Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011

О. Леонтій Карпович
Раннє барокове проповідництво
Культура живого слова

Всі публікації щодо:
Давня українська література

Леонтій Карпович народився на Поліссі, під Пинськом, у 1580 або в 1581 рр. у родині священика. Потім він навчався в Острозькій академії, а по навчанні був відряджений до Вільна на допомогу тамтешньому братству. У Вільні Карпович працював писарем, коректором, старшим друкарем. За видання «Треносу» Мелетія Смотрицького (1610) він був заарештований і ув’язнений на два роки. Леонтій Карпович став засновником і першим настоятелем Свято-Духівського монастиря у Вільні. Він був піднесений у сан архимандрита. Коли ж готувалася висвята нових єпископів Київської митрополії, Карпович був визначений на одного з кандидатів. Однак його передчасна смерть у вересні 1620 р. зруйнувала ці плани.

В друкарні князя Богдана Оґинського в Єв’ї 1615 р. було опубліковано дві проповіді о. Леонтія Карповича: на Преображення Господнє й на Успення Пресвятої Богородиці. Дослідники відзначають афористичність стилю, динаміку його вислову, що допомагали кращому сприйняттю, а відтак і популярності його творів. Недарма о. Леонтія Карповича називали «віденським Золотоустим».

У проповіді на Преображення Господне створюється образ ідеального простору безпосереднього спілкування людини з Богом, до якого запрошується слухачів. «Хто бы спѣвцем Богоотцем, крил голубиных не потребовал, абы могл возлетѣти на тую гору, для котороє радуются и играют другіи горы, а пагорки скачут, яко баранки, на тую, мовлю, гору, которая вторым небом ся стала для показаноѣ на ней небеснаго Царя славы?», - емоційно вигукує проповідник. Гора Преображення інтерпретується як провіденційне випередження майбутнього переходу праведників до Небесного Царства: на ній «въсхищеніє угодников Божых на оболоки префиґуровалося».

Друга проповідь досить виразно пов’язана з попередньою. На початку проповіді на Успення Богородиці о. Леонтій Карпович повертається до мотивів преображения Христа на горі. Як і в попередній проповіді, вводиться персоніфікований образ Матері-Церкви. А крім того, автор щедро використовує модель прообразування («префіґурованія») центрального персонажу в біблійній традиції. Вишиковується ціла низка прообразів Богородиці: чиста райська земля, Ноїв ковчег, Сарина краса, прикраси Ревекки, врода Рахилі, побожність Анни, мудрість Девори, мужність Юдити, вогняний кущ, явлений Мойсеєві на Синайській горі, перейдене Ізраїлем Червоне море, Ааронів посох, скинія завіту, кивот, Соломонів храм, Яковова драбина, Гедеонове руно тощо. Кожен із них є біблійним образом, символічний зміст котрого розкривається автором через виявлення в ньому провіденційних рис. Вже тут виявляється тенденція до істотного розширення питомої ваги образів-символів у поетиці проповідницького тексту. Особливо милується автор у символіці світла, описуючи стосунки Богородиці та її Сина як місяця й Сонця: «Пошло оноє мысленъноє Слънце на оный небесный оризон, абы там горънѣй оный Ієрусалим ... освѣчал. А Тебе тут, на земли, свѣтило великое, Тебе, добрую и съверъшенъную Луну, по Собѣ зоставил, абы от Тебе мысленъныє звѣзды, то єст апостоли и их наслѣдовцы, свѣтлость науки евангельское ... брали».

Центральним мотивом, який автор намагається проводити крізь увесь твір, є інтерпретація образу Богородиці як Божої оселі, «граду, альбо міста оного презацъного и превеликого». Динамічність художньої мови добре помітна в акцентуванні на живій благодатній присутності Святого Духа в реальній земній історії, виявленій у Богородиці як Його оселі: «Увеселяла, заправды, и надъдер увеселяла тая вода живая, то ест благодать Пресвятого и Животворящєго Духа, тоє живое живого Бога місто». Завершується проповідь молитвою до Богородиці.

Виголошуючи проповідь «руською» мовою, письменник цитує Святе Письмо по-церковнослов’янському й перекладає чи тлумачить окремі фрази: «И на другом мѣстцу, там же в Песнях Песней, называна бывает Добра, яко Луна (Песн. 6. 10). То ест пенъкна и озъдобъна, яко Мѣсец».

«Проповідь на похорон Єлисея Плетенецького» о. Захарїі Копистенського (1624)

У 1624 р. Захарія Копистенський виголосив на похороні архимандрита Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького проповідь «Казання на честном погребѣ блаженного мужа и превелебного отца кѣр Елисея Плетенецкого». Наступного року її було видано окремою книжкою.

Вона складається зі вступу й трьох частин. У першій частині говориться про те, що померлі гідні оплакування. У другій Захарія Копистенський вихваляє заслуги спочилого перед Церквою, Києво-Печерською лаврою та окремо - лаврською друкарнею. У третій частині запрошується всіх присутніх на похороні віддати спочилому останню шану, причому перелічується кожна група прибулих, зокрема козаки: «Приступѣте и вы, на земли и на мори славныи воинове, который сте ся з побожности своей христіанскои ту събрали, а отцу нашему остатнее учинѣте пожеґнанє».

«Проповідь на похорон князя Іллі Святополк-Четвертинського» о. Ігнатія Оксеновича-Старушича (1641)

Отець Ігнатій Оксенович-Старушич належав до кола Петра Могили. Ієрейські свячення він прийняв у 1637 р. від самого митрополита. Проповідник починав своє монаше служіння в Києво-Печерській лаврі, а в 1638 р. став ігуменом новозаснованого Михайлівського монастиря в Гощі. Наступного року при монастирі було відкрито колеґію, невдовзі об’єднану з Вінницькою. Першим ректором цієї колеґії і став о. Ігнатій Оксенович-Старушич. Уже в 1640 р. він переїхав до Києва й того ж року вирушив у складі посольства до московського царя Михайла Федоровича. Після повернення з Москви Старушич очолив Києво-Могилянську колеґію й Братський монастир. У 1642 р. він брав участь у Ясському Помісному соборі, представляв на ньому разом із Ісаєю Трофимовичем-Козловським і Йосифом Кононовичем-Горбацьким «Православне сповідання віри» митрополита Петра Могили. Після повернення Старушич був призначений ігуменом Видубицького монастиря. 12 липня 1650 р. він був рукоположений на єпископа Метиславського, Оршанського й Могилівського, але через раптову смерть не встиг перебрати управління єпархією. Похований єпископ Ігнатій Оксенович-Старушич на території Видубицького монастиря.

