ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна

Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011

О. Іоаникій Ґалятовський
Чернігівське полемічне коло
Полемічна проза

Всі публікації щодо:
Давня українська література

Рік народження та походження письменника невідомі. Вважають, що він народився на Волині. Навчався Ґалятовський у Києво-Могилянській колегії. Риторику в нього викладав о. Лазар Баранович, який уже тоді звернув увагу на талановитого, працьовитого й скромного студента.

Після закінчення колегії Ґалятовський виїхав на Волинь і там прийняв монаший постриг. Однак з огляду на військові дії, що розгорнулися на Волині з початком Національно-визвольної війни, він переїхав до Куп’ятицького Введенського монастиря під Пінськом на Поліссі, де настоятелем був о. Лазар Баранович, змушений залишити Київ через тимчасове закриття колегії. Коли в 1650 р. Лазар Баранович повернувся до Києва як ректор Києво-Могилянської колегії, він запросив Іоаникія Ґалятовського на посаду професора. Коли ж у 1657 р. Лазар Баранович прийняв архиєрейські свячення з титулом єпископа Чернігівського та Новогород-Сіверського, Іоаникій Ґалятовський зайняв посаду ректора колегії.

Ректорство Іоаникія Ґалятовського в колегії (1657-1665) припало на драматичний час, коли Україна спробувала повернутися до складу Речі Посполитої на засадах Гадяцької угоди 1658 р. Перешкоджаючи цьому, московське військо поводилося на Україні, ніби на ворожій землі, вдавалося до масового терору. Пожежа 1658 р. знищила будинки колегії, а сам Київ було спустошено. Попри вкрай важкі обставини, Ґалятовський відбудовує alma mater, дбає про захист майнових прав київської школи і налагодження занять. У 1659 р. з’являється перше видання збірника його проповідей «Ключ розуміння». У цей час серед студентів Іоаникія Ґалятовського був і свт. Димитрій Туптало.

У 1665 р. Києво-Могилянську колеґію знов було зруйновано. Тоді ж Іоаникій Ґалятовський складає із себе обов’язки ректора й виїздить із Києва. Можливо, до того спричинився конфлікт із місцеблюстителем митрополичого престолу, призначеним із Москви, єпископом Мефодієм Филимоновичем. Про наступні роки життя Іоаникія Ґалятовського майже нічого не відомо. Якийсь час він жив у Львові, був під опікою тамтешнього православного єпископа Арсенія Желиборського, за дорученням Лазаря Барановича їздив у 1667 р. до Литви, а в 1668 р. брав участь у перемовинах із Москвою.

Єпископ Лазар Баранович у 1669 р. призначив Іоаникія Ґалятовського настоятелем центрального в його єпархії Чернігівського Єлецького монастиря. Фактично Ґалятовський допомагав архиєреєві в управлінні єпархією. Того ж року його було піднесено в сан архимандрита. Ґалятовський їздив до Москви для збору пожертв, виголосив проповідь перед царем Олексієм Михайловичем (1670), зустрічав олександрійського патріарха Паїсія, який затримався в Чернігові, повертаючись із Москви (1669), брав участь у виборі гетьмана Івана Самойловича в 1672 р. Припускають, що Лазар Баранович готував Іоаникія Ґалятовського за свого наступника на чернігівській кафедрі. Однак помер о. Іоаникій Ґалятовський на п’ять років раніше за Лазаря Барановича, 2 січня 1688 р.

«Месія правдивий» (1669)

Ориґінальна назва: «Месія правдивый, Іисус Христос, Сын Божій, от початку свѣта през всѣ віки людем от Бога обѣцанный и от людей очекиванный и в остатныи часы для збавеня людского на світ посланый». Трактат було видано в Київській лаврській друкарні спершу українською, а потім польською мовами. Він присвячений проблемі релігійних розбіжностей між християнством і юдаїзмом, насамперед вченню про Месію. Юдейська релігія не визнає Месією (Христом) Ісуса з Назарету, стверджуючи, що Месія ще має прийти, аби визволити свій народ, відновити храм і храмові богослужіння, зібрати юдеїв у Обіцяній землі - Палестині.

