Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011
Агіографічна проза
Культура живого слова
Всі публікації щодо:
Давня українська література
«Патерикон» Сильвестра Косова (1635)
Період могилянських реформ (1630-1640-ві рр.) - час інтенсивного розвитку різних сфер духовного життя, широкого звернення до вітчизняної літературної спадщини й здобутків інших європейських літератур. Цілком природно, що саме тоді вийшла друком одна з найоригінальніших редакцій Патерика - «Paterikon abo żywoty śś. Ojcyw Pieczarskich» («Патерикон або житія св. отців печерських» - Київ, 1635), написана одним із чільних сподвижників Петра Могили Сильвестром Косовим.
Відомості про дитинство та юність Сильвестра дуже скупі й неточні. Він походить із православної шляхетської родини; народився в Білорусії, в с. Жировичі на Вітебщині, вчився у Віленській братській школі, а потім - у Люблінській єзуїтській колегії та Замойській академії. Учителював, імовірно, у Вільні й, уже цілком певно, у Львівській братській школі впродовж 1630-1631 рр. В. Аскоченський вважав, що Сильвестр первісно здобув освіту в Київській братській школі, а вже потім був відряджений за кордон «для вдосконалення себе у вищих науках». Нотомість С. Голубев заперечує цю гіпотезу.
У 1631 р. Петро Могила заснував при монастирі школу, котра мала давати учням ґрунтовну середню освіту з особливим акцентом на вивченні латинської мови. У цій школі Сильвестр Косов займає посаду префекта. Він бере активну участь в об’єднанні обох київських шкіл і створенні навчального закладу вищого типу - колегії (1632), стає її першим префектом, викладає риторику.
Потреба захисту правного статусу Києво-Могилянської та підпорядкованої їй вінницької (1634-1639, потім гощанської) шкіл викликає перший друкований виступ Сильвестра - книжку «Екзеґезис, тобто звіт про київські та вінницькі школи...» (Київ, 1635). Обстоюване ним право українців і білорусів на власне релігійне і культурне життя автор прагне узгодити із законами Речі Посполитої, доводячи їхню принципову сумісність. Це відображає головний політичний принцип діячів могилянського кола: збереження й удосконалення наявної політичної структури при використанні всіх можливих засобів мирної боротьби за розширення прав українського й білоруського населення Речі Посполитої. Не випадково «Екзеґезис» відкривався посвятою Адамові Киселю (1580-1653), православному магнатові українського походження, образ якого став у літературі XVII ст. символом шляхтича- сармата, вірного слуги короля й Речі Посполитої, але водночас і свого народу та віри предків.
«Екзеґезис», як і «Патерикон», Сильвестр Косов надрукував, уже зайнявши мстиславську, могилівську й оршанську кафедру. Він першим з оточення Петра Могили після проголошення того київським митрополитом (1632) стає єпископом. Діяльність у мстиславсько-могилівській єпархії була нелегкою: після вбивства Йосафата Кунцевича (1623) й викликаних цим репресій, після переходу в унію архиепископа Мелетія Смотрицького (1627) становище православної Церкви на Білорусі послабилося; Сильвестрові довелося протистояти активній місійній праці католицької Церкви східного й західного обрядів.
Полемічна гострота й непримиренність чужі стилю мислення Сильвестра Косова. Як свідчать передмова до «Патерикона» і «Екзеґезис», його метод - переконування, ненав’язливе напучування. Особлива вага надається при цьому поширенню освіти, популяризації книги. На терені Сильвестрової єпархії, в Оршанському Кутеїнському Богоявленському монастирі, на початку 1630-х років було засновано друкарню, в діяльності якої бере участь і сам архиерей, принаймні як автор катехитично-богословської книги «Дидаскалія» (Кутеїн, 1637).
Близькість до Петра Могили, церковний і літературний авторитет сприяли приходові Сильвестра Косова в 1647 р. на київську митрополичу кафедру по смерті свого великого попередника. Близько 10 років він керував українсько-білоруською Церквою, і більша частина цього часу припадає на Хмельниччину. Реалії національно-визвольної війни суперечили політичним ідеалам Сильвестра, тому він намагався триматися осторонь повсталих мас, прагнув залагодити конфлікт між козацтвом і урядом Речі Посполитої, виступав посередником при переговорах представників українського гетьмана й польського короля. При цьому він послідовно виступав проти унії як головної, з його погляду, причини політичної кризи. Помер Сильвестр Косов 13 квітня 1657 р.
«Патериконові» належить центральне місце в літературній спадщині Сильвестра Косова. Цей твір - смілива спроба переробки авторитетного літературного тексту. Під пером Сильвестра він позбавляється середньовічної топіки, набуває нових жанрових ознак, фактично виступає первістком української барокової агіографії. Започатковані в ньому тенденції були продовжені й розвинуті в пізніших редакціях «Патерика».
Сильвестр Косов широко використав літературний досвід авторів проложних житій. Головними композиційними одиницями «Патерикону» стають житіє та житійне оповідання. Жанрове визначення «житіє» («żywot») вводиться до заголовків окремих частин «Патерикону», для яких характерне більш чи менш повне висвітлення біографії героя. Житія Сильвестра переважно є скороченим варіантом творів, включених до ранніх редакцій «Патерика». Таким, зокрема, є «Житіє св. Феодосія Печорського» (СК, с. 24-57).
Польськомовна редакція твору - цікавий наслідок взаємодії трьох відмінних типів художньої творчости: руського середньовічного, в контексті якого з’явилося житіє Феодосія Печорського, та барокового, котрий визначає саме звернення до житійного сюжету і основні риси його рецепції, і польського барокового, в категоріях якого й інтерпретується цей сюжет. У новій редакції пам’ятки зберігається автентична фабула, образ Феодосія створюється відповідно до звичних норм моделювання агіографічного типу «преподобного» (героя-ченця), стиль викладу інтеґрує в собі давньоруську й польську житійну топіку.
Загалом же провідною тенденцією тут можна вважати посилення наративних елементів. Компоненти тексту, що не пов’язані безпосередньо з викладом подій, описом основних епізодів фабули, використані відповідно до вимог «літературного етикету», з твору вилучаються. Так, замість дуже великих вступних зауважень автора з доданою до них молитвою подається тільки одна фраза, яка визначає місце Феодосія у православному пантеоні й водночас указує на безпосереднього адресата книги - українсько-білоруське населення Речі Посполитої, а також забезпечує зв’язок з попередніми частинами (житієм Антонія): «Якщо в цьому [тобто в Антонієві. - А. І.] дивний у святих своїх Спаситель наш, пречесний народе руський, певне й у святому Феодосієві Печорському» (СК, с. 24).
Зайвою стала також переважна більшість цитат з Біблії та патристичної літератури, етикетних формул, зокрема образних топосів. Тут передусім далася взнаки втрата ними первісної семантики в культурі бароко. Але чи не найголовнішою була настанова на посилення інформативного начала у творі. Вона виявляється насамперед у чіткому просторово-часовому обмеженні сюжету, у вказівках на предметно відчутні для реципієнта місце й період перебігу подій, а також в увазі до реалій давньоруського побуту.
До тексту вводяться історичні дати, конкретні географічні назви; діяльність героя тісніше, ніж у давньоруській пам’ятці, пов’язується з іменами відомих політичних діячів. З’являється спеціяльний коментар - «Annotationes onomasticae», тобто пояснення імен (СК, с. 54-57), який знайомить польського й українського читача XVII ст. із невідомими етнонімами (печеніги, половці), а також з іменами князів - наступників Ярослава Мудрого.
Саме у книзі Сильвестра Косова було вміщено перший відомий історії літературний твір під назвою «Житіє св. Антонія Печерського» (CK, с. 17-21). Його сюжет у загальних рисах тотожний сюжетові патерикової новели про заснування монастиря з Другої Касіянівської редакції, трансформація тексту здійснюється на тих самих засадах, що й у житії Феодосія Печорського. Формула, що нею виражається провідна ідея твору, подається вже на його початку: «Ще в пелюшках звикла Предвічна Мудрість свою любов розпалювати в тій людині, котру до себе на службу вабить. Це кожен побачить вочевидь, коли покладе житіє св. Антонія Печорського на шалі здорового глузду» (СК, с. 17). Мінімальна кількість висловів-топосів введена до структури тексту в ролі перехідних формул, їхні ритуальні, обрядові функції поступаються завданням зміцнення композиційної цілісності твору й посилення його наративности. Внаслідок цього етикетні корені фраз на кшталт «старався рясно бути збагаченим у тих чеснотах» (СК, с. 21) чи «мало що їв і пив, завжди псалми й палкі молитви творив» (СК, с. 19) губляться.