Оригінальна назва: «Казаньє погребовоє над тѣлом ясне освецоного князя его милости пана Иліи Святополка на Четвертиѣ Четвертенского, ротмистра войска кварцяного его кролевскои милости». Твір було виголошено під час похорону князя Іллі Святополк-Четвертинського в його маєтку Тимонівці 24 січня 1641 р. Того ж року його видали окремою книжкою в Київській лаврській друкарні. Проповідь була виголошена на похороні одного з найвпливовіших православних шляхтичів Речі Посполитої Іллі Святополк-Четвертинського (1606-1638).

Родова традиція виводила родину князів Четвертинських від великого князя київського Святополка Ізяславовича, чим і пояснюється етимологія прізвища Святополк-Четвертинських. Родич спочилого, луцький єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський, був у 1685 р. поставлений у Москві київським митрополитом. Батько Іллі, князь Степан Святополк-Четвертинський, брав участь у відновленні православної ієрархії 1620 р. Князі Святополк-Четвертинські обіймали уряди каштелянів і підкоморіїв у Речі Посполитій, володіли великими маєтками на Волині й Поділлі.

У вступі проповідник звертається до батька, братів, друзів і слуг спочилого, зіставляючи їхній смуток із біблійними епізодами прощання зі спочилими. Принагідно використовується і народне прислів’я «кров не вода», що служить для підкреслення міці рицарського товаришування: «Споєньє пріятельскоє над всѣклейноты и скарбы того свѣта єст коштовнѣйшеє и найдорожшеє» (Укр. літ. бароко, с. 251).

Ключовим образом проповіді стає скривавлена одежа Яковового сина Йосифа, котру Йосифові брати принесли батькові зі словами: «Це ми знайшли. Пізнавай, чи одежа твого сина, чи ні» (Бут. 37:32). Ці слова у друкованому виданні проповіді були виділені за епіграф. Апелюючи до них, автор будує проповідь як алегоричний опис вбрання спочилого - «оздобної шати», в якій князь стає перед очі Судді. Виділяються три частини відповідно до трьох вимірів слави спочилого. По-перше, померлий княжич показується спадкоємцем стародавнього роду, і його шата «од славных оных богатыров и єдиновладцов руских - князя Рурика, Игоря, Святослава - преподаная» (Укр. літ. бароко, с. 256), «зе крви монархов и кролев полских єст утканая» (Укр. літ. бароко, с. 257). Принагідно прославляються шляхетські чесноти й подвиги предків Іллі. По-друге, шата княжича зіткана з його власних заслуг перед королем і вітчизною, порівнюваних із подвигом юного Давида, котрий вийшов на двобій із Голіяфом. Правда, тут ворогами-голіяфами постають не лише турки, татари та шведи, але й запорозькі козаки, повстання яких допомагав придушувати Ілля Святополк-Четвертинський, «ґды послышал, иж козацкій ребелизант Голіяд, ласкою кролевскою и волностю золотою утучоный, порвалъся, на власного своєго пана руку подносячи» (Укр. літ. бароко, с. 263), «крнобрность днепровых ребелизантов, дурною бутою ушикованую, із сердечными кавалерами полскими, братію своєю, помешал, стелючи поля на милю бездушным трупом козацким» (Укр. літ. бароко, с. 265). По-третє, «уткана шата тая з христіянских побожных учинков небожчиковских» (Укр. літ. бароко, с. 267), серед яких особливо виділяються його вірність православній Церкві, доброчинні справи, особиста релігійність.

На завершення проповідник стверджує, що, попри молодість спочилого, він прожив плідне, багате життя й став перед Богом «в пристойной шатѣ». Однак він не встиг попрощатися («жеґнати») з оточенням, тож від його імени проповідник прощається з королем, гетьманами, митрополитом, шляхтою, слугами і закінчує замість власного прощання з померлим словами заупокійного кондака: «Зі святими упокой».

Новою, симптоматичною для барокової риторики рисою проповіді о. Ігнатія Оксеновича-Старушича є щедре насичення тексту не лише біблійними прикладами, але й мікросюжетами з античної літератури, посиланнями на слова Олександра Македонського, Сенеки, Плутарха, Прокопія Кесарійського. Крім звичайних міфологічних символів на кшталт «мужнього Атляса [Атланта] в двиганю православного неба» (Укр. літ. бароко, с. 252), наводяться вставні новели, алегоричний зміст яких реалізується завдяки новому контекстові й вимагає дотепного розуму. Так, порівнюючи смерть із лютим звіром, який зненацька напав на княжича, автор переповідає античну леґенду: «О Митридатесѣ Понтском читаєм, же кром звычайнои сторожи - огнистых драґанов, страшных алябартников - на покою, в котором сыпял, ховал коня, вола и єленя, а то для той причины, иж тыє бестій над всѣх инших суть чуйнѣйшіи, яко же под час небеспечества от непріятеля кождая з тых власным своим голосом обужала и остерегала пана» (Укр. літ. бароко, с. 252). Твір насичується риторичними вигуками й звертаннями, покликаними розчулити слухачів, впровадати їх в атмосферу жалоби й смутку.

О. Іоаникій Ґалятовський «Ключ розуміння» (1659)

Оригінальна назва: «Ключ розумѣшя, священником законным и свѣцким належачый». Перше видання з’явилося на початку 1659 р. у друкарні Києво-Печерської лаври. До нього ввійшло 32 проповіді.

