ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна

Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011

Митрополит Петро Могила
Полеміка могилянської доби
Полемічна проза

Всі публікації щодо:
Давня українська література

Петро Могила народився 21 грудня 1596 р. Він походив з аристократичної румунської родини, в якій зберігалася леґенда про визначного римлянина Муція Сцеволу, Ціцеронового вчителя, римського консула 117 р., змушеного переселитися з Риму до Греції, а звідти - до Молдови, де він нібито започаткував рід Могил.

Леґендарні римські корені румунської знаті і тамтешнього християнства істотно допомагали тамтешньому аристократові позбутися комплексів провінційности, що впливали на клир слов’янських Церков. Румуни усвідомлювали себе історичною частиною християнського Заходу, котра має безпосереднє право на його духовну спадщину, і водночас ідентифікували себе як невід’ємний складник східного християнства - православ’я. Вельми істотний складник, як на XVI-XVIII ст., коли дунайські князівства Волощина й Молдова фактично патронували значну частину Афону й надавали різнобічну допомогу Константинопольському Патріархові. Румунія не менш, як Україна, претендувала на роль східного форпосту християнства.

Дід майбутнього митрополита Іван був логофетом, вищим урядовцем Молдови, який управляв державним господарством. Його дружиною стала князівна Марія. Батько Петра Могили Симеон був сучавським гетьманом, потім господарем Волощини (1601-1602) і Молдови (1606-1607). Крім Петра, він мав ще п’ятьох синів. Симеон Могила був отруєний змовниками 1607 р. Єремія, дядько митрополита Петра, близько десяти років із перервами був воєводою Молдови (1595-1606). Другий дядько, Георгій, займав кафедру молдовського митрополита (1587-1589). Родина Могил підтримувала львівське братство, виділяла йому значні кошти, за які збудовано Успенську церкву. Через це львівська Успенська церква називалася ще Волоською.

Усі три брати, Єремія, Симеон і Георгій, мали права польського шляхетства, що дозволяло їм володіти земельною власністю в Речі Посполитій. Через дочок вони породичалися з тамтешніми магнатськими родами. Двоюрідною сестрою свт. Петра була донька Єремії Могили Раїна Вишневецька (1589-1619), дружина князя Михайла Вишневецького. Ця жінка була відома не лише як мати польського коронного гетьмана Єремії Вишневецького, але також як засновниця Мгарського, Густинського і Ладиженського монастирів. Друга донька Єремії Могили, Анна Потоцька, стала дружиною краківського воєводи Станіслава Потоцького й належала до Львівського братства.

Початкову освіту Петро Могила здобув від учителів Львівської братської школи, напевне, вдома. Ще юнаком він був змушений переселитися до Речі Посполитої - чи то через повстання, чи то внаслідок ворожого ставлення до нього нових господарів Молдови. Можливо, тут він навчався в єзуїтській академії в Замості. Поширена думка про здобуття Петром Могилою вищої освіти на Заході - в Парижі або в Голландії. У Парижі він міг вчитися в Сорбонні або в єзуїтській колеґії «Ля Флеш», де філософію викладав учитель Декарта о. Барон. Але ці припущення не підтверджуються документально.

Спершу Петро Могила жив у Белзькому воєводстві. Опікуном юнака став коронний канцлер і гетьман Станіслав Жолкевський, після смерти якого в битві під Цецорою (1620) Могила надумав переселитися в Наддніпрянську Україну. Він часто відвідував Київ, придбав маєтності в околицях міста. Перша певна біографічна звістка про Петра Могилу стосується його участи в Хотинській битві в 1621 р. Ним тоді опікувався гетьман Ян Кароль Ходкевич.

Невдовзі після смерти архимандрита Києво-Печерської лаври Захари Копистенського Петро Могила прийняв монаший постриг і був обраний архимандритом Києво-Печерського монастиря. Його кандидатуру було затверджено королівською грамотою. Наприкінці 1627 р. відбулося рукоположения о. Петра Могили у священики й негайне піднесення в сан архимандрита. Очевидно, його перебування в монашому сані було мінімальним.

Сувора ситуація, в якій опинилася Києво-Печерська лавра, змушувала нового архимандрита передусім звернути увагу на захист монастирського майна, повернення втраченого, налагодження дисципліни. Він вдається до збройних набігів на відібрані шляхтичами землі й силою повертає їх лаврі. У відповідь на свавільні вчинки чернечих громад, що належали до Києво-Печерського монастиря, архимандрит застосовує силу для підкорення Троїцького та Пустельно-Микільського монастирів. Він викупив закладені церковні речі, реставрував печери, спорудив для мощів нові гробниці, над кожною зробив написи. Саме свт. Петро Могила оновив, розширив і прикрасив Успенську церкву. По допомогу архимандрит звертався і до місцевих доброчинців, і до Львівського братства, і до московського царя Михаїла Федоровича.