Інша грань цього ж процесу - увиразнення просторово-часових координатів. Впадає в око, що розповідь про Антонія в «Патериконі» вперше відкриває власне агіографічну частину, йдучи відразу за передмовою й додатком до неї. Таким чином, хронографічний принцип організації матеріалу реалізується вже на рівні архітектоніки, узалежнюючи розміщення частин від послідовности перебігу зображуваних подій.
Житіє відкривається вказівкою на початок чернечого життя Антонія, винесеною в заголовок: «У законі почав жити близько року Божого 1013» (СК, с. 17), і закінчується словами: «Антоній же святий сорок років суворо живучи в печері, до вічної слави відійшов, до якої і нас введи, Боже. Амінь» (СК, с. 21). У вступній і заключній частинах визначено й найпомітніші хронологічні віхи. При викладі житійної фабули вони доповнюються постійним співвіднесенням життя Антонія з важливими політичними подіями на Русі: смертю Володимира Святославича і вбивством Бориса та Гліба, поставленням Іларіона митрополитом, князюванням Ярослава Мудрого і його наступника Ізяслава Ярослави- ча. Нарешті, в «Annotationes onomasticae» при житії (СК, с. 21-24) даються стислі довідки про князів Володимира Святославича, Ярослава Мудрого, Бориса і Гліба, пояснення стосовно варягів.
Такі особливості житій Антонія й Феодосія Печерських доводять, що автор «Патерикону» орієнтувався на традиції не лише житійної, а й літописної літератури. Це передусім відображало загальні особливості становлення барокової системи жанрів, а також засвідчувало вироблення нового типу історизму і, зрештою, випливало з характеру використаних сюжетів, в оцінці яких помітна діалектична поєднаність відчуттів генетичного зв’язку з давньоруською культурою й відштовхування від неї.
Аж ніяк не всі агіографічні частини книги за своєю структурою відповідають жанровій моделі житій. При опрацюванні «слів» Другої Касіянівської редакції, що виділилися з послань Симона та Полікарпа, зберігається їхній первісний жанровий зміст як патерикових новел, коротких розповідей про повчальні випадки з аскетичної практики й повсякденного життя ченців. Показово, що навіть у заголовках цих частин Сильвестр Косов враховує їхню нетотожність власне житіям: «Про святого Єремію Печорського», «Про св. Матфея», «Про Іоанна й Сергія». Відмова від позасюжетних елементів веде до значного скорочення обсягу частин, які нерідко перетворюються на короткі довідки про ту чи іншу особу.
Новими в «Патериконі» були твори про ігуменів Никона, Стефана й Варлаама, про пресвітера Даміяна, Матфея, Єремію. Ці особи фігурують у ранніх редакціях Патерика лише як персонажі житія Феодосія Печорського (Никон, Стефан, Варлаам, Даміян), слова 12-го Другої Касіянівської редакції «О святых блаженых первых черноризцѣх Печеръскых» (Даміян, Єремія, Матфей), слова 9-го про перенесення мощів Феодосія Печорського (Стефан). Тепер ці другорядні персонажі стають героями окремих розділів, сюжети яких конструюються із фрагментів відповідних «слів» Другої Касіянівської редакції. При цьому виразно виявляється характерна риса «Патерикону» і, як згодом переконаємося, барокової агіографії в цілому: сюжети ґрунтуються на образах конкретних осіб, а не на оцінках їхніх дій і вчинків. Увага - наскільки це можливо в релігійній прозі, де неминуче домінують провіденційні мотиви, - зосереджується на людських постатях. Показ дій і вчинків стає не стільки засобом ілюстрації певних катехитичних тез, скільки формою осмислення духовної сутності персонажів.
Важко сказати, якою мірою позначилися на цій новій якості твору традиції зарубіжної біографічної прози, знайомство з якою українського читача XVII ст. не викликає сумніву. Безперечним можна вважати лише вияв у «Патериконі» тенденцій, спільних для різних жанрів української літератури: історико-мемуарної, ораторсько- проповідницької і полемічної прози, ліричної та ліро-епічної поезії, міраклів, містерій тощо. Один з провідних принципів переосмислення традиційного жанрового змісту різних видів літературної творчости - посилення індивідуального чинника у структурі творів чи то у формі суб’єктивно-авторського забарвлення стилю, чи то шляхом зосередження уваги на долі персонажа як особистости або ж апелювання до суто індивідуальних відчуттів людини. Саме в цьому контексті варто розглядати виділення в композиції «Патерикону» як її основної одиниці житійного оповідання про героя-святого.
Написання житій Никона, Стефана, Варлаама, Даміяна, Матфея та Єремії відображало ще й тенденцію до критичного використання давньоруських текстів як історичного джерела. Здебільшого автор обмежується зверненням до одного якогось джерела, бере з нього фактичний матеріал і робить його фабульною основою окремого житійного твору. Генетичний зв’язок із житієм Феодосія Печорського виявляється в підкресленні впливу Феодосія на Стефана й Варлаама, дружби Никона з Феодосієм. Можливостями зіставлення джерел Сильвестр Косов послуговується не завжди. Так, вдаючись у «Житії св. Стефана, ігумена Печорського» до матеріалу житія Феодосія Печорського, він не враховує повідомлення слова 9-го про те, що в перенесенні мощів Феодосія брав участь володимирський єпископ Стефан, «иже бысть в него [Феодосія. - А. І.] мѣсто игумень, паки по отшествіи из манастыря състави на Кловѣ свой манастырь й посем, благоволеніем Божіим, бысть епископ града Владимеря»165. «Патерикон» же, навпаки, стверджує, буцімто Стефан помер, живучи в монастирі на Клові й лишивши своїм наступником Климента (CK, с. 58).
Твори, близькі за своею тематикою до оповідей Патерика, але за жанровими ознаками найбільш відмінні від житій і житійних оповідань, до складу «Патерикону» не ввійшли. Серед них були як богослужбові твори із списків Арсеніївської редакції, так і «Похвала Феодосієві Печорському», що здавна вміщувалась у Патерику, і власне епістолярні розділи послань Симона й Полікарпа. Не включено до складу «Патерикону» й «Въпрос благовѣрнаго князя Изяслава о латынѣх», котрий зустрічався у списках Другої Касіянівської редакції. Збережене ж оповідання «Про побудову церкви Пресвятої Діви Печерської» посіло у структурі збірки місце, яке відповідало іншим додаткам історіографічного характеру - «Додаткові про п’ятиразове хрещення Русі», «Поясненню власних імен», «Хронології православних руських митрополитів», тобто після тематично пов’язаних з ним текстів - житій Антонія, Феодосія, Стефана.
Пошук місця в архитектоніці твору для іншого традиційного патерикового сюжету - про смерть ігумена Полікарпа і про поставлення ігуменом священика Василія - привів до дещо несподіваних, хоча цілком закономірних, наслідків. Прагнучи зміцнити композиційну єдність і однотипність збірки, Сильвестр Косов уперше ототожнює Полікарпа-ігумена з Полікарпом-автором послання до Акиндина (СК, с. 162), внаслідок чого порушується відповідність історичному фактові, але встановлюється тривкий логічний зв’язок «Подій після смерти Полікарпа, архимандрита Печорського» із загальним патериковим контекстом: адже і це повідомлення починає функціонувати як житійне оповідання, найбільш пізнє за предметом висвітлення і тому вміщене наприкінці книги.
Отже, Сильвестр Косов зближує жанрові ознаки окремих складових частин Патерика, водночас відмовляючись від усталених форм об’єднання цих частин у цілісний твір. При цьому він широко використовує досвід руських Прологів, передусім літературні форми проложного житія. Патерикова новела розвивається в більш-менш автономний твір - житіє чи житійне оповідання, - типологічно близький до проложного житія.
165 Абрамович Дмитро. Києво-Печерський патерик: Вступ. Текст. Примітки. - К., 1931. - С. 81.