Збірка містить проповіді на найбільші церковні свята. 20 проповідей призначені для виголошення на господські свята (Різдво, Обрізання, Богоявления, Стрітення, Вхід до Єрусалиму, Страсті Господні, Воскресіння, Вознесіння, Зіслання Святого Духа, Преображення, Воздвижения Чесного Хреста), 12 - на богородичні (Успення, Різдво, Покрову, Введення до храму, Благовіщення). Також до проповідей додано «Науку албо способ зложеня казаня».

Збірка Іоаникія Ґалятовського підсумувала процес засвоєння техніки барокової проповіді українською культурою, а також перебіг формування в автора власного проповідницького стилю. Вже з кінця 1640-х рр., з прийняттям священичого сану, Іоаникій Ґалятовський реґулярно звертається до цього жанру. Він проповідував спершу на Волині, а потім у Куп’ятицькому монастирі, який був важливим центром паломництв на Поліссі. Прихід до Києво-Могилянської колегії в 1650 р. стимулював ширше використання у проповідях Ґалятовського рекомендацій риторики, яку він викладав там серед інших дисциплін.

За рік після першого видання книги з’являється додаток до неї - «Казаня, приданиї до книги, Ключ разумѣнія названої» (Київ, 1660). Було додано ще 14 проповідей на дні пам’яти святих, 95 оповідань про чуда Богородиці, трактат «Наука короткая албо способ зложеня казаня». Це ніби другий том видання, яке засвідчило свою популярність. Михайло Сльозка перевидав обидві частини як одну книгу у Львові 1663 р., коли там імовірно перебував автор, але без його участи. Третє видання було здійснене Михайлом Сльозкою теж у Львові, 1665 р., уже за участи автора. Цього разу було додано 12 проповідей на неділі, 4 на похорон, 4 на дні пам’яти святих. Богородичні оповідання до нього не включалися, бо вже готувалося окреме їх видання - книга «Небо нове».

У 1669 р. у Москві в Іверському монастирі «Ключ розуміння» було перекладено церковнослов’янською мовою на доручення новгородського митрополита Питирима. Книга стала використовуватися в Росії як гомілетичний порадник. Однак уже в 1690 р. її було заборонено в Московському царстві.

У 1678 р. у Бухаресті «Ключ розуміння» було перекладено й видано румунською мовою. Митрополит Досифей сам переклав книгу.

Збірка мала насамперед практичний характер, бувши покликана давати взірці проповідей для священиків. У коротенькій передмові до читача автор пояснює символічний зміст образу ключа у двох площинах. По-перше, «тут написаны казання, на которіи поглядаючи священики могут coбѣ иншіи казання учинити и повзати», - отже, «книга слушне ся Ключем называєт, поневаж священником до казання двери отмыкаєт». По-друге, коли священики читатимуть і наслідуватимуть проповіді з цієї книги, вони «могут тым Ключем и coбѣ и людем иншим двери до неба одомкнути» (Ключ, тит. арк. зв.).

У своїх творах Ґалятовський застосовує західне вчення про чотири види інтерпретації Святого Письма, впроваджене в богослов’я прп. Бедою Достошановним (помер 735 р.) й затверджене Тридентським собором. У «Проповіді на Воскресеніє Господнє» говориться: «Чворакій єст сенс в Писмѣ Святом: литеральный, моралный, аллеґоричный и анаґоґичный» (Ключ, арк. 83). Там же наводиться приклад такого чотирирівневого тлумачення біблійного образу Єрусалиму. Згідно з буквальним (літеральним) тлумаченням, це юдейська столиця, в якій було розіп’ято Спасителя. Згідно з моральним тлумаченням, Єрусалимом називається побожна душа, бо як у Єрусалимі мешкали юдейські царі, так у побожній душі мешкає Христос - Цар слави. Згідно з алегоричним тлумаченням, Єрусалим - Церква, що воює з трьома ворогами душі: світом, тілом і дияволом, як давній Єрусалим воював із ідумеянами, моавитянами й іншими ворожими народами. Згідно з анагогічним (анагогічне - внутрішнє, таємне, духовне) тлумаченням, Єрусалим - це Церква, котра тріумфує і перебуває на небі (Одкр. 21:2).

Найпродуктивнішим методом творення проповідницького тексту виступає в Ґалятовського алегорична інтерпретація образів. При цьому цінується несподіваність і винахідливість інтерпретації. Так, у проповіді на Успення Пресвятої Богородиці згадується про одяг розіп’ятого Ісуса Христа: шиту туніку й тканий гіматій - «двѣ шаты», з яких виводиться символіка вбрання Богородиці, зітканого з чотирьох видів ниток. Лляна символізує умертвлення й терпіння, вовняна - невинність і чистоту, шовкова - покору, золота - мудрість.

Курйозність художнього образу стимулює прагнення допитливого слухача відшукати приховану символіку і внутрішню логіку у сполученні позірно несумісних понять. Порівнюючи у другій проповіді на Вознесіння Господнє Ісуса Христа з єгипетським фараоном, а Церкву - з тріумфальною колісницею, автор виявляє символічне значення колісниці в чотирьох колесах (хоча, напевне, єгипетська колісниця мала їх два), кожне з яких асоціюється з однією з чеснот: мудрістю, мужністю, стриманістю, справедливістю, «бо тыми чтырма цнотами, як чтырма колами, Церков святая до неба поступуєт» (Ключ, арк. 110). І тут же з’являються аналогії з чотирма херувимами з видіння пророка Єзекиїла (Єзек. 1:5-15), чотирма істотами з апокаліптичного видіння (Одкр. 4:6-8), чотирма символами євангелистів.

Поширеним прийомом побудови проповіді могло бути якесь поставлене запитання, на яке проповідь могла давати курйозну відповідь, що мала вражати слухачів своєю несподіванкою. Наприклад, у «Казанні на Покров Пресвятої Богородиці» запитується, чому Богородицю називають благословенною. Автор заявляє: вона «зважила огонь, змѣрила вітер и завернула назад день прешлый» (Ключ, арк. 179-179 зв.). Нараційна частина проповіді пояснює, що означає кожен із цих учинків.