Стимулом до написання цього трактату був масовий месіанський рух, що охопив у 1665-1666 рр. усю єврейську діяспору. 31 травня 1665 р. уродженець Смирни Саббатай Цеві був визнаний очікуваним Месією. Саббатай здобув традиційну юдейську освіту, вивчав Кабалу й прагнув до аскетичного вдосконалення. Під час відвідин Палестини він зустрів у Ґазі молодого містика Натана Ашкеназі, начитаного в Талмуді й кабалістичній літературі, котрий і проголосив Саббатая Месією. Могутня хвиля месіанського руху охопила всі країни юдейського поселення. Євреї захоплено вітали звістку про близьке визволення, танцювали на вулицях, заготовляли продукти для подорожі до Палестини, пов’язували блакитні шалики на знак визнання Месії. Вони змінювали тексти молитов і охоче ділилися своєю радістю зі знайомими християнами.

Лідер єврейської громади Речі Посполитої Давид Талеві, головний рабин Львова, направив своїх сина й зятя привітати Саббатая. «Саббатай Цеві обіцяв їм відомстити за пролиту на Україні єврейську кров [мається на увазі втрати єврейської громади під час Хмельниччини. - А. І.] й послав старенькому рабинові в подарунок сорочку - символ довговічности»¹⁴³. Таким чином, в Україні добре знали про діяльність єврейського «Месії».

Історія Саббатая Цеві завершилася сумно. Переконаний у своєму месіанському покликанні, він подався до Стамбулу, аби зустрітися із султаном. Там він був заарештований, ув’язнений і поставлений перед вибором: або смерть, або прийняття ісламу. «Месія» зрікся віри й перейшов у мусульманство. Це викликало глибоке розчарування серед євреїв, які намагалися знищити будь-які писемні згадки про Саббатая. Але частина його колишніх прихильників не зреклася самої ідеї повернення до Палестини й близько 1700 р. організувала одне з найбільш масових повернень на землю предків. Серед 1500 євреїв, що вирушили на Близький Схід, були й вихідці з України.

У передмові до книги Іоаникій Ґалятовський пояснює: «Побудили мене до тоєи праци розмаитіи баснѣ фалшивыи, смѣху годный, о фалшивом месіи жидовском, и розмаитіи баснѣ и блюзнѣрства о Іисусѣ Христѣ Месій правдивом, в Талмутѣ жидовском написаныи» (Месія, передмова, арк. 6 ненум. зв.), нагадує про давню історію полеміки з юдаїзмом, що почалася з епохи християнських апологетів. Книгу благословили до друку київський митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський і чернігівський єпископ Лазар Баранович, а вірші написав Варлаам Ясинський, тоді ігумен Київського Братського монастиря.

¹⁴³ Очерк истории еврейского народа /Под ред. проф. Ш. Эттингера. - Иерусалим, 1990. - Т. 1. - С. 383.

Текст книги побудований у формі діялогу між християнином і юдеєм («Жидом¹⁴⁴»), у перебігу якої спростовуються месіянські ідеї Талмуду й рабіністичного вчення, а натомість стверджується, що Ісус Христос і був обіцяним старозавітніми пророками Месією. Почергово розглядаються пророцтва про Месію, кожне з яких прикладається до Ісуса. Наприклад, «віруй же тепер невѣрный жидовине, же юж пришол Христос Месія правдивый, поневаж ведлуг пророцтва Даніилова тыи дни ся юж выполнили» (Месія, арк. 54). Так, пророцтва зазначають:

- Месія прийде по падінні Юдейського царства - так і сталося перед приходом Христа, коли Юдині нащадки втратили державу;

- Старий Завіт втратить із приходом Месії своє значення;

- Месія збере свій народ - Христос гуртує Божий народ у Церкву;

- перед приходом Месії євреї будуть розпорошені по всьому світі;

- після повернення євреїв з перського полону до приходу Месії має проминути «сімдесят седмиць», тобто, за словами Християнина, 490 років, які й проминули до Різдва Христового;

- Месія народиться у Вифлеємі від непорочної діви з роду Давидового - такою була Пресвята Богородиця;

- Месія не матиме гріха, буде царем тихим і справедливим, в’їде до своєї столиці, Єрусалиму, на осляті.