І все ж «Патерикон» не можна розглядати як добірку окремих агіографічних творів, побудовану за хронологічним принципом. Помітну роль у його архитектоніці відіграють інші розділи: вступні, пояснювально-коментувальні й додаткові. Першу групу складають геральдичні вірші самого Сильвестра Косова й Афанасія Кальнофойського (СК, с. 2 ненум.-4 ненум.), посвята Адамові Киселю (СК, с. 5 ненум.- 15 ненум.), а також передмова «До православного читача» (СК, с. 1-11) з «Додатком про п’ятиразове хрещення Руси» (СК, с. 11-16). До другої групи відносяться «Annotationes onomasticae», розділ «Про побудову церкви Пресвятої Діви Печерської» (СК, с. 58-68) та «Соrоllаrіum» (СК, с. 75-76). Додатковими розділами виступають відсутні в попередніх редакціях частини, вміщені наприкінці книжки: «Про голови святих печерських, з котрих плине свята олива» (СК, с. 164-166), «Хронологія православних руських митрополитів» (СК, с. 167-181), «Реєстр найважливіших речей, які знаходяться в житіях цих святих отців печерських київських» (СК, с. 1 ненум.-31 ненум. ост. паґінації) й «Історики, з котрих як житія святих отців печерських, так і хронологія митрополитів до сучасного... є наведена» (СК, с. 32 ненум. ост. паґінації).
Поява цих розділів, безперечно, обумовлена ходом засвоєння Патерика бароковою книжною культурою. Тут позначилися й загальні принципи побудови книги (в XVII ст. вона майже обов’язково включала вступні вірші, посвяту, передмову й довідкові частини: предметний покажчик, покажчики змісту, бібліографічний список), що надавало їй композиційної завершености й допомагало користуватися нею, виділяючи те, що авторові здавалося основним. Відбито в них також прагнення до історичної достовірности (нехай навіть ілюзорної), а водночас і становлення нового типу історизму, важливим елементом якого було виявлення безперервности традицій і проголошення ідеї спадкоємности як важливої підойми української культури, запоруки її стійкости й самобутности. У зв’язку з цим дається взнаки вплив історичної прози, а почасти й геральдичної поезії (не лише у віршах, а й у посвяті).
І все ж найхарактерніша риса «Патерикону», здавна фіксована дослідниками, - його полемічна спрямованість. Твір виходить у світ під час гострої міжконфесійної боротьби, котра в 1630-х роках набуває нових форм. Особливо помітний вплив на Сильвестра Косова справляє «Палінодія» Захарії Копистенського - ґрунтовний історико-теологічний трактат, де знаходимо і концепцію кількаразового хрещення Руси, і хронологічний список митрополитів. У свою чергу Захарія Копистенський звертається до досвіду Лева Кревзи, відповіддю на трактат якого «Оборона церковної єдности» (Вільно, 1617) стала «Палінодія». «Патерикон» підхоплює традицію полемічної прози, використовує її сюжети й стильові прийоми, деякі вироблені нею літературні форми. Передмова до читачів, додаток до неї, як і короткі характеристики митрополитів з «Хронології...», значною мірою завдячують своїм виникненням полемічній прозі. Внаслідок антикатолицької спрямованости вступних і заключних розділів, взаємодії із загальнокультурним контекстом тієї доби «Патерикон» сприймається як полемічний твір, що позначається на характері рецепції книги читачем і на її функціях у супільному побуті.
Комплекс житійних оповідань і житій та інших розділів «Патерикону» наближається до типу агіографічної збірки зі своєю внутрішньою логікою, специфічними суспільними завданнями. Жанровий зміст книги визначається взаємодією багатьох складників, причому провідну роль продовжує відігравати середньовічна за своїм типом патерикова традиція. Вона значно трансформується в ході взаємодії з іншими агіографічними жанрами, передусім із чернечими житіями й Прологами. Водночас важлива жанротворча функція належить традиціям полемічної літератури й історіографії.
Таким чином, твір Сильвестра Косова постає як результат взаємодії середньовічної основи тексту й барокової поетики, котра асимілює давній твір, виявляючись на різних рівнях. Адже «Патерикон», репрезентуючи новий тип художнього мислення, є зразком ориґінальної видозміни патерика, котрий тепер співвідноситься передусім з певним різновидом агіографічної збірки, близьким до Прологів.
Внаслідок цього виробляються нові принципи побудови Патерика, які передбачають існування в його складі поряд з агіографічними інших розділів, покликаних об’єднувати, коментувати, доповнювати агіографічні. Зростає увага до організації матеріалу, послідовности його викладу; йде пошук нових форм, котрі б не суперечили патериковій традиції й водночас враховували б переосмислення самого жанру. Архаїчні, власне середньовічні форми об’єднання частин відкидаються.
«Києво-Печерський патерик» редакції Иосифа Тризни
Після смерти Петра Могили незалежність Києво-Печерської лаври від митрополичої кафедри Києва відновлюється. Архимандритом лаври 25 січня 1647 р. обирається Йосиф Тризна - послідовник і однодумець свого попередника, із жовтня 1646 р. - ігумен Віденського Свято-Духівського монастиря. Керуючи лаврою протягом 1647-1655 (чи 1656) рр., тобто під час Хмельниччини, коли київським митрополитом був Сильвестр Косов, Йосиф Тризна виявив себе прихильником ідеї політичного компромісу між королівським урядом і козацьким військом, збереження цілісности Речі Посполитої за умови розширення прав українського народу й православної Церкви. Він дає притулок у монастирі шляхтичам «руської віри», бере участь у таємній зустрічі взимку 1649 р. з урядовою комісією на чолі з Адамом Киселем, вимагає від козаків залишити місто в липні 1651 р. під час наступу польського війська - одне слово, дає чимало свідчень більш ніж поміркованих позицій.
Природно, що ім’я Йосифа Тризни фігурує в публікаціях лаврської друкарні періоду його настоятельства. Зокрема, в «Постовій Тріоді» (1648) вміщено герб Йосифа Тризни, геральдичний вірш на його мотиви та посвяту від капітули монастиря, а в «Служебнику» (1653) надруковано передмову самого архимандрита. Але історико-літературне, історико-культурне значення особи Йосифа Тризни пов’язується головним чином не з цими книжками, а з новою редакцією Києво- Печерського патерика, укладеною в лаврі за його часів, напевне, під його керівництвом. Ця найбільша за обсягом і чи не найориґінальніша за жанровим змістом версія Києво-Печерського патерика віддавна відома як редакція Йосифа Тризни. Вже невдовзі після упорядкування цей список потрапив до Троїце-Сергієвої лаври, а після реквізування її архіву й бібліотеки - до Державної бібліотеки ім. Леніна (нині - Російська державна бібліотека). Вперше звернув на нього увагу Вукол Ундольський. Пізніше докладний опис книги було вміщено у тритомному огляді рукописів Тройце-Сергієвої лаври. На сьогодні єдиний список цієї редакції зберігається в Російській державній бібліотеці в Москві (фонд 304, № 714).
Композиція «Патерикону Києво-Печерского» Йосифа Тризни підкреслено рельєфна. У книзі виділяються три частини. Друга з них - власне патерикова - відмежована від попередньої чистим аркушем (ЙТ, арк. 90а), на якому, певно, мала бути написана назва цієї частини. Це припущення підтверджують і перші слова на наступному аркуші: «Составлен Нестером, мнихом тогожде монастиря Печерского» (ЙТ, арк. 91). Очевидно, ними закінчувалася назва. Чистий аркуш залишено також перед першою частиною після покажчика змісту (ЙТ, арк. 7а).
У першій частині описуються події з історії Руси, що передували заснуванню Києво-Печерського монастиря. Тут зберігаються традиційний стиль літописної оповіді, принципи висвітлення подій минулого, що склались у вітчизняній історіографії, використовуються класичні літописні сюжети, відомі вже з «Повісті временних літ». Починається твір з переказів про поділ світу між синами Ноя, розселення народів і походження слов’янських племен. Далі наводяться сюжети «київського циклу»: про заснування Києва, про подорож апостола
Андрія і благословення ним київських гір, про Кия. Після опису різних слов’янських племен виклад, починаючи з відомої норманської леґенди, набуває форми розповідей про князів Рюрика, Олега, Ігоря й Ольгу, Святослава, Ярополка, Володимира, Святополка й Ярослава Мудрого. Не маючи метою зіставної характеристики книги й Руського літопису (ці проблеми розробляв сучасний російський історик Володимир Кучкін), відзначимо послідовніше зосередження уваги на діяльності київської династії князів, а також деяке посилення історико- церковного аспекту викладу.