Модель праведної поведінки християнина, стверджувана у проповідях Ґалятовського, сполучає традиційні етичні й суспільні чесноти в дусі консервативних ідеалів сарматизму. Гордовита самовпевненість зображується як причина падіння «пышных монархов» (Ключ, арк. 206 зв.), у той час, як скромність і покірливість «гамуют и громят великій войска непріятелскіи» (арк. 207). Часом сюжетна розповідь проектується на моральний постулат під несподіваним ракурсом і з помітним елементом іронії. У «Казанні на Успення Пресвятої Богородиці» дівчат закликається сидіти вдома, за прикладом Діви Марії, а не наражатися на небезпеки, пережиті Якововою донькою Діною, збезчезчещеною сином хіввійського князя Сихемом (Бут. 34:1-30): «Так и тепер панны эсли будут сидѣти в дому, будут зоставати паннами, а ґдьі будут выходити з дому и прохожатися по дворах, по улицах, ґды будут пилновати игриска, музыки, танцов, утратят своє панієнство, бо на таких мѣстцах много ест ловцов, котрыи на их панієнство сѣтки заставляют» (Ключ, арк. 150-150 зв.).

Ситуація Руїни, що визначала суспільну атмосферу України часів видання книги Іоаникія Ґалятовського, опосередковано виявлялася в тексті проповідей. До найбільших християнських чеснот зараховуються захист мирних людей від воєнних кривд, особливо від захоплення в рабство. Розрізняються війни справедливі й несправедливі - «слушная і неслушная брань», вказується на фатальні наслідки для народу розбрату всередині країни. У «Казанні 2 на Воведеніє Пресвятия Богородица» дуже вдало використовується езопівська байка про підстреленого орла: «Єдного орла пострѣлено стрѣлою, а ґды пойзрѣл орел на тую стрѣлу, обачил на ней пюра орліїѣ, теды почал мовити: «Не жаль мнѣ, же мене б’єт тоє дерево и желѣзо, котороэ ся в той стрѣлѣ знайдуєт, бо то є чужоє, але жаль мнѣ, же моє ж пѣp’є орлєє орла б’єт мене» (Ключ, арк. 209 зв. - 210).

Іоаникій Ґалятовський використовує багато різних оповідних прикладів, покликаних ілюструвати, урізноманітнити проповідь. Автор називає їх «чудами». Це розповіді з історії земного життя Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці, святих, з церковного побуту. Так, у другій проповіді на Покрову Пресвятої Богородиці, згадавши про видіння Іоана Богослова в Апокаліпсисі («А жінці дано двоє крил орла великого, щоб летіла в пустиню на місце своє, де кормитиметься там за часу, часів і півчасу, далеко від лиця змія» - Одкр. 12:14), проповідник переказує історію з орлом, що схопив сповите немовлятко Авреліяна з колиски, заніс його до каплиці й поклав на жертовнику: «Ґды Авреліан был дитям малым, на той час прилѣтивши орел взял єго з колыски и занесл до каплици и положил на олтарю» (Ключ, арк. 190).

Мова проповідей наближалася до ритмізованої прози. Засоби ритмічного членування тексту беруться як з епічного фольклору, так і з гімно- графічної поезії. Це анафори, що членують текст на співмірні відтинки, а також антитези, завдяки яким у структурі фрази виявляється внутрішня симетричність: «Сегодня чоловік веселий, завтра смутний, сегодня щасливий, завтра нещасливий, сегодня тріумфуєт, завтра ламентуєт».

Подібні засоби ритмізації нерідко сполучаються з риторичними питаннями й вигуками, для яких властива будова, як у «Казанні на Страсті Христові», де текст членується питаннями: «Як же не маєт тмитися солнце, ґды затмилося Солнце справедливости?.. Як не маєт шарпатися завѣса церковная, ґды пошарвано коштовную завѣсу, Тѣло Христово?.. Як не маєт трястися земля, ґды всѣ кости и всѣ члонки рострясено? Як не мают отворятися гробы, ґды того до гробу провадят, о Котором написано» (Ключ, арк. 203-203 зв.).

Інтерпретація біблійних сюжетів здійснюється з використанням поетичних засобів фольклорного епосу, завдяки чому протяжність подій у часі відображається через ґрадацію або й повторення синонімічних зворотів: «Смѣются з Христа, мучат Єго, плюют Єму в очи, по лицу б’ют, за волосы торгают, на земли валяют, вѣнцем терновым коронуют, у столпа обнаживши бічуют, на крестѣ окрутно прибивают и забивают» (Ключ, арк. 205). Вводяться характерні для епосу переліки імен або географічних назв. Цитуючи Святе Письмо сакральною, церковнослов’янською мовою, Ґалятовський іноді тлумачить незрозумілі слова або й перекладає речення українською мовою: «Освѣтиша молніа єго вселенную. - Освѣтили блискавицы єго ввесь свѣт» (Ключ, арк. 117), «Се раба Господня. - Ото служебница Панска» (Ключ, арк. 206).

«Наука альбо способ зложення казання» (1659)

«Наука албо способ зложеня казаня» - перший в українській науці трактат з гомілетики (науки про виголошення проповідей). Його було включено вже до першого видання «Ключа розуміння». Трактат має цілком практичний характер, даючи священикам конкретні рекомендації щодо складання проповідей. Автор торкається проблем композиції, вибору теми, ерудиції проповідника, засобів зацікавлення слухачів. Вказується на єдність теми та її ключове значення для проповіді: ««Кто хочет казанє учинити, найперше маєт положити з Писма Святого θему, которая єст фундаментом всего казаня, бо ведлуг θеми мусит ся повѣдати все казане» (Ключ, арк. 241). Разом із тим допускається поділ теми на частини, введення кількох подібних тем.