Уже на початку книги Християнин звертає увагу опонента, «же маєте и вы сами жидове в Библѣей своей, и добре бачите, певныи и правдивыи знаки, пророцтва и фиґуры розмаитыи, з которых зрозуміти можете, иж юж пришол на свѣт Месія обѣцанный, и очекиванный, а той Месія эст Іисус Христос Сын Божій, поневаж на Христѣ вси знаки, пророцтва и фѣґуры ся выполнили, о Месій написаній» (Месія, арк. 2). Християнин посилається на Старий Завіт, головно на пророчі книги. Коли йому пропонується, скажімо, навести приклад згадок у Старому Завіті про дві природи Сина Божого, Християнин перелічує чотири приклади, беручи їх не тільки з християнського, але й з гебрейського тексту Святого Письма (Месія, арк. 27-28). Опонента ж він висміює й ганить: «О глупство ваше, жидове!», «маєш, дурню, вѣдати» (Месія, арк. 16), «глупая то мова твоя, жидовине» (Месія, арк. 18), «вложи, слѣпый жидовине, окуляри на нос» (Месія, арк. 37), «озми, жидовине, перспективу, поневаж тупый взрок маєш» (Месія, арк. 39).

¹⁴⁴ Жид - звичайний у старій українській, церковнослов’янській та польській мовах етнонім для позначення єврея, позбавлений образливих конотацій.

На противагу Християнину, його опонент не допускає грубих і образливих характеристик опонента. Часом Жид засвідчує добре знання новозавітніх текстів (вільно посилається на євангелистів, на Діяння святих апостолів, на послання апостола Павла). Він заявляє: «Читалем ваші книги христіанскіи, где апостол Павел пишет» (Месія, арк. 23) і навіть «трафило ми ся читати Іоанна Дамаскина» (Месія, арк. 109 зв.). Християнин, у свою чергу, оперує талмудичними текстами: «Бо шалбѣрскій Талмут ваш, в порядку первом, в трактатѣ 1, в дестинкціи 9, фалшивую науку такую написаную маєт» (Месія, арк. 47 зв.).

Осуд Ісуса на смерть Іоаникій Ґалятовський тлумачить у дусі тогочасного богослов’я - як провину всього єврейського народу, карою за яку стало зруйнування Єрусалиму (Месія, арк. 40). Залежний від етноконфесійних стереотипів свого часу, він наводить антисемітські леґенди про витікання крови в євреїв перед Великоднем (Месія, арк. 41 ЗВ.-42), про ритуальні вбивства християн. Ґалятовський перераховує десять фальшивих месій, яким вдалося ошукати юдеїв, додаючи до них із книг розповідь про недавнього «фальшивого кроля и ме- сіяша жидовского Сабеθу» та «фалшивого пророка Наθана Леви» (Месія, арк. 71-75) - згаданих Саббатая Цеві та Натана Ашкеназі. Наводяться десятки історій з різних друкованих і усних джерел.

Увага до часових нюансів перебігу подій: «Днесь - значит вечность, которая в собѣ и прешлый, и пришлый, и притомный час ораз в едином моментѣ замыкает» (Месія, арк. 17 зв.), «яко бы мовил: в началѣ, на початку, през вѣки, посполу з Богом Отцем было Слово Бозское Христос» (Месія, арк. 25).

Буквальному розумінню пророцтв юдеями Християнин протиставляє алегоричне. Коли говориться про вивищення Сіонської гори, Іоаникій Ґалятовський пояснює: «Горою Сіонскою Церков тут называется» (Месія, арк. 16). А слова пророка Давида про зброю, з якою має з’явитися Месія, тлумачаться так: «Тут мечем и стрѣлами слова Бозскіи называются» (Месія, арк. 119). Полеміст вживає алегорію для пояснення стосунків Ісуса і Йосифа Обручника: Пресвята Діва «Христа породила, яко пшеничный колос. Ґды якого человека нива породит, той колос не тылко тоєи нивы, але єст и того человѣка, которого тая нива єст» (Месія, арк. 83). Алегоричний образ вводиться для пояснення стосунків двох природ Ісуса Христа: «Крыштал ґды бывает освѣченый и проникненый от променя слонечного, там бываєт з’єдноченє променя з крышталом, без жадной отмѣны в променю, але тылко в крышталю єст отмѣна» (Месія, арк. 101 зв.).

Характерні для барокового концептизму схеми, що виводяться із середньовічної схоластики, але збагачують її несподівано дотепною інтерпретацією. Пояснюючи непорочне зачаття, Християнин розповідає співбесіднинові, що людина народжується чотирма способами: 1. Від батька й матері. 2. Без батька й матері (Адам). 3. Від батька без матері (Єва). 4. Від матері без батька (Христос) (Месія, арк. 81 зв.-82). Вводиться метафоричне визначення Христової влади: «Взял сцептрум Іудскоє от жидов» (Месія, арк. 17).