Змістовим ядром першої частини стає оповідання про діяльність Володимира Святославича і Ярослава Мудрого як його гідного спадкоємця. Хоч у розділах використано агіографічі сюжети про Ольгу й Володимира, Бориса й Гліба, вбитих за віру варягів Феодора й Іоана, вони не втрачають жанрово-стильової співвіднесености з літописними статтями. Це передусім історичі довідки, необхідні для того, щоб читач краще уявив собі шлях поширення на Русі нової віри. Властиві агіографії абстраґованість від реальних деталей і обставин, прагнення створити типізований психологічний портрет героя, подати конкретну ситуацію як частковий вияв загальних тенденцій світової історії на трактування цих сюжетів майже не впливають.
Перша інформація стосовно Печорського монастиря датована 6520 (1012) роком. Вона сповіщає, що Антоній повернувся на Русь і оселився в печері над Дніпром. Текст уміщено між повідомленнями про смерть дружини Володимира Святославича Анни й про відмову Ярослава Володимировича, тоді князя новгородського, сплачувати данину Києву. За своїм стилем цей розділ різко контрастує з контекстом першої частини. Після дещо сухого епічного літописного опису подій читачеві пропонується низка яскравих художніх образів, типово барокових за своїм характером. Оповідь побудовано на антитезі: притулок розбійників-варягів стає житлом Святого Духа. Як засіб звеличення ідеалів чернецтва, поетизації аскетичного життя використано виразні метафори. Наприклад, роль Антонія Печорського у прилученні Руси до афонської монашої традиції підкреслюється введенням метафориного епітета «светилник Рустей земли» (ЙТ, арк. 74) й порівняння героя із символічним образом голуба, який приніс Ноєві оливний листок (ЙТ, арк. 74. Пор.: Бут. 8:11).
Центральне місце в редакції Йосифа Тризни належить другій, власне патериковій частині. За її основу взято текст Другої Касіянівської редакції, який трансформується згідно із загальними тенденціями книги. І чи не провідна з цих тенденцій - прагнення розкласти цілісні твори, сукупність яких складала Патерик (житіє Феодосія Печорського, послання Симона й Полікарпа), на їхні компоненти, що тяжіють до жанрових типів четь-мінейних і літописних статей. При цьому використовуються всі частини Другої Касіянівської редакції, здатні адаптуватися загальним контекстом книги й відповідно змінити свій жанровий характер.
Внутрішньотекстові зв’язки між розділами Патерика в редакції Йосифа Тризни передають свої функції (наразі лише частково) над- текстовим зв’язкам. Так, розділи послань Симона й Полікарпа інтегрувалися в одне художнє ціле завдяки введенню до їхнього тексту епістолярних відступів, вступів і закінчень, що вказували на ілюстративну функцію цих розділів як прикладів святости й побожности подвижницького життя печерських ченців. У редакції ж Йосифа Тризни згадані позасюжетні елементи виводяться з тексту послань, їхні добірки складають вміщені наприкінці другої частини «Послание смиреннаго єпископа Симона, владимерскаго и суждальскаго, к Поликарпу, черноризцу Печерскому...» (ЙТ, арк. 266-273 зв.) і «Посланіє ко архімандриту Печеръскому господину Акиндину Поликарпа, черноризца тогожде святаго монастыря Печерскаго...» (ЙТ, арк. 277 зв.-279 зв.). Формальна співпідпорядкованість агіографічних розділів послань їхнім безпосереднім дидактичним настановам втрачається, одночасно посилюється роль змістових, логічних зв’язків.
Прагнення якомога точніше відтворити автентичний текст пам’ятки обумовлює уникання необов’язкових змін. Звідси й збереження послідовности розділів, особливо помітне в добірці генетично пов’язаних із Симоновим посланням оповідань (ЙТ, арк. 254-274 зв.). У Другій Касіянівській редакції по черзі викладаються сюжети про Онисифора, Євстратія, Никона, Кукшу й Пимена, Афанасія, Миколу Святошу, Еразма, Арефу, Тита і Євагрія, а в редакції Йосифа Тризни - Євстратія, Никона, Кукшу й Пимена, Афанасія, Миколу Святошу, Еразма, Арефу, після чого йде довідка про автора, його послання із «Сказанієм о блаженнѣм Онисифорѣ презвитерѣ» та оповідання «О двою брату, о Титѣ пoпѣ й Євагриі діяконѣ...». Як видно, єдина суттєва зміна - перенесення власне епістолярного розділу, а разом з ним і розповіді про Онисифора. Помітнішої перебудови зазнає послання Полікарпа, де на початку вміщуються оповідання про Мойсея Угрина, затворників Іоана, Ісаакія, Микиту, Лаврентія, а вже слідом за ними - про Алимпія, Агапіта, Григорія, Прохора, Марка, Феодора й Василія, Пимена, Спиридона й Никодима (у другій Касіянівській редакції йдуть по черзі новели про Микиту, Лаврентія, Агапіта, Григорія, Іоана, Мойсея Угрина, Прохора, Марка, Феодора й Василія, Спиридона, Алимпія, Пимена, Ісаакія).
Позначилось на тексті становлення нової концепції авторства, що взаємодіє з хронографічним принципом побудови. Групи творів, приписуваних Несторові, Полікарпові, Симонові, розташовуються разом, послідовність же цих трьох груп відповідає уявленням про історію створення Патерика: в сиву давнину Нестор змальовує життя засновників монастиря Антонія та Феодосія, пише про найдавніших подвижників: Стефана, Даміяна, Єремію, Матфея, Никона, Варлаама, Єфрема, Ісайю. Потім з’являється послання Полікарпа з доданими до нього житіями; а вже тоді Симон компонує своє послання до Полікарпа. Розташування розділів відбиває історичну послідовність зображуваних у них подій, доповнюваних історіографічними елементами: літописними замітками про події 1031-1072 рр., про перших ростовських єпископів, про половецький набіг 1093 р. За принципом історичної співвіднесености після творів «феодосіївського циклу» й літописних заміток вміщено оповідання про перенесення мощів Бориса та Гліба (ЙТ, арк. 168-170).
Тут виразно виявляється дифузія літописного й агіографічного жанрів. Навіть власне патерикова частина книги еволюціонує в бік монастирської хроніки. А ось вплив полемічної прози послаблюється: не помітно, як і в редакції Сильвестра Косова, акцентування антикатолицької теми, більше того, виводиться з тексту полемічне послання Феодосія до Ізяслава.
Виділення окремих агіографічних розділів викликало, як і в редакції 1635 р., зміни у структурі сюжету кожного з них. Сюжети тяжіють до багатоепізодности (чого немає в патерикових новелах), до зосередження дії навколо центрального персонажа і, відповідно, до повнішого висвітлення його біографії, до композиційної завершености. Введення додаткового матеріалу пов’язане із залученням нових джерел. Ними найчастіше виступають літописи, головним чином невідома редакція Руського літопису, звідки взято більшість історичних свідчень - відомості про родовід Миколи Святоші, деякі дати тощо. Цілком імовірне використання російських джерел при створенні оповідань про тих персонажів Патерика, котрі стали єпископами Новгорода (Нифонт, Микита), а також про автора послання Полікарпові Симона, єпископа володимирського й суздальського. На XIV - XVII ст. припадає розвиток їхніх культів у Росії, отож російські літописи - новгородські, суздальський - містять інформацію про них. На літописні джерела першої відомої агіографічної довідки про Симона вказує і хронографічність стилю цього твору.
У деяких випадках основою для нових і доповнень уже відомих сюжетів послужили розділи Другої Касіянівської редакції Патерика. Так постала група оповідань про перших печерських подвижників, уміщена між оповіданнями про освячення Печерської церкви й розділами, виділеними з послання Полікарпа. Крім оповідання «О Іоаннѣ и Сергій чудо изрядно» та житія єпископа ростовського Ісайї, тут, як і в «Патериконі» Сильвестра Косова, виділено в окремі розділи сюжети про персонажів житія Феодосія Печорського Никона, Стефана, Варлаама, Єфрема, а також про Даміяна, Матфея, Єремію, імена яких зустрічаються в слові 12-му Другої Касіянівської редакції про перших печерських чорноризців. Форми втілення сюжетів дещо відрізняються від обраних Сильвестром Косовим: дослівно наводяться уривки з ранньої редакції, розташовані у хронологічній послідовності й доповнені авторськими інтерполяціями.