Твір має відзначитися логічною стрункістю, систематичністю, планомірністю. Автор вимагає від проповідників бути зрозумілими для слухачів, багато читати й шукати в своїй лектурі матеріали для проповідей. Крім Святого Письма й творів Отців Церкви, Ґалятовський радить студіювати з метою творчого наслідування твори проповідників, а також історичні й пізнавальні тексти, що містять цікаві для слухачів факти: «Треба читати гисторіи и кройники о розмаитых панствах и сторонах, що ся в них дѣяло и тепер що ся дѣєт, треба читати книги о звѣрох, птахах, гадах, рыбах деревах, зѣлах, камѣнях и розмаитых водах, которыи в морю, в рѣках, в студнях и на иншых мѣстцах знайдуются, и уважати их натуру, власности и скутки, и тоє собѣ нотовати и апплѣковати до свои речи, которую повѣдати хочеш» (Ключ, арк. 246 зв.).

Композиційно у проповіді виділяються три частини:

1. Ексордіум (приступ, початок). У першій частині проповідник підводить слухачів до предмета орації і визначає цей предмет, виділяє в ньому ті сторони, які належить розглянути, повідомляє, що має говорити: «Казнодѣя приступ чинит до самой рѣчи, которую маєт повѣдати и ознаймуєт людем пропозыцію свою, постановлене умыслу своєго, що постановил и умыслил на казаню мовити» (Ключ, арк. 241). Закінчення вступу може містити заклик до Бога (Богородиці, святих) про допомогу, а до присутніх - про уважне слухання.

2. Нарація (виклад, розповідь). У цій частині викладається зміст проповіді, розвиваються думки, які доводять, пояснюють головну думку: «Повѣдаєт вж казнодѣя тоє людем, що обѣцал повѣдати» (Ключ, арк. 241).

3. Конклюзія (закінчення). Вона має коротко нагадати те, що викладалося в нарації, підсумувати сказане, формулювати висновки: «Припоминаєт тую реч, которую повѣдал в наррацыи, и напоминает людей, жебы оны в такой ся речи кохали, если будет тая реч добрая, если зась злая, напоминает людей, жебы ся такой речи хронили» (Ключ, арк. 241).

До проповіді висуваються вимоги єдности предмета, думки чи теми, повноти і співмірности частин, художности викладу. Всі частини проповіді підпорядковуються темі - вислову зі Святого Письма, святу певного дня. Автор метафорично порівнює частини проповіді до струмків, які, беручи початок із різних джерел, зливаються в одну річку: «Тыи всѣ части мают ся згажати з θемою, бо як з малого жродла виходит великая ріка, єднак вода в рѣцѣ згожаєтся з тоєю водою, которая ест в жродлѣ, так з малои θемы великоє походит казане, зачим части, который ся в казаню знайдуют, повинны ся з θемою згажати, жебы, що ся в θемѣ знайдуєт, тоє в екзордіум і в нарраціи и в конклюзіи знайдовало» (Ключ, арк. 241-241 зв.). Проповідника, котрий не виконав власного задуму, Ґалятовський порівнює з архітектором, котрий, обіцяючи королеві звести коштовний палац, обмежився б іншим, скромним будинком.

Автор намагається детально пояснити, як будувати кожну частину проповіді. Звертається увага на заохочення слухачів казання, потребу наповнювати його зміст не тільки богословською догматикою, а й певними загальними відомостями, зокрема з історій, хронік, світської літератури. Проповідь має бути зрозумілою для слухачів, тобто відзначатися дохідливим стилем викладу і вимовою. Її основна функція - виправлення людських звичаїв.

Ґалятовський радить назвати тему вже у вступі, звертаючись до методів уподібнення або до використання прикладів. Він пропонує вдаватися до літературної гри, приписуючи собі недосконалість, слабкість, незнання, інтригувати слухачів несподіваними твердженнями. У недільних проповідях Ґалятовський радить хвалити такі чесноти, як покора, піст, милостиня, картаючи зарозумілість, гнів, заздрість, пияцтво. Проповіді на дні пам’яти святих мають розкривати чесноти вшановуваних праведників. На прикладі власних творів демонструє плідність використовуваних автором методів художнього втілення конкретної теми.

У другій частині гомілетичного трактату наводяться поради щодо складання проповіді на похорон. Автор перелічує теми, які краще обирати для таких казань, вказує перспективні методи їхнього втілення. Зокрема, радить використовувати метод символічної інтерпретації образу-концепта з герба спочилого або його імені, з місця похорону.

Єпископ Лазар Баранович «Меч духовний» (1666)

Оригінальна назва: «Меч духовный, єже єсть Глагол Божій на помощ Церкви воюющей, из уст Христовых поданои, или Книга проповѣди Слова Божого». Видана в Чернігові після єпископської хіротонії автора, збірка містила твори, виголошувані Лазарем Барановичем протягом 1640-1660-х рр. Друге видання було здійнене 1686 року.

Художня концепція збірки визначається назвою й інтерпретується гравюрою на титульній сторінці та вступними розділами (віршем на царський герб, передмовою-посвятою московському цареві Олексієві Михайловичу, передмовою до читача). На гравюрі два мечі з написами, відповідно, «Ветхій Завѣт» і «Новый Завѣт» тримають цар Давид і апостол Павло, і це втілює дискутовану тоді в Московському царстві ідею симфонії двох влад - світської та духовної, покликаних спільно боротися зі злом і боронити кожна своїми засобами християнські цінності. Геральдичний вірш декларує спадкоємність влади московського царя та великих князів Київських, представлених свв. Володимиром, Борисом і Глібом, цілком антиісторично названих предками Олексія Михайловича. У передмові-посвяті цареві розкривається символіка гербових образів: воїна зі списом, трьох корон, двоголового візантійського орла. Наголошується на протистоянні царя земним ворогам, порівнюваним із Голіяфом. Духовний меч приноситься цареві на знак Божої опіки над ним. «Приличен убо на се Вашему Пресвітлому Царскому величеству сей меч духовный, глагол Божій, да тм пасеши послушающіх людій своих» (Меч, с. 10 ненум.). Передмова ж до читача відразу ставить образ меча в контекст тривожного життя доби Руїни: «Сих брани полных времен ничтоже тако полезно, яко же меч» (Меч, с. 22 ненум.). З властивою йому винахідливою дотепністю Лазар Баранович пов’язує образ меча з епізодом у Гетсиманії, коли апостол Петро відрубав мечем вухо одному зі слуг, що прийшли заарештувати Ісуса Христа, і зауважує: «Не таков сей меч, яко же Петров, иже Малху усѣче ухо. Сей бо Меч Духовный, яко глагол Божій, паче требуєт уха: Имѣяй уши слышати да слышит» (Меч, с. 22 ненум.). До цього ж центрального образу-символу автор повертається у проповідях, нагадуючи, наприклад, у казанні на неділю розслабленого, що Христос прийшов принести не мир, а меч (Меч, арк. 31 зв.), а в день П’ятдесятниці зауважуючи, що Бог нині вже не страшить людей мечем, а являється з мечем духовним - Божим словом (Меч, арк. 65).