Ґалятовський удається до синонімії для точнішого вираження думки: «За Yпостаси, албо за Персоны, то єст Особы» (Месія, арк. 20 зв.). Часом він використовує латинську термінологію: «Рожденным и нерожденным быти, анѣ сут Акциденциа, речи трефунковіи, анѣ субстанціє, истотніи речи» (Месія, арк. 22), «фантастикум корпус, змышленоє тіло мѣл» (Месія, арк. 80). Біблійні тексти письменник цитує по-церковнослов’янському, богословські часом по-латині. Латинські цитати він передає кирилицею (Месія, арк. 17 зв., 19 зв.), часом одразу й перекладаючи: «Релятива сунт натура симуль, то єст: речи до себе взгляд маючій и односячіися, сут ведлуг натуры своєи посполу» (Месія, арк. 21) або подаючи переклад у маргіналіях: «Тая препозиціо - предложеніє» (Месія, арк. 26 зв.).

«Розмова Білоцерківська» (1676)

Оригінальна назва: «Rozmowa Bialocerkiewska. Wielebnego Оуса Ioaniciusza Galatowskiego Ordinis S. Basilii Magni, Rectora Kiiowskiego z Wielebnym Xiędzem Hadrianem Piekarskim¹⁴⁵Societatis Iezn Kaznodźieią lego K. Mści. De hierarchia Ecclesiae. v Naywyższego Kanclerza Koronnego w Gospodzie miana, у od niektórych z Rycerstwa Katholickiey Wiary z pilnością tam słuchana у notowana, potym zaś porządnie przepisana у wydrukowana¹⁴⁶».

Книгу було видано польською мовою в Новгороді-Сіверському в 1676 р. У ній викладається зміст дискусії про церковну ієрархію, що відбулася 8 листопада 1663 р. при дворі короля Яна Казимира в Білій Церкві. Король зупинився в Білій Церкві, коли він ішов на війну з козаками. Опонентом Іоаникія Ґалятовського виступав єзуїт Адріян Лікарський (1615-1679), котрий раніше був капеланом Стефана Чарнецького і залишив хроніки боїв, а з 1661 р. перейшов до королівського двору, де виконував обов’язки королівського проповідника й секретаря.

Саме тоді помер митрополит Київський Діонисій Балабан, і руське духовенство зібралося в Корсуні для вибору його наступника. На учті при королівському дворі, куди запросили учасників дискусії, були присутні наречений львівський єпископ Адам Желіборський, а також перемиський єпископ Антоній Винницький, які спостерігали за дискусією. Проблема поставлення нових владик була вихідним пунктом у перебігу дискусії. Її ініціював луцький римсько-католицький єпископ Миколай Пражмовський (1617-1673), коронний канцлер, а згодом примас Польщі.

¹⁴⁵ Правильно - Pikarskim.

¹⁴⁶ Розмова Білоцерківська преподобного отця Іоаникія Ґалятовського, ордену св. Василія Великого, ректора Київського з велебним отцем Адріяном Лікарським, Товариства Ісусового, проповідником його королівської милости про церковну ієрархію в господі найвищого коронного канцлера відбута і деякими рицарями католицької віри з пильністю слухана там і записувана, а потім ретельно переписана й надрукована (польськ., лат.).

Твір має форму діялогу, зосередженого головним чином довкола проблеми примату папи римського. Учасники дискусії оперують творами Отців Церкви, церковних соборів, але також і дотепним словом. Так, використовуючи змістовну в євангельській мові алегорію рибальства (Христос обіцяв зробити апостолів рибалками людей), о. Адріян Пікарський жартома погрожує опонентові: «Потрапиш ти мені в сак, коли вкажу на вашого святого східного учителя Теофілакта»¹⁴⁷. А о. Йоаникій Ґалятов- ський відповідає на це: «Ваша милість міг би тим арґументом, як сіткою, зловити когось, хто не читав Святих Отців - учителів Церкви»¹⁴⁸.

Учасники дискусії пропонують кожен свою інтерпретацію євангельських слів, звернених до апостола Петра, та спадкоємного зв’язку місії цього апостола й римських архиєреїв. Згоджуючись у тому, що Церква має монархічний устрій, о. Йоаникій Ґалятовський вбачає у Христі єдиного главу Церкви, а вищим органом управління на землі визнає церковний собор. Натомість о. Адріян Пікарський повторює римську тезу про папу як видимого главу Церкви, повноважного керувати соборами, скликати їх і надавати їхнім ухвалам правосильности.