Доповнення частково взяті з літописних джерел; вони дають можливість співвіднести окремі епізоди біографій персонажів з певними історичними періодами чи конкретними датами. Так, подано дати смерти Стефана (ЙТ, арк. 183 зв.), Никона (ЙТ, арк. 189), освячення Переяславської церкви (ЙТ, арк. 196). Інші інтерполяції мають протилежний характер і покликані забезпечити сюжетно-композиційну цілісність житій. Вони висвітлюють не розглянуті зовсім чи лише згадані у джерелах факти біографії героїв, наприклад перебування Никона у Тмуторокані (ЙТ, арк. 187 зв.-188) або ж його життя в Печорському монастирі перед прийняттям настоятельства (ЙТ, арк. 189).
Одна з найхарактерніших рис редакції Йосифа Тризни - поява в агіографічних розділах книги однотипного обрамлення, що мало надати завершености композиції й самостійности розділам. Брак необхідного матеріалу компенсується традиційними житійними топосами, котрі вказують на межі земного життя героїв.
Закінчення (конклюзія) стає найстійкішим структурним елементом кожного розділу, втілюючи провідну думку Патерика: подолання героями минущости земного існування й перехід їх у вічність - неминуча нагорода за аскетичні подвиги. Форма закінчення відносно стала, хоча його компоненти й можуть варіюватися. Практично обов’язковим є повідомлення про смерть героя. Лише зрідка воно лунає суворо інформативно («преставися во старости глубоцѣ» - ЙТ, арк. 187 зв.), переважає метафоричний опис смерті як початку сну («успе» - ЙТ, арк. 196, 277), відпочинку («почи», «во вѣчный покой отиде» - ЙТ, арк. 186, 265 зв.). Надто ж показові описи того, як герой переноситься від земного життя у вічність: «...И преселися от земных к вѣчным обителем» (ЙТ, арк. 189). Інший компонент закінчення - короткий опис поховання. Наприклад: «И тако с великою честию и с пѣнієм погребоша честное тѣло угодника Христова в пещерѣ, идеже всю братию погребают» (ЙТ, арк. 165). Місце поховання могло визначатися як печера преподобного Феодосія або споруджена героєм церква, - але в будь-якому випадку підкреслювалося, що це Києво-Печерський монастир.
Тут же зустрічаємо і вказівку на посмертну долю персонажа, в якій виділяються: стояння перед Богом (Божим престолом) і споглядання триіпостасного Божества, єднання з Антонієм і Феодосієм, з ангельськими хорами, насолодження невимовною небесною красою й моління про долю людей.
Ще більш стереотипні кінцеві фрази багатьох розділів. Починаються вони славленням Бога: розгорнутим («Єму же слава, честь и поклонениє» - ЙТ, арк. 183 зв.) чи стислим («Єму же слава» - ЙТ, арк. 185 зв.). Подекуди ж воно зовсім відсутнє (ЙТ, арк. 185, 196). Потім називаються три особи Бога й наводиться традиційне кліше - визначення непорушности й довічности дії Його волі: «Нынѣ и присно и во вѣки вѣком. Аминь» (ЙТ, арк. 183 зв., 186 зв., 189 зв. та ін.).
В окремих випадках при укладенні нових житійних розділів барокове прагнення посилити дидактичну спрямованість твору приводить до появи вступів (ексордіумів). Найхарактерніші вступи у «Житии преподобнаго отца нашего Стефана демественика» (ЙТ, арк. 181) та «Житии преподобнаго Никона, игумена монастиря Печерского» (ЙТ, арк. 187). В першому житії він прямолінійно-повчальний, просто постулює етичні норми, втілені героєм у житті. Вступні фрази другого житія надають творові алегоричного характеру, увиразнюють його провіденційний підтекст. Значення місії Антонія та Никона пояснюється євангельською притчею про добрих робітників (Мт. 9:37-38) і сюжетами зі старозавітньої книги Вихід, героям якої Мойсееві й Ааронові уподібнюються Антоній і Никон. Таке тлумачення сенсу житія підкреслює значимість зображених подій, трактуючи їх як відгук біблійних пророцтв.
Третя частина редакції Йосифа Тризни помітно відрізняється від попередніх. Послідовність викладу й тут визначається передусім літописним принципом. Більшість сюжетів пов’язано з діяльністю давньоруських князів: Володимира Мономаха, Ігоря Ольговича, Андрія Боголюбського, Рюрика Ростиславовича, Ярослава, Михайла та Святослава Всеволодовичів. Відомості про представників династії Рюриковичів узагальнюються й систематизуються в розділі «Родословіє пресвѣтлых великих князей Русских» (ЙТ, арк. 351-361). До книжки включено описи битви на Калці й захоплення Руської землі ординцями. Завершується частина повідомленням «О убієніи Батыєвѣ» (ЙТ, арк. 389). Хронографічна послідовність, літописні джерела матеріалу визначають провідну роль жанрових принципів історичної прози. Однак це лише один зі складників жанрового змісту частини, що його можна схарактеризувати як прагнення до синтезу традицій літописання й агіографії. Хоч цим порушується хронологія викладу й повторюються мотиви першого розділу, в заключну частину винесено «Повѣсть о блаженѣм й великом князе Владимирѣ Святославичи...» (ЙТ, арк. 303-325), «О убієнии святых і славных великомученик Романа и Давида слово похвалноє» (ЙТ, арк. 326-334), «Сказаниє о чудесѣх і о пресесениі мощей святую страстотерьпцу Христову Романа і Давида...» (ЙТ, арк. 334 зв.-346), а також агіографічні твори про пізніших і, очевидно, ближчих духові епохи козацьких воєн мучеників князя Михайла Чернігівського та боярина Федора (ЙТ, арк. 347-352 зв.) і ново- мучеників литовських Іоанна, Антонія та Євстафія (ЙТ, арк. 353-355 зв.). Ці твори вміщено перед «Родослов’ям руських князів» і розповіддю про підкорення Руси монголо-татарами - вони начебто мають доповнювати й підсумовувати попередній виклад, підкреслюючи духовне багатство Київської Руси, поставлене над багатством політичного досвіду предків.
Крім того, третя частина містить розділи, які за своєю тематикою й за походженням мали б належати до власне Патерика, завдяки чому підпорядкування історіографічно-житійної частини загальній патериковій тенденції стає ще виразнішим. Сюди віднесено заключне повідомлення кількох списків Другої Касіянівської редакції про чудо в Печорському монастирі 1463 року (ЙТ, арк. 298). Поряд з ним знаходимо й новий твір: «О блаженним Поликарпѣ, архимандритѣ святыя великия царския лавры Печеръския Києвския і о преставлениі єго» (ЙТ, арк. 293-297 зв.). Оповідання про смерть Полікарпа й обрання ігуменом Василія зустрічалося і в ранніх редакціях, і в «Патериконі» Сильвестра Косова. Та лише в редакції Йосифа Тризни здійснено спробу створити окреме житіє, героєм якого був би Полікарп. Автор оповідання, як і Сильвестр Косов, ототожнює свого героя з архимандритом Печорського монастиря Полікарпом (1165-1182), котрий змінив Акиндина (1156-1164). На цій підставі до оповідання включено уривки з Руського літопису, що стосується архимандрита Полікарпа, за 6672, 6668, 6676-6679, 6690 роки. Житіє набуває компілятивного характеру. Деякі уривки безпосередньо пов’язані з головною темою твору, як-от розповідь про хворобу й смерть великого князя Ростислава Мстиславовича, де докладно висвітлено зв’язок князя з Полікарпом. В інших же епізодах (про початок князювання Мстислава Ізяславовича, про загарбання Києва суздальським військом під проводом князя Андрія Боголюбського) єдиною причиною використання літописних уривків було те, що в них події так чи інакше стосувалися Печорського монастиря.
Отже, редакція Йосифа Тризни становить важливий етап у розвитку Патерика, для якого характерна взаємодія двох головних процесів:
- дальшої еволюції патерикового жанру й переосмислення його в дусі барокової естетики як збірки житій, однотипної з «Четьями Мінеями»;
- дифузії житійної і літописної прози, формування нового оригінального різновиду белетристики патріотичного й церковно-учительного змісту з хронографічною формою викладу.
Синтетичний характер жанрових властивостей редакції Патерика Йосифа Тризни, відсутність у ньому органічної єдности між середньовічною та бароковою стильовими тенденціями, компілятивність твору перешкоджали входженню його в лектуру українців XVII ст. Можна припустити, що ця редакція була одним з пошукових варіянтів у підготовці тексту до друку. Але тогочасній моделі друкованої книжки вона не відповідала.
«Патерик, або Отечник Печерський» (1661)
Ориґінальна назва - «Патерік или Отечник Печерскій, содержат; житія святих преподобних и богоносных отец наших, просіявших в пещерах, на три части раздѣлен. Составлен треми печерскими святыми: Нестором, лѣтописцем россійским, Сімоном, єпископом владимерским й суждальским, и Поликарпом, архімандритом печерским». Перше видання Патерика, що з’явилося в Києво-Печерській лаврській друкарні в 1661 р. слов’яноруською мовою, становило зовсім новий тип агіографічної книжки, а водночас - оригінальний жанровий різновид патерика. Тривала й стійка популярність цього видання, його вплив на літературний процес і на масові художні смаки, мистецтво книги й народну культуру свідчать про успіх у досягненні органічної взаємодії з літературним контекстом.
На жаль, тодішня концепція авторства не передбачала збереження імен тих, хто опрацьовував тексти, готував нові версії традиційних сюжетів і укладав для книги нові частини. Більш-менш певно можна стверджувати про керівну роль у цих заходах Інокентія Ґізеля: надто серйозним заходом для Київської Церкви мало бути видання книги, щоб здійснити його без найдіяльнішої участи настоятеля монастиря, якому підпорядковувалася друкарня. Крім того, книжка повністю відповідає нашим уявленням про ідейні переконання й літературно- естетичні позиції цього церковного діяча.
Важливе значення в підготовці «Патерика Печерського» (1661) мав розвиток зарубіжної агіографії. Сприяв цьому незгасаючий інтерес до літературного досвіду греко-візантійської житійної прози. Адже в XVI-XVII ст. ґрунтовне знання грецької мови багатьма українськими книжниками дозволяє розширити коло використовуваних пам’яток, оновити наявні переклади. Зберігалися зв’язки з константинопольським патріархом, якому українсько-білоруська Церква підлягала до 1685 р. Підтримувалися й постійні контакти з Афоном - важливим джерелом поширення аскетичної літератури, в тому числі житій святих, патериків. Є відомості, що митрополит Петро Могила клопотався про підготовку зведення агіографічної літератури України і з цією метою просив надіслати з Афону книги житій святих. Критський ієромонах Мелетій Сериг, посланий в Україну в 1643 р. як екзарх Вселенського Патріарха, склав загальну службу «преподобным й богоносным отцам, иже в пещерах кієвских подвизавшимся, и всѣм, иже в Россіи просіявшим» та молебний канон печерським чудотворцям.
З кін. XV - поч. XVI ст. інтенсивно розвивається московська агіографія, репрезентована іменами Єпіфанія Премудрого, Пахомія Логофета, Досифея Топоркова, митрополита Макарія та його оточення. Макаріївські Четьї Мінеї, завершені в 1552 р., були відомі також в Україні. Інокентій Ґізель, плануючи створення корпусу житій святих, у 1680 р. одержав від московського патріарха Йоакима скорописний текст зведення. На прохання гетьмана інший список, так званий Милютинський, з Успенського собору було надіслано свт. Димитрієві Тупталу, і той використав його, працюючи над «Книгами житій святих».
У Московському царстві з’являються ориґінальні житія тих персонажів Патерика, які стали єпископами Новгородської землі та Залісся, - Нифонта, Микити, Симона. Так, житіє Нифонта новгородського, написане в 1558 р. псковським священиком Василієм, було видане за списком XVII ст. У списках XVI-XVII ст. знані служби Нифонтові. Цей матеріал і до 1654 р. був частково відомий на Україні, а після входження Гетьманщини під владу московського царя та приєднання Київської митрополії до Московського патріархату дедалі інтенсивніше використовується українськими апографами.
В Україні знаходить відгук загальне пожвавлення розвитку житійної літератури, що спостерігається в бароковій культурі Європи й пов’язується, зокрема, з піднесенням патристичних і агіологічних студій у потридентській католицькій теології. Саме в цей час починається багатотомне видання «Діянь святих» (Т. 1. - Антверпен, 1643), здійснюване науковим товариством Жана Болланда (1596-1665). Зростає популярність знаменитого зведення домініканця Якова Ворагинського (помер 1298 р.) «Золота леґенда», виданого 90 разів тільки впродовж першого півстоліття книгодрукування. Зберігає авторитет книга Лоренца Сурія. Найбільше ж значення мало для української агіографії видання «Житій святих» Петра Скарги (1579), поширюване як у численних польськомовних передруках, так і в перекладах українською мовою.
Свого роду підсумком пошуку оптимальної взаємодії традиційно-етнічного й нового, барокового чинників у царині житійної прози став саме «Патерик Печерський» (1661). Книга складається з трьох основних частин, кожну з яких становлять твори одного з авторів Патерика - Нестора, Полікарпа й Симона. Цей композиційній принцип відзначено вже в заголовку. До першої частини (Патерик 1661, арк. 1-153) входять твори, автором яких вважався Нестор: житіє Антонія, житіє Феодосія й розповіді про перенесення його мощів, вписання його імени до синодика, виготовлення йому раки, житія ігуменів Стефана, Никона, Варлаама, а також ченців Єфрема, Ісайї, Даміяна, Єремії, Матфея, Ісаакія. Крім того, до творів «феодосіївського циклу» додано сказання про Успенську Печерську церкву, хоча його автором вважався Симон. Після житій Антонія та Феодосія подано «похвали» кожному з них. Закінчується частина «Свідченням преподобного Нестора про перших печерських чорноризців».
Друга частина Патерика (Патерик 1661, арк. 154-232) об’єднує житія, генетично пов’язані з Полікарповим посланням до Акиндина: затворників Микити й Лаврентія, Алимпія, Агапіта, Григорія, Мойсея Угрина, Іоанна, Прохора, Марка Печерника, Феодора й Василія, Пимена Многоболізного, Спиридона й Никодима. Наприкінці вміщено «Посланіє преподобного отца нашего Поликарпа к блаженному Акіндину, архімандриту Печерскому» (Патерик 1661, арк. 231 зв.-232 зв.) - добірку власне епістолярних уступів з послання.
Нарешті в останній, третій частині подано житія із Симонового послання: Євстратія, Никона Сухого, Кукші й Пимена, Афанасія, Миколи Святоші, Еразма, Арефи, Тита, а також Нифонта, єпископа новгородського. Розповідь про Онисифора, як зазначається у спеціяльній примітці (Патерик 1661, арк. 233), віднесено до житія Антонія. Завершує третю частину «Посланіє преподобнаго отца нашего Сімона, єпископа владимерскаго й суждалскаго, к блаженному Поликарпу, не у сущу архімандриту» (Патерик 1661, арк. 267-272 зв.).
Крім цих основних частин, книга містить характерні для стародруків XVII ст. вступні розділи: посвяту Ісусові Христу й Богородиці (Патерик 1661, арк. 2 ненум.- 9 ненум. зв.), «Предословіє к читателю православному, содержащеє отвѣты противу хуленіям на святых печерских» (Патерик 1661, арк. 10 ненум. зв.), а також «Оглавленіє или счисленіє всѣх главизн, обрѣтающихся поряду в книзѣ сей» (Патерик 1661, арк. 18 ненум.-20 ненум. зв.). Після викладу патерикових сюжетів іде «Пристяжаніе» (Патерик 1661, арк. 273-286) із вміщеними в ньому житіями авторів - Нестора, Симона й Полікарпа. Завершується книга переказами про чудо, що сталося в печері 1463 року, і про мироточиві голови (вперше подане в «Патериконі» Сильвестра Косова) та предметним покажчиком - «Собраніє вещей изрядных, обрѣтающихся въ всѣх главизнах книги сея».