До збірника ввійшли проповіді на перехідні свята (Великдень, Вознесіння, П’ятдесятниця) та неділі церковного року - усього 55 творів, по одному на кожне свято чи неділю. Тематика проповідей визначається літургійними читаннями, тобто текстами з Євангелія, зачитуваними відповідно до церковного календаря на літургії.

Тексти проповідей розраховані на освіченого, обізнаного зі Святим Письмом слухача. Автор послуговується архаїчною мовою, «слов’яно-руською» (церковнослов’янською мовою українського ізводу), загалом зрозумілою для православних українців того часу, але належною в їхній свідомості до сакральної культури, позначеної рисами ексклюзивности. Твори насичені біблійними образами, не лише взятими з читаного на літургії євангельського тексту, але й досить опосередковано пов’язаними з темою проповіді. У проповіді на неділю жінок-мироносиць згадується і милосердний самарянин, до котрого уподібнюються Йосиф з Никодимом, також вшановувані цієї неділі, і три східні мудреці, котрі принесли миро новонародженому Ісусові до вертепу, і помазання Христа миром, здійснене ще перед стражданнями Господніми Марією Магдалиною. Проповідник посилається на святителів Григорія Богослова, Іоана Золоустого, Амвросія Медіоланського, Петра Олександрійського, Афанасія Олександрійського, Василія Великого.

Лазар Баранович, коли це можливо, використовує й агіографічні сюжети, пов’язані тим чи іншим чином із темою твору. У проповіді на неділю самарянки згадується, що навернена Христом самарянка, відома під іменем Фотинія (Світлана), проповідувала згодом у Карфагені, Римі й була страчена за імператора Нерона, а її пам’ять вшановується 20 березня (Меч, арк. 40). Євангельська розповідь про персонажа проповіді на неділю сліпого доповнюється житійними деталями, які свідчать, нібито зцілений Христом сліпий був згодом одним із перших єпископів, відомим під іменем Сидонія (Меч, арк. 43 зв.).

Автор охоче вдається до алюзій, прагне до несподіваного сполучення образів. Таким чином, попри зовнішню традиційність, на яку звертають увагу критики Лазаря Барановича (Микола Костомаров, Михайло Возняк), бароковий консептизм позначається і на проповідницькому стилі чернігівського архиєрея. Відтак же категоричне протиставлення його творів як нібито зразка «греко-слов’янського» типу проповідей «латино- польському» типові, репрезентованому Іоаникієм Ґалятовським і Антонієм Радивиловським, здається некоректним. Єдине, що справді помітно відрізняє стилі Лазаря Барановича та його молодших сучасників - відсутність у архиєпископа новелістичних прикладів.

Складні художні образи-концепти, побудовані на несподіваному сполученні антиномічних образів і понять, зустрічаються досить час то. Скажімо, Христос зображується як світло, що засяяло з гробової пітьми (Меч, арк. 10 зв.), а рани на Його тілі - як промені, що сяють крізь кришталевий посуд (Меч, арк. 11). Або вказується, що «источник жизни Христос... нынѣ при источницѣ Іаковлем у жены самарянынѣ воды просит» (Меч, арк. 34 зв.).

Характерний метод інтерпретації біблійного тексту - алегореза. Це двоступеневий метод тлумачення знакових повідомлень, коли спершу прочитується дослівне, безпосереднє значення, а потім шукається прихованого значення, яке й постає головним. Автор звертається до Христа у проповіді на неділю жінок-мироносиць: «Христе, Єгоже имя мѣро изліянно, излій благодать в устнах моих» (Меч, арк. 17 зв.), нагадуючи про буквальне значення імени «Христос» - «помазаник». У проповіді на неділю розслабленого прихід Христа до Овечої купелі в Єрусалимі пов’язується з Господнім покликанням стати жертовним ягнятком, що віддає життя за гріхи світу. П’ять притворів купальні нагадують про п’ять Христових ран і про зцілені Христом п’ять людських почуттів (зір, слух, нюх, смак, дотик) (Меч, арк. 15 зв.-16). Саме про ці п’ять почуттів говорить проповідник, розвиваючи тезу про розбещене життя самарянки, яка мала п’ятьох чоловіків, бо не вірила в п’ять Мойсеевих книг (Меч, арк. 38). Триіпостасність Божества, яка згадується у проповіді на День Святого Духа, символічно втілюєтьсяу трьох видах творіння (духовні - ангели, тілесні - небо, стихії, духовно-тілесні - людина), відбивається в людині в силі, мудрості й доброті, виявляється у трьох рівнях небесної ієрархії (Меч, арк. 74-74 зв.).