Запис дискусії з 1663 р. з’явився друком значно пізніше, ймовірно, аби застерегтися від небезпеки каральних заходів польського війська, що вторгалося на терени Гетьманщини до Андрусівського перемир’я 1667 р. Самійло Величко включив цей запис до свого літопису.

«Стара Церква» (1678)

Оригінальна назва: «Stary Kościoł Zachodni nowemv Kościołowi Rzymskiemu pochodzenie Ducha S. od Oyca same[go] nie od Syna pokazn[ie]¹⁴⁹». Книга є відповіддю на трактат віленського єзуїта Бенедикта Павла Боїма «Стара віра» («Stara wiara abo jasne pokazanie, iż ci co w dyznniej trwają, starej wiary nie mają¹⁵⁰», 1668), на який уже писав був відповідь єпископ Лазар Баранович. Напевне, єпископ спонукав до участи в дискусії Іоаникія Ґалятовського, на той час настоятеля Чернігівського Єлецького монастиря.

¹⁴⁷ Величко Самійло. Літопис: Пер. Валерій Шевчук. - К.: Дніпро, 1991. - Т. 2. - С. 32.

¹⁴⁸ Там само.

¹⁴⁰ Стара Західна Церква новій Римській Церкві показує походження Св. Духа від самого Отця, а не від Сина (польськ.).

¹⁵⁰ Стара віра або ясна вказівка, що ті, які перебувають у роз’єднанні, не мають старої віри (польськ.).

Книга відкривається передмовою-посвятою єпископові Лазареві Барановичу. Розділ цікавий залученням до нього біографічних відомостей про адресата.

У полемічному трактаті наводиться православна концепція походження Святого Духа від Бога Отця, спростовуються католицькі арґументи щодо «Filioqne».

«Лебідь» (1679)

Оригінальна назва: «Łąbędź z piyrami swemi z darami Boskiemi Chrystus prawowiernemu narodowi Chrześciańskiemii łabędzionym piyrem swey mądrości Boskiey wypisuje przyczyny, dla ktyrych długo trwa na świecie sekta machometańska¹⁵¹». Цей полемічний трактат видано в Новгороді-Сіверському. Він з’ясовує причини стійкости, поширености ісламу, причини перемог мусульман у війнах.

Стимулом до написання книги стала експансія Османської імперії на українські землі. Після поділу України між Московським царством і Річчю Посполитою за Андрусівською угодою гетьман Іван Брюховецький звернувся в 1668 р. до Туреччини з проханням про допомогу. Союзну угоду з Туреччиною уклав у 1669 р. і гетьман Петро Дорошенко. У 1672 р. турецькі війська зайняли Західне Поділля й перетворили його на провінцію Османської імперії - Кам’янецький еялет - з центром у Кам’янці-Подільському. Кафедральний католицький собор апостолів Петра і Павла став мечеттю.

У 1674 р. на володіння гетьмана Петра Дорошенка починають наступати московські та польські війська. Зі спустошеного Правобережжя масово еміґрує українське населення. Гетьман Дорошенко зрікається влади, а турецька армія в 1677 р. бере в облогу гетьманську столицю Чигирин. Того ж року єпископ Лазар Баранович скликав церковний собор, у якому брав участь Іоаникій Ґалятовський. Видаються пастирські послання із закликами молитися за перемогу над турками й татарами, доповнюючи молитву постом, утриманням від розваг.

Полеміст пояснює військові успіхи мусульман випробуванням твердости віри християнських народів, а також розбратом правителів. Твір має форму діялогу між двома алегоричними персонажами - Лебедем і Яструбом. Лебідь є символом Христа і християнського світу. Це птах небесний. Його крила мають пера Божої мудрости, уміння, кмітливости, науки, поради спасіння і всіх дарів Божих. Яструб - символ магометанського світу. Це птах пекельний. Крила його складаються з пер хитрощів, зрад, облудности, брехні і всілякого зла.

¹⁵¹ Лебідь зі своїми перами з дарами Божими Христос правовірному народові християнському лебединим пером Своєї мудрости Божої виписує причини, через які довго триває на світі магометанська секта (польськ.).