Таким чином, і в «Патерику Печерському» провідною тенденцією стає виділення агіографічного розділу, типологічно близького до четь-мінейного житія, що підкреслюється заголовками, які включають термінологічне визначення твору («житіє») і вказують на зв’язок із церковним календарем, називаючи день пам’яти святого (для «феодосіївського циклу» - день перенесення мощів). Групування житій і їхня послідовність спираються на авторську належність і волю, хронологічну послідовність перебігу змальованих подій і написання твору. Співвіднесення житій із церковним календарем не веде до композиційних переміщень, що свідчить про відмову від однотипної з четь-мінейним житієм побудови «Патерика Печерського». Редактори враховують логічний зв’язок між сюжетами, внаслідок чого Симонові розповіді про спорудження Печерської церкви та про Онисифора переносяться до першої («Несторової») частини із зазначенням цього в заголовку й примітці. Зустрічаються посилання на попередні сюжети, що сприяє зміцненню композиційної єдности збірки. Наприклад, при розповіді про затворника Микиту зазначається: «Якоже преподобный Ісакій затворник» (Патерик 1661, арк. 155).
Канонічний за своєю природою жанр патерика обмежував можливості оновлення поетики. Середньовічна топіка зберігала свою конструктивну роль при моделюванні сюжетних ситуацій - доводилося зважати на складну систему кліше; сталим лишався сам тип персонажа. Та незважаючи на це, використовуються можливості варіювання компонентів, внесення непринципових змін, добору й включення нових деталей, нових структурних одиниць, вилучення невластивих бароковому стилеві елементів, унаслідок чого житія стають оригінальними, художньо цілісними й сюжетно завершеними творами.
Насамперед послідовно втілюється принцип зосередження дії навколо центрального героя. Попри належність до єдиного типу святого-монаха, конкретна категорія його варіюється, вказуючись у заголовку й виступаючи чинником творення образу: ігумен (Феодосій, Стефан, Никон, Варлаам), затворник (Микита, Лаврентій, Афанасій), іконописець (Алимпій) тощо. Категорія центрального героя інтеґрує в собі самобутні риси, які виділяють його серед інших персонажів, що було важливим етапом на шляху індивідуалізації образів, переходу від персонажа-типу до персонажа-особистости.
Суттєвим елементом трансформації жанрового змісту агіографічних розділів Патерика була перебудова просторово-часової структури сюжету. Фабула твору приводиться у відповідність до біографії героя, межі розповіді про нього розсуваються. Крім життя в монастирі, висвітлюються (бодай у найзагальніших рисах) дитинство і юність, а для декого (Микита-затворник, Стефан-ігумен, Єфрем) - життя після виходу з монастиря; з’являються відсутні в патериковій новелі чіткі рамки сюжету: народження і смерть героя.
Перебіг подій у творі визначається об’єктивно-історичною послідовністю, співвідносячись з історичним часом за допомогою датування подій і з діяльністю відомих історичних осіб. При цьому історична реальність взаємодіє з трансцендентною: героям являються померлі Антоній і Феодосій, їхні реліквії лишаються нетлінними й зберігаються до часу оповіді, відображаючи безсмертя душ героїв. Така взаємодія веде до виділення розповідей про чудеса, про реліквії персонажа, а також до насичення тексту вставними фразами, перехідними реченнями, які допомагають заповнити зумовлені браком матеріалу прогалини в розповіді. Наприклад, опис здійснених героєм чудес складає другу частину житія Антонія Печерського (Патерик 1661, арк. 10-20).
Трансцендентний зміст думок і вчинків героя, незалежний від конкретно-історичного характеру їхньої послідовности, підкреслюється постійно присутніми апеляціями до аскетичного досвіду подвижників минулого й особливо до Святого Письма. Біблійні інтерполяції, цитати й художні образи, джерела яких вказуються в марґінальних примітках, становлять важливий елемент структури твору, який частково переймає дидактичні функції повчальних відступів Симона й Полікарпа. Маємо додаткове свідчення того, що біблійні тексти зберігають центральне місце в системі літературних жанрів і структурі міжлітературних зв’язків за часів Бароко. Зрештою, Біблія як цілість починає функціонувати на Україні власне в цю епоху. Видання першої повної слов’янської Біблії в Острозі 1581 р. було одним із головних чинників становлення нової культурної системи. Чільне місце біблійних текстів серед художніх цінностей - важливий аспект у збереженні спадкоємних зв’язків літератури Бароко з письменством Середньовіччя й Ренесансу (для останнього, нагадаймо, переклад і поширення Біблії надзвичайно характерні).
Серед прозових жанрів доби Бароко в Україні церковна ораторська проза - проповіді, або казання - розвивалася чи не найінтенсивніше. Це зумовлювалося поступом у ту пору риторики, однієї з провідних дисциплін у школі; особливостями тогочасного типу культури, котрий тяжів до налагодження прямих комунікативних зв’язків автора, транслятора й реципієнта, але не звільнився остаточно від середньовічної етикетности; характером барокової естетики, схильної до логізованої патетичности, емоційности, яка забезпечувалася формалізованою системою риторичних засобів. Структура барокового казання позначається на поетиці «Патерика Печерського», на чіткому визначенні загальної дидактичної тенденції, на введенні окремих повчально-панегіричних частин: похвал Антонієві й Феодосієві. Чи не найпомітніше цей вплив виявився в архитектоніці окремих агіографічних розділів, спричинившись до виділення ексордіума, нарації та конклюзії, типологічно співвідносних з відповідними розділами казань.
Як і в казаннях XVII ст., ексордіуми в розділах «Патерика Печерського» (1661) часто починаються «темою» - стислим формулюванням головної ідеї твору. В багатьох випадках її виражено біблійним афоризмом. Вибір афоризму-мотто безпосередньо обумовлений змістом нарації. Наприклад, у «Житіи преподобнаго отца нашего Іоанна Многострадального», що розповідало про ченця, який у боротьбі з тілесною пожадливістю піддав себе жорстоким випробуванням, використано слова з «Діянь святих апостолів»: «Многими скорбми подобаєт нам внійти в Царствіє Божіє» (Патерик 1661, арк. 242 зв.).
Сентенції, взяті з Біблії, нерідко переосмислюються, наближаючись до ідеї житія. Слова з Євангелія від Іоана «Я є воскресения і життя: віруючий в Мене, коли і помре, оживе» (Ін. 11:25) співвідносяться з есхатологічним ученням християнства про загальне воскресіння мертвих у день страшного суду, хоч їх уміщено перед розповіддю про воскресіння Лазаря (Ін. 11:41-44). А в «Патерику Печерському» ці слова, що ними починається ексордіум до «Житія преподобнаго отца нашего Афанасія затворника» (Патерик 1661, арк. 242 зв.), взаємодіючи із сюжетом, вказують на можливість повернення конкретного померлого християнина до реального земного життя.
Не завжди ідею твору виражено біблійною цитатою. Іноді замість неї подається індивідуально-авторський вислів, семантика якого формується власне бароковими художніми прийомами. Так, ексордіум до «Житія преподобнаго отца нашего Нікиты затворника» починається актуальною для другої половини XVII ст. новелою:
«Прежде инѣх почитаєми суть таковыи храбрый вои, иже не в полку брань творити обыкоша, но по єдиному устремляются на врага. Им же аще и многажды попущаєт Господь на время пасти, да не превозносятся, обаче видя прежднее тѣх рвеніє й мужество, не оставляет их до конца, но возставляєт и непобедимых представляет» (Патерик 1661, арк. 155).
На алегоризм образности цієї новели вказує вже друга частина ексордіума, в якій затворники Ісаакій і Микита ототожнюються з такими єдиноборцями з ворогом. Остаточно ж інакомовлення декодується в нарації. Розгорнена алегорія поєднується тут з її поширеним тлумаченням, функцію якого покладено на оповідання про Микиту. Дидактична спрямованість твору визначається динамічною взаємодією двох фабульних компонентів цілісного житійного оповідання.
За небагатьма винятками в ексордіумі з’являється й образ героя житія. Іноді автори відразу ставлять його в центр оповіді: «О блаженнѣм сем Пиминѣ слово вземше» (Патерик 1661, арк. 224), «подражатель явися божественному Луці євангелисту преподобный сей отец наш Алимпій Печерскій» (арк. 161). Та частіше цей образ виникає вже після наведення моралізаторської сентенції, стаючи змістовим центром другої частини ексордіума: «Поминайте узники, аки с ними связанны - заповѣда узник о Господѣ Павел святый. Тому повинующеся, память сотворим здѣ чудес блаженнаго сего узника Нікона, на нем же Господь явѣ показася быти изводяй окованныя в мужества» (Патерик 1661, арк. 238).