Дбаючи про оздоблення й матеріяльний добробут Києво-Печерської лаври, сам архимандрит Петро Могила провадив суворе аскетичне життя. Як згадують, він носив на тілі волосяницю й залізний ланцюг. Чуйний до містичних вимірів церковного життя, Петро Могила активно збирав відомості про благодатні явища в Києво-Печерській лаврі, що засвідчували небесну опіку Богородиці й печерських угодників. Сам свт. Петро записав до 30 розповідей про чудеса. Більшість із них згодом увійшли до книги Афанасія Кальнофойського «Тератургима». Серед записів Петра Могили є також складені ним канони до Пресвятої Богородиці на подяку за порятунок Києво-Печерського монастиря.

Як лаврський архимандрит Петро Могила відразу ж опинився у вирі церковно-політичних подій, пов’язаних із новими унійними проектами та з розглядом справи архиепископа Мелетія Смотрицького. Він брав участь у соборі 1628 р. й осуді книги Мелетія Смотрицького «Апологія подорожі до східних країн».

Уже попередники Петра Могили, архимандрити Єлисей Плетенецький та Захарія Копистенський, дбали про розвиток при монастирі видавничої справи. Новий архимандрит не лише активізував працю лаврської друкарні, але й надав їй дещо нового характеру. Доти книги видавалися лише церковнослов’янською та українською мовами. Тепер же було закуплено латинські шрифти й розпочато видання польською та латинською мовами книг, що мали апологетичний характер, знайомлячи різноетнічне населення Речі Посполитої з православними цінностями, з лаврськими святинями.

Здійснюється ґрунтовна богословська праця над унормуванням літургійних текстів, першим наслідком чого стала книга «Літургіаріон, си єсть Служебник» (1629), який ще часто називають просто «Служебником» Петра Могили, відрізняючи його перше видання 1629 р. від наступного, уточненого й доповненого 1639 року. У лаврі запроваджується новий богослужбовий чин - пасія, що відправлялася під час Великого посту й передбачала молитвені роздуми над спасительним сенсом страждань Ісуса Христа. Встановлення цілком нової церковної відправи є надзвичайною подією в релігійному житті. Очевидно, її стимулювало поширення в Римсько-Католицькій Церкві богослужінь «Хресної дороги», які не мали аналогів у візантійському обряді. Однак не менш важливим імпульсом, який вплинув на свт. Петра Могилу в запровадженні цієї відправи, було відчуття нових запитів барокової релігійности, що набувала рефлексійно-медитативного характеру й водночас була схильна до пошуку екстатичного піднесення в містичному спілкуванні з Богом.

Великий резонанс викликало відкриття Петром Могилою в 1631 р. при Києво-Печерській лаврі середньої школи нового типу, з розширеним вивченням латинської мови. Її ректором було призначено ієромонаха Ісаю Трофимовича-Козловського, а префектом - монаха Сильвестра Косова (згодом наступника Петра Могили на митрополичій кафедрі). Система навчання була спрямована на формування особистостей, добре інтеґрованих у суспільне життя Речі Посполитої з її офіційною латинською мовою.

Традиціоналістично наставлені кияни й бунтівні козаки вирішили, що ця школа складе противагу Київській братській школі, де панували церковнослов’янська та грецька мови. Поширювалися чутки про наміри латинізувати українців і використати лаврську школу для поширення католицизму. Розбурхані пристрасті вилились у спробу нападу на школу, про яку розповів згодом о. Сильвестр Косов у книзі «Exegesis» (1635): «Був же час, що ми, висповідавшися, тільки того й чекали, коли нами схочуть начиняти животи дніпрових осетрів або поки одного огнем, другого мечем не пошлють на той світ».

Зрештою, вдалося досягти компромісу. Лаврська школа 1632 р. об’єдналася з братською в Києво-Могилянську колеґію, програма й організація навчання котрої контролювалися архимандритом Петром Могилою. За життя свт. Петра Могили не вдалося досягти здобуття колеґією статусу академії, що визначався правом викладання богослов’я. Але фактично рівень викладання перевершував звичайний для середньої школи ступінь «семи вільних наук». Панівною мовою викладання була латинська, а методика викладання орієнтувалася на провідну в тогочасній Європі методику єзуїтів - «Ratio studiorum». Кращі випускники колеґії направлялися для завершення освіти за кордон.

У 1632 р. Петро Могила як провідник православної партії був учасником сейму, котрий обрав на королівський престол Владислава IV. Було досягнуто згоди щодо унормування православно-уніятських відносин, розподілу єпископських кафедр, державного визнання православної Церкви. Але єпископи, висвячені без згоди короля в 1620 р., мали бути усунені. Обраний 13 листопада, король прийняв присягу виконувати всі статті, прийняті на сеймі.