Автор стверджує, що іслам насаджується за допомогою меча, спокушає людей дозволом розпусти, простотою і доступністю свого віровчення. Перемоги магометан над християнами зумовлюються гріхами християн, чварами між їхніми володарями, недбалістю на війні. Особливо обурює Ґалятовського турецька політика асиміляції слов’ян, навернення на іслам полонених дітей. У книзі згадується про вчення Корану стосовно належности мусульманинові землі, на яку ступить нога його коня, про райські насолоди, обіцяні загиблим на війні з християнами. Мусульманам закидається використання чарів.

Навчаючи читача, як можна перемагати мусульман, автор закликає поневолені Османською імперією християнські народи до порозуміння й спільних дій задля власного визволення та звільнення Святої Землі. Наводиться сорок прикладів військових хитрощів, запозичених зі Старого Завіту, античної та нової європейської літератури: згадується про троянського коня, про здобуття князем Володимиром Великим Херсонесу тощо.

«Магометів Коран» (1683)

Оригінальна назва: «Alkoran Machometyw nauką heretycką у żydowską у pogańską napełniony¹⁵²».

Книгу видано вже в Чернігові, куди Лазар Баранович переніс друкарню.

У цьому творі о. Іоаникій Ґалятовський спростовує божественне походження Магомета, критикує моральні приписи Корану, доводить святість знака хреста, звинувачує іслам у підбурюванні до загарбницьких воєн тощо. Книга написана у формі діялогу й налічує дванадцять частин.

У творі наведено чимало леґенд, покликаних засвідчити переваги християнської віри над ісламом. Ось одна характерна леґенда, запозичена з «Пролога». Один магометанин, ідучи на полювання, побачив християнського ченця, що сидів на горі і читав книжку. Магометанин вирішив його вбити. Та коли він підійшов до ченця, той простяг праву руку і мовив: «Стань!» І стояв магометанин два дні і дві ночі, бо не міг рушити з місця, аж поки чернець не дозволив йому іти.

¹⁵² Магометів Коран, наповнений єретичним, юдейським і поганським навчанням (польськ.).

«Фундаменти» (1683)

Оригінальна назва - «Fundamenta, na ktyrych łacinnicy jedność Rusi z Rzymem fundują, według rzymskiey teraźnieyszey wiary nowey, prawdziwemi Cerkwi Wschodniej wywrźcone у zniesione¹⁵³». Микола Сумцов вважав цей твір останнім великим здобутком української полемічної прози. Іоаникій Ґалятовський спростовує поширювані в католицькій публіцистиці тези про колишню єдність Київської митрополії з римським престолом.

¹⁵³ Засади, на який латинники засновують єдність Русі з Римом відповідно до сучасної римської нової віри, викриті й знищені правдивими відповідями Східної Церкви (польськ.).

Твір складається з двох розділів. У першому перелічуються й заперечуються тридцять засад («фундаментів»), якими оперують опоненти. Йдеться, зокрема, про хрещення Руси в католицьку віру (оскільки Володимирове хрещення відбулося до поділу Церков 1054 р.), про те, що династичні шлюби західних монархів з руськими князівнами свідчать про збереження єдности віри, про коронування Данила Галицького як знак визнання ним вищого канонічного авторитету папи римського, про гіпотетичне прийняття унії руськими святими часів Київської держави, серед них прпп. Антонієм і Феодосієм Печерськими. Заперечується звинувачення православних у єретичності богословського вчення.

У другому розділі автор аналізує чотири засоби поширення унії («штурми»). По-перше, латинське духовенство безпідставно звинувачує східний клир в аморальності й неосвіченості, дискримінуючи православних при записі до вищих шкіл, зневажливо ставлячись до східного обряду й церковних реліквій. По-друге, з’єднана з Римом частина Східної Церкви приховано залучає православних до своєї юрисдикції. По-третє, відступники на кшталт Касіяна Саковича стимулюють зречення православ’я. По-четверте, дається взнаки соціяльний чинник: поміщики чинять тиск на православних селян та їхніх парохів. Автор використовує також актуальні суспільні факти, котрі мають довести релігійну нерівноправність у Речі Посполитій, дискримінацію православних християн, що й провокує суспільні суперечності. Йдеться про Правобережну Україну, котра за умовами Андрусівського перемир’я 1667 р., лишалася у складі Речі Посполитої.

Хронологічна таблиця

ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти