арґументоване заперечення автора. В додатку до першої частини автор подає розділ «Чому Русь більше тримається Христа, ніж Петра», щедро насичений вибагливими віршами.

Другу частину - «Про походження Святого Духа від Отця» - присвячено критиці вчення про «Filioque». Щедро цитуючи латиномовні (зокрема перекладені з грецької) твори Отців Церкви, Лазар Баранович інтерпретує твердження про те, що Святий Дух походить не лише від Отця, але й від Сина, як нововведення латинського богослов’я, котре суперечить патристичним поглядам і вченню Вселенських Соборів. Він метафорично описує стійкість Русі у старій, тобто православній вірі як гартування золота: «Не так стара Русь зі старою вірою чинить, як у Старому Завіті з овочами: Ви не то зможете прохарчуватися по- передньолітніми врожаями, ба навіть виноситимете старе перед новим урожаєм (Левит 26:10). Як настали нові додатки, стара Русь не викидає старої віри, чинить зі старою вірою, як зі старим золотом, полірує його вогонь різних переслідувань» (с. 262).

До тексту включається низка авторських віршів. Наводиться цикл із 18 віршів, перший з яких має назву «Pochodzenie Ducha, jak nasz rozum rucha¹⁴¹», а останній - «Mocno dufaj w Panie, ma o cię staranie¹⁴²» (c. 313-325).

Після другої частини йде розділ «Votum starey Rusi», що закінчується віршем-закликом до згоди між Руссю, Польщею та Москвою. В ньому з’являється характерний образ голуба з оливною галузкою, що його прийняли до себе московський і польський орли. Солідарність між християнськими державами має допомогти їм уникнути небезпеки, яку автор пов’язує з Османською імперією («турками»). Завершується текст віршами до уважного читача та до Зоїла (в античній літературі прозивне ім’я злостивого, дріб’язкового критика, якого ще називали «собакою красномовства»).

¹⁴⁰ Нехай його хто оточить звідусюди золотом, перлами, // Проте він тяжіє не до золота, а до заліза (польськ.).

¹⁴¹ Походження Духа, як наш розум рухає (польськ.)

¹⁴² Твердо покладайся на Господа, Він дбає про тебе (польськ.)

Поряд із оперуванням богословськими джерелами, однаково авторитетними і для Західної, і для Східної Церков, Лазар Баранович не обминає нагоди використати прислів’я, приказки, влучні порівняння. При з’ясуванні догматичної проблеми стосунків трьох Осіб Святої Тройці він вдається до метафоричного порівняння: «Потічок з потічка не береться, лише з джерела, яке є одне» (с. 267). З фольклору беруться прислів’я: залити сала за шкіру, служити двом панам та ін. Лазар Баранович охоче оперує латинськими афоризмами, часом наводячи до них польські відповідники. Вводяться до полемічного дискурсу вставні новелістичні приклади, як біблійного походження (про суд царя Соломона над двома жінками - 3 Цар. 3:16-28), так і взяті з літературних джерел (про орла, котрий пролітав над Піфагором у полі, несучи виноградне ґроно й упустивши його на філософа - с. 334).

Хронологічна таблиця