Характерна гра слів стає засобом розкриття прихованої символіки імени або назви. Ім’я самарянки Фотинія асоціюється в Лазаря Барановича з фонтаном, тобто джерелом води, біля якого самарянка зустріла Христа і яким стала сама для тих, кого згодом навертала на християнство (Меч, арк. 40). Церковнослов’янське слово «бреніє», яким перекладається грецьке «πηλός» (глина, бруд, болото) в розповіді про зцілення сліпого (Ін. 9:6), викликає в автора асоціації з прикметником «бренный», тобто тлінний, належний до матеріального світу: «Что убо от вѣка нѣсть слышано никоим же бренным ухом о бренных очах, како бренієм от Господа суть просвѣщенны?» (Меч, арк. 42). Цим, у свою чергу, підкреслюється парадоксальність ситуації: земним порохом, брудом, Христос відкриває сліпому - людині, створеній із пороху, - очі не лише тілесні, а й духовні. У проповіді на Вознесіння на взірець фольклорного створюється авторський фразеологізм: «За Моє же сіє жито сотвориша Мя не жити» (Меч, арк. 50), що реалізує полісемантизм біблійного образу зерна - і поживи для людей, і слова спасіння, котре проростає у вічне життя. Проповідь на неділю Всіх святих пропонує замислитися над розмаїтістю символічних сенсів образу солі: «Святій всѣ вы єсте соль земли, єретиком єсте вы яко соль в оку, а нам будѣте яко соль в устах, да исполним повелѣнноє нам» (Меч, арк. 90).

Літургійний контекст впливає на поетику проповідей різними способами. Використовується, зокрема, пряме або приховане цитування богослужбових текстів. У першій же проповіді (на Великдень), що розпочинається словами апостола Павла «Христос воста от мертвых» (пор.: 1 Kop. 15:20), дослівно повторюються фрази з воскресного тропаря. Церковнослов’янський текст тропаря такий: «Христос воскресе из мертвых, смертію смерть поправ, и сущим во гробѣх живот дарова». Порівняймо з текстом проповіді: «Аще же умрѣти, то смертію смерть попрати; аще положитися в гробѣ, то сущим во гробѣ живот даровати» (Меч, арк. 2). У проповіді на неділю жінок-мироносиць у зв’язку з мотивом всепереможного світла Воскресіння наводяться слова першого тропаря третьої пісні великоднього канону: «Нынѣ вся исполнишася свѣта, небо и земля и преисподняя» (Меч, арк. 20 зв.).

Риторична структура проповідей визначається членуванням тексту завдяки повторам слів і речень, часом введенню анафор. Цим досягається ритмізація мови. У проповіді на Великдень кілька разів повторюється ключова фраза: «Христос воста от мертвых», визначаючи центральну тезу проповіді, а водночас поділяючи текст на риторично співмірні сеґменти. Місцями з’являються елементи синтаксичного паралелізму.

«Труби словес проповідних» (1674)

Оригінальна назва: «Трубы на дни нарочитыя праздников..., яже Лазар Баранович, милостію Божією православный архієпископ Чернѣговскій, Новгородскій и проч. силою Божією воструби».

Збірник проповідей на неперехідні свята й дні пам’яти святих містить 155 творів. Книгу було здано до друку в 1668 р., але видано значно пізніше. Автор намагався домовитися з царем Олексієм Михайловичем про закупівлю всього накладу, але цього зробити не вдалося. Правда, книги поширювалися через монастирі. Друге видання було опубліковане в 1679 році.

Добірка цитат-епіграфів на звороті титульного аркуша, взятих зі старозавітніх книг Вихід, Псалтир, Йова, Іоїла та з новозавітньої пророчої книги, Апокаліпсису, виділяє домінантний мотив символіки труб - есхатологічне провіщення про майбутню зустріч із Богом. Цей мотив розвивається у програмному вірші, де перелічуються персонажі проповідей відповідно до календарного порядку святкування їхньої пам’яти, пов’язуваного зі зміною знаків зодіяку. Досвід життя святих, таким чином, сполучає в собі свідчення про Бога в світі, суголосне звукам старозавітніх храмових труб, і нагадування про майбутній Останній Суд. Автор закликає читачів:

На сія трубы уши накланяйте,

Трубамы трубы суда вспоминайте (Труби, арк. 2 нн.).

Єгда на Страшный Суд затрубят з неба,

Нехай ся не дасть в тот час нам потреба (Труби, арк. 3 нн.).

Як і попередній збірник проповідей, книга «Труби словес проповідних» присвячена московському цареві Олексієві Михайловичу. Відтак же вона відкривається складною гравюрою з царським гербом у центрі, оточеною зображеннями Ісуса Христа, Богородиці, святих архистратига Михаїла та царя Костянтина, символів євангелистів (людина, лев, телець, орел), а також царя, його дружини й дітей Федора, Іоана й Петра. Геральдичні символи та інші елементи гравюри коментуються в поданому поряд епіграматичному вірші «На его царскаго пресвѣтлаго величества знаменіє» та передмові-посвяті цареві. Натомість «Предословіє к читателем» окреслює зміст книги й пояснює символіку труб як знаряддя прославлення Бога, втіленого в подвигах святих, що заохочує християн пам’ятати про майбутній суд і бути до нього готовим. Тут же нагадується про попередню книгу автора й пов’язуються обидва ключові символи: меч духовний і труба.

Монархічні мотиви, властиві Лазареві Барановичу, виявляються і в проповіді на день пам’яти небесного покровителя царя Олексія Михайловича - св. Олексія, чоловіка Божого, і в прикінцевих проповідях, адресованих царю у зв’язку зі смертю його першої дружини і 15-річного сина Олексія і з нагоди другого шлюбу царя з Наталією Кирилівною Наришкіною.

Композиція збірника визначається тематикою проповідей на календарні свята. Основна частина книги побудована відповідно до календарної послідовности нерухомих свят, що відзначаються протягом року (від вересня до серпня). Поряд із великими господськими та богородичними святами теми проповідей дають дні пам’яти популярних в Україні святих: архистратига Михаїла, пророка Іллі, Іоана Хрестителя, апостолів Іоана Богослова, Андрія Первозваного, Петра і Павла, святителів Григорія Чудотворця, Миколая Мир-Лікійського, Василія Великого, Григорія Богослова й Іоана Золотоустого («трьох святителів»), преподобної Марії Єгипетської, мучеників Димитрія, архидиякона Стефана, Федора Стратилата, Юрія Переможця, Симеона Перського, мучениць Параскеви П’ятниці, Варвари, рівноапостольних царів Костянтина і Єлени, безсрібників Косми та Дем’яна, Олексія, чоловіка Божого. Поряд із загальнохристиянськими святими героями окремих проповідей стають руські праведники: князі Володимир, Борис і Гліб, преподобні Антоній і Феодосій Печерські. До числа персонажів своїх проповідей Лазар Баранович долучає двох святих, канонізованих Московською Церквою: святителя Олексія, митрополита Київського, та першого казанського єпископа Гурія, прославленого в Росії на зламі XVI та XVII століть.