З листопада 1632 р. православні делеґати сейму (49 шляхтичів, серед яких не було духовних осіб) обрали двох кандидатів для затвердження королем нового київського митрополита: архимандрита Петра Могилу й вінницького підстаросту Михайла Лозку. Король затвердив кандидатуру Петра Могили 10 листопада, а після своєї коронації 14 березня 1633 р. видав про це «привілей». Вселенський патріярх Кирило Лукаріс благословив хіротонію й надав свт. Петру титул «екзарха святого апостольського Константинопольського трону».

Петро Могила був іменований на єпископа у світлу середу, 24 квітня 1633 р. в Успенській церкві Львова. У світлу суботу відбулася архиєрейська хіротонія, яку відправили єпископ Львівський Єремія Тисаровський як екзарх Вселенського патріярха, єпископи Ісаакій Борискович, Паїсій Іполитович і Авраамій Страгонський. Інтронізація на київську митрополичу кафедру відбулася у Фомину неділю, 28 квітня 1633 р. Попередник Петра Могили, митрополит Ісайя Копинський, був усунений силою й ув’язнений у Михайлівському монастирі.

У липні 1633 р. Петро Могила займає кафедральний Софійський собор і Видубецький монастир у Києві, що їх доти посідали уніяти. Відбудовуються та реставруються Софійський собор, Видубецький монастир, церква Спаса на Берестові, Трьохсвятительська церква. Богословську зрілість нового київського вченого осередку засвідчила публікація книги ««Собраніє короткой науки об артикулах вѣры православно-каθолическои христіянскои» (1645), яку часто називають «Катехизисом» Петра Могили. Визначною подією в історії православної літургіки стало видання «Великого Требника» (1646) - найавторитетнішого зібрання текстів приватних богослужінь (треб) церковнослов’янською мовою.

Петро Могила був прихильником утворення автокефального Київського патріархату. Проте цей проект не знайшов співчуття як у католиків, що прагнули зберегти підпорядкування папі римському, так і в православних консерваторів, які почали рух до Москви. Останні обвинувачували Петра Могилу в тому, що він перейшов на унію; ченці деяких монастирів на Полтавщині почали тікати в Московське царство.

Ідеєю Петра Могили була повноправна присутність православних громадян у суспільному житті Речі Посполитої. Його найвпливовіший соратник у цьому - Адам Кисіль (1580-1653), брацлавський і київський воєвода, один з найбагатших магнатів в Україні, постійний представник польського уряду на перемовинах із козаками. Митрополит Петро Могила намагався стримати козацтво в його антикатолицькому й антипольському радикалізмі, зупинити промосковські рухи.

Петро Могила був прихильником суворої ієрархічности в управлінні Церквою й намагався обмежити право патронату, втручання світських людей в управління Церквою. За його митрополитства скасовується ставропігія братств, підпорядкованих відтак єпископам. Посилюється централізація в управлінні Церквою. У 1634-1635 рр. засновується митрополича консисторія.

1 січня 1647 р. Петро Могила помер. 6 грудня 1996 р. його було канонізовано рішенням синоду УПЦ-МП. Аналогічну ухвалу дещо раніше прийняла УПЦ-КП.

Хронологічна таблиця

«Літос» Євсевія Пиміна (1644)

Оригінальна назва: «Λιθοςabo Kamień z procy prawdy Cerkwie Swiętey Prawosławney Ruskiey na skruszenie fałecznociemney Perspektiwy od Kassiana Sakowicza ... wypuszczony¹³⁶». Автор книги назвав себе Євсевієм Пиміном. Припускають, що під цим псевдонімом приховується цілий колектив авторів на чолі із самим митрополитом Петром Могилою. Ключовий образ твору, винесений у заголовок, - камінь, випущений майбутнім царем Давидом із пращі, котрий уразив зухвалого велетня Голіяфа (1 Цар. 17:40-50).

Книгу було присвячено київському підстолію Максиміліянові Бжозовському. Йому адресовані геральдичний вірш і передмова-посвята, де відзначається стійкість адресата у православній вірі. У передмові до читача згадується про історію розриву Касіяна Саковича зі Східною Церквою, а критичні зауваження стосовно православного обряду виводяться з моральних вад опонента. Автор заперечує висновки Касіяна Саковича стосовно занепаду православної Церкви, що мотивуються підміченими помилками й недбалістю при відправі богослужінь. Наприкінці передмови вміщується віршове звернення - «Elogium» читача до Касіяна:

Дістав ти Камінь від Руси, Касіяне,

За темну Перспективу, - тож не дивуйся, пане,

Бо в таїнствах своє Русь береже спасіння,

А ти їй забобонів приписуєш каміння;

А Королеві Польщі, яко свому пану,

Русини вірно віддані з духовного стану.

Твою брехню похмуру їх правда покорила,

Що ти, старий облудник, луна гука стосила.