Властива релігійній психології віра в містичний зв’язок долі людини і її імени дозволяє подати його тлумачення водночас як характеристику носія і як пояснення змісту життєвого подвигу героя: «Добрий воин Євстратій, яко же имени сказанієм (Евстратій толкуєтся добр воин), сице й самою вещію под знаменієм крестным явѣ показася» (Патерик 1661, арк. 234; в дужках подана марґінальна примітка). Ім’я героя мотивує зіставлення з тезоіменитим йому праведником (Патерик 1661, арк. 205). В ексордіумі до «Житія преподобнаго отца нашего Марка Печерника» дотепно побудований складний ланцюг логічно пов’язаних між собою образів: від Марка Печерника до тезоіменитого йому євангеліста Марка і далі через образ лева, що символізує цього євангеліста у православному іконописі, до «Одкровення Іоана Богослова» й «Книги пророка Єзекіїля», де тварина з обличчям лева зустрічається серед інших фігур при описі видінь авторів (Єзек. 1:10; Одкр. 4:7). Зміст наведених алегорій розкривається порівнянням: «Ибо якоже лев мертвая своя порожденія гласом своим возбуждаєт, сице и сего преподобнаго [Марка. - А. І.] гласу даде Бог силу такову, яко и мертвым возбуждатися и послушати єго» (Патерик 1661, арк. 205).
Заключні слова ексордіума вказують на зв’язок з нарацією, на реалізацію в ній висловлених раніше думок: «О нем же пишется сице» (Патерик 1661, арк. 178 зв.), «свѣдителствованнаго сице» (Патерик 1661, арк. 200), «яко же от сказанія увѣмы сицеваго» (Патерик 1661, арк. 262). Тут же зрідка з’являються вказівки й на джерела сюжету, імена авторів творів, використаних редакторами Патерика: «О нем же достохвалный Поликарп, извѣщен от Сімона святаго, свѣдителствуєт тако» (Патерик 1661, арк. 155).
Конклюзії житій у «Патерику Печерському» (1661) формуються загалом з тих же компонентів, що і в агіографічних розділах редакції Йосифа Тризни. Так само після метафоричного опису упокоения героя вміщується повідомлення про його посмертну долю, так само закінчує твір похвала Божественій Тройці, часто з переліком її осіб, яка завершується молитовною формулою - підтвердженням правдивости й незмінности мовленого: «Нинѣ и присно и во вѣки вѣком. Аминь».
Значно зростає обсяг тих конклюзій, центральне місце в яких займає опис нагород, що їх герой здобув після смерти. Нагороди ці подвійні: видимі, матеріальні й невидимі, духовні. До перших належать нетління мощів і дар творити чуда, зрідка ілюстрований відповідними леґендами. У житії Марка Печерника чудотворні здібності виявляють не лише мощі, ними наділений і мідний хрест героя (Патерик 1661, арк. 210 зв.). Але найвищою нагородою персонажеві стає нематеріальний дар: здобуття посмертного вічного життя в раю. При зображенні раю переважають алегоричні описи, що відображало християнські уявлення про невимовні (тобто ті, яких не передаси словами) блага, котрі чекають на праведника в потойбічному житті: «Потоком сладости вѣчныя наслаждался при водах, яже превыше небес, хвалят имя Господнє» (Патерик 1661, арк. 177 зв.), «воспріяша радованія тричисленна, яже око не видѣ и ухо не слыша, и на сердце человѣку не внійдоша» (Патерик 1661, арк. 242).
Двопланове зображення посмертного існування персонажа накладає відбиток і на образність описів, формуючи її за принципом контрасту. Характерна щодо цього відповідна частина з «Житія преподобнаго отца нашего Тіта презвитера»: «И почиваєт тѣлом нетлѣнним в пещерѣ, исполненной святых, аки в долнѣм небѣ, духом же равноангелным в горнѣє небо на вѣчный покой вознесеся» (Патерик 1661, арк. 260 зв.). Діалектичний зв’язок між двома різновидами посмертної нагороди виражається тут за допомогою антитези, формальна контрасність компонентів якої сполучається з їхньою змістовою єдністю. Закономірним вираженням сенсу цієї словесної конструкції стає концепт «дольне небо», синонімічний образові «неба печерного». Структурно-семантична спорідненість центральних образів посилює змістові зв’язки житія пресвітера Тита з передмовою, сприяючи зміцненню композиційної єдности книги.
Важливе місце в конклюзіях житій займає молитовне звернення до персонажа. Прохання про заступництво за вірних перед Богом виражене звичайно ясно й прямолінійно, але в цьому випадку теж нерідко дається взнаки потяг до метафоризації. Наприклад, Мойсей Угрин закликається бути вождем на шляху спасіння (Патерик 1661, арк. 195).
Образність молитовного звернення збагачується використанням мотивів нарації. В «Житії преподобнаго отца нашего Агапіта, врача безмезднаго» у фразах, що завершують твір, з’являється образ Ісуса Христа - «врача душ и телес» (Патерик 1661, арк. 172 зв.). Прохора Лободника автор просить «не лишитися брашна, найпаче же пребывающего в живот вѣчный» (Патерик 1661, арк. 204), а Спиридона й Никодима Проскурників - «да насытимся достойно и мы хлѣба животнаго, благодати и славы Христа Іисуса» (Патерик 1661, арк. 231). В обох випадках метафоричний опис переходу до райського життя визначається текстом житій: Прохор силою молитви перетворює лободу на хліб (Патерик 1661, арк. 200-201), Спиридон і Никодим же «добрѣ й благоугоднѣ послужиста в печеній просфор тридесят лѣт» (Патерик 1661, арк. 231). Алегоричний образ Христа - «хліба живого, який зійшов з небес» (Ін. 6:51) - з Євангелія й символіка євхаристійної жертви використовуються в конклюзіях житійних оповідань, виходячи з тієї ролі, яку відіграє хліб у розвитку сюжетів.
Спосіб підготовки до друку наративних частин житій «Патерика Печерського» (1661) відобразив зрослий рівень філологічної культури київських книжників. Сюжети формуються на основі різних розділів Патерика із залученням додаткових джерел, насамперед літописів, з широким використанням літературного досвіду «Патерикону» Сильвестра Косова й редакції Йосифа Тризни. Природно, що висвітлення образів печерських ченців у них відрізняється від зафіксованого ранніми редакціями пам’ятки.
Так, сюжетну канву «Житія преподобнаго и богоноснаго отца нашего Антонія, первоначалника іноков россійских...» (Патерик 1661, арк. 9-20) запозичено зі «Сказанія, что ради прозвася Печерьскый манастырь», але враховано й інші частини Патерика, в яких розповідається про Антонія чи про події, пов’язані з його особою. Тут використано уривки із житія Феодосія Печорського, зі слів 1-го, 2-го, 4-го Другої Касіянівської редакції, які змальовували спорудження Печерської Успенської церкви. Упорядники звертаються до послань Симона (уривок про Онисифора) й Полікарпа (новели про Агапіта, Іоана, Ісаакія). У випадку, коли їхня інформація різниться від літописної, що склала основу сюжету, автори прагнуть відшукати компромісний варіянт, не заперечуючи авторитету жодного з джерел. Доповнення найчастіше пов’язані з уточненням окремих деталей чи висвітленням пропущених літописцем епізодів.
Завдяки таким численним суттєвим змінам «Патерик Печерський» (1661) входить органічним компонентом до жанрово-стильової системи українського літературного бароко, засвоюється нею і вступає в активну взаємодію з іншими компонентами. Він стає видатним зразком української барокової агіографії, справляє помітний вплив на твори інших жанрів. Свідченням його популярности були перевидання тексту книги в 1678 та 1702 роках.
Власне агіографічні розділи в передруках не зазнали істотних змін, лише подекуди підправлено правопис та відредаґовано епіграми до гравюр. Найсуттєвіша нова риса - заміна передмови-посвяти на коротке повідомлення про час виходу книги та її мету.
Говорячи про перевидання, врахуймо, що друге з них (1702) виходило двічі: в червні й у грудні. Грудневий додатковий тираж третього видання «Патерика Печерського» був призначений для найповажніших гостей лаври - московського царя, вищих державних достойників. Звідси вміщення в ньому нової посвяти, адресованої монархові, автором її був тогочасний архимандрит Києво-Печерської лаври Йоасаф Кроковський (1697-1708). Головна ж нова риса грудневого випуску - заміна циклу гравюр Іллі та інших майстрів на серію талановитих творів Леонтія Тарасевича, котра стала помітною подією в історії української графіки.