Тематика цих проповідей почасти визначається покладеними в основу свят євангельськими сюжетами. Це стосується передусім господських свят, тобто свят, пов’язаних із вшануванням подій земного життя Господа Ісуса Христа: Різдва Христового, Обрізання, Богоявления, Стрітення, Преображення. Євангельську основу, звичайно відображену в літургійному читанні, автор інтерпретує також у проповідях на Благовіщення, Різдво й Усікнення Іоана Хрестителя, дні пам’яти пророка Іллі, апостолів Іоана Богослова, Андрія Первозваного, Петра і Павла. Але в більшості випадків основою сюжету проповіді стають агіографічні мотиви, опрацьовувані Лазарем Барановичем і в його агіографічній поезії (збірка «Аполлон християнський», 1670).

На відміну від попередньої збірки, автор подає в окремих випадках кілька версій проповідей на одне й те саме свято. Найбільше (аж сім) проповідей подається на Різдво Христове, п’ять - на Благовіщення, чотири - на Успения, по три - на Різдво Богородиці, Введення Богородиці до храму, Богоявления, пам’ять апостолів Петра і Павла. По два варіянти мають проповіді на Воздвижения Чесного Хреста, Преображення Господнє, Покрову Пресвятої Богородиці, Різдво Іоана Хрестителя, пам’ять святителя Миколая та прп. Антонія Печерського. Твори дуже різні за обсягом, деякі з них мають понад десять сторінок, а окремі - заледве одну.

Найбільш строкатий композиційно й жанрово матеріал наводиться в додатковій частині, що складає майже третину обсягу книги, містячи 75 з 155 творів. Автор називає її «Прилог лішенных словес, на различныя нужды полезных». Тут можна знайти проповіді на теми, вже висвітлені в основній частині: на Різдво Богородиці, Воздвижения Чесного Хреста, пам’ять мучениці Параскеви П’ятниці. Поряд із ними наводяться проповіді на перехідні свята (Великдень, Преполовения, Вознесіння), повчання до сповідників і причасників, проповіді на вінчання, монаший постриг, хворобу й похорон. Чи не найхарактерніші для додаткової частини короткі тлумачення псалмів, молитов, уривків із Євангелія. Вартий уваги дев’ятичастинний коментар «Пісні Богородиці» - славетної «Magnificat», «Величає душа моя Господа», котра у східному обряді співається на утрені перед дев’ятою піснею канону й запозичена з Євангелія від Луки (Лк. 1:46-55). А ще Лазар Баранович включає до «Прилогу» власні молитви - «Къ Христу Господу от Лазаря, творца книги сія», «Молитва къ Святѣй Троици». У заключному розділі він звертається до Богородиці з такими словами: «Аще были быхом центіпедес, стоножныи, всѣми бы к Богородицѣ прилѣжно притекали, яко грѣшныи. Аще быхом были арґи, стоочныи, всѣмы бы на тебе смотрѣли, яже милосердія двери нам отверзаєши. Аще быхом были центимани, сторучныи, всѣмы бы твоей ризѣ позлащенной прикасалися» (Труби, арк. 406 нн. зв.). П’ять віршів додаються до короткої проповіді на Великдень (Труби, арк. 368-369).

Властивий стилеві Лазаря Барановича бароковий консептизм позначається і на «Трубах словес проповідних». У щойно цитованому закінченні книги автор будує образ-концепт на сполученні мотивів світла й темряви: «Темноє дѣло наше, и темным чернилом начертанноє, но понеже изведе их Бог ис темницы на свѣт, благодаряще вопієм: Слава Богу, давшему нам cвѣт» (Труби, арк. 406 нн. зв.). Причому тут концепт доповнюється виразною алюзією до заключної, найурочистішої частини утрені, «Великого славослов’я», перед яким священнослужитель і виголошує цитовані слова: «Слава Тобі, що показав нам світло!»

Алегорична інтерпретація біблійних або агіографічних образів є улюбленим авторським методом їхнього тлумачення. У першій проповіді на Воздвижения Чесного Хреста чотири рамена хреста асоціюються з чотирма краями світу (Труби, арк. 21), а потім там же поземна й простовисна балки, що складають хрест, виводяться з двох родоводів Ісуса, сина Божого й нащадка Єсеєвого (Труби, арк. 23). Метод алегорези виразно виявляється у «Bѣpши о крестѣ Господни», доданому до проповіді «Сниди со креста». Розіп’ятий Христос зображений як плід, що висить на дереві й нагадує зірваний Свою плід райського дерева, а також як хліб, котрий, ніби ніж, розрізають цвяхи (Труби, арк. 349 зв.).

Уникаючи вставних новел, Лазар Баранович, тим не менше, включає до своїх проповідей сюжетні оповідання, взяті не лише з Біблії та житійної літератури, але й із античної новелістики. До повчання «И образом обрѣтеся яко человѣк» включається розповідь про славетного Апеллеса й розкритикованого ним автора невдалого портрета Єлени Прекрасної (Труби, арк. 374). У проповіді на пам’ять апостола Андрія Первозваного обігрується літописний сюжет про піднесення цим апостолом хреста на київських горах, порівнюваного з хрестом на Голгофі: «яко и земля наша, пріємше крещеніє, обрящет Мессію... И нынѣ бла- гочестіє в земли кієвстей паче иных сіяєт» (Труби, арк. 82).

Проповідник послуговується літургійною церковнослов’янською мовою, однак звертається і до книжної української в доданих до основного тексту віршах, передмові. Часом і до повчальних слів включаються українізми. У повчанні «И образом обрѣтеся яко человек» автор вживає слова «образки», «пензлем», «фарбы», наводячи переклад на марґінесі (Труби, арк. 373).