Дай спокій вже Русинам, поки душа в тілі,

Бо ж і другого вуха позбудешся на ділі (пер. з польськ.¹³⁷) Основний зміст книги використовує композиційні засади, запропоновані опонентом. Першу частину присвячено аналізові закидів Касіяна Саковича стосовно відправи семи таїнств: хрещення, миропомазання, сповіді, євхаристії, священства, шлюбу, оливопомазання («останнього помазання»). Кожному з таїнств відведено окремий розділ. Автор виявляє богословську ґрунтовність, якою значно перевершує опонента. Крім православних богослужбових книг, творів Отців Церкви й ухвал церковних соборів, Євсевій Пимін використовує римсько-католицькі літургійні тексти, твори західних теологів, праці з канонічного права, полемічні трактати, проповіді. Він уникає безапеляційної полемічности Касіяна Саковича. Автор «Літосу» виходить з положення про те, що кожна помісна Церква має автентичну обрядову традицію, підкріплену авторитетом старовини, і не має підходити до інших традицій із власними стереотипами. Різниця обрядів є важливою деталлю багатства вселенської церковної традиції. Крім того, обряди є явищем динамічним, змінним, і цим вони відрізняються від незмінних догм. Не варто виводити з різниці обрядів висновки про вищість або ущербність інших церковних традицій, як це намагається робити Касіян Сакович.

¹³⁶ Літос, або Камінь з пращі правди Святої Православної Руської Церкви на розтрощення фальшивотемної Перспективи, виданої Касіяном Саковичем (польськ.).

¹³⁷ Новаковський Пшемислав. Літургійна проблематика в міжконфесійній полеміці після Берестейської унії (1596-1720). - Львів: Свічадо, 2005. - С. 117-118.

Аналізуючи східний, візантійський обряд і практику відправи в ньому семи таїнств, Євсевій Пимін раз у раз порівнює його з досвідом латинської Церкви. Він спростовує твердження про вищість одного обряду над іншим, виявляє історичне походження обрядів, звертаючись до рукописних і друкованих пам’яток. «Літос» засуджує практику повторного хрещення, пояснюючи її взаємною нетолерантістю. Чимало уваги приділяється інтерпретації символіки обрядів, властивих Східній Церкві: пострижения волосся при хрещенні, потрійного обходу довкола купелі, доливанню теплої води («теплоти») до чаші перед причастям, причащанню немовлят тощо. Окремо виділяється при розгляді євхаристії підрозділ про проскомидію (початкову частину літургії, коли готуються хліб і вино для відправи таїнства), оскільки Касіян Сакович ущипливо доводив невідповідність її обрядів давньому християнському звичаєві.

Декілька разів Євсевій Пимін визнає доречними зауваження про випадки забобонного трактування церковних звичаїв і обрядів, недбалости при їхній відправі. Однак ці ситуації він оцінює як нетипові, пояснює їх дискримінованим станом православної Церкви або навіть виводить їх із наслідків Берестейської унії. Критикуються запроваджена Касіяном Саковичем практика відправи читаної Служби Божої як суперечної східній традиції та спроби доповнити східний обряд позалітургійним шануванням Святих Таїн, зокрема запровадити процесію зі Святими Дарами. Хоча, скажімо, з доречністю використання дзвіночків при відправі літургії Євсевій Пимін погоджується. Дуже істотним елементом учення про євхаристію є включення до відповідного розділу елементів латинського вчення про пресуществления Святих Таїн силою освячувальних Христових слів «Це є Тіло Моє...», «Це є Кров Моя Нового Завіту...».

Слідом за розділами, присвяченими церковним таїнствам, наводиться великий розділ, присвячений дискусії щодо різних аспектів уставного життя Київської Церкви: частого повторення великодніх співів, дотримання постів, перенесення проповідей на кінець богослужіння тощо. Наприкінці книги публікуються два трактати, що стосуються догматичних різниць Східної та Західної Церков: «Про походження Святого Духа» та «Про церковну зверхність».

Головним композиційним прийомом Євсевія Пиміна є діялогічна побудова тексту, коли слідом за переказом закидів опонента наводиться відповідь автора. При цьому сполучаються стиль богословського трактату з властивим йому використанням елементів латинської, церковнослов’янської та книжної української термінологічних систем у польськомовному тексті та полемічно-публіцистичного емоційно забарвленого дискурсу при зверненні до опонента. Образ опонента створюється завдяки повторенню кількох явно тенденційних елементів портретної характеристики, серед яких особливо виділяється згадка про втрату Саковичем вуха, нібито відгризеного в нього свинею ще в дитинстві. Зневага до особи Касіяна Саковича виявляється й у синонімічних зневажливих епітатах: недоук, дурень, розстрига, Каїн, баламут, раб черева, безмозкий брехун.

ